Kitabı oku: «Lustrum», sayfa 6

V

Відтоді люди стали по-іншому ставитися до Цезаря. Якщо Ізаурик стоїчно, як і належить старому солдату, сприйняв свою поразку, то Катулл, який бачив у своєму майбутньому понтифікаті вершину своєї кар’єри, так і не зміг оговтатися від цього удару. Наступного ж дня він у своїй промові в Сенаті почав викривати свого опонента:

– Тепер тобі не сховатися від нас, Цезар! – кричав він настільки злісно, що на губах його з’явилася піна. – Тепер ти відкрив карти, і всім зрозуміло, яка твоя мета. Ти націлився на захоплення держави!

У відповідь Цезар лише посміхнувся. Що ж до Цицерона, то його становище було двозначним. З одного боку, він був згоден з Катуллом у тому, що Цезар виношує зухвалі та неймовірно амбітні плани, які одного дня можуть стати загрозою для Республіки.

– Та в той же час, – розмірковував він, – коли я бачу, наскільки ретельно він зачісаний, і як обережно він одним пальцем поправляє свій пробор – мені важко уявити, що він здатний зазіхнути на римську конституцію.

Впевнений, що Цезар вже отримав майже все, чого прагнув, а решта – посади претора, консула, командувача військами – прийде до нього в свою чергу, хазяїн вирішив залучити Цезаря до керівництва Сенатом. Зокрема, консул вирішив, що очільнику державної релігії не годиться сидіти під час дебатів на лаві серед другорядних сенаторів, та звідти намагатися привернути увагу консула. Тому він почав надавати Цезарю слово одразу після преторів. Але ці спроби замирення супротивника призвели Цицерона до нової політичної поразки, яка вкотре проявила всю глибину підступності, на яку був здатний Цезар. І от як це сталося.

Незабаром після того, як Цезар виграв вибори – не більше ніж за чотири дні після цього, – йшло чергове засідання Сенату. Цицерон займав своє місце на подіумі, аж раптом на вході пролунав крик. Якийсь нікому не відомий пан продирався крізь натовп бездіяльних спостерігачів, що скупчилися біля входу. Його вкрите шаром пилу волосся стирчало в різні боки. Недбало накинута тога з пурпурним обрамленням не закривала повністю його військову форму. Замість червоного взуття він був одягнений у солдатські чоботи. В такому вигляді він крокував центральним проходом. Всі погляди були звернені на нього, і в залі Сената затихнули всі розмови. Ліктори, які знаходилися зі мною поруч, виступили вперед, аби захистити консула, та тут з лави преторів закричав Метелл Целер:

– Та зупиніться ви! Невже ви не бачите, що це мій брат?

З цими словами він з обіймами накинувся на прибульця. Залом пронісся здивований галас, який швидко перетворився на шум нервування. Всім було відомо, що молодший брат Целера, Квінт Цецилій Метелл Непот служив у Помпея легатом під час війни з Мітрідатом, і його несподівана поява в такому вигляді – вочевидь, він з’явився одразу з поля битви – могла означати, що римські легіони зазнали руйнівної поразки.

– Непоте! – закричав Цицерон. – Що це все має означати? Ну ж бо, говори!

Непот відірвався від обіймів брата. Це був гордовитий чоловік, який дуже пишався своєю природньою красою та фізичними даними (багато хто подейкував, що перевагу він віддавав чоловікам, а не жінкам). Та й насправді, він ніколи не був одруженим та не лишив нащадків. Однак, все це – плітки, які мені не хотілося б повторювати. Він розправив свої потужні плечі та звернувся до сенаторів:

– Я прибув прямо з табору Помпея Великого в Аравії! Я плив найшвидшими кораблями та скакав найшвидшими конями, аби принести вам цю радісну звістку! Тиран та запеклий ворог Риму Мітрідат Євпатор помер на шістдесят восьмому році життя! Війну на Сході виграно!

