Kitabı oku: «Вода з каменю. Саксаул у пісках», sayfa 4

 
                     Отче, ох, отче, сли ся мні придало
                     Дні життя твого полином згірчити…
 

– Ви будете священиком, Маркіяне? – почувся з пітьми хриплуватий м’який альт. – А чим захоплюєтесь, крім теології?

 
                     Сли коли око твоє жалем запало,
                     Сли-м був нещасливий серце закривлити…
 

Голос Анни довго йшов до Маркіяна, і врешті він таки почув його.

– Я теологією не захоплююся, панно… – відказав Маркіян і зніяковів від її щирого сміху, намагався згладити свою категоричність: – Тобто мене цікавить літературний бік теології… Я літературу люблю, історію…

– Маєте рацію, – вже крізь сон пробурмотів Уруський. – У русинів тільки попи й хлопи, а це нерозумно…

 
                     Прости м’я, отче, бо я ся каю,
                     Жалем серце бідне моє прозябає…
 

Маркіян схлипнув, стрепенувся, відчув на собі пильний погляд Анни, вона зараз запитає, чому він спохмурнів. Випередив її:

– А ви чим захоплюєтесь?

– Гм… Звичайно, літературою, поезією, чим іще може захоплюватися збідніла шляхтянка… Але я маю і фах – я піаністка. Народилася в Кракові, вчилася у Відні, тепер живу біля Львова. Така собі перелітна пташка і не знаю, що, власне, є моїм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорі Амадея Моцарта-сина, він живе у Львові, заснував музичне товариство.

– Я й не чув про це…

– І все німецьке, все німецьке… Вуєчек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщі. А її ж немає…

– Є Польща, – крізь дрімоту озвався Уруський. – Є народ польський.

– Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…

 
                     Твої ніженьки сльозами зливаю,
                     Ах, прости синові, хай не загибає!.. —
 

зойкнуло Маркіянові в грудях.

Анна сказала:

– Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.

– Я… – задумався Маркіян. – Я люблю Фредра.

– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. – Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.

– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжній.

– Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! – запалювалася Анна.

– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо відказав Маркіян, на мить прохолонувши до Анни, – її захоплення Гощинським здалось йому навіяним, штучним. Запитав: – А ви і з поетом знайомі?

– Та ні, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навіть поняття, де він живе…

– Тепер у Варшаві, – вставив Уруський. – Я зустрічався з ним колись у Львові.

– І мені не сказали?

– Ну, з ким я не зустрічався… А ось уже й Ожидів. Ви заночуєте у нас, Маркіяне, правда?

– Ні, ні, зупиніться біля дороги на Білий Камінь. Звідти до Підлисся рукою подати, я пішки…

– То, може, вуєчку, підвеземо його, адже чорна ніч, – запропонувала Анна, і знову тепло хлинуло від неї на Маркіяна.

– Та що ви… – пробував заперечувати.

– Мовчіть, ви ж у нашому полоні. – Анна торкнулася рукою до Маркіянового плеча, крізь сутінок він побачив наближені до нього великі темно-брунатні очі. – Гм, я кажу – «мовчіть»… А ви й так – наче німий.

Білокамінською вибоїстою дорогою коні йшли поволі, і чим ближче під’їжджала бричка до Підлисся, тим терпкіше ставало на серці в Маркіяна. Перед ним неминуча зустріч з батьком, з ним слова покаяльного вірша, які шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить і стихне бричка Уруського, зникне, може, назавжди, прекрасна панна, і схолоне тепло, що зігріло його у тяжку хвилину.

Тією самою дорогою – через Ожидів, Юськовичі й Олесько – пізно вночі поволі пробирався крізь темряву ридван, запряжений двома парами коней: граф Едмунд Ржевуський їхав з бал-маскараду до Підгірець у товаристві дорогого гостя індійського князя Соломона Бальзаміна і старого шамбеляна Йов’яльського – доньки і зяті зіпхнули недоріку на тиждень гостинному графові, нинішньому розпорядникові Підгорецького замку.

