Kitabı oku: «Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі», sayfa 6

Проти проекту Конституції 1935 року

У другій половині грудня 1934 р. у Сенаті під час обговорення проекту нової Конституції Український клуб знову зробив заяву: «Український сенатський клуб виголосив внесок з метою добитись конституційної постанови, яка б визнавала для території з більшістю українського населення територіальну автономію з крайовим сеймом, урядом, адміністрацією, судівництвом, шкільництвом, фінансовою системою і територіальними збройними силами. Кордони і лад цієї адміністративної одиниці мають бути встановлені окремим законом, який був би інтегральною частиною Конституції Польської держави».²²⁸

На засіданні Сейму 5 лютого 1935 р. українське питання знову порушив Д. Левицький. Згадуючи сенатський законопроект про територіальну автономію, він наголосив: «Розуміємо, що в даній ситуації цієї мети не осягнемо і за це право будемо тяжко боротися».²²⁹ Далі зазначено, що «тільки нормалізація вносить заспокоєння слушних вимог українського народу, створення в межах Польської держави П’ємонту для українських визвольних намірів принесе Польській державі велику користь».²³⁰ Голова УНДО і УПР свою промову закінчив такими словами: «Не хочемо національної боротьби, хочемо працювати конструктивно […]. Вважаємо, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці у ставленні до українського народу. Від вас, як реальних можновладців у державі, залежить унормування наших відносин. Або панове задовільнять слушні вимоги українського народу і підемо шляхом взаєморозуміння до щастя […] або кожний народ сам у важкій боротьбі буде шукати здійснення своїх національних ідеалів».²³¹

Виступ Д. Левицького у Сеймі 5 лютого 1935 р. оцінили як нове звернення до уряду. Наслідком цього стала чергова атака української преси проти УНДО. Агресивно виступив орган ФНЄ «Батьківщина», відбираючи в парламентської репрезентації УНДО право висловлювати погляди від імені всього українського народу. Таку само позицію зайняв орган УСРП «Громадський голос».²³²

Атакований пресою ЦК УНДО, прагнучи зміцнити свій авторитет й активізувати діяльність партії у краю, скликав 2 березня 1935 р. Народний комітет. На нараду прибуло 85 делегатів із 43 повітових організацій, а також представники УПР. Один із головних пунктів обговорення – подальша тактика УНДО і УПР. Члени Народного комітету підтримали напрям політичного реалізму, який визначило керівництво партії. «Народний комітет, – ішлося в одній з ухвал, – після звіту голови УНДО Дмитра Левицького про діяльність УНДО і УПР заявляє, що непохитно стоїть при своєму вибраному мандатовому керівництві, яке залишиться єдиним виразником думки і волі українського населення і висловлює йому цілковите визнання і подяку за його тяжку та відповідальну працю».²³³ Керівництво УНДО ініціювало широку акцію підтримки напряму політичного реалізму. У лютому – березні 1935 р. відбулися повітові з’їзди УНДО, які також підтримали керівництво партії та УПР.²³⁴

Відхилення міністром М. Зиндрамом-Косцялковським пропозиції порозумітися загострило польсько-українські відносини. У цей час визріла ідея налагодити відносини з польською антисанаційною опозицією, якій симпатизував Д. Левицький. За його дорученням І. Кедрин-Рудницький провів розмови зі С. Тугутом (І. Кудрин-Рудницький дописував у його часописі «Тиждень»), щодо можливого тактичного союзу УНДО з польською антисанаційною опозицією. Однак С. Тугут не бачив перспектив утворення такого союзу. Він відверто висловився що польська опозиція є безликою і не має реального впливу на уряд і сейм, а маніфестація солідарності з українцями їй не допоможе, а радше навпаки – ослабить її через відповідну реакцію польської преси і польських громадських організацій. С. Тугут радив українцям шукати компромісу з урядом за допомогою посередників.²³⁵ І. Кедрин-Рудницький повідомив про цю позицію на засіданні екзекутиви ЦК УНДО, яка ухвалила рішення про початок безпосереднього діалогу з урядом.