Далі, як це зазвичай буває після оголошення таких драматичних звісток, на якусь мить встановилася цілковита й непорушна тиша, а потім уся зала вибухнула оплесками. Чверть століття тривала війна Риму з Мітрідатом. Хтось казав, що в Азії він винищив вісімдесят тисяч римлян. Інші казали про сто п’ятдесят тисяч. Та яке б з чисел не відповідало дійсності, Мітрідат був уособленням самого жаху. З незапам’ятних часів його ім’ям римські матері лякали своїх дітей, аби змусити їх добре поводитися. А тепер його більше не було! І в цьому – заслуга Помпея! І байдуже, що Мітрідат вчинив самогубство, аби не загинути від руки римлянина, – старий тиран спробував прийняти отруту, та вона не подіяла через те, що старий тиран довгими роками, побоюючись отруєння, вживав протиотруту для перестороги – і довелося кликати солдата, який його і добив. І байдуже, що багато хто вважав, що це саме Лукулл – який досі чекав на свій тріумф за міськими мурами – заклав підвалини тієї стратегії, яка зрештою поставила Мітрідата на коліна. Важливим було те, що сьогодні героєм був Помпей – і Цицерон знав, що робити в цьому випадку. Щойно оплески затихнули, він підвівся та запропонував оголосити п’ять днів всенародної подяки в Римі на честь військового генія Помпея. Сенат зустрів цю пропозицію оплесками. Потім він дав слово Гібриді, який теж пробуркотів декілька слів захоплення. Далі консул надав Целеру можливість прославити свого брата, який проплив та проскакав тисячі миль, аби донести до нас цю добру звістку. І в цю мить зі свого місця підвівся Цезар – Цицерон надав йому слово, вважаючи, що той запропонує принести богам жертви на знак подяки.

– При всій повазі до нашого консула дозвольте запитати, чи ми не занадто бережливі у проявах нашої подяки? – сказав Цезар оксамитовим голоском. – Пропоную поправку до пропозиції Цицерона. Кількість днів всенародної подяки має бути збільшена вдвічі і становити десять днів. Окрім того, Сенат має надати Гнею Помпею довічний дозвіл з’являтися під час Ігор в одязі тріумфатора – аби навіть під час відпочинку наші громадяни не забували, чим йому завдячують.

Мені майже було чути скрегіт зубів Цицерона за його штучною посмішкою, коли він ставив цю пропозицію на голосування. Він знав, що Помпей зверне увагу на те, що Цезар виявився вдвічі більш щедрим, ніж сам консул. Пропозицію було підтримано одноголосно, за винятком одного голосу молодого сенатора на ім’я Марк Катон. Він заявив, що Сенат обходиться з Помпеєм, наче він цар, займається запопадництвом та підлабузництвом – і засновники Республіки вже, певне, попереверталися в своїх трунах. Він у своєму виступі відверто глузував з рішення Сенату – і двоє сенаторів, що сиділи по обидва боки, спробували силою всадити його на місце. По обличчях Катулла та решти патриціїв я зрозумів, що Катону вдалося добряче зачепити їхнє самолюбство.

Узагалі, з усіх видатних постатей минувщини, яких я зберігаю в своїй пам’яті та які являються мені у снах, Катон – найбільш непересічна постать. Це була ну дуже чудернацька істота! Тоді йому було не більше ніж тридцять років, та він мав обличчя старця. Статура його була вкрай недолугою, за волоссям він не слідкував. Ніколи не посміхався та нечасто мився. Від нього тхнуло. Релігією для Катона було накопичення. Хоча він і був багатієм, та ніколи не їздив у ношах, переміщувався виключно пішки і, до того ж, дуже часто відмовлявся й від чобіт, а подекуди й від туніки. Катон стверджував, що хоче навчитися не озиратися на думку оточуючих, хай би про яку справу не йшлося – важливу чи дрібну. Службовці казначейства жахалися його, наче чорт ладану. Майбутній сенатор колись, коли ще був зовсім молодим, прослужив там близько року – і вони розказували мені, що Катон змушував їх звітувати за будь-яку, навіть дрібнісіньку суму, яку вони витратили. І навіть після завершення своєї служби там він продовжував приходити в Сенат з табличками видатків казначейства і, розсівшись на своєму незмінному місці на останньому ряду, дуже пильно вивчав ці таблички, не звертаючи уваги на сміх та розмови оточення.