Індійський князь був стомлений, йому вже набридло розповідати довірливому, з романтичною душею Едмундові про благословенну країну Аракан, яка притулилася до Бенґальської затоки вічно теплого Індійського океану; Бальзамін їхав до Підгірець тільки з однією метою – взяти решту грошей у Ржевуського на його поїздку до Аракана, котра відбудеться приблизно через місяць. З паном Едмундом домовлятися доволі легко, а от з графом Яблоновським із Любеня було набагато важче. Довго довелося його вмовляти, поки він погодився купити індійського слона, та врешті таки вдалося його переконати, що присутність такої екзотичної тварини на графській конюшні незмірно піднесе його престиж серед маґнатів, – Соломон отримав гроші. Від Ржевуського вже має завдаток, завтра візьме решту, тож можна спокійно й поспати в ридвані. Тільки ж замріяному графові не закривається рот, він тепер узявся розповідати старому шамбелянові про Аракан.

Йов’яльський начебто й уважно слухав, відвісивши нижню губу; у закритому ридвані під стелею гойдався ліхтар, він подвійно відбивався в маленьких очицях шамбеляна, і Ржевуському здавалося, що очі старого горять цікавістю, тому й не дратувало його одне і те ж питання, яке Йов’яльський раз у раз повторював:

– Аракан? A są w nim ludzi-i?³⁸

Врешті шамбелян набрид Ржевуському, він повернувся до індійського князя, обережно діткнувся до його руки, щоб розбудити: пан Едмунд хоче йому розповісти про свій славний рід, який завжди стояв на чолі боротьби з несправедливістю.

– Та розповідайте вже, розповідайте, вашмосьць, – пробурмотів невдоволено Бальзамін і знову зімкнув повіки.

Отже, його світлість князь повинен знати, що в роді Ржевуських були й гетьмани вільної колись Речі Посполитої, і прийде час, коли цей рід у нинішньому коліні очолить народ Польщі в боротьбі проти німецько-російської неволі. Він, Едмунд, уже багато років пише філософську працю, яка стане політичним звинуваченням австрійській і російській імперіям; ту працю він розмножить у сотнях списків і розповсюдить їх серед польської аристократії – тоді вона прокинеться до боротьби за волю. Ні, ні, він зовсім не торкається сучасної політики завойовників: Ржевуський на підставі праць Геракліта, Платона, Епікура, Марка Аврелія доведе неминучість загибелі імперій – його праця буде ідеологічною основою боротьби. А повстання підніме двоюрідний дядько Едмунда – Вацлав Ржевуський, дідич Саврані на Волині.

Пан Бальзамін нічого не чув про Вацлава Ржевуського – славного Ревуху, про якого український люд уже й пісні склав? Е-е, то послухайте, вашмосьць!

Едмунд заспівав, сам собі дириґуючи вказівним пальцем:

 
                         Ой, поїхав Ревуха по морю гуляти,
                         Перевісив через плечі сагайдак багатий.
                         Грай, море, синє море, чорне море,
                         Ґалаґіґі-гей!
                         Ґалаґіґі, ґалаґіґі, ґалаґіґі-гей!
 

– А со to jest galagigi?³⁹ – засвітилися з очей Йов’яльського два ліхтарики.

– У цьому пісенному вигуку виливається козацька буйність, пане шамбелян, – пояснив Едмунд. – Ревуха збирає під свою булаву українських козаків.

– A kozacy – to ludzi-i?⁴⁰ – допитувався Йов’яльський.

– То лицарі, пане шамбелян, які колись через нашу окрутність воювали проти нас, а тепер їх треба воскресити…

– І oni pójdą na moskali-i?⁴¹

– І на австріяків, пане шамбелян! О-о, мій дядько – велика людина, ви чуєте, ваша світлість князю? Він багато років провів у Арабії, вернувся звідти еміром, як оце ви – індійським князем, він так і назвав себе еміром Тадж-ель Феґером, він заснував у Саврані біля Старокостянтинова новий Запорозький кіш! У нього є свої співці й лірники, вірний друг еміра славний стихотворець Тимко Падура уже пішов по Україні будити лірою народ, який проголосить Вацлава своїм гетьманом Ревухою, і поведе він, на білому коні, стотисячну козацьку армію на битву. О-о, пане Бальзамін, тоді ми забудемо, що є на світі Аракан – вільна країна, в якій немає ані тюрем, ані в’язнів, наша ойчизна сама стане такою.

