Kitabı oku: «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», sayfa 8

9

За своє життя я лише тричі змінив місце роботи: п’ять років учителював, два ось уже роки працюю у Постійній комісії Верховної Ради України з питань культури, а між тим – цілих двадцять сім літ – обіймав посаду завідуючого відділом прози в редакції журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін»).

І якщо за цей спорий відрізок часу мені пощастило знайти, підтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаїків і вдесятеро більше тихих і войовничих графоманів відтіснити від літератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорія Тютюнника, який проскакав по українському літературному видноколі на баскому огирі, достоту як його родич генеральний хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник у свій час – бойовими шляхами; схарапудив і вбоки розігнав гнилу мерву на дзеркалі української мистецької стариці, учинив у замшілій течії могутній вир і сам канув у нього, наздогнаний німецьким осколком, який давно носив під серцем, і другий з тютюнниківського роду підтвердив прокляття, яке над ним висіло: найстаршого Юрка поцілила в потилицю більшовицька куля, наймолодшому ж, Григорові, свої збільшовичені недоноски зсукали петлю, – всі три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слід і нестерпний біль.

Не буду аналізувати письменницький доробок Григорія Тютюнника, його твори, а особливо роман «Вир», належно оцінені нашою критикою, писав про Г. Тютюнника і я; хочу лише згадати про ті миті, які в’язали мене з ним, впливали, виховували, стимулювали мою працьовитість і чуйний слух на несміливі, але чисті голоси літературних талантів.

Я познайомився з Григорієм Тютюнником ще студентом третього курсу – у редакції журналу «Жовтень», де він тоді працював на посаді завідувача відділу прози. Вкотре уже (а тепер вирішив: востаннє) – зайшов сюди з рукописами своїх перших новел. Я вже тут бував і щоразу повертався ні з чим, вірніше, із тією самою порадою: «Більше читайте, вчіться у…» То були добрі поради і справедливі оцінки моїх перших спроб, та давали мені їх якось сухо, казенно вбивче.

Того дня за столом сиділа незнайома мені людина. Великоголова, тяжка й понура. На мене глянули втомлені очі й пройняли всього: були виразні, розумні й вимогливі. Зізнаюсь, я вже й не чекав якоїсь підтримки від цього непривітного на перший погляд чоловіка. Але почалася розмова, і всі мої упередження відразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного і щирого друга. Він розпитав, коли я почав писати, якими темами цікавлюся, сказав, між іншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помітив, моя хлоп’яча скромність йому сподобалася. Він у моїй присутності прочитав оповідання і сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесіть мені щось нове. І передрукуйте на машинці, будь ласка».

Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, – та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.

Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «геніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».

Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля і мене – єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива, і радів нею так, як добрий хлібороб густими сходами пшениці.

На посаді завідувача відділу прози Тютюнник працював недовго: після виходу в світ першої книги роману «Вир» він застряг у своїй Кам’янці-Бузькій – писав другу книгу. Я працював у Щирці, та до Львова приїжджав щотижня і часто з Тютюнником зустрічався. Якось я запитав його, звідки він черпає таку дзвінку мову. «Від бабусі Орисі, моєї тещі з Шилівки, – відказав Григорій Михайлович. – Я приїжджаю до неї, викликаю на розмови, а часом і спровокую сварку з сусідкою. Такої лексики і в Грінченка не знайдете».

Про смерть Григорія Тютюнника я дізнався, перебуваючи у відрядженні у Владивостоці. Не був на його похороні, тому й донині запам’ятався мені таким, яким бачив його востаннє перед своїм від’їздом. Я проходив парком Івана Франка і помітив Григорія на лавочці. Підійшов ближче і зупинився. Тютюнник сидів, ледь відкинувши голову, і не бачив ні перехожих, ні мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрішнім світлом. У чистих виразних очах лягла задума, біля кутиків уст збіглися скорботні складки, запорошена сивиною чуприна впала на чоло. Я тоді вперше побачив, який він вродливий. Таким залишився в моїй пам’яті й донині.

…На палубі львівської мистецької галери застали ми уцілілого представника розстріляного українського відродження тридцятих років – обкраденого, змученого двадцятилітньою каторгою і на диво життєрадісного та по-дитячому наївного Володимира ҐЖицького.