Наступного дня після надходження звістки про смерть Мітрідата Катон завітав до Цицерона. Консул випустив стогін, коли я повідомив йому, що на нього очікує Катон. Він знав його з давніх часів та навіть виступав на його боці в суді, коли той піддався одному зі своїх несподіваних імпульсів та вирішив через суд змусити свою двоюрідну сестру Лепідію з ним одружитися. Та все ж Цицерон розпорядився запросити гостя.

– Ми маємо негайно позбавити Помпея посади головнокомандувача, – проголосив Катон, ще навіть не встигнувши зайти. – Та наказати йому негайно повернутися до Риму.

– Доброго ранку, Катон. Чи не зажорстке рішення, тим паче після його останньої перемоги?

– Саме в цій перемозі й криється вся проблема. Помпей має служити Республіці, а ми ставимося до нього, наче це він – наш хазяїн. Якщо ми не вживатимемо будь-яких заходів, то цей полководець повернеться та захопить всю державу. Ти маєш вже завтра внести пропозицію про його звільнення.

– В жодному випадку. Помпей – найуспішніший римський воєначальник з часів Сципіона. Він заслуговує на всі почесті, які ми йому надаємо. Ти припускаєшся тієї ж помилки, що й твій прапрапрадід, коли той позбавив посади Сципіона.

– Ну що ж, якщо його не зупиниш ти, то це зроблю я.

– Ти?

– Я маю намір подати свою кандидатуру на посаду трибуна і хочу, аби ти мене підтримав.

– Правда?

– Як трибун я накладатиму вето на будь-який закон, що буде вноситися прислужниками Помпея. Я хочу стати політиком, який буде зовсім не схожим на теперішніх.

– Впевнений, що саме таким ти й будеш, – сказав Цицерон, через плече дивлячись на мене та злегка підморгнув мені.

– Я хочу принести в політику невблаганну логіку філософії, розбираючи кожну проблему крізь призму максим та концепції стоїцизму. Тобі відомо, що в моєму будинку живе Атенодор Кордилій, який, ти погодишся, є провідним знавцем стоїцизму. Він стане моїм постійним радником. Республіка повільно дрейфує до катастрофи, як я це бачу. Її підганяють вітри компромісів, на які ми так легко йдемо. Нам у жодному випадку не слід було надавати Помпею цих виняткових переваг.

– А я їх підтримав.

– Я знаю, і тобі має бути за це соромно. Я зустрічався з Помпеєм в Ефесі, коли три роки тому повертався до Риму. Він нагадував східного тирана. Хто дозволив йому зводити всі ті прибережні міста? А захоплювати нові провінції? Сенат колись це обговорював? А народ за це голосував?

– Він командує військами на місці. Тому він неминуче повинен мати певний рівень самостійності. Після перемоги над піратами він був вимушений зводити бази, аби убезпечити нашу торгівлю. Інакше ці бандити повернулися б, щойно він залишив би ті території.

– Та ми загрузли в краях, про які нічого не знаємо! От зараз ми окупували Сирію! Сирія… Що нам там треба? А потім настане черга Єгипту – і нам доведеться постійно тримати там легіони. Хто очолює легіони, які контролюють імперію – це може бути Помпей чи будь-хто інший – він завжди неминуче контролюватиме й Рим. А того, хто намагатиметься йому заперечити, звинувачуватимуть у браку патріотизму. Консулам лишатиметься лише вирішувати цивільні спори від імені якогось заморського генералісимуса.

– Катон, ніхто не сперечається з тим, що певна загроза існує. Але ж у цьому весь зміст політики – долати перешкоди в міру того, як вони з’являються, і завжди бути готовим долати нові. Я порівняв би мистецтво політика з мистецтвом командувача флотом: зараз пливемо на веслах, а потім станемо під вітрила. Зараз ти йдеш під вітром, а згодом – боротимешся проти нього. Зараз ти прагнеш зловити хвилю прибою, а потім намагаєшся від неї ж утекти. Це потребує довгих років навчання й практики, а не просто вивчення однієї інструкції, навіть якщо її написав Зенон⁹.

