Kitabı oku: «Злодії та Апостоли»

Yazı tipi:

Злодії та апостоли

…Хтось могутній ходив селами від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари розіллялися темним зоряним небом, першими цвітами яблунь, рожевими хмарками на сході й темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західний…
Гнат Хоткевич. «Камінна душа»

Розділ перший

З досвітку день заповідався погідний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавці й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб’євського листоноші Олекси Смоляка, що в ніч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забіліти. Дівчина мала гадку д’вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульські купальські забави й підготувати матеріал для газети. В прогноз листоноші вона просто не могла повірити: юна практикантка жаб’євської редакції з надією дивилася, як над Дзембронею рожевіє, а далі червінню береться чисте небо, й вода в Черемоші припадає до ріні, оголюючи воронобокі валуни й порослі жовтою водоростю кам’яні пороги.

Ніякі попередження про негоду, плову, шарґу, на які в горах, зрештою, ніколи не забарно, не могли зупинити студентку львівської журналістики: дівчина постановила будь-що принести редакторові, підстаркуватому бурчунові Онуфрієві Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал і переконати його, що запліснявілий виробничний стиль газети, яку він затлумлює сухими шаблонними інформаціями про трудові подвиги гуцулів, давно віджив свій вік – часопис має стати цікавим, свіжим, романтичним, а працівники редакції мусять врешті позбутися страху перед новими віяннями, які, незважаючи на опір продимлених старим духом, немов шпондер на горищі курної хати, совкових троглодитів, все ж проникають крізь гірські ущелини в предковічний жаб’євський ареал і воскрешають старі традиції, щоб постали вони перед сучасною людиною у своїй незбагненній загадковості й дивовижі.

Оленка сіла в майже порожній автобус, що вирушав раннім ранком у Буркут, – по дорозі він набере лісорубів, які щоднини вирушають у бутин, колишніх бокорашів, що донедавна працювали на сплавах, а нині розчищують від колод і тирси озеро Шибене, котре має стати другим Морським оком для утіхи туристам, молодиць, що з порожніми бесагами добираються на ніч у полонину, аби вранці повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрівників, охочих побачити купальські забави на Попі Івані.

Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’ється вщерть людей, і, обважнілий, він перестане деренчати на вибоїнах, а повітря в автобусі загусне від запаху кептарів, засалених овечим маслом сорочок чабанів, від духу поту та горілчаного перегару… Це станеться аж у Зеленій, рідному селі Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крізь передні й задні двері, притиснуть дівчину до вікна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинці й хоч рукою помахати своїй хаті, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матері, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гості…

У Зеленій люду набилося стільки, що здавалися вони єдиною живою масою, яка дихає і пріє; шофер сказав «доста!», вийшов з кабіни й позакривав наглухо двері, щоб до самого Буркута ніде не зупинятися; автобус поволі сунув на підйомах і вже доїхав до Явірника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вільних місць немає, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зійти в Явірнику, – і тут на його місце, не питаючи дозволу у водія, втиснувся високий хлопець у кепці й грубому светрі під шию, двері за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидіння й сперся обома руками на його спинку, не помічаючи, що між руками опинилася голівка білявої дівчини, якій не залишалося нічого іншого, як дивитися в очі хлопцеві; той нарешті вловив її карий погляд, спробував відхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дівчини, й він ніяковіючи видихнув їй в обличчя:

«Я не винен, дівчино…»

«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», – примирливо відказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до її чола, його губи наближалися до її губів, він знову спробував відвести голову, щоб не бентежити дівчину, а Оленка відчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, їй приємний, і вона не хотіла, щоб незнайомець відхиляв від неї обличчя; в його сірих очах і далі тінилася винуватість, і Оленка посміхнулася до нього:

«Не робіть собі проблем, – сказала, – ні ви, ні я не винні…»

Автобус нарешті добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбіччі дороги – тут він простоїть до надвечір’я, і коли ті самі люди, які сюди приїхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб’я. І так щодня…

З передніх і задніх дверей вивалювалися пасажири – спітнілі, пом’яті, злі й водночас щасливі, що їм вдалося сісти в Зеленій; автобус вичавлював із себе людську масу, яка на свободі вмить дробилася й розтікалася врізнобіч; кілька жінок з порожніми бесагами подалися плаєм, що спинався царинками й перелісками до полонини Веснярки, й правила їм за дороговказ горбата, немов племінний бугай, синя гора на далекому обрії з короною овальної руїни на вершині.

Оленка, хоч і народилася в цих краях, на Попа Івана ще не піднімалася, проте водно заманювала її хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не існує ніякого світу; тепер, коли дівчина вдивлялася в гірське забороло, що оточило її край, запевняючи тутешній люд про безпеку, – пройняла її цікавість: а що там далі, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала її щемна втіха від сподіваного пізнання безмежної ойкумени.

Про сіроокого хлопця в сивому светрі, який захищав її від людського тлуму, спершись обома руками на спинку крісла й дихаючи їй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гір, а сонце вже викочувалося із-за буркутських верхів на чисте небо й обдавало теплом спину – від цього дівчині, продряглій на ранковій прохолоді, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листоноші, який провіщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай переніс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дівчина на Рокиту і вдивлялася в далечінь, куди невпинно відступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що ніколи не дійде до неї, що гора, недосяжно віддалена, вічно стоятиме в глибокому безмежжі на тлі синяви неба; ілюзія була тривожна й водночас велична, немовби дівчині пощастило увійти в чертоги космосу, де відсутні простір і час, де існує лише метафізична краса всесвіту.