У квітні 1935 р. УНДО, як і УСРП, утрималося від голосування за новий проект Конституції 4 липня 1935 р. Виступаючи в Сенаті, Ю. Павликовський визнав позицію Українського клубу в цій справі «гідною і тактовною».²³⁶

Партія дуже серйозно відреагувала на повідомлення про смерть Ю. Пілсудського 13 травня 1935 р. Співчуття львівському воєводі висловили заступник голови УНДО В. Мудрий і генеральний секретар В. Целевич, а також голови «Просвіти» І. Брик і РСУК – Ю. Павликовський. УПР надіслала телеграму співчуття прем’єр-міністрові В. Славеку, яку підписали голова УПР Д. Левицький і секретар Д. Великанович.²³⁷ Провідні діячі УНДО також брали участь у поховальній церемонії у Варшаві та Кракові. Преса УНДО, інформуючи про смерть і останню дорогу Ю. Пілсудського, оцінила його діяльність.²³⁸

Утримання від голосування щодо проекту нової Конституції, а також поважне ставлення до смерті Ю. Пілсудського свідчили про добру волю партії у прагненні зняти напруженість у польсько-українських відносинах. Обговорення проекту змін до закону про вибори до Сейму прискорило початок переговорів УНДО з польським урядом. Цей проект відбирав право вільного вибору кандидатів, узалежуючи вибір від рішення окружних виборчих комісій, де, на думку В. Целевича, домінували поляки. «Українці, – писав він, – без згоди поляків, зокрема без згоди польської влади, не будуть мати можливості оголосити у виборчих округах незалежних українських кандидатів на послів».²³⁹ Політик оголосив, що УПР розпочне боротьбу за зміни проекту виборчого закону. В ухвалі від 24 травня 1935 р. УПР визнала, що проект виборчого закону позбавляє «український народ можливості створення своєї незалежної репрезентації в законодавчих органах держави».²⁴⁰

У зв’язку з навислою загрозою ініціативу в справі порозуміння з урядом перебрали О. Луцький і В. Мудрий. О. Луцький за посередництва Р. Смаль-Стоцького запитав міністра внутрішніх справ М. Косцялковського про готовність уряду до нормалізації відносин з українцями. Відповідь була позитивною.²⁴¹ Водночас 29 травня 1935 р. відбулася зустріч М. Косцялковського з В. Мудрим, О. Луцьким та В. Целевичем. Зустріч, за словами членів УНДО, відбулася в атмосфері «взаємного довір’я, щирості».²⁴²

Компроміси політики нормалізації

Важливим етапом на шляху нормалізації польсько-українських відносин був інспекційний візит 4–9 липня 1935 р. міністра внутрішніх справ М. Зиндрама-Косцялковського до трьох воєводств Східної Галичини. Із міністром поїхав директор Політичного департаменту МВС Г. Кавецький і начальник відділу національностей Г. Сухенек-Сухецький. Під час інспекції 6 липня 1935 р. засідав народний комітет УНДО, який за участю представників 35 повітових організацій ухвалив рішення про участь партії в парламентських виборах і про продовження подальших переговорів з урядом. В останній день інспекційної поїздки (9 липня 1935 р.) відбулися дві зустрічі політичних і господарських діячів із міністром та із владою регіону.

Перша зустріч у воєводському уряді Львова М. Зиндрама-Косцялковського та воєводи В. Бєліна-Пражновського відбулася з делегацією українських господарських інституцій: Крайового господарського товариства, «Сільського господаря», РСУК, Центрального блоку (Центробанку), Центросоюзу, Маслосоюзу, Народної торгівлі, товариств «Карпатія», «Дністер», Земельного гіпотечного банку та ін. із сенатором Ю. Павликовським. До складу української делегації ввійшли К. Левицький, І. Мартюк, А. Палій, Ю. Мудрак і В. Кривульський. Після реферату Ю. Павликовського про становище українців у Польській державі й поточну політичну ситуацію відбулася дискусія. Передусім обговорено комплекс питань, пов’язаних із селом і сільським господарством. Визначено інвестиційні потреби для розвитку аграрного комплексу. Українська сторона вимагала парцеляції землі для місцевих селян, ліквідації безробіття в селі та місті, узгодження кредитної політики державних банків.