Соломон Бальзамін спав, закутавшись у біле фередже; захоплений рожевими мріями Едмунд не помічав цього, а Йов’яльський допитувався:

– А będą źyć w niej ludzi-i?⁴²

– Будуть, будуть, пане шамбелян! – вигукнув Едмунд.

Ржевуський взяв у долоні голову, похитував нею, крізь пальці протікали сльози розчулення.

– А я поїду, поїду з вами в Аракан, – схлипнув, – подивлюся, збагну, вивчу і повернуся…

 
                         Козак пана не знав звіку,
                         Він родився на степах,
                         Стався птахом з чоловіка,
                         Бо зріс в кінських стременах! —
 

заспівав Ржевуський, і Бальзамін прокинувся від бравурної пісні.

Він притулив складені долоні до чола, на якому чорніла родимка індійського магараджі, запитав:

– Уже приїхали-сьмо до вашого замку, що ви такі веселі?

– Ще трохи, ваша світлість, ще трохи, і ви побачите розкішний палац, власність мого двоюрідного брата Леонтія, який живе у серці Польщі – Варшаві. О, що то за палац! Його будував коронний гетьман незалежної колись Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський за проектом Боплана. А в ньому зали – кармазинова, китайська, золота, дзеркальна…

– A są w tym zamku ludzi-i?⁴³ – знову запитав Йов’яльський.

– Ми там будемо, ми, пане шамбелян!

Бальзамін опустив долоні, поглянув на щасливе обличчя Ржевуського і вдоволено посміхнувся.

Ридван зупинився. Пан Едмунд відчинив дверцята, вийшов, допоміг зійти Бальзамінові і Йов’яльському й маєстатичним жестом показав на шпилі замку, що проступали крізь ранкові сутінки.

…Аґасфер ішов своїм звичним недільним маршрутом, наче нічого нині з ним і не трапилося, одне тільки, що не підводив на зустрічних допитливого погляду: був задуманий.

Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним і видзвонювала закованим кінцем об каміння, він квапно крокував, ніби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дійшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив’язана довгим шнурком до палі Аронова коза – Аґасфер кожного разу її обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неї палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури – в неї був будній день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Аґасфер підходить до його трафіки⁴⁴ – ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.

Арон вдавав, що не помічає Аґасфера, йому ніяково було дивитися цьому дивному чоловікові в очі, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:

– Ароне, – прошепотів Аґасфер, нахиляючись до трафікаря, – ти єврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?

Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.

Але Аґасфер не відходив, чекав відповіді.

Що було робити: трафікар розігнувся, якийсь час дивився крізь примружені повіки на старця, погладжуючи бороду, врешті посмикав себе за пейси, що викручувалися з-під ярмулки, мовив розважливо:

– Кожен, хто хоче більше знати, ніж знає, мусить читати Святе Письмо.

– Я не вмію читати, – зітхнув Аґасфер.

– Хто не вміє читати, той уміє слухати, – підвів пальця Арон. – Але знаєш що: спитай про це краще у Вольфа на Личакові, ти заходиш до його цукерні.

– Він дає мені булочку, але говорити зі мною не захоче – Вольф багач.

– Тоді зайди до рабина в синагогу Золота Роза, той все знає.

– Рабин теж не захоче вести зі мною балачку, я ж не єврей.

– А хто ж ти? – Аронові ставала вже цікавою розмова з Аґасфером, якого знає скільки живе, а голосу його не чув ніколи.

