Kitabı oku: «Мальви. Орда (збірник)», sayfa 4

Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев’яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч – мармурова усипальниця прапороносця Еюба.

– Це тут криниця з водою безсмертя? – нахилившись до великого візира, наївно спитав Ібрагім. Він чув цю легенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися, скільки в ній правди.

Аззем-паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів, забуваючи про титулування:

– Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людей, і нема надії, щоб бризнуло джерело.

Ібрагім не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися ворота, на порозі мечеті стояв шейхульіслам. Султан зліз із коня, яничар-аґа роззув його, обмив йому ноги. Верховний духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім підійшов до нього і, прив’язуючи до пояса меч, промовив:

– Царю наш, хай вітає тебе Аллах і Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.

Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив його шейхульіслам:

– Присягаю, що зелений прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від Каїра до Корсики. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі Святого Петра в Римі звелю годувати свого коня.

Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:

– О султане, хай сповняться ці слова великого Баязета.

Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шейхульіслам, звівши до неба очі, шептав слова молитви.

Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських казарм, біля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись із мечеті Еюба. Нафіса ще сподівалася побачити свого вихованця Аліма.

Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця султанської піхотної гвардії «йені-чері». Ні один султан не наважувався поминути ці казарми, повертаючись до Біюк-сарая з мечем Османа при боці. Чи міг передбачити Урхан, що його ідея оновлення турецького війська так жорстоко обернеться проти спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїни, які мали стати слугами трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?

Але тоді таке військо було необхідне. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного війська. Урхан зібрав потурчених полоняників – босняків, греків, вірмен, озброїв їх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове військо. Опустивши довгого чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся «йені-чері». Хай буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехай стане вашим щастям».

Для підтримання престижу нового війська Урхан сам записався до першої орти⁶⁶, а всьому корпусові дав герба – ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирізці високої шапки над чолом. Ложка – символ наживи – сподобалася яничарам. Небавом вони самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилася їжа, став священним символом орти і дорівнював прапорові. Залишити казана в руках ворога вважалося найбільшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Військові ранги теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджієм – майстром великої супниці, лейтенанти називалися сакка-башами – водоносами. Апетити яничарів зростали і згодом почали виявлятися не тільки в емблемах і рангах. Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рівною улемам⁶⁷; щоб мати запоруку серед духовенства, закріпили дев’яносто дев’яту орту за орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.

З казарм почали виходити яничари – сини Греції, Болгарії, Грузії й українські мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрічі султана.

Попереду першої орти, до якої повинен був підійти Ібрагім, стояв молодий чорбаджі-баша.

Нафіса підвелася з бруку.

– Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Аліма.

– Сиди, сиди, – смикнув Хюсам дружину за фередже, – це командир орти, Алім же зовсім молодий.

Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали – до яничарських казарм наближалася султанська процесія.

Ібрагім зупинив коня біля вишикуваної першої орти. Hyp Алі під’їхав до чорбаджі-баші. Молодий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед аґою яничарів, чекаючи на його команду. Hyp Алі вдоволено усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного ґяура башею першої орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми супротивниками своїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати його до свого полку.

Hyp Алі кивнув головою.

Чорбаджієві подали чашу, наповнену шербетом, і він, карбуючи крок, підійшов до султана.

– Великий із великих, султане над султанами! – промовив голосно. – Раби твої, непереможне військо яничарів, хочуть зустрітися з тобою в країні золотого яблука – на Дону, Дніпрі і Віслі!

Ібрагім взяв чашу з рук чорбаджія, вихилив до дна, наповнив її вщерть золотими монетами і вигукнув до яничарів:

– Воїни! Згадайте славу римлян, колишніх повелителів світу. Продовжуйте їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невірних карою небесною!

Великий візир, шанобливо схиливши голову, мовив:

– Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.

Ібрагім блимнув очима на Аззема-пашу. Він аж тепер зрозумів, що візир глузує з нього.