Міністр М. Зиндрам-Косцялковський у прикінцевому слові прихильно поставився до українських вимог, наголосивши, що окремі з них вже будуть реалізовані, а інші найближчим часом розглядатимуться.²⁴³ Увечері 9 липня 1935 р. львівський воєвода запросив представників місцевої цивільної та військової влади, судівництва, прокуратури; прибули також воєводи Ягодзінський зі Станіславова і Гінтовт-Дзієвалтовський із Тернополя. Українські господарські, культурно-освітні, суспільні організації репрезентували: К. Левицький, В. Децикевич, І. Раковський, Ю. Павликовський, В. Мудрий, І. Кедрин-Рудницький, М. Рудницька, С. Біляк, Д. Великанович, А. Палій, І. Мартинюк, Р. Дашкевич, Хронов’ят, а також священики – Й. Сліпий, Ковалевський і В. Лаба.²⁴⁴ На цій зустрічі Зиндрам-Косцялковський запевнив українців, що колонізацію буде зупинено. Так він вирішив після поїздки Галичиною, де серед місцевого селянства панував земельний голод.²⁴⁵

Перебування міністра внутрішніх справ у Галичині почасти зняло напруженість у польсько-українських відносинах. Із візитом міністра УНДО пов’язувало надії розв’язати найважливіші проблеми українського суспільно-політичного життя. Група поміркованих членів партії відігравала роль посередника українських інтересів у польському провладному політикумі. Підтримуючи часті контакти з урядом, ця група прагнула розв’язати накопичені проблеми.

УНДО заснувало місячник «Шлях нації» за редакцією колишнього редактора «Українського голосу» і співробітника «Перемоги» З. Пеленського. Розпочинаючи пронормалізаційну кампанію, 6 липня 1935 р. Народний комітет ухвалив директиви для повітових організацій, які мали організовувати віча, збори та з’їзди, де планувалося ухвалити резолюції на підтримку діяльності ЦК УНДО і УПР.²⁴⁶ Однак рядові члени партії ставилися до виборчого порозуміння і концепції нормалізації критично. Передусім вони очікували конкретних результатів співпраці з урядом. Переговори з представниками уряду були перервані через виборчу кампанію до польського парламенту. Саме парламентські вибори, які проводилися згідно з новим виборчим законом, були першим етапом нормалізації відносин.²⁴⁷

Згідно з ухвалами УПР від 25 травня 1935 р., негативне ставлення до нового виборчого закону було озвучене з парламентської трибуни і подане на сторінках преси. На засіданні Конституційної комісії Сейму 13 червня 1935 р. С. Хруцький заявив, що новий виборчий закон спрямований проти політичних партій.²⁴⁸ На пленарному засіданні під час дебатів щодо цього закону С. Біляк від імені УПР зауважив, що «запропонований проект виборчого закону до парламентських палат не створює для українського народу можливості вибору такого представництва, яке було би результатом вільного вибору українських громадян. Запропонований проект мав реалізувати принцип однонаціональної держави».²⁴⁹ С. Біляк виступив за участь УНДО у виборах, хоч Український клуб голосував проти виборчого закону. Не можна погодитись із висновком Р. Томчика, що декларація участі у виборах була пов’язана з роллю УНДО в легальному національному русі, а й із повчальним уроком – бойкотом виборів 1922 р. Політичні ситуації 1922-го і 1935 рр. були різні як у зовнішньополітичному, так і внутрішньополітичному аспектах. Тому ніде й ніколи офіційно Народний Комітет УНДО не висловлював жалю з приводу бойкоту виборів 1922 року.