– І на що ти очікуєш від такого плавання?

– Сподіваюся, воно дасть мені вижити в ці буремні часи. Погодься, це не мало.

– Ха-ха! – хоча Катон сміявся нечасто, сміх його від цього приємним не ставав, він був схожий на хрипле, грубе гавкання. – А дехто з нас сподівається на значно більші досягнення. Але це вимагає інших навичок керування судном. Ось тобі мої заповіді, – з цими словами Катон почав загинати свої довгі худорляві пальці: – Ніколи не відступай перед проханнями, не потурай хибі та не пробачай людям їхніх помилок. Ніколи не розрізняй між собою хибних учинків – всі вони однаково хибні, якою б не була серйозність гріха. І, зрештою, не йди на компроміси відносно жодного з цих принципів. Бо «лише мудреці, навіть потворні, прекрасні…»

– «…вони багаті в жебрацтві, і в рабстві вони – царі». Я вже чув цю цитату, дякую. Якщо ти прагнеш прожити спокійне життя науковця, обговорювати філософію зі своїми дітлахами та учнями – то цілком може бути, що твій шлях правильний. Та якщо ти прагнеш керувати Республікою, в твоїй бібліотеці повинно бути багато інших книг, окрім однієї лише праці Зенона.

– Ми гаємо час. Ти, вочевидь, не підтримаєш мене.

– Зовсім навпаки, я із задоволенням за тебе проголосую. Спостерігати за твоєю діяльністю на посаді трибуна стане одним з найбільш незабутніх видовищ за всю історію Риму.

Коли Катон пішов, консул сказав мені:

– Щонайменше наполовину він божевільний. Але щось у ньому є.

– Він має шанси на перемогу?

– Звісно, має. Кого звуть Марк Порцій Катон, той завжди матиме в Римі непогані шанси. І він має рацію щодо Помпея. Як нам обмежити його амбіції? – Цицерон замислився. – Надішли раба до Непота, нехай дізнається, чи той вже відпочив з дороги? Якщо так, то запроси його завтра на воєнну нараду після засідання Сенату.

Зробивши, як сказав Цицерон, я отримав відповідь, що Непот повністю віддається до послуг Цицерона. Тому після завершення на наступний день засідання Сенату, Цицерон попросив декількох колишніх консулів, які мали воєнний досвід, залишитися, аби заслухати більш детальну доповідь Непота про плани Помпея. Крассом, який вже пізнав владу, яку дають посада консула та незліченні багатства, цілковито оволоділа тепер мрія про єдину річ, якої він ще не мав – про воєнну славу. Тому він щиро жадав взяти участь у воєнній нараді. Він навіть почав ходити вперед-назад навколо курульного крісла Цицерона, сподіваючись отримати запрошення. Та Цицерон ненавидів Красса більше, ніж будь-кого, окрім Катіліни, – тому не міг втратити нагоду його принизити. Він настільки неприкрито ігнорував його, що зрештою, розлючений, Красс пішов, залишаючи позаду з десяток сивочолих сенаторів, які згуртувалися навколо Непота. Я невибагливо стояв збоку та робив нотатки.

Цицерон вчинив мудро, запросивши на нараду таких людей, як Гай Курій, який здобув свій тріумф ще десять років тому, та Марк Лукулл – молодший брат Ліцинія Лукулла. Найбільшою вадою мого хазяїна як державного діяча було те, що в питаннях війни та армії він завжди був повним невігласом. В молодості він, маючи слабке здоров’я, щиро ненавидів все, що було пов’язане з армією: брак комфорту, тупоголову дисципліну, нудне табірне життя. Тому він і залишив армію негайно, коли підвернулася нагода – і повернувся до юридичної практики. Тепер йому гостро давався взнаки брак знань в цій галузі – і він був вимушений передати розпитування Непота Курію, Лукуллу, Катуллу та Ізаурику. Незабаром вони з’ясували, що під проводом Помпея знаходилося військо у складі восьми повністю укомплектованих та озброєних легіонів, а штаб його розташовувався – щонайменше тоді, коли Непот востаннє був там – на південь від Іудеї, на відстані декількох миль від міста Петра. Цицерон надав кожному слово.