Яничари вигукнули дружно:

– Кизил ельмада герюшюрюз!⁶⁸

А коли затихла луна і над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жіночий лемент:

– Аліме, сину мій!

Стара жінка проривалася через ланцюг субашів, простягала руки, повторюючи:

– Ти живий, Аліме, синочку мій!

Чорбаджі повернув голову на голос жінки. Він упізнав Нафісу, густо почервонів, погляд його зустрівся з Hyp Алієвим. Бачив, як субаші волочать жінку через вулицю, б’ючи й штовхаючи її, і не моргнув оком.

На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Біюк-сарая, минаючи двір Айя-Софії, де поруч із тюрбе⁶⁹ султанів виросла нова могила. Старий тюрбедар⁷⁰ читав уголос фатиху⁷¹ за упокій душі Амурата IV. У головах лежала біла чалма, на шовкових шалях, що вкривали гріб, золотів напис: «Тільки Бог вічний».

Наступного дня в годину прийому великий візир Аззем-паша зайшов до тронної зали повідомити падишаха про стан державної скарбниці. Ібрагім сидів на троні й насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою зали. Знав молодий султан, що ця людина є нині господарем імперії, і довго ще Аззем-паша вирішуватиме державні справи, не радячись, а доповідаючи про них султанові. Так сказав шейхульіслам. Ібрагім вдоволений був із цього, адже він ні з чим не обізнаний, але згадалися єхидні слова візира під час параду, і в душі несвідомо наростав протест проти будь-якої його пропозиції.

– Я повинен, – сказав Аззем-паша, – ознайомити тебе, о султане, зі станом державної скарбниці, що тримає цей трон. Довгорічна війна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх. Крім цих мішків із грішми, що стоять напоказ біля дверей залу дивану, в особистій султанській скарбниці небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…

Ібрагім підвів руку, зупиняючи великого візира. Дотепер він був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонія вже почала лягати тягарем відповідальності на плечі. Йому ще хотілося по-хлоп’ячому скрикнути: «Дайте мені спокій, я хочу відпочити», та розумів, що мусить щось робити в цій державі, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми руками, чиїм розумом? Радили слухатися великого візира, але Ібрагім не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валіде, гидкого кизляр-аґи Замбула, і зупинилася стрічка пам’яті на постаті Hyp Алі, який, мов ангел Монкір, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кілька днів тому у дверях двірцевої тюрми.

– Накажи покликати Hyp Алі, – сказав. – Він воював з Амуратом у Багдаді, йому ж і краще знати про воєнні витрати.

– Ліва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алі воював у Багдаді, я ж залишався у столиці. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтердар і я – великий візир.

Замбул, що стояв за портьєрою, підслуховуючи, миттю вибіг, і за хвилину перед султаном стояв зігнутий у пояс яничар-аґа.

– Я слухаю тебе, султане.

Ібрагім придушив у собі здивування: як швидко все робиться! Тільки-но задумав покликати Hyp Алі, а він уже тут, наче прочув бажання султана.

– Що можеш ти сказати про витрати на війні з персами, Hyp Алі? – запитав султан.

– Багато крові пролилося, султане. Чи зуміють навіть найбільші мудреці світу назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарів? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, – у зачинених казармах на Скутарі від меча жорстокого Амурата. І ні одного акче не заплачено ні за багдадську, ні за султанську кров. Твої воїни чекають на плату, султане, – закінчив виклично яничар-аґа.

Ібрагім зрозумів: Hyp Алі не просить, а ставить ультиматум. Він знає, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати. Султана Мустафу вперше в історії Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив їм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокішою була доля його сина Османа II. Після поразки під Хотином яничари зажадали такої ж, як і нині, плати за кров – золотом. Не знайшовши ні алтина в порожній скарбниці, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберігався у фортеці Едікуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофічно впав. Тоді шістдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пілавом, забарабанили по них ложками, покидали тарілки і вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому візирю і виставити її на золотій таці перед брамою – ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарів, вони вдерлися до тронної зали і зажадали плати справжнім золотом. Осман показав на дефтердара – то він розтратив скарб, але і це не допомогло. Яничари накинули султанові шнура на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли містом на пострах Османовим нащадкам.