Виборчий компроміс 1935 року

Виборчий компроміс, запропонований УНДО через Міністерство внутрішніх справ, передбачав участь у Сеймі по одному українцю з кожного із 15 виборчих округів у трьох галицьких воєводствах. Компроміс підтримали члени Української народної обнови (УНО) й Українського католицького союзу (УКС), але УСРП і УСДП оголосили бойкот виборів. «Діло» 1 серпня 1935 р. закликало українську громадськість до участі у виборах.²⁵⁰ Виборчий компроміс давав УНДО змогу сформувати поважну парламентську репрезентацію, однак він мав і негативні сторони: по-перше, обмежувався лише територією Східної Галичини без Волині та інших українських територій; по-друге, затвердження кандидатів на послів відбувалося в Міністерстві внутрішніх справ.²⁵¹ На практиці МВС не погодилося на дві кандидатури: Д. Левицького і М. Рудницької. ЦК УНДО розпочав передвиборчу кампанію, організовуючи повітові та окружні наради, під час яких обговорювали новий виборчий закон і необхідність участі у виборах.²⁵²

Справу участі у виборах широко обговорювали у пресі УНДО, що полемізувала з пресою політичних партій, які бойкотували вибори. Негативно до виборів поставився Союз українок, очевидно, через відсутність у списку кандидатів на послів його голови Мілени Рудницької. В опублікованому комунікаті О. Федак-Шепарович, М. Більська, А. Палій, М. Мудрик проінформували, що через відсутність жінок серед кандидатів на послів від УНДО організація не братиме участі у сеймових виборах.²⁵³

В опублікованій виборчій програмі УНДО («Свобода») задеклароване таке: «1. Територіальна автономія для всіх українських земель в Польщі; 2. Право українського народу до вільного розвитку у всіх сферах національного життя; 3. Розвиток селянських господарств; 4. Право українців в містах на українську територію; 5. Українська національна школа всіх ступенів; 6. Амністія для політичних в’язнів; 7. Зупинення колонізації українських земель; 8. Збільшення прав для громадських, міських і повітових самоврядних інституцій; 9. Ліквідація поліцейської системи у відносинах з українцями» та ін.²⁵⁴ У виборчій відозві, опублікованій у часописі «Діло» 4 вересня 1935 р., ЦК УНДО вкотре закликав до масової участі в голосуванні.²⁵⁵

У результаті виборів 8 вересня 1935 р. до Сейму ввійшло 13 членів УНДО та 1 представник УНО. Не було обрано В. Соловія із 77-ї округи (Сяноцького воєводства). Цей факт українська преса визнала недотриманням умов компромісу з польського боку. «Діло», шукаючи причин утрати одного мандата, визнало, що «тамтешнім чинникам йшлося на виборах предусім про те, щоб цю округу позбавити українського представництва і проводити там дальшу політику відрубності Лемківщини».²⁵⁶ В. Мудрого запевнили, що замість мандата на Лемківщині українці отримають компенсацію у вигляді додаткового сенаторського мандату, проте польський уряд цієї обіцянки не дотримав. Мандат отримав поляк Й. Волошиновський, котрого вважали «українофілом і знавцем української мови».²⁵⁷

До Сенату від Львівського воєводства було обрано В. Децикевича. Без голосування до сенату ввійшли з Тернопільського воєводства О. Луцький, зі Станіславівського – о. Р. Лободич з УНО. Інші національні меншини у Східній Галичині – євреї та німці – не мали представників у Сенаті. Президент І. Мосціцький 23 вересня 1935 р. назвав додатково 32 сенаторів. Серед них було два члени УНДО – А. Горбачевський (Чортків) і Ю. Павликовський (Львів). Загалом у польському парламенті працювали 13 послів до Сейму і 4 сенатори від УНДО. Прихильники нормалізації польсько-українських відносин у керівництві УНДО високо оцінили результати виборів. В. Мудрий, виступаючи на засіданні ЦК УНДО і УПР 5 листопада 1935 р., визнав результати виборів як перемогу партії. Активну участь галицьких українців у виборах (українська сторона нарахувала 738 тис., польська – 400 тис.) було оцінено в УНДО як висловлювання підтримки нової політики.²⁵⁸

