Kitabı oku: «Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників», sayfa 2
А в першого князя, Духопера, був дід чаклун. Уже як Бова Королевич розбив ці війська, той чаклун і каже своєму князеві:
– Знаєш що? Чим ти мене нагородиш, коли я зроблю так, що ти візьмеш дочку Зіндзівея за себе заміж?
Він каже:
– Як так? А Бова Королевич?
– Я його вишлю!
– Ну, все тобі буде, тільки зроби!
Зразу ж той чаклун написав листа до батька богатиря Маркобруна Султановича, пише:
«Цей, що дає тобі листа, – той самий, котрий убив твого сина-богатиря і розбив його військо. Візьми його і зроби з ним що хочеш».
Да… Пішов на хитрість!
Потім з тим листом пішов, уліз до князя Зіндзівея Андроновича в будинок, прямо в спальню, де князь спить, зробився чистим князем Зіндзівеєм (перевернувся на нього). І вийшов з його спальні якраз, коли всі спочивали. Виніс того листа, викликав Бову Королевича і сказав:
– На цього листа, завези до царя Султана Султановича.
Бова подумав, що його просить саме князь Зіндзівей Андронович, якому він служить. А то був чаклун.
Узяв Бова Королевич листа, свій меч, свого коня, сів і поїхав.
А той чаклун зробився пташкою і полетів уперед.
А до того царя Султана Султановича треба було їхати через пустелю. І той чаклун знав, що там буде така спека, що Бова Королевич шукатиме, де напиться води, а він його напоє сонними краплями. Той засне, а цей забере коня і меч.
Так і сталося. Полетів чаклун пташкою уперед, у пустелі знову зробився старим дідом, сів і сидить під деревом. Дерева навіть і не було, так тільки, пеньки сухі. А Бова Королевич до того вже хотів пити, що не знав, де води шукати. Дивиться – якийсь дід наче щось п’є там, він до нього. Прилетів і почав просить:
– Дідуню, я бачив, наче ви щось пили, нема у вас водички напиться?
– Є, є, синку, є!
Витягає й дає йому.
Тільки він напився (а то були сонні краплі), так відразу ж захотів спати. Зліз з коня, ліг і захропів.
Чаклун забрав у нього меч, забрав коня. Коня завів до свого князя Духопера і сказав:
– Як не віриш, от кінь Бови Королевича. У тебе на стайні хай стоїть. Тепер можеш іти, Бови нема.
А меч той узяв (він таки Бови чогось боявся), і затяг до цього самого царя Султана Султановича в тюрму, і поклав в один куток (він знав, що Бова Королевич там буде сидіти і після цього знайде той меч).
От Бова Королевич прокинувся: коня нема й меча нема, що робити? А наказ треба виконати.
Пішов він пішки. Ішов, поки прийшов. Прийшов, приніс і подає царю Султану Султановичу листа.
Той узяв, як почитав, та як закричить:
– А-а-а!
Та до своїх слуг:
– Забрать його і на шибеницю! Він мого сина-богатиря вбив, військо моє розбив, забрать його і на шибеницю!
Відразу схопили Бову. Добре, що не закували, не зв’язали рук. Так воїни з шаблями, з мечами взяли його і повели. А шибениця була там край міста.
Вели, вели, вели. Дивиться Бова, вже край міста, вже шибениця стоїть. Думає: «Що ж це мене так карають, за що? Хто? Невже ж це сам князь мій звелів? А його дочка так мене любила… І, знаться, послали мене, щоб тут повісили… Та невже ж я дозволю, щоб мене повісили?»
Як скочив на одного воїна, як вихопив шаблю, як почав усіх рубать! Порубав усіх і давай тікать.
Тут дали знати царю Султану Султановичу, вислали знову військо, догнали Бову, схопили, привели назад.
А в Султана Султановича теж дочка була. Як побачила Бову Королевича – зараз розтанула геть! І каже своєму батькові:
– Тату, нащо вам його вішати? Вже все рівно ваш син, а мій брат не вернеться, раз він його вбив. Військо так само. А як він такий сильний богатир, візьмемо його до себе, нехай буде нас захищать, коли хто-небудь нападатиме (вона вже вирішила, що вийде за нього заміж).
Ну, цар подумав: «Нехай буде так».
– Гайда, ну, бери його до себе!
От вона взяла його до себе і почала йому щось за заміж говорити. Він як почув за заміж, та й каже:
– Я зовсім не знаю, що це таке жениться і що це таке заміж, я ще молодий, мені не до цього.