Після довжелезної перерви вийшла у світ його збірка оповідань «Повернення». Ми, наймолодше тоді літературне покоління, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас відкриттям, і радістю, і святом: кожен з нас знав, що ім’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увійшов у золотий фонд української класики.

Невелику книгу новел про мужніх людей далекої Півночі, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дірок, відкриваючи для себе дивний чар екзотичної тундри, яку так майстерно, з любов’ю і з відтінком легкої туги змалював ще не відомий нам Володимир ҐЖицький.

Якось я зайшов до редакції журналу «Жовтень», і головний редактор Юрій Мельничук представив мене поставному, з високим чолом і дбайливо зачесаним набік волоссям чоловікові. Був він не молодий, але й зовсім не подібний на шістдесятирічного діда; орлиний ніс, дещо скептично закроєні губи й добрі очі приваблювали й заполонювали.

«Гжицький», – назвав себе чоловік, а мені за невблаганною асоціацією уявився той із одноіменного оповідання гордий, благородний і граціозний лось, і таким – добрим, ніжним, вірним і непоступливим – я сприймав письменника до останнього дня його життя.

Ані сліду втоми, ні тіні озлоблення після тяжких життєвих випробувань не бачили ми в його поведінці, не чули в його мові. Невсипуща енергія, допитливість, широко відкритий погляд на довколишнє життя, доброзичливість, вибагливість і спрага пізнання характеризували його протягом останніх двох десятиліть життя і праці.

Давно немає серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив він після себе надто гучної слави, і в цьому не його вина, а кривавої комуністичної системи: високі літературні набутки двадцятих років не вдалося йому закріпити новими, ще сильнішими творами; другий період його творчості, після повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобіографічністю і не першого штибу конформістською мемуарністю, що поставило його твори в кут літературного процесу.

Вірю, настане час – і до творчості ҐЖицького звернеться із особливим зацікавленням незнане ще нині покоління читачів, яке, відвіюючи в його книгах зерно від полови, розпізнаватиме в них складну епоху в історії нашого народу – період першої половини двадцятого століття.

Мені неодноразово доводилося вирушати з ґЖицьким у далекі й близькі мандрівки. Це були радісні для мене хвилини, а водночас і клопітні. Педант зроду, Гжицький не терпів запізнень. Коли хтось не приходив вчасно, він втрачав настрій і покидав компанію. Відчуваючи, що шагренева шкіра його життя невблаганно скорочується, а відібрано в нього було цілих двадцять літ, він жадав побачити якнайбільше, якнайповніше насититися враженнями, і горе було тому, хто заперечував йому, що є кращі гори в світі, ніж Карпати, – коли ми бували в Карпатах; на Кубі він співав іншої – невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королівською пальмою чи орхідеями, а на бідного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мініатюрного колібрі, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когімарською затокою.

Володимира Зеноновича, який хворів алергією до фальшу й брехні, легко було здурити, що ми незлобливо й робили: він ніколи не ображався, коли ми, молоді, добродушно забавлялися його наївністю.

«Чого ти отруюєш себе тими цигарками, сину?» – запитав він якось одного жартуна-поета. «Нікотин розбуджує уяву», – бовкнув поет. «Справді?! – попросив ҐЖицький цигарку і, затягнувшись, сплюнув. – Ні, це неправда, ніяк не можу в таке повірити – паскудство, та й годі!»

Не забуду, як у залі абстрактного мистецтва в гаванському Капітолії він довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонії кольорів, все розпитував товаришів, що вони бачать у тій чи іншій картині, прислухався до чужої думки, сумнівався, проте категоричних висновків не робив. Та ось, коли ми підійшли до якоїсь потвори, звареної зі шматків покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символізує любов, ҐЖицький вибухнув гнівом: «Хто сміє так трактувати кохання?!» – заволав.

У житті, як і в творчості, ҐЖицький був ніжний, людяний, проте я довго не знав, що він володіє справжнім почуттям гумору. Одного разу мені було соромно і навіть страшно: Володимир Зенонович дізнався, що я в компаніях наслідую його голос, манери, жести. Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зізнатися.