Голосуючи за список УНДО, українські виборці стали співвідповідальними за нормалізаційні процеси й сподівалися на відповідні преференції. Однак розмови з польським урядом і вибори поділили українське суспільство на два ворожі табори. Перший із них – прихильники нормалізації, котрі шукали шляхів забезпечення умов суспільного та господарського розвитку українського народу. Другий табір – противники порозуміння з урядом, які захищали подальшу політику негації. В УНДО виник внутрішній конфлікт. Після виборів ЦК розпочав «чистку» в лавах партії. Новим головою УНДО 12 жовтня 1935 р. обрано В. Мудрого. З огляду на ініційоване порозуміння, важливе значення для партії мала діяльність її представників на парламентській арені. Новообрана УПР уконституювалася 2 жовтня 1935 р. Обрано президію у такому складі: голова – В. Целевич, його заступники – О. Луцький і Ю. Павликовський. До ревізійної комісії увійшли: В. Децикевич, Г. Тершаковець, С. Біляк. Члени УНО – о. Р. Лободич і І. Волянський – увійшли до УПР, застерігши собі право вільно голосувати в питаннях, які з огляду на партійну програму УНО вимагали б іншої позиції. Не дійшли до порозуміння і стосовно спільного парламентського клубу УНДО і ВУО. Із такою пропозицією виступила «Нова зоря» в кількох статтях у листопаді 1935 р. УНО офіційно ухвалила 1 грудня 1935 р. рішення, у якому закликала створити парламентську репрезентацію Східної Галичини і Волині. УНДО бачило у ВУО суспільну групу з національним забарвленням як інструмент у політиці польської влади. У такій ситуації УНДО не брало до уваги можливості утворити спільну репрезентацію.²⁵⁹

Перед першим засіданням новообраних палат парламенту 4 жовтня 1935 р. «Діло» домагалося вибору на віце-маршалків Сейму і Сенату українців зі Східної Галичини. У зв’язку з цим на другому засіданні Сейму 5 листопада 1935 р. одним із п’яти віце-маршалків став В. Мудрий. Інавгураційне засідання в польському Сенаті 4 жовтня 1935 р. проводив А. Горбачевський, котрого наступного дня було обрано одним із трьох віце-маршалків.²⁶⁰ Додамо, що 13 грудня 1935 р. в Сеймі утворилася парламентська польсько-українська група з воєводств Східної Галичини, головою якої став Т. Щацель. Ця група мала працювати над проблемами Східної Галичини, які б стали предметом обговорення на парламентських засіданнях. ББСУ позитивно оцінив утворення спільної групи.

Політика нормалізації

Після виборів 1935 р. керівництво УНДО посилило пропагандистську кампанію, метою якої було вгамування суспільних настроїв і пошук ширшої підтримки для нормалізаційних процесів.²⁶¹

19 листопада 1935 р. перед початком бюджетної дискусії в сеймі В. Мудрий, В. Целевич і О. Луцький вели переговори з прем’єр-міністром М. Зиндрамом-Косцялковським, інформуючи його про українські вимоги до бюджетного закону. Ундовська репрезентація на початку каденції парламенту обрала собі мету, яку прагнула осягнути, – територіальну автономію для всіх українських етнічних земель у Польщі.²⁶² Мінімальна мета – задовольнити потреби у сферах освіти, культури, економіки, домогтися участі українців у роботі державних інституцій. Для цього президія партії підготувала і передала владі 18 меморіалів, які охоплювали принципи оздоровлення українського життя. Вони стосувалися питань термінології і прав української мови, табору в Березі Картузькій та амністії, колонізації на українській території, «Народного дому» у Львові, політики держави на Лемківщині, територіального самоврядування, Православної церкви, українського шкільництва, участі українців у державній службі в інституціях і банках, долі інвалідів колишньої української армії, участі українців у колегіальних органах при різних міністерствах, вимог українських фінансових і господарських інституцій, товариств «Дністер», «Карпатія», «Сільський господар», «Українська щадниця» в Перемишлі, вимог до бюджету держави.²⁶³