– Я не знаю. Я цісарський… Ти, Ароне, бідний, але тобі ліпше: знаєш, що ти єврей, пам’ятаєш своїх батька, матір, ходиш на їх могилки, а в мене пропала пам’ять на те, що було, забутий мій рід, усе забуто, а я живу, здається, вічно, і смерті нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, і жодного проблиску немає в темній пам’яті, а коли питаю когось, хто я, мені кажуть: цісарський…

Арон уважно слухав старого і ледве вловлював, що він говорить; Аґасфер мішав польські, русинські, німецькі слова, він не мав навіть своєї мови – не тільки роду.

– Воно, напевно, так і є, – вів далі Аґасфер. – У підвалі на Пекарській я маю тапчан, підвал теплий, і ніхто мене звідти не виганяє. Чому не виганяють – цісар не дозволяє. Бо цісар всесильний: захотів би – і я б закоцюб на вулиці. Це ж він, бо хто ж інший, звелів давати мені їсти. Хіба Вольф з доброї охоти вгощав би мене булочкою в неділю або ж Каська на Личакові залишала б для мене щовечора трохи юшки в котлі й не продала б її за день у своїй харчівні, якби не цісар? А так! Ніхто з доброї волі не подасть нікому навіть води… Нема таких… А нині сказали мені, що і я не подавав… Ароне, може таке бути, що я жив ще тоді, коли Ісус ішов на Голготу?

Трафікар пригладжував кучеряві пейси і зі співчуттям дивився на Аґасфера; Арон бідний, але йому легше, бо знає, хто він, а цей старець не має навіть родової пам’яті – цісарський та й годі. Його прозвали Аґасфером, а тепер таємниця цього прозвиська так глузливо розкривається перед ним – але ж розкривається, пітьму пам’яті пробиває оманливе світло, проте воскрешає-таки початок, якого він так довго й трудно шукає, – хай має його цісарський питомець, хай заспокоїться.

Бідний Арон, про якого зовсім не хотів дбати цісар, але який мав велике, як виявилося, багатство – свій рід, захотів дати дрібку втіхи старцеві і з доброго серця збрехав:

– Ти жив тоді, Аґасфере. Жив… Твій дім стояв під горою. Один мученик, а їх завжди на світі багато, ніс хреста й попросив у тебе води. Ти був тоді ще багатий і гордий, то й відвернувся. Господь прокляв – і тебе спіткала така сама доля… За кару ти залишився жити вічно, і тебе назвали Вічним жидом…

– Таке було, Ароне? – спокійно лягли в глибокі ями допитливі тривожні очі Аґасфера.

– А було…

– Але ж я погано вчинив, Ароне…

– Хіба пізно викупити вину? Подай тепер стражденнішому за себе.

– Нема стражденніших, Ароне, я це знаю. І жити мені тяжко, я вмерти хочу.

– У Святому Писанні сказано, що Аґасфер житиме доти, поки не викупить свою вину добром. Хіба це так тяжко зробити?

Погляд Аґасфера згас. Арон опустив очі, бо соромно стало за свою брехню, сказав:

– Ну йди вже, йди…

Старець зажмурився, довго стояв згорблений і незворушний, та враз розпрямився. Очі його урочо зблиснули, ніби цієї миті він згадав усе своє забуте життя від початку, повернувся і без слова подався в бік костелу Марії Сніжної, не звертаючи жодної уваги на козу, яка войовничо наставила роги; йшов утішений, гордо викидаючи палицю, а потім уголос заговорив:

– Я не подав води і кару маю… Але знайду такого, хто це зробить за мене… Знайду! Я всіх у цьому місті перепитаю, а коли хоч один погодиться черпати її для стражденніших, тоді я умру. Умру! Боже правий, я ж справді мав криницю під горою і не подав спраглому води… Це був я, я! Люди, хто викупить мою вину?

Він блукав весь день містом, зробив багато обходів, перед вечором побачив льоншанівську юрбу, яку вів велетень у квітчастій свиті й циліндрі, зупинився і крикнув:

– Може, ти?