«Тоді, синцю, – сказав він, – зробиш це при мені в Спілці на новорічному вечорі».

Я виконав його просьбу і чекав суду.

«Не забудь це зробити тоді, як мене не стане», – мовив ҐЖицький, коли я виконав «номер».

Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить мені Господь.

«Як мене не стане…» – ҐЖицький часто повторював ці слова немовби жартома, не видно було, щоб він заглиблювався у їх фатальний сенс, – так, ніби й не вірив, що це може коли-небудь трапитися. Якось, вислухавши скаргу значно молодшого від себе чесного й нудного письменника Дмитра Бандрівського на старечі хвороби й немочі, сказав до мене з глибокою скрухою: «Не хотів би я дожити до такої старості!»

Шанований автор «Жовтня» Володимир ҐЖицький майже щодня широко, аж сипалася з одвірків штукатурка, відчиняв двері редакції – не з метою дізнатися, в якому номері йде твір, а так: «побачити вас, мої любі». Сідав, розповідав якусь стару пригоду, пересипаючи розповідь емоційними вигуками «Царице небесна» – тоді хрестився, і поруч – «о катюга вусатий!» – тоді спльовував; потім розпитував нас про дітей – своїх не мав, посилав усім повітряні поцілунки, й усміхнений та дужий сімдесятисемилітній дід буквально збігав сходами вниз, бо в нього ніколи не було часу…

…Кілька слів про великого химородника і характерника, батька української модерної новелістики Михайла Яцкова, який у двадцятих роках замовк назавжди і спілкувався – до нас – хіба лише з однією Іриною Вільде.

Тяжка письменницька доля випала йому. Найталановитіший член літературного угруповання «Молода муза», яким опікувався і не раз батожив – заслужено і незаслужено – Іван Франко, завжди, проте, виділяючи на перше після Стефаника місце молодого модерного новеліста, Михайло Яцків у перші роки польської окупації в Галичині став несподівано для всіх колабораціоністом, за що його збойкотувала галицька громада, і він назавжди замовк, не написавши більше ні рядка не те що художньої прози – навіть підпису свого ніде не ставив.

Найдужче зневажав його посередній прозаїк Денис Лукіянович, про якого писала колись Леся Українка, що його твори читати – все одно що жувати вату, – він називав його «хрунем». Мені самому доводилося чути: маленький гном з довгою білою бородою, який завжди чомусь сидів у президії й іншого місця в залі засідань Львівської організації Спілки письменників для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцків: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумів, що сказав Лукіянович, Михайло Рудницький, який завжди сидів у передньому ряді, пояснював: «Він каже, що до нас зайшов хрунь».

Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик і літературний цинік, він водно глузував з молодих поетів, які читали в залі засідань свої поезії або виступали із роздумами про літературу; кидав з першого ряду в’їдливі репліки, які згодом усім приїлися й остогидли: «Назвіть хоча б двох французьких поетів», «Щоб говорити про „Варлаам і Йоасаф“ Франка, треба знати стільки мов, скільки знав він», а найулюбленішою його фразою було: «Ваші вершики можна читати знизу вверх і зверху вниз, і від того їх зміст не міняється».

Мав Рудницький необережність сказати це на адресу молодого Павличка, і той тяжко відомстив професорові. Переклав «Осінь» Пушкіна українською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад біля двору, Надходила нудна пора – і т. д.) і прочитав на засіданні поетичної секції, видаючи вірш за свій. Рудницькому поезія сподобалася, він схвально похитував головою й почісував пальцем борідку, а Павличко, закінчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вірша Пушкіна „Осінь“ у своєму перекладі». Пирснув у залі сміх, Михайло Рудницький вийшов, на засідання більше не приходив, і від цього ми, звісно, багато втратили.

Але – про Яцкова. Надходила відлига шістдесятих років, і молоді письменники потягнулися до чистих джерел, відшукуючи в літературній спадщині і в сучасній поезії те справжнє, що не було вражене фальшем і політичною спекуляцією. Знайшли молодого Тичину, Фальківського, Зерова; відкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконічності в Івана Керницького («Святоіванські вогні»), а зразком лапідарності була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».

Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп – «бенькартик» монопольки.

Звісно, всього цього я не знав, коли з тремтінням у серці переступав поріг його квартири по вулиці Мечникова. Зробив я це з лукавої намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Мені було запропоновано вступити до Спілки письменників – я збирав рекомендації. Мав уже їх дві – від Ірини Вільде і Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моєї першої книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав інакше, ніж його пристосовницьке покоління, він у нас, молодих, небезпідставно вбачав майбутню опозицію прокомуністичному письменницькому кланові і, звісно, рекомендації дати не хотів. Та щоб якось викрутитися, підступно порадив вдатися до Яикова («О, як він дасть рекомендацію, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцків жодної цидули за своїм підписом нікому не дасть.

Мені відчинив двері старезний вісімдесятип’ятилітній дідуган з обвислим аж на груди жировим волом і довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорні гострі очі, що збіглися до перенісся, пройняли мене недовірою, цікавістю і лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброї пам’яті, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить – чистий тобі римський патрицій у банному халаті – і помахав сварливо пальцем:

«А бенькартика приніс?»

Я не зрозумів. Вийняв із внутрішньої кишені піджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» і, подаючи йому, мовив затинаючись:

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцків, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не приніс?»

«З чим – пляшечки?» – запитав я, відчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не приніс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що мені треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врешті-решт завітав до нього.

«Я вступаю в Спілку письменників і прошу вашої підтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такі, я їх знаю! То скажіть їм, що старий Яцків стоїть за вас по-козацьки – ого-го!»

«А ви мені це „ого-го“ напишіть», – випалив я.

Він глянув на мене, мов на ворога, і відказав коротко:

«Е ні. Щодо того – то ні!»

Я аж тепер зрозумів, що мене обдурено, і позадкував до дверей. А Яцків умить забув про мене, сів за бюрко в своє вольтерівське крісло і, покручуючись на ньому то в один, то в другий бік, розгорнув мою книжечку і почав читати новелу «Бузьків вогонь», якою збірка врозпочиналася.

Я затамував подих і стояв біля порога. Яцків читав, читав, потім шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу і довго щось писав. Коли закінчив, сказав сам до себе: «О, я в молодості вмів ще краще писати! А тепер мене знають більше в Японії, ніж дома». Він глянув на двері й зовсім не здивувався, що я стою іще біля порога.

«На! – подав мені записаний папір. – Але на другий раз без бенькартика не приходь».

О, що то була за рекомендація! Й говорити незручно…

Мене прийняли до Спілки, як і передбачав Цмокаленко, – «без жодного слова». Я справив у ресторані бенкет, а Ірину Вільде попросив, щоб вона привела і Яцкова.

Яцків мене не впізнав. Він сидів за столом, попивав коньяк і був відсутній. За рік його не стало. А тоді, на бенкеті, Ірина Вільде вилила мені на голову чарку горілки і поблагословила в літературу. Я назвав її «нанашкою», і це ніжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотів назвати нанашком і Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацію, та він нетерпляче похитав носом-п’явкою і мовив:

«Юначе, я тридцять років нікому нічого не підписую і нічого не пишу, та й вас бачу вперше».

Нині, дякуючи Миколі Ільницькому, ми маємо опубліковані всі твори Яцкова і пишаємося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його імені цей мій спогад? Можливо…

Про молодомузівського характерника можна – і варто – написати цілу книгу. Його образ я вивів у романі «Шрами на скалі», проте дуже фрагментарно – Яцків заслуговує на більше… Та ми й донині вражені комплексом неповноцінності. Вічно осміяні і чужим сміхом принижені, втратили почуття самоіронії, не вміємо кепкувати самі з себе, боїмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них ідолів і залишаємося нудними, мов старі діви або монашки, і зрештою, будучи такими, створюємо й нудну літературу. А потім скаржимося, що нами не цікавляться чужинці…

Тут би годилося відвести цілий розділ для Ірини Вільде. Та боюся, що не зумію цього зробити: вона увійшла в моє життя як рідна, як справжній приятель. Я любив її і сперечався з нею, я навіть посмів одного разу не прийти до неї на багатолюдні посиденьки в день її народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з політичною інкримінацією, статтею проти молодих письменників – було й таке, хай їй Бог гріха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночі втекли із її дачі в Дорі, не витримавши міщанської компанії. Вільде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рації задирався в суперечках, – та це були стосунки сина з матір’ю, а про маму що напишеш – тільки й те, що вона мама.