Виступи членів УПР у комісіях і на пленарних засіданнях Сейму відрізнялися від аналогічних із попередніх каденцій. У них не було гострої і неприхильної критики уряду. Представники УНДО утримувалися від декларативних виступів із демагогічним забарвленням, змістовно аналізували проблеми щоденного життя українського суспільства. В. Мудрий у програмному виступі 6 грудня 1935 р. у дискусії над бюджетом на 1936–1937 рр. проголосив вимоги партії в добі нормалізації: «Увійшли сюди для того, щоби загоїти старі рани, щоб конструктивно працювати для покращення відносин. У зв’язку з тим зобов’язані ствердити, що головною нашою політичною вимогою в Польщі є постулат територіальної автономії для всіх українських земель в Польщі».²⁶⁴

Незалежно від того, чи дійшло б до реалізації вимоги автономії, голова УПР висунув постулати, які вимагали безоглядного врегулювання. В. Мудрий запропонував обговорити їх під час дискусій над бюджетами відповідних міністерств. Закінчуючи промову, він визначив перешкоди на шляху нормалізації відносин у Східній Галичині з боку місцевого населення регіональної і місцевої адміністрації. Виступи інших членів УПР у Сеймі та Сенаті були насичені поважним і змістовним фактажем. Передусім наголошувалося на позитивному ставленні до польської державності.²⁶⁵ Крім того, українські політики виступили за збільшення кількості греко-католицьких і православних парафій у війську (1935 р. у польському війську було 8 греко-католицьких парафій і 6 православних); за надання допомоги українським спортивним організаціям від Державного інституту фізичного виховання.²⁶⁶

Українські посли були активними в обговоренні бюджету на 1936–1937 рр. В. Мудрий, В. Целевич, О. Луцький, З. Пеленський складали інтерпеляції, запити і проекти законів. Важливий законопроект запропонував Д. Великанович у справі зміни частини постанов про організацію українського шкільництва, ухвалених ще 1924 р. (Lex Grabski). Ундовці заявили, що тільки реалізація цих змін може покращити польсько-українські відносини, інакше – цілий проект закону УНДО залишиться знівеченим.²⁶⁷

Новий уряд прагнув здійснити певні кроки для утримання хиткого порозуміння. Однак це не вплинуло на зростання пронормалізаційних настроїв в українському суспільстві. Брак реалізації українських постулатів в уряді став предметом дискусії ЦК УНДО і членів УПР 13–14 липня 1936 р. У виданому комунікаті після дводенної дискусії, на якій проаналізовано політику польської влади на українських землях, стверджувалося, що вона позбавлена елементів системності і плановості, а нормалізаційний курс не зумовив змін на краще. Визнано, що крайова влада не узгоджує своєї діяльності з урядом.²⁶⁸

З боку уряду втіленням нормалізаційного курсу в 1935–1936 рр. були:

1. Обіжник Міністерства внутрішніх справ, який дозволяв запроваджувати двомовні написи в громадах і гмінах. На практиці цю рекомендацію не було виконано через те, що радні поляки та польський солтис таке рішення ухвалити не могли. Повітовий староста теж такої ухвали не затверджував би.

2. Обіжник Міністерства внутрішніх справ про визнання терміна українець-український рівно рядним терміном русин-руський. Обіжник був скерований до воєвод, щоб в управлінському процесі не спровокувати конфліктів і не утруднювати, не обмежувати вживання терміна українець-український. Однак, з огляду на закон від 31 липня 1924 р. про урядову мову, який вживав тільки термін русин-руський, українці цей обіжник визнали недостатнім. Справа мала практичне значення через рішення найвищого суду від 4 грудня 1935 р. про кримінальну відповідальність за відмову українців прийняти військовий квиток, у якому записано русин. Натомість УНДО домагалося вживання тільки терміна українець-український.