– На мій погляд, на цей рік у нас є дві можливості, – почав Курій, який воював на Сході під проводом Сулли. – Перша – рушити на північ до Кіммерійського Босфору, аби взяти порт Пантикапей та приєднати до імперії Кавказ. Другий варіант, який мені особисто подобається більше – почати наступ на схід та раз і назавжди розібратися з Парфянським царством.

– Не забувай ще й третій варіант, – додав Ізаурик. – Єгипет. Він належить нам відтоді, як Птолемей в своєму заповіті розпорядився передати його нам. На мій погляд, треба рушити на захід.

– Або на південь, – запропонував Лукулл. – Чому б не захопити Петру? Там є й вихід до моря та дуже родючі ґрунти.

– Таким чином, обираємо між північчю, півднем, сходом та заходом, – підсумував Цицерон. – Здається, Помпей має широкий вибір. Непоте, не знаєш часом, що він обере? Я переконаний, що Сенат затвердить будь-яке його рішення.

– Наскільки мені відомо, він подумує про відступ.

Після цих слів у повітрі повисла тиша, яку перервав Ізаурик.

– Відступ? – приголомшено повторив він. – Що ти цим хочеш сказати? Під його командуванням сорок тисяч запеклих в боях ветеранів, і його ніщо не може зупинити.

– «Запеклі» – це ваша точка зору. На мій погляд, краще підходить слово «виснажені». Деякі з них вже понад десять років у походах.

Тиша запанувала, поки сенатори міркували про почуте.

– Тобто ти хочеш сказати, що Помпей має намір привести своє військо в Італію? – зрештою, спитав Цицерон.

– А чому б і ні? Це ж їхня батьківщина. Помпею вдалося підписати декілька дуже вигідних угод з місцевими правителями. Його власний авторитет вартує десятка легіонів. Знаєте, як його називають на Сході?

– Розкажи.

– Повелитель Землі та Води.

Цицерон оглянув вирази облич колишніх консулів. Більшість з них виражали недовіру.

– Непоте, я думаю, що висловлю загальну думку, якщо скажу, що Сенат не буде задоволений таким відступом.

– Абсолютно, – сказав Катулл та сивочолі голови кивнули на знак згоди.

– Тому я пропоную вчинити так, – запропонував Цицерон. – Ми передамо з тобою для Помпея послання, в якому, звісно ж, висловимо подяку та пошану за те, як він керує нашими військами – і висловимо побажання, аби його військо лишалося на місці та готувалося до нової кампанії. Звісно ж, якщо він забажає скласти з себе тягар обов’язків та залишити після стількох років служби посаду головнокомандувача – то Рим прийме таке рішення та тепло привітає свого видатного сина.

– Ви можете висловлювати будь-які побажання, – грубо перервав його Непот, – але таке послання я не повезу. Я лишаюся в Римі. Помпей звільнив мене з військової служби, та я маю намір брати участь у трибунських виборах. А тепер дозвольте попрощатися, я маю інші справи.

Проводжаючи молодого офіцера поглядом, Ізаурик вилаявся.

– Він би не наважився так із нами розмовляти, якби був живий його батько. Кого ж ми виховали?

– Якщо це щеня Непот так із нами розмовляє, – сказав Курій, – то тільки уявіть собі, як говоритиме його хазяїн, за спиною якого стоять сорок тисяч ветеранів.

– Повелитель Землі й Води, – пробуркотів Цицерон. – Гадаю, нам слід подякувати йому за те, що лишив нам повітря, – пролунав сміх. – Оце б дізнатися, які в Непота можуть бути справи, важливіші, ніж наша нарада… – Він нахилився до мене та прошепотів: – Рушай за ним, Тіроне, з’ясуй, куди він піде.