Оленка зупинилася на вершині Рокити й чманіла від чару, який досі її, горянку, ніколи не діймав: у жаб’євському котловані минула її шкільна юність, потім вона стала дитям великого міста, і враження від гірської природи з вічним шумом смерек і Черемоша стерлись у пам’яті – й аж нині, на Рокиті, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це її рідні Карпати.

«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! – почула Оленка позаду себе чоловічий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, він уже стояв поруч з нею й договорював: – Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бір…»

«А ви теж на купальські забави чимчикуєте? – спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…»

«Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії», – всміхнувся хлопець.

«Ні, я журналістка, практикую в Жаб’ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»

«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно – аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу – для дисертації».

«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для наукової праці?».

«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослідження!»

«Разом добре тільки кашу їсти», – засміялася Оленка.

Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.

«…А людина – що інша, то й інший світ, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»

«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».

«То правда, але тільки на визначений час – на одну мить купальського вечора».

«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».

«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».

«Що ми знаємо про цілий вік!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився він. – Я Данило з Явірника».

«Тож ми сусіди! – втішилася дівчина. – Я – Оленка із Зеленої».

«Дивні діла Твої, Господи! – розвів руками Данило. – Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!»

Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами – деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:

«Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти – хіба до школи не ходять? Таж навіть за пів дня не доберешся звідти до Буркута!»

«Так водиться у нас з правіку, – відказав Данило. – Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають ні церкви, ані школи, вони порвали стосунки із своїми родами, з яких у горах складається кожне село, і прагнуть започаткувати свій власний. Та я сумніваюся, що їм вдасться це зробити в наш час…»

«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш – свій?»

Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обоє ровесники або ж з різницею віку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому від цього стало приємно, й він пильно приглянувся до дівчини.

Була вона зґрабна, гармонійно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великі карі очі. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й відзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнуті вилиці – он куди сягнув, напевне, його рід: до даків або печенігів – Данило мав мужній вигляд, і був він Оленці приємний.

«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на нові ворота?» – засміялася Оленка, й Данило сказав, ніби про щось зовсім буденне:

«Ти гарна!»

«Справді? – зраділа дівчина і відразу споважніла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то від Бога… Але ти не відповів: до якого коліна знаєш свій рід?»

«Тебе подібні питання давно цікавлять?»

«Ніколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звідки вона… А ти цікавився?»

«Віднедавна… – по хвилі мовив Данило. – Місяць чи два тому був я на презентації книжки, якій ціни немає: «Український родовід». Перша ластівка в цьому жанрі… Я уважно слухав виступи знавців, книжку оцінювали дуже високо, однак у мене зародився сумнів щодо її наукової об’єктивності, і я запитав упорядницю – вельми енергійну пані з таким ориґінальним ім’ям – Климентина: «Чому ви обмежили своє дослідження самими тільки інтеліґентськими родинами: Жеплинські, Бачинські, Левицькі, Цегельські, Петрушевичі, а де селянські родоводи, адже майже вся наша інтеліґенція – з селян… До того ж, у кожному дослідженому родоводі – тільки ідеальний позитив, ніби в жодному ніколи не було жмикрутів, ошуканців, злочинців!..» Не пам’ятаю, що мені відповіла на це пані Климентина, але відтоді не перестає мене переслідувати думка: а звідки я взявся, хто я такий – сільський парубок з Явірника?»

«І ти вирішив шукати свого коріння, – з відтінком іронії мовила Оленка. – Й подався оце в мандрівку».

«Та ні, як я його знайду?.. Та й інший в мене нині клопіт: хочу чи не хочу, а дисертація мусить бути написана».

Він узяв Оленку лівою рукою за плече, на ходу повернув її до себе і ще раз сказав:

«Ти й справді гарна…»

«А що мала б на це відповісти я? – дівчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хіба врода – найважливіша людська прикмета? Головне, що мені з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомі».

«Та це ж найкращий для мужчини комплімент! – вигукнув Данило і враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синій, аж чорний клубок над руїнами обсерваторії?»

«Бачу, то й що?»

«О, ти міська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагує старий Дмитро Мочерняк, він прихистить. Та й, може, щось цікавого повість…»

«Ти з ним знайомий?»

«Ні, чув лишень про нього… Кажуть, він знає багато цікавих небилиць. Можливо, щось нового дізнаюся з гуцульської демонології».

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висів над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхітливої потвори, що безупину міняла свій погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона із роззявленою пащею, якою він поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрівників і шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрімко піднялися в небо клуби сизих випарів, окреслених оранжевою облямівкою, нібито десь там, на урочищах Обнижа і Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллється схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будівлями на ній; перехресні тихі блискавки протинали небесну куряву, розпікаючи її до стану фіолетової плазми; обважнілі, немов насичені вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарешті безугавний гуркіт громів.

Розділ другий

Світ стемнів і не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побігли плаєм, що потягнувся вздовж підніжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темінь заліплювала очі, Оленка зсувала долонею з обличчя сніжницю; обоє вмить промокли до нитки, в Оленчині шльопанці набилося холодної кваші, ноги задубеніли, руки заклякли, тільки з Данилової долоні, в якій він затиснув руку дівчини, струменіло тепло; обоє бігли навмання, бо світ геть зчорнів – й нарешті повіяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвітліло – то Данило з грюкотом відчинив двері колиби, увіпхнув досередини дівчину, сам ввалився за нею, й порятунок від лиха постав перед ними в образі вусатого діда, який сидів за котлом, повним загуслого молока, й з тієї гущі виймав сніжно-білу масу, витискав долонями з неї сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свіжі будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих і засніжених подорожніх, ватаг припинив