3. Відновлення умови угоди Загального закладу взаємного страхування зі страховим товариством «Дністер» на нових засадах. До Загального закладу взаємного страхування прийнято 25 співробітників «Дністра», проте ціною ліквідації відділу примусового страхування. Існування цього відділу в «Дністрі» уможливлювало безпосередній контакт із населенням села.

4. Розпорядження міністра релігії та освіти, яке запроваджувало класи з українською мовою навчання в польській гімназії в Тернополі. Це була компенсація за ліквідацію тут 1930 року української гімназії. Оскільки українські класи мали підпорядковуватися директорові – полякові, батьки учнів бойкотували запис до тих класів.

5. Усунення з львівського «Народного дому» урядового комісара-русофіла і створення замість нього тимчасового виділу як дорадчого органу, до складу якого входили б українці. Адміністратором надалі залишився поляк, що викликало незадоволення українців.

6. Розпорядження міністра релігії й освіти про створення кафедри української мови у Львівському університеті. Хоча кандидата на завідувача кафедри було обрано серед професорів гуманістичного виділу, однак офіційної номінації той не отримав.

7. Прийняття сотні вчителів-українців до праці у шкільництві (у 1937 р. їх мало бути двісті).

8. Прийняття кільканадцяти українців до структур Міністерства фінансів.

9. Прийняття двох українців (С. Левинського і Р. Олесницького) на контрактні посади в польських консульських установах.

10. Доступ до польського радіо у Львові, хоча й з обмеженим часом мовлення.

11. Залагодження низки особистих справ-скарг.²⁶⁹

Ці рішення не мали характеру істотних умов, важливих для українського суспільства. Найважливіші питання не були предметом зацікавлення уряду. Не цілком адекватна політика уряду активізувала УНДО. У жовтні 1936 р. президія УНДО і УПР розгорнула діяльність, спрямовану на пришвидшення реалізації польським урядом важливих українських вимог.²⁷⁰

Прем’єр-міністр і міністр внутрішніх справ С. Складковський 7 жовтня 1936 р. прийняв делегацію у складі В. Мудрого, В. Целевича і О. Луцького. Крім того, представники вели переговори з віце-прем’єром і міністром фінансів Е. Квятковським і міністром суспільної опіки М. Зиндрамом-Косцялковським. 9, 28 і 29 жовтня В. Целевич і С. Витвицький зустрілися з міністром справедливості В. Грабовським. Ішлося про звільнення політичних в’язнів і умови утримання у в’язницях. Хоч амністію було ухвалено 3 січня 1936 р., однак другий постулат – щодо Берези Картузької – реалізовано не було. Д. Великанович і В. Кузьмович на зустрічі з міністром релігії і освіти В. Святославським порушили проблему праці вчителів і українського шкільницта. В. Мудрий, О. Луцький, директори «Дністра» Я. Колтонюк та іпотечного земельного банку В. Сінгалевич мали 22 жовтня зустріч із міністром фінансів, 23 жовтня – із міністром сільського господарства і земельних реформ Ю. Понятовським. Делегати УНДО В. Мудрий, В. Сінгалевич вимагали від міністра організувати конференцію із земельного питання за участю українських фахівців. Опріч того, відбулися зустрічі в усіх трьох воєводських урядах Східної Галичини. Висунуті українцями претензії наприкінці 1936 р. стосувалися трьох пунктів:

1. Уряд за півтора року нормалізації не тільки не реалізував українських вимог, а навіть виявив тенденції до обмеження прав українського населення.

2. Польське суспільство у краю займало антиукраїнську позицію.

3. Місцева адміністративна влада керувалася антиукраїнськими настановами польського населення й проводила власну політику щодо українців, яка не мала нічого спільного з офіційними зобов’язаннями представників уряду.²⁷¹