Але юрба пройшла повз нього, відсунувши його на проїжджу дорогу; тоді Аґасфер згадав світлолицього юнака і подався на Хорунщизну шукати.

Не знайшов. Серед ночі вернувся до свого підвалу на Пекарській. Був стомлений, але щасливий, бо – увірував.

Львів затих.

У Варшаві кадети школи підхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський, готувалися до штурму Бельведера.

Розділ п’ятий

Цілий тиждень ішла вість із Бродів, прослизаючи шепотом від корчми до корчми, від трафіки до трафіки. Була вона спочатку непевною, сумнівною, як і більшість новин, що народжувалися десь там, у Європі, передавалася з таємничим застереженням, мовляв, це тільки для вас, я там не був і не бачив; Лейбусь шепотів до вуха Менделеві, Мендель – Пінкасові, Пінкас – Шльомі, Шльома – Хаїмові; вістка обростала домислами, наче лавина снігом, – так котилися до Львова всі європейські новини, а в самому місті танули, нікого особливо не дивували і мало хто в них вірив – аж поки не з’являлися повідомлення в газетах, бо Франція зі своєю Липневою революцією була далеко, а Бельгія, яка повстала проти Нідерландів, – ще далі. Ця ж вість – про штурм Бельведера у Варшаві – не змаліла, не розтанула, не розсипалася, вона стрімко вкотилася через Краківське передмістя на плац Каструм і вибухнула біля трафіки Арона, мов петарда.

Аронові повірили відразу й беззастережно. І не тому, що Варшава була близько, і не тому, що хтось там нетерпляче очікував ще одного удару по Священному союзу між трьома європейськими коронами – такими категоріями навряд чи мислив хто-небудь із тих, що сновигали буднього грудневого дня Гетьманськими валами, – Арон повідомив людям новину, яку перейняв від Сруля з Краківського передмістя, з таким захватом, ніби він ждав її усе своє життя.

– У Варшаві революція!

Арон не міг знати, що дасть йому повстання проти царя у Надвіслянському краю, але воно провістило хоч якусь маленьку зміну в житті цього тихого Королівства Ґаліції і Лодомерії, в якому з одного боку його халупи брудна Полтва, а з другого – величний палац.

Того грудневого дня від берегів Полтви брався шкоринкою чорний лід, він намагався замурувати масну, аж синю, струмину брудного стоку і, не маючи сили цього зробити, витискав з неї смердючі випари, що обкутували халупу трафікаря і проникали крізь щілини в шибках досередини, дотруюючи хвору доню Фаїну. Того грудневого дня пишний фасад Низького Замку виглядав особливо урочисто; сніг шубою звисав з балюстрад, великі вікна розмальовував мороз химерними візерунками, античні фігури одягли на голови білі кучми, і стояли незворушно біля парадних дверей припорошені снігом вартові.

У затхлій халупі було холодно, дочка пашіла з жару, Арониха патрала щойно зарізану козу, до трафіки ніхто не заходив, і здавалося Аронові, що ця безпросвітна печаль тягнутиметься вічно, аж тут заглянув Сруль, який має корчму на Краківському передмісті, і сказав Аронові таке, що розбудило сподіванку. Він вибіг на вулицю й на весь голос оповістив новину – раз, другий; довкола нього почали збиратися люди – він оповіщав щораз тихіше, а коли побачив поліцая, то й зовсім замовк і миттю сховався до халупи. Поліцай винуватця зборища не знайшов, а натовп сам розбігся, розносячи по місту вість, – не треба було й розганяти.

Увечері до келії Любимського прочинилися без стуку двері, бібліотекар навіть не почув, він сидів на своєму ліжку, спершись ліктями на столик, читав якусь рукописну книгу. Двері відчинилися навстіж, Любимський відсунув лампу, щоб не сліпила очі, повернув голову: на порозі стояв вусатий чоловік, пізнав у ньому директора Костянтина Слотвінського.