Не уник підступної смерті, зрештою, владний приборкувач яничарів Амурат IV. А він, Ібрагім, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть і скинути. Не як повелитель, а як невільник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо:

– По п’ятсот піастрів на орту… По п’ятсот!

Обличчя Hyp Алі проясніло – щедра була плата, і жахнувся Аззем-паша. Яничар-аґа, кинувши переможний погляд на візира, миттю зник за дверима.

Розділ шостий

В Туреччині та на брамі кам’яній

Там сиділи два братчики молодії.

Один сперся на поруччя, задумався,

Дрібненькими слізоньками умивався.

Ой стій же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина – подивися!

Українська народна пісня

Мішки з грішми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибігали яничари, намагаючись випередити один одного – хто перший схопить мішка, той отримає десять піастрів у нагороду.

Чорбаджі Алім – чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабіч і чекав, коли його заступник по казармі, ода-баша, подасть йому мішка із грішми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її переможцеві, а коли яничари розділили золото між собою, мовив урочисто:

– Я віддаю свою платню вам, хоробрі воїни, щоб ви сьогодні побенкетували на честь султана Ібрагіма.

Нині він міг бути щедрим. Алімові випало щастя, яке трапляється раз на десяток років одному з тисяч: він подав коронованому султанові чашу шербету. Йому тільки двадцять п’ять років, і вже чорбаджі, завтра з благословення султана стане булук-башею, післязавтра – яничар-аґою. І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанібек-Ґірей вирушив трьома шляхами в Україну, щоб помститися козацькому гетьманові Тарасові Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тоді ногайці з України – безкарно. Тисячі бранців пішли на сириці до Перекопу, не надіючись ні на визволення, ні на викуп. І слава Аллахові. Тобі, чужий могутній боже, вклоняється до землі чорбаджі Алім за те, що вирвав ти його з проклятої землі, за те, що допоміг її забути і зняв з нього обов’язок віддячуватися предкам за своє народження.

Яничари бенкетували. Порозсідавшись навколо казана, з якого курилася пахуча каурма⁷², вони їли і крадькома запивали вином; збоку на килимі за тацею, вивершеною помаранчами і ананасами, сидів Алім і теж пив вино.

Все, що минуло, здавалося йому тепер вервечкою снів, бо дійсність для нього починається нині, а сни повинні канути навіки в небуття.

Та все-таки вони були.

Стояла колись білостінна хата посеред великого хутора, а в тій хаті, обсадженій головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрійком. Серединою села бігла курна дорога, вздовж якої струнчилися двома рядами дерева, схожі на кипариси.

У дворі ґелґекали гуси. Андрійко любив цей безугавний гам: він будив хлопця вранці і виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти ні за день, ні за два, тому часто аж смерком повертався додому і покірно вислуховував докори жінки, яку називав мамою.

– Де ти бродиш, козаче, до ночі? – сварила мама. Вона тулила до себе одинака і завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.

Батька Андрійко бачив зрідка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупані, з шаблею при боці; гості звали його паном сотником. Знав Андрій, що батько воює з татарами у тій далекій кримській землі. Тут же татар ніде не бачив, тому й не боявся їх, хіба іноді вночі, коли надворі гриміло, блискало і шуміли дощові потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звідки могли взятися ті косоокі злі люди, що їздять на конях і забирають дітей із собою? А навіть якби були, то як знайдуть його у високій, мов ліс, траві?

Баранчики білих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвеніло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрію, – тоді чвалом біг додому, а по спині все-таки снували мурашки страху.

Найцікавіше було ходити у степ із пастухами, що пасли громадську череду. Її вигонили далеко, на цілий день, тоді мати сама споряджала йому торбину, з якої тягло спокусливим запахом свіжого хліба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотіли й форкали коні, пастухи, погейкуючи, віддалялися, а хліб солодко пах і ніде так не смакував, як тут – на степовій волі.