Я поспіхом пішов через прохід та підійшов до виходу саме вчасно, аби помітити, як Непот у супроводі свого звичного екскорту перетнув Форум та попрямував у бік ростр. Тоді, близько восьмої години, на вулицях було повно народу, і мені не було складно в цій метушні міста прослідкувати за ним – до того ж, він не належав до тих, хто постійно озирається через плече. Він з невеличкою групою своїх супутників пройшов повз храм Кастора – і добре, що тієї миті я скоротив відстань між нами, тому що, пройшовши по via Sacra, вони раптом зникли з поля зору. Я зрозумів, що вони увійшли до резиденції верховного жреця.

Спершу я подумав негайно повернутися та розповісти про все Цицерону. Втім, щось мене зупинило. Навпроти резиденції розташовувалася низка магазинів – і я зайшов до одного з них і почав спостерігати за входом до цезаревої резиденції, вдаючи, що обираю в магазині коштовності. Я побачив, як на ношах до резиденції прибула його мати. Потім поїхали дружина – і теж на ношах. Це була молода й красива жінка. Багато людей входили та виходили – але більше я нікого не впізнавав. Десь за годину продавець нетерпляче заявив, що має закривати магазин. Він провів мене до виходу – і цієї миті з непримітної повозки, яка саме під’їхала, з’явилася лиса голова Красса, який вийшов з повозки та зайшов до будинку Цезаря. Я ще трохи почекав та, не побачивши більше нічого цікавого, повернувся до Цицерона з новинами.

Він до того часу вже залишив будівлю Сенату, і я застав його вдома за розбиранням пошти.

– Ну що ж, одну загадку ми розгадали, – сказав він, коли вислухав мене. – Тепер зрозуміло, що свої двадцять мільйонів на підкуп виборців Цезар взяв не тільки від Красса, але й від Повелителя Землі й Води.

Він відкинувся на спинку та глибоко замислився. Як він сказав мені пізніше, «якщо наймогутніший воєначальник, головний позикодавець та верховний жрець починають зустрічатися, то слід бути напоготові».

Десь в той саме час істотно зросла роль Теренції в публічному житті Цицерона. Багатьом було незрозуміло, як він прожив з нею більше ніж п’ятнадцять років. Це була дуже набожна жінка, начисто позбавлена вроди й шарму. Але вона мала одну дуже рідкісну перевагу – сильний характер. Вона викликала повагу – і з роками Цицерон все більше дослухався до її порад. Теренції не цікаві були філософія чи література, історію вона знала погано і, взагалі, освіти гарної не мала. Та хоч вона і була вільною від тягаря книжкових знань та не була природою наділена делікатністю, вона мала рідкісну здатність дивитись в саму суть питання, про що б не ішлося – про якусь проблему чи про людину. І вона ніколи не соромилася говорити те, що думає.

Розпочну з того, що Цицерон, аби дарма не турбувати свою дружину, не розказав їй про те, що Катіліна заприсягся його вбити. Та, що було характерним, Теренція, будучи жінкою розумною та проникливою, дуже скоро сама про все дізналася. Як дружина консула, вона була покровителькою культу Доброї Богині. Не скажу, що це означало – бо все, що мало якийсь стосунок до цієї богині та її храму, сповненого зміями, ретельно приховувалося від чоловіків. Все, що мені відомо, це те, що одного разу до Теренції прийшла одна з жриць цієї богині – жінка з шляхетної родини та вірна громадянка – прийшла вся заплакана та попередила, що життю Цицерона загрожує небезпека, та що йому варто бути напоготові. Сказати щось окрім цього вона відмовилася. Та Теренція не могла цього так залишити, і завдяки комбінації з лестощів, благань та погроз – комбінації, яка і самому Цицерону зробила б честь – крок за кроком витягла з цієї жінки всю правду. Потім вона змусила нещасну прийти до будинку Цицерона та про все розказати консулу.

Одного разу я працював разом з Цицероном в його кабінеті, аж двері різко відчинилися та в кімнату залетіла Теренція – вона не постукала, втім, вона ніколи цього не робила. Теренція, яка була багатшою за свого чоловіка та мала більш шляхетне походження, віддавала перевагу тому, аби не вести розмов на тему: «Хто в домі хазяїн?» Натомість вона оголосила:

– Прийшов дехто, з ким ти маєш поговорити.

