Kitabı oku: «Слово о полку Ігоревім», sayfa 2

III

З зараня в п’ятницю потоптали поганії полки половечеськії і розсипалися стрілами по полю, пімчали краснії дівки половечеськії, а з ними золото, і паволоки, і дорогії оксамити. Плахтами, опаньчами і кожухи зачали мости мостити по болотах і грязьких місцях, і всякими буторями половечеськими. Черлен прапір, біла хоругов, черлена чолка, сребряне ратище хороброму Святославичу. Дрімле в полі Ольгове хороброє гніздо, далеко залетіло; не було воно обиді порожено, ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак єму слід править к Донові великому.

Другого дня вельми рано кервавії зорі світ повідають, чорнії тучі з моря ідуть, хотять прикрити чотири сонця; а в них сверкають синії мовнії. Бути грому великому, іти дожджу стрілами з Дону великого. Ту ся копіям приламати, ту ся шаблям потупляти о шоломи половечеськії, на ріці на Каялі у Дону великого. О руськая земле, уже за верховиною єси! Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля тутнить, ріки мутно текуть, порохи поля прикривають, прапори глаголять; половці ідуть від Дону, і від моря, і всіх сторон; руськії полки обступили. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрії русини перегородили черленими щити.

Ярий туре Всеволоде! Стоїш напереді, прискаєш на військо стрілами, гремлеш о шоломи мечі крицевими. Куда Тур поскакав, своїм золотим шоломом посвічиваючи, тамо лежать поганії голови половечеськії, поскепані шаблями каленими шоломи аварськії від тебе, ярий туре Всеволоде! Яка раня дорога, братя, забившому честі, і живота, і города Чернігова, вітчого золота престола і своєї милої подруги, красної Глібовни, звичая і обичая.

IV

Були віци Троянові, минули літа Ярославові, були полки Ольгові, Ольга Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу ковав і стріли по землі сіяв. Вступає в золот стремень в городі Тмуторокані. Тож гомін чув давній великий Всеволод, син Ярослава, а Володимир по всі ранки уши затикав в Чернігові. Бориса же Вячеславича слава на суд (божий) привела, і на тканину зелену паплан постелила, за обиду Ольгову, хоробра і молода князя. З тої ж Каяли Святополк повелів яти вітця своєго межи угорськими їздоками к святій Софії до Києва. Тогди при Олегу Гориславичі сіялося і росло чварами, погибало житє Дажьбожа внука, в княжих крамолах віки чоловікам скороталися. Тогди по руській землі рідко ратаєве хихоталися, но часто ворони кракали, трупи собі ділячи, а галиці бесіду свою гаморяли, хотячи полетіти на жировище. То було в ті війни і в ті полки, а о такій війні не слихано.