А коли ляжеш на спину і незворушно дивишся в глибоке небо, тоді бачиш усе, про що мріється: батько на яблукастому коні, а поруч з батьком він сам – на білому, і шабля в руках, і червоний жупан розвівається на вітрі. Ось мчать вони обидва, тільки вихор біля вух; втікає гостроверха татарва, шабля свиснула в повітрі – чах, чах! – летять погані голови з пліч, а коні рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять…

Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сірими обличчями, косоокі, люті, стоять над ним, щось викрикують незрозумілою мовою. Пустився втікати – та це ж татари! – один вершник зіскочив з коня, схопив його під пахву і посадив у сідло поперед себе. Андрійко запручався, заверещав, тоді йому заткали шматою рота і поскакали по безлюдді.

Потім було багато людей, які ридали, голосили. Андрійко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нікого. Якась жінка сказала йому, що до його хутора татари не дійшли, бо звідкись начебто жене козацька погоня.

Ще жевріла надія, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язані по кількадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, і лише гайвороння летіло слідом.

Татарин віз Андрійка в своєму сідлі, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигіт, біюк бакшиш».⁷³

Страшніше було на привалах. Дикі ногаї розв’язували дівчат, жінок і прилюдно ґвалтували, немічних і хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очі татаринові, і той чомусь приязно всміхався до нього.

«Чому? – думав Андрійко. – Чому косоокий ні разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покірно дивлюся в очі своєму панові? Он лежить чоловік із розрубаною головою. Він кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромної втіхи, – і тепер мертвий. Не допоміг нічого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’ється дівчина в риданні – подвійне зараз горе в неї: безчестя і сирітство… Тож єдиний вихід для невільника – покора».

Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь – це вигадка нещасних для своєї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тільки татари, що панують над усім світом і роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, інакше – смерть.

Скільки днів минуло – годі злічити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височіла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», – сказали бранці. Кінець вільних степів, ворота до вічної неволі. Буйні шовкові трави змінилися сухою колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу спеку; на каменях, схожі на розбійників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилося в Андрійка ні крихти віри в те, що десь тут батько, сміливий і хоробрий, воює з ворогами, – це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не займав цих мурів ані високого валу, що загородив перешийок від блакитної гладіні моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар і бранців. Велика голова сови, вирубана в камені між брамами, загадково дивилася на людей, що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».

Андрійко вдивився в очі нічної птахи: їй дано бачити світ тоді, коли його не бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось сподіваються, а птаха знає – нема на що. І тому промовляє мовчки досвідченими очима: «Заспокойтеся і покоріться. Така ваша доля».

Хлопець відчув, як назавжди розвіялися його надії на порятунок. Бо нема в людей власної волі для здійснення своїх бажань. Є воля долі, і опиратися їй безглуздо – вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужі ці великі пташині очі до горя бранців, із яких знущається здичавіла татарва.

Татарин зсадив Андрія з коня, поплескав його по плечу і спитав, ламаючи українські слова:

– Як назвав тобі мама?

Чорбаджі Алім і нині пам’ятає те дивне ім’я, що було колись його власним.

– Андрій, – відповів.

– Алім будеш. Чула, Алім!

Косоокий наказав йому скупатися в морі, сам виправ своєму бранцеві сорочку, і ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.

Засвистіли нагайки, почалося паювання.

З брами, біля якої стояли на варті зовсім не подібні до вилицюватих ординців молоді воїни, вийшов огрядний чоловік у чалмі і скомандував щось. До нього дрібно підбіг Андрійків хазяїн, поклонився і показав рукою на своїх бранців. Чоловік у чалмі не звернув на нього уваги, підійшов до крайньої ясирної групи, потім до другої, третьої, розводячи окремо чоловіків і жінок. Лемент, голосіння вдарились об мури фортеці. Та не зморгнула оком камінна сова, і байдуже дивилися вартові яничари на розподіл ясиру.