Вона побачила, що він відбивається, пішла до батька і каже:
– Візьміть, тату, і посадіть його в тюрму (не сказала «вішайте», а «в тюрму»). Вона думала: «Схожу до тюрми, як він і звідти не захоче мене взяти, скажу тоді вже батькові: «вішайте його, чорт з ним!»
От взяли його, посадили в тюрму. Сидить він. Пішла вона до тюрми і знов питає:
– Ну, що, Бова Королевич, ти нічого не надумав? Чи не краще взяти тобі мене заміж і царювати? Зараз мій батько половину царства тобі передасть.
– Іди, – каже Бова, – до чорта зі своїм царством, зі своїм батьком!
Вона розсердилася, пішла й сказала своєму татові:
– Тату, візьміть його, повісьте к бісу!
От і послав цар військо:
– Ідіть, – каже, – заберіть його, поведіть і покарайте.
От він чує, що вже йдуть війська забирать його, – почав по тюрмі бігать, дума: «Хоч би яку-небудь палицю знайти…» Побіг. Мацнув один, другий куток, третій – знайшов меч. Дивиться – заіржавлений, а наче схожий на його меч. А його меч називався меч-кладенець.
– Неначе мій меч-кладенець!
Подивився ще:
– Мій! Тільки що заіржавів. Як же він сюди потрапив? (А то ж чаклун затяг його).
Схопив він свій меч, сів біля дверей, чекає.
Відімкнули двері, йдуть: дзінь, дзінь.
Один тільки увійшов, а Бова:
Трр-а-ах! – зарубав.
Іде другий.
Трр-а-ах! – зарубав.
Скільки було, всіх перерубав, сам вискочив – і хода! І прямо до моря тікає.
Тут, поки царю розповіли, що сталося, Бова знову усіх перебив і тікає. Поки цар зібрав військо і вислав за ним, він добіг до моря. А біля моря якраз стояв корабель. Він ускочив на той корабель, підняв меч і закричав:
– Скоріш відпливайте, а то всіх перерубаю!
Враз корабель підняв вітрила і подався.
Тут від царя військо почало бігти, а корабель уже пішов. Бови нема…
Пливе Бова, пливе, пливе й пливе. От припливає якраз до того Духопера, де чаклун живе.
Рибалки на човнах пливуть, рибу ловлять. Він питає:
– Що це за місто?
– Це місто князя Духопера, а в нього весілля завтра буде.
– А яке весілля?
– Він Зінзівея Андроновича дочку забрав. Розбив його військо і силою забрав. І от завтра має бути весілля.
– Добре, – каже, – попав. Ну, візьміть мене на човна й вивезіть на берег. А корабель може пливти куди завгодно.
Ті взяли його в човен, вивезли на берег.
А з берега, прямо від берега до міста, ліс був сильний, треба йти через ліс.
Іде Бова Королевич тим лісом у місто побачити, де там його наречена. Іде, іде, коли назустріч дід. Дивиться – той самий чаклун, котрий у нього забрав коня й меча. Він як схопить того діда:
– Ах ти, собачий син, ти, – каже, – в мене коня й меча забрав!
Як узяв, як кинув його вгору!
Той тільки мельк-мельк – долетів угору, потім летить назад та кричить:
– Ой, злови мене, не дай вбитися! Я тобі всю правду скажу.
Він його піймав раз, здушив його, дав йому одного щигля, аж очі на лоб вискочили. І знов як кине його другий раз угору. Він знову летить і кричить:
– Злови мене, не дай убитися, я тобі все розкажу.
Він знов зловив його, придушив добре і каже:
– Ну, говори, де мій кінь?
– Стій, – каже чаклун, – я тобі раніше скажу. Бачиш, якби я за тебе не думав, мав би ти свій меч? Чий він у тебе, чи не твій?
– Мій.
– Якби за тебе не думав, хіба б я заніс тобі меч туди? А таки виходить, я не хотів, щоб тебе повісили, поклав тобі меча, щоб ти порубав ті війська, котрі тебе вішати мали.
– Правда, є меч. Ну, тепер скажи, де мій кінь?
– Твій кінь тут, у князя Духопера на стайні стоїть.
– А моя, – каже, – молода де?