Засовався, щоб підвестися назустріч несподіваному гостеві: Слотвінський мешкав наверху, його кабінет розміщався над келією бібліотекаря; директор ходив скрадливо, щоб не порушувати спокою Любимського, але до нього в келію не заходив ніколи, по службі звертався тільки в бібліотечній кімнаті. Слотвінський, якого недавно запросив на посаду директора куратор Закладу Генрік Любомирський, застав уже тут Любимського і ставився до нього вельми шанобливо, однак мовчазність старого і вік, а також його малоросійські літературні зацікавлення пролягли певною межею між ними обома, хоча директор був задоволений, коли Любимський хтозна й як діставав для бібліотеки книги й журнали харківських та петербурзьких видань.

Любимський не сподівався побачити Слотвінського у себе в гостях, та не із запобігливості перед своїм начальником поривався встати: він зрадів, що цей учений чоловік, який досконало знає слов’янські літератури, а в своєму «Науковому часописі» помістив дослідження Івана Могильницького про руську мову, таки вирішив переступити ту межу, котру відчував і Любимський.

– Сидіть, сидіть, пане маґістре, – підійшов ближче Слотвінський і поворухнув закрученими вгору вусами.

«Оце й усе, що залишилося від його родового шляхетства, все інше – великопанське – поглинула наука», – подумав Любимський і добродушно посміхнувся, згадавши побрехеньку, буцімто директор, будучи ще урядником маґістрату, ніяк не міг зробити службової кар’єри: уперто не голив вусів, а цісарський уряд не дозволяв урядникам їх відпускати.

– Я радий вас вітати в себе, – погасив усмішку Любимський, помітивши, що директор чимось стривожений, вуса в нього рухалися, дотикаючись то до однієї, то до другої ніздрі. – Прошу сідати, хоч нема де… хіба ось тут, біля мене.

– Ні, ні, – підвів руки Слотвінський, – я не на посиденьки… Ви нічого, очевидно, ще не знаєте, я теж знаю мало – тільки-но почув і не маю з ким поділитися… У Варшаві повстання…

Любимський рвучко схопився з ліжка. Він якусь мить нерозуміюче дивився на директора, ніби не розчув, потім його очі молодо зблиснули, він ніби ще раз за своє життя почув торжествуючий клич «Vive la revolution!»⁴⁵; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечої втіхи, яка так не гармонувала із зморшками й мішками під очима, і довго так стояв не рухаючись. Слотвінський спочатку подумав, що старий плаче. Маґістр врешті відняв долоню від лиця – воно було задумане й зосереджене, як у людини, яка не може спіймати в пам’яті думки. Така реакція бібліотекаря прикро вразила Слотвінського: адже докотилася нарешті європейська революція – з Італії, Греції, Франції, Бельгії – до Польщі, до розідраної між трьома державами ойчизни, а йому, свідкові страти Людовіка XVI, все одно?

– У Варшаві повстання, пане маґістре, ви не почули? – повторив Слотвінський. – Може, це останній удар по Священному союзу хижаків?

– Я почув, почув, пане директоре, – вираз обличчя Любимського не мінявся, – і до мене прийшла страшна, мов вирок, думка: поляки спізнилися на цілих п’ять літ…

– Не розумію вас…

Слотвінський сів на ліжко, за ним присів Любимський; вони дивилися один одному в очі; старий вичікував, поки директор збагне смисл його слів, погляд Слотвінського врешті поник.

– Ви маєте на увазі декабристів?

– Їх маю на увазі.

– У ваших словах є крупинка рації… Але ж вони нас не хотіли взяти в спільники.

– Це ви не хотіли. Делеґат від польського Патріотичного товариства на з’їзді Південного товариства в Києві не прийняв республіканської програми.

– Так, князь Яблоновський багато де в чому не погодився з Пестелем, та все-таки можна було починати разом. Але ж Пестель сказав погордливо: «Без вас ми можемо відвоювати свободу, ви без нас – ні». А не змогли.

– А ви зможете тепер – самі?

– Декабристи спиралися тільки на військову силу, а польське повстання буде… повинно бути народним.