З кожної групи турецький мубашир відраховував щоп’ятого – чоловіка і жінку, вибираючи найсильніших, найвродливіших, і відводив убік. А коли дійшло до Андрійка, татарин розвів руками, сказав:

– Великий бакшиш для султана, ефенді.

Мубашир заголив хлопцеві живіт, потім спину, розтулив йому рота і поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв і улесливо усміхався. Довго морщився ефенді, заперечливо хитав головою, врешті забрав Андрійка і підійшов до інших груп.

Відбір данини для султана тривав до передвечір’я. Андрійко опинився серед гурту хлопців, яких заганяли у браму фортеці. Він простягнув руки до свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима і вимовив:

– Кісмет…

Це було перше слово, яке зрозумів Андрій без тлумачення. Доля. Така доля – і нічого не вдієш. Це саме слово говорила камінна сова, і диво: від нього вселявся в душу спокій.

– Кісмет… – прошепотів чорбаджі Алім. – Кісмет! – крикнув, стукнувши чашею об долівку.

Та ніхто з яничарів не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алім налив ще раз повну чашу вина і вихилив.

Галера з ясиром, відібраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир віз падишахові данину від татар: степових красунь – до гарему, добірних чоловіків – до галер і щонайцінніший товар – хлопчиків – для яничарського оджака.⁷⁴

Вижовклі від морської хвороби, чисто одягнені й пострижені хлопці сумно вдивлялися в круті береги вузької протоки. Галера увійшла в лійку між мисами Румелі і Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужий край: невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчеві гаї.

Андрій, нагодований і вбраний, уже забув про доброго татарина – тут з ним поводилися не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував розповіді батька про страшний бусурманський край, забриніли в пам’яті пісні сліпих бандуристів про тяжку турецьку неволю – усе те ніяк не збігалося з враженням від цього світу, що лежав, зеленоміражний, над босфорськими водами. І де ті жорстокі турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефенді казав йому стежити за порядком, ділити їжу, – Андрій був старшим за інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигідним: він отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.

Галера причалила до берега у Золотому Розі. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в садах і вабило незнайомістю. Тепер Андрій уже не боявся долі – забувся свист татарських нагайок, лемент бранців: у галерних трюмах цілу дорогу панував спокій, і три рази на день заходив до хлопців привітний мубашир.

Ось він зайшов і наказав виходити один за одним на горішню палубу. Сюди не впускали нікого під час подорожі. Андрій ступив на дощаний поміст і враз жахнувся від того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З-під шкіри випиналися суглоби, спини списані синіми пругами, кайдани повиїдали зап’ястя до костей, спалені гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж гребцями:

– О Україно… О діти мої!

Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо й наліво, верещав; і вирвалась раптом нерівна пісня – здалося, що це він, ключник, примусив людей заспівати:

 
Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькій неволі.
 

Таволга шмагала по обличчях, закипалися криваві басамани на голих спинах, бризкала кров, а пісня не вгавала:

 
Гей, земле проклята турецька,
Віро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
 

Почувся плач дітей. Обличчя доброго ефенді налилося кров’ю, він прискочив і почав бити хлопців кулаком по обличчях – тих, хто плакав.

Андрій здригався всім тілом при кожному свисті пружної перекопської лозини, суворі вусаті обличчя гребців нагадали йому козаків-сусідів, батька, пісні кобзарів згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме його доля на довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І їхні сльози не допоможуть йому. Є кісмет – доля. Від неї все залежить, і їй треба коритися.

Розлючений мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:

– Добрий будеш яничар!

Позаду завмирала пісня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до воріт султанського палацу.

У дворі їх вишикували в довгий ряд, і тоді вийшов до них сивобородий чоловік – великий візир – у супроводі білих євнухів.

Євнухи розбіглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.

Підійшла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців зростом, міцною поставою, вражав характерно закроєний ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарі. Спитав:

– А тебе як звати, козак?