– Не зараз, – відповідав Цицерон, не відводячи погляду від своєї роботи. – Нехай пізніше зайдуть.

Та Теренція наполягала.

– Це… – і вона назвала ім’я, яке я не назву, – не заради тієї жінки (вона давно вже померла), але заради її нащадків.

– І навіщо мені з нею зустрічатися? – пробуркотів Цицерон, вперше кидаючи на дружину незадоволений погляд. Тут він усвідомив, що Теренція не відступить, і сказав вже іншим тоном: – Що таке, жінко? Що сталося?

– Ти маєш все почути сам, – Теренція відійшла в бік, і ми побачили панянку рідкісної вроди, хоча краса її вже й почала в’янути. Очі її були заплаканими. Я хотів піти, але Теренція впевненим голосом наказала мені лишитися.

– Це найкращий у світі стенографіст, – пояснила вона гості. – І йому можна цілком довіряти. Якщо він дозволить собі пробовтатися, я накажу з нього живого зняти шкіру, – Теренція кинула на мене такий погляд, що я одразу усвідомив: так воно неодмінно й станеться.

Ця зустріч була однаково незручною як для Цицерона, який був пуританином у душі, так і для цієї жінки, якій під тиском Теренції довелося зізнатися, що вона ось вже декілька років – коханка Квінта Курія. Це був розпусний сенатор, друг Катіліни. Вже колись вигнаний з Сенату через банкрутство та розпусту, він був упевнений, що й за наступного перепису сенаторів його теж обов’язково звідти викинуть. І через це він перебував у дуже складній ситуації.

– Курій не вилазить з боргів, відколи я його знаю, – пояснювала жінка. – Та зараз справи його зовсім кепські. Його маєтки заставлені й перезаставлені. Він то присягається вбити нас обох, аби уникнути ганебного банкрутства, то розказує, які прекрасні подарунки мені купить. Вчора вночі я посміялася з нього: «Як ти мені щось купиш? Це ж я тобі завжди гроші даю». Я спровокувала його. Ми серйозно посварилися. Зрештою, він сказав мені, що до кінця літа ми матимемо стільки грошей, скільки нам буде потрібно. Тоді ж він мені розказав про плани Катіліни.

– Так, і ці плани полягають у тому, щоб…

Вона на якийсь час замислилася, потім розпрямилася та подивилася просто в очі Цицерону.

– Убити тебе, консуле, та захопити Рим. Скасувати всі боргові зобов’язання, забрати майно багатих, розділити державні та релігійні посади між своїми спільниками.

– Ти в це віриш?

– Так.

– Та вона ще не розповіла про найжахливіше! – втрутилася Теренція. – Аби якнайсильніше прив’язати до себе своїх спільників, Катіліна змусив їх присягнути на крові – і для цього вбив хлопчика. Зарізав його, наче барана.

– Так, – зізнався Цицерон. – Мені про це відомо, – він витягнув руку, зупиняючи обурення Теренції. – Вибач, я не знав, наскільки це серйозно. Мені здавалося, не слід турбувати тебе через дурниці, – він повернувся до гості. – Ти маєш перелічити мені імена всіх учасників заколоту.

– Ні, я не можу.

– Сказала А, треба казати Б. Мені потрібні їхні імена.

Вона спочатку розплакалася, усвідомлюючи, що потрапила в пастку, а потім спитала:

– Ти обіцяєш мені захистити Курія?

– Не можу обіцяти, та я подивлюся, що можна зробити. Ну ж бо, називай імена.

– Корнелій Цегет, Кассій Лонгін, Квінт Анній Кілон, Лентул Сура та його вільновідпущеник Умбреній… – якийсь час вона помовчала, а коли заговорила, то голос її було ледь чути. Несподівано імена нахлинули таким потоком, ніби промовляючи їх з такою швидкістю вона сподівалася скоротити свої муки. – Автроній Пает, Марк Лека, Луцій Бестій, Луцій Варгунт.