– Повіримо, що так станеться, пане Слотвінський. Повіримо, що поляки врахують помилку декабристів, але чи зуміють вони врахувати помилку Костюшка?

– Помилку Костюшка? Яку? – підстрибнули вуса у Слотвінського.

Любимський поклав долоню на розгорнуту рукописну книжку, погортав аркушики, потім мовив:

– Кіндрат Рилєєв у Петербурзі сказав полякам: «Кордон Польщі починається там, де кінчаються малоруське й білоруське наріччя». А вони цього не прийняли. Бо ж про це колись навіть і слухати не хотів великий Костюшко…

– Ось ви про що… Звичайно, коли в революції беруть участь народи, не можна нехтувати їх етнічними кордонами. Але, як слов’янофіл, я стою за об’єднання всіх слов’ян.

– На принципах рівноправності?

– Звичайно. Так учить наш Йоахім Лелевель.

– Я теж не проти такого об’єднання. Але ж бо… Знаєте, мені важко повірити, що керівники нинішнього повстання поведуться інакше, ніж Костюшко: напевно, й вони використовуватимуть силу мого народу й будуть іґнорувати його бажання…

– Не судіть надто категорично про Костюшка. Його Поланецький універсал, наприклад, був радикальнішим від тогочасного земельного законодавства і в Австрії, і в Пруссії. Інша справа, що поміщики не зважали на цей універсал… А щодо його ставлення до інших народів… Воля Костюшка не завжди виконувалась так, як він цього хотів.

– Ні, вибачте. Саме така була його воля. Я розмовляв з Костюшком у Парижі.

Слотвінський вражено подивився на Любимського.

– Моя повага до вас непомірно зросла… Однак я вірю, що колишні помилки будуть тепер враховані. Якщо польське повстання очолить Лелевель, а так повинно статися, то майбутня Польща буде республікою. І український народ…

– А ви послухайте, – перебив Любимський директора, знову поклавши долоню на книжку. – Це «Історія Русів». Я зачитаю вам хоча б таке: «Пригадаймо живцем спаленого у мідному бику гетьмана Наливайка, згадаймо тих, яких тортурували живцем на палі, – їх закатовано за вітчизну, ці мученики волають до нас з гробів, вимагаючи помсти за кров…».

– «Історія Русів», – зітхнув Слотвінський, – твір перш за все літературний, публіцистичний, і факти його подекуди сумнівні. Я читав цю книжку. Наливайка не спалювали в мідному бику, йому відрубали голову.

– Можливо. Але кривда ще жива. Тому польським повстанцям треба перш за все подумати, що воля належить усім народам і закріпаченому російському – теж у тому числі. Адже не від доброго життя зродилися у російського поета Пушкіна слова: «Оковы тяжкие падут, темницы рухнут…»

– Мусять думати, – промовив Слотвінський у задумі. – Щоб тріснув фундамент коронованих фортець.

– Тріщина у тому фундаменті вже зроблена.

– Так, ще за Великої французької революції.

– Хто зна… Французька революція була матір’ю, яка породила для всього світу борців за свободу, сама ж виснажилася від пологів. А тріщину зробили-таки вони, декабристи…

Слотвінський довго сидів мовчки, посмикуючи вуса, потім тихо вийшов.

Любимський не помітив його відсутності. Він помандрував у ті часи, коли директора ще не було на світі, розбурханому першою революцією. Старий бібліотекар аж тоді зауважив, що сидить у келії сам, коли почув наверху кроки: Слотвінський ходив по своєму кабінету – нервово, швидко, не дбаючи вже про спокій сусіда…

…Отець Авдиковський і паніматка прокинулися від дзенькотливого стукоту у віконце. Так завжди – нігтем вказівного пальця по нижній шибці давав про себе знати лише Маркіян, коли приїжджав зі Львова до Підлисся пізно ввечері.

Отже, він приїхав, видно-таки, дізнався про хворість батька, хоча отець Семен рішуче заборонив сповіщати про це свого безпутного сина.