Чекав погордливої відповіді від степового орляти, щоб потім помститися страшним присудом: «До німих».

Завагавшися на мить, Андрій відповів чітко по-турецьки:

– Я називаюся Алім.

Євнух здивовано звів брови, задоволено хмикнув мубашир.

– У сім’ю на виховання, – кивнув великий візир.

Вервечка картинок-спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка вчора проривалася крізь ряди субашів із зойком, що може вихопитися тільки з грудей матері: «Аліме, синочку мій!»

Нафіса… Алім колись любив її. Він був ще малий, потребував ніжності і мав її. Алім вдячний Нафісі – вона навчила його своєї мови і віри, впровадила в нове життя, яким він живе сьогодні. А це не прийшло так легко.

Алім добре пам’ятає молитви, яких вчила рідна мати. Вони були зрозумілі й милозвучніші, спочатку він потайки шепотів їх перед сном. Нафіса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її віра справедливіша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довіряє їй: ретельно молиться п’ять разів на день, виконує мусульманські обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що діється в душі юнака.

Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут інший бог, і від цього бога він залежний? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звіряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсім чужий. Однак він є, керує людським життям на цій землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубаширові на галері. Та разом з таким прийняттям нової віри зникали святощі з душі хлопця. Все в цьому світі підпорядковане користі, тож і він, Алім, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишній батьків сусід в Україні – ралом, йому ж необхідно погодитися з новою вірою, щоб міг колись жити з меча. Усе це просто і зрозуміло. А тому мусульманський бог потрібен йому настільки, наскільки вимагає цього меч, мова – теж, материнська любов Нафіси – також. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафіса. Її любов стала нині такою ж непотрібною, як колись добрий християнський Бог. А мова й віра – стає в пригоді.

Алім швидко сприймав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідний степ, а потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обійтися.

Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати його козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося йому, що між ним і родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наймення погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає Коран не гірше за них і знаменито розмовляє турецькою.

Нафісу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на військовий вишкіл до яничарських орт. Заплакана Нафіса провела юнака до самої казарми і на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срібний ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обійняла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут пролунав регіт – глузливий, злий.

Розчервонілий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали йому різьблену з дерева ляльку.

Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежаку – осміяний, принижений, а вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиї амулета і викинув його до відхожої ями.

Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із лука, з яничарки⁷⁵ і пищалі⁷⁶, переганяв своїх однолітків у шалених перегонах на Ат-мейдані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в п’яти; ретельно вивчав військову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Ріс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночі біля кожного п’ятого учня лежав євнух і підслуховував, хто про що і якою мовою перешіптується, щоб потім вільнодумців покарати голодом.

Алім прагнув стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром і запишуть до орти.

Минуло кілька років, поки цей день настав. На площі перед казармами вивісили криваво-червоне полотнище зі срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь стамбульський булук⁷⁷ вивели на майдан. Навпроти яничарів вишикували аджем-оґланів⁷⁸. Імам прочитав молитву, виголосив проповідь:

– Ви гвардія султана. Ви охорона імперії. Будьте гідними звання йені-чері і не забувайте, що найлютіші ваші вороги – болгарські гайдуки, сербські ускоки, грецькі клефти і українські козаки.

Високий чорновусий Алім стояв на правому фланзі. Він нині, нарешті, отримав яничарські регалії – це означало, що йому повністю довіряють. Та останнє слово імама неприємно шпигонуло в серце – здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні очей. Повів головою ліворуч і заспокоївся: аджем-оґлани дивилися на яничара-аґу, що підходив до їхніх рядів.

І тут почувся злобний шепіт ззаду, мабуть, адресований сардарові⁷⁹, та спалахнули рум’янцями смагляві щоки Аліма…

– Байда…

Це хтось із ляхів. Ім’ям Байди Вишневецького, що загинув, підвішений гаком на мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари українських. Це була найтяжча образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити її кров’ю.