Вільде була єдиною особою серед львівських письменників, біля якої гуртувалася літературна молодь. Вона була енергійною, дотепною, деколи смішною – якщо брати до уваги її забудькуватість і недбалість щодо зовнішнього вигляду, але завжди цікавою і мудрою. Новаторка у прозі, сама чужі новації не завжди сприймала, і прикро не раз було Ніні Бічуї, яку Ірина Вільде називала донею і водночас зізнавалася, що не вміє читати її творів.

Не можу пробачити їй змарксищення знаменитої епопеї «Сестри Річинські» – як те все тепер відредагувати?

Але й не міг я натішитися її пожадливістю до життя: де тільки її не носило! То Японія, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись із своєю мамою на весілля до її далекої родини в селі Микитинцях на Косівщині – у той глухий закуток за річкою Пістинькою, через яку треба було вміти перейти хисткою кладкою і не запаморочитись, – побачив я за весільним столом на чільному місці свою «нанашку»!

«Хлопці, кудись поїдемо! Виберемося в гори на санки! Поїдемо бригадою в рідні села, і по тому, як нас там будуть приймати, дізнаємося, хто ми є! Хлопці, скільки я можу бути між вами наймолодшою?»

А на моїх сорок років вона принесла в подарунок свій п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть твоє й моє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – ніжна і сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогі читачі, уявити мій біль, коли настав такий страшний і несправедливий час, що Ірина Вільде мене не впізнала, і навіть моє прізвище нічого для неї більш не означало…

Постать Вільде буде присутня у моїх спогадах весь час. Хай буде благословенне її ім’я.

1961 року я перебрався зі Щирця до Львова. Довго не зустрічав однодумців, і мене загрозливо засмоктувала чужа компанія. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки і йому потрібні графомани, що плазували перед «вуйком» і тікали від нього й доносили кому треба, коли він, сп’янівши, затягував стрілецької «Вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!».

Любив я Юрія Мельничука: він так багато зробив для мене, публікуючи і всюди рекламуючи мої писання. Але не міг Юрко стати моїм другом – адже все своє коротке творче життя змарнував на блюзнірські памфлети, в яких очорнював історію Галичини і її стражденний народ. Не знаю, в ім’я чого робила це така талановита і вродлива людина. А задля кар’єри – більш нічого.

Тарас Мигаль, мій земляк і приятель, робив таке саме не задля кар’єри: через свою відданість Вакху жодного вивищення він здобути не міг. Коли п’янів, обзивав себе найгіршими словами, каявся, а потім переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинаціоналістичні памфлети задля популяризації заборонених імен та ідей. Можливо, так воно й було – але якою ціною! Письменник, який написав найкращий і найправдивіший твір про часи німецької окупації у Львові «Шинок „Оселедець на ланцюзі“», людина енциклопедичних знань, сердечний і добрий чоловік – свідомо йшов із світу з неславою.

Найстрашніше те, що вороття до національної порядності цим людям не було. Хто вкусив плоду із комуністичного дерева пізнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не міг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе діло. Хто раз піддався спокусі більшовицької змії, тому ворота у світ порядності назавжди закривалися.

У таке оточення потрапив я, переїхавши із Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей – вони були жертвами комуністичної системи. Та між ними залишатися мені було б смерті подібно. Що сталося із здібними людьми Богданом Василишиним і Аркадієм Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод і сумнівної популярності, ці молоді й енергійні люди пішли далі за своє оточення…

Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзів – чистих, мов кришталь, згуртував їх біля себе і з ними – окремою міцною ланкою – увійшов у гурт Ірини Вільде, з ними перебув лихоліття сімдесятих років, і сьогодні у незалежній Українській державі йдемо ми разом визначеним нам відрізком життєвої дороги.