Дідусь і бабуся підвелися, разом підійшли до дверей, відчинили. Відступилися назад, коли втішений зустріччю Маркіян кинувся було їх обнімати, але подумав, що їм, роздягнутим до білизни, незручно по-родинному вітатися, сказав «добрий вечір» і навшпиньках пройшов через спальню до своєї кімнати. Коли відчинив навпомацки двері, помітив у своїй руці книжку, яку взяв у Любимського.

«Господи, – жахнувся, – я зовсім забув про неї, і як тільки не залишив її у бричці Уруського», – і щемко тьохнуло в серці від думки, що мусив би в такому випадку завітати до Юськовичів, а так немає причини і не буде…

Зайшов до кімнати, бабуся принесла засвічену лампу і тихо вийшла, не сказавши й слова. Маркіянові дивною здалася мовчазність старих, подумав – сонні, роздягнувся, підбив високо під голову подушку й розкрив книжку.

Читав із захопленням і подивом; заглиблюючись щораз далі в поему, відчував, як від серця відтає все, що прикипіло до нього за дні тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарешті з душі, мов на пустельному березі озера брудне лахміття з мандрівника, який після виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свіжу воду.

Маркіян купався в тій воді всю ніч; вигорів гас у лампі, він засвітив свічку; очищувався, міцнів, мандрував крізь ніч разом з козаком Енеєм по всій широкій Україні і зрів її, знедолену й прекрасну, від Ворскли до Дністра, слухав чисту мову, пив її і в незмірній радості пересвідчувався: є вона, і він, оглушений темрявою рутенець, який забув свій родовід, належить до могутнього й живого народу, котрий із святої Полтави дав про себе чути на весь світ величною поемою Котляревського.

Перед світанком Маркіян закрив книжку і прошепотів слова поеми, мов клятву:

 
                          Любов к отчизні де героїть,
                          Там вража сила не устоїть,
                          Там грудь сильнійша від гармат…
 

Короткий міцний сон перервала притишена й пересипана шепотами метушня у спальні. Маркіян притьмом одягнувся і, пройнятий незрозумілою тривогою, прочинив двері.

Отець Авдиковський і паніматка стояли біля порога, одягнуті в чорне, дідусь обережно, щоб не грюкнути, натискав на дверну клямку, палиця у другій руці тремтіла; бабуся, згорбившись, тримала під руку панотця і переривчасто зітхала, схлипуючи, вони не бачили Маркіяна, який стояв позаду з простягнутою вперед рукою.

Маркіян зрозумів. Згадав учорашню холодну зустріч з дідом і бабою, тепер побачив їх упокореність, чорний одяг, жалобну похилість і скам’янів від болю, а з того болю, нестерпного і безнадійного, виростав ще пекучіший, і хлопець видихнув його з себе надривним криком:

– Чому без мене? Чому без мене?

Бабусина голова затіпалася на плечі в отця Авдиковського, отець повернувся до Маркіяна і сказав упалим голосом, блукаючи поглядом по долівці:

– Він не хотів, щоб ти…

Маркіян кинувся, відсторонив діда й бабу від дверей, вибіг з дому і, завернувши поза плебанію, помчав сосновим лісом.

Через засіяні поля, кукурудзиння, через затуглі від морозу торф’яні луки біг розхристаний, не відчуваючи свого тіла, тіла не було, існувала лише палюча свідомість, яка спопеляла його невкаянним каяттям:

«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце моє прозябає… твої ніженьки сльозами зливаю, ах, прости синові… прости синові… прости синові…»

Батько лежав у труні, вмиротворений, тихий, ласкавий, – він простив уже всім і вся. Сестри і брати розступилися, пропустили до труни Маркіяна, він провів поглядом по їх сумних обличчях, шукаючи просвітку прощення в очах; сестри й брати, молодші за нього, по-дорослому прощали Маркіянові; біля узголів’я покійника стояла мати, дивилася на сина, та в її очах він не знайшов прощення.