– Зажди-но! – Цицерон дивився на неї приголомшено. – Ти назвала Лентула Суру, міського претора, та його вільновідпущеника Умбренія?

– Публій Сулла та його брат Сервій, – несподівано вона зупинилася.

– Це все?

– Це всі сенатори, яких називав Курій. Але є ще заколотники не з Сенату.

– Скільки разом?

– Десятеро, – порахував я. – Одинадцятеро з Курієм, та дванадцятеро, якщо додати Катіліну.

– Дванадцять сенаторів? – я дуже нечасто бачив Цицерона настільки шокованим. Він надув щоки та опустився в крісло, ніби як його вдарили по голові – а потім з шумом видихнув. – Сура та брати Сулла не зможуть виправдатися тим, що опинилися під загрозою банкрутства. Це – державна зрада, нічим не прихована, – раптом він вскочив, не маючи сили більше сидіти на місці. – О боги! Що ж таке коїться?

– Ти маєш заарештувати їх, – зажадала Теренція.

– Звісно, маю. Та якщо я піду цим шляхом – одразу, як зможу, поки я не можу – і чим це завершиться? Є ці дванадцятеро, але скільки їх усього? Почнімо з Цезаря – яка його роль в усьому? Минулого року він підтримав Катіліну на виборах. Ми знаємо, що він близький до Сури – не забуваймо, це Сура дозволив засудити Рабірія. А Красс? Що з ним? Він, певно, замішаний. А Лабіній – трибун Помпея. То що, і Помпей замішаний?

Він ходив кімнатою, наче маятник.

– Не може бути, щоб всі вони прагнули тебе вбити, – сказала Теренція. – В такому випадку ти давно був би мертвий.

– Може, ти й маєш рацію, та всі вони усвідомлюють, які можливості надасть їм хаос… Хтось хоче вбити для того, щоб цей хаос розпочався. Інші сподіваються дочекатися, коли він набере сили. Вони як діти, що грають з вогнем, і з них найнебезпечніший – Цезар. Це якесь божевілля – наша держава з’їхала з глузду, – ще якийсь час Цицерон продовжував ходити туди-сюди, його уява малювала йому пророчі картини Риму в руїнах, криваво-червоні води Тибру, Форум, вкритий відрубаними головами. Він все це детально описав нам. – Я маю стати цьому на заваді. Має бути якийсь спосіб…

Увесь цей час жінка, яка принесла цю звістку, здивовано дивилася за ним. Зрештою, Цицерон зупинився, нахилився до неї та стиснув її руки:

– Шановна пані, тобі непросто було прийти до моєї дружини з цим, та я дякую Провидінню за те, що ви прийшли. Не тільки я, але й вся республіка навічно в боргу перед тобою.

– Але що мені тепер робити? – сплакнула вона. Теренція передала їй хустинку, жінка протерла очі. – Тепер я не можу повертатися до Курія.

– Ти маєш, – сказав Цицерон. – Ти – моє єдине джерело інформації.

– Якщо Катіліна дізнається, що я видала його плани – він уб’є мене!

– Він про це ніколи не дізнається

– А мій чоловік? Мої діти? Що я їм скажу? Подружня зрада як така – це дуже погано. А зрада з заколотником?..

– Вони зрозуміють тебе, якщо знатимуть твої мотиви. Нехай це стане твоєю покутою. Важливо, аби ніхто нічого не помітив. З’ясуй у Курія все, що зможеш. Ти маєш змусити його розкритися. Винагороджуй його по-своєму, якщо буде потрібно. Сюди більше не приходь – це надто небезпечно. Все, про що довідаєшся, розказуй Теренції. Ви можете легко зустрічатися у вашому храмі, де вас ніхто не бачить.

Звісно ж, вона не хотіла вплутуватися в це мереживо зі зрад. Та коли Цицерону було щось потрібно, він був здатний умовити будь-кого на будь-що. І коли він, не обіцяючи Курію прямо недоторканості, пообіцяв зробити для нього все, що буде можливо, жінка здалася. Так вона стала шпигункою Цицерона, а сам хазяїн приступив до розробки свого власного плану.