– Тут, – каже, – в нього. Він завтра збирається робити весілля. От у мене є три пляшечки, я тобі дам – ти підеш і все зробиш, тільки залиш мене живим. Ось ця пляшечка, – каже, – з водою. Як умиєшся з неї – зробишся такий дід, як я, всі, подумають, що це я прийшов, чаклун. А ось ця, друга, – як умиєшся, так зробишся таким, як ти є, Бова Королевичі А ця, третя, – сонні краплі. От підеш, твоя молода зараз у саду гуляє, а князь Духопер спить. Ти підеш до неї, даси їй оцю пляшечку з сонними краплями, признаєшся, що це ти, або скажеш, що бачив Бову, чи що. Скажеш, що як сяде вона з Духопером їсти, нехай піділлє йому цих сонних крапель, і він засне на сім діб. А ти хоч що хоч, те й роби.
От він умився з першої пляшечки і зробився дідом, таким самим, як той чаклун, і пішов. Іде, іде, дивиться – його наречена ходить, а він іде позаду та гукає:
– Підождіть, підождіть трішки, бо я заморився, я вам розкажу щось про Бову Королевича.
Як сказав «про Бову Королевича», вона відразу:
– Що? Де? Де ти чув? Де ти бачив Бову Королевича?
– Я з ним, – каже, – разом в тюрмі сидів.
– Де в тюрмі? Підійди ближче!
Він тоді підійшов, почав говорить:
– Тихо! Я сам Бова Королевич, тільки я вмився водою вашого чаклуна і зробився таким як він. На тобі ось другу пляшечку і біжи. Як сядеш з Духопером їсти, напої його цими сонними краплями, і він засне на сім діб, а ми тоді поїдемо прямо до твого тата.
Вона взяла пляшечку і пішла до Духопера. От прокинувся її «молодий», сіли їсти, почали пити. Тільки він відвернувся, вона підлила йому в склянку сонних крапель.
Він як випив, перекинувся – захропів.
Вона тоді вийшла, Бова Королевич зараз за коня (сам дідом все сидить), її попереду посадив, і помчали, їдуть, їдуть, аж раптом:
– А де ж Бова Королевич?
– Х-хе! Стій, тпру, – спинив коня.
Зараз зліз, витяг пляшечку, вмився і зробився Бовою Королевичем. Сіли і поїхали прямо до її батька, до князя Зіндзівея Андроновича.
Приїхали. Батько як побачив, з радості і плаче, і сміється…
Зараз весілля зробили, погуляли там добре.
Пожили скільки, а потім Бова Королевич говорить:
– Ну, тепер я піду розквитаюся зі своїм батьком другим, спитаю його, за що він мого батька вбив. Спитаю свою маму, де ж мій тато, а потім знов приїду сюди.
Сів Бова Королевич на коня і поїхав до своєї мами в гості. Тільки приїхав, зараз князя Додона (так, як тому й снилося) зарубав. Хотів і свою маму вбити, та вона впала на коліна, плакала й просилась.
Передала мати йому все царство. Заволодів Бова і тим, і тим царством, царствує собі, живе-поживає та добра наживає.
Царевичі Васильки
У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не їде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
– Їжте, сини мої, – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
– Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
– Читай, брате, – дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
– Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
– Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
– Говори, брате, – цар каже.
– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.
Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати.
Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
– Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали – нічого йому не можуть зробити. Зникло це – з’явилися змії вогненні, кричать:
– Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить – огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, з’являються чорти:
– Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
– Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
– Який жаль. Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото – в один краєчок хустинки, а срібло – у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
– Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
– Говори, брате, – цар каже.
– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
– Геть з церкви!
Він одне робить – читає.
Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.
– Тікай, – кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить – читає.
Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.
– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить.
Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
– Чи не було дяка?
Кажуть:
– Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.
– Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
– Що ж це таке?
Вона й каже:
– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.
Чарівна дудка
Давно воно було чи недавно, так чи не так, – тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.
Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.
А слугам своїм – цівунам та гайдукам – накази дає: людей не жаліти, бити їх, карати.
Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.
Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Тим часом змієві слуги – цівуни і гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський… Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали.
Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.
Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому його не треба.
Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.
Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.
Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть – усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір’я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях – та ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають, що він удома робить.
– Пісок на призьбі пересипаю, – відказує Іванко. – Бо все одно, що не роби, то на панів піде.
Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.
Перший раз заграли – великий розум Іванкові дали.
Другий раз заграли – талант до слова й музики дали.
Третій раз заграли – на панів у серці гнів нагнали.
Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці… Заходився він за діло братись, у світ лаштуватися.
Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди – звірі й пташки заслухались.
І почав Іванко між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.
Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе – одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не мають, а інші з голоду помирають.
І де не пройде Іванко, – люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються.
Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.
Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.
Спиняться пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході – Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.
Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко – не знають.
І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.
Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.
Грає дудка, грає, а прийде час – усіх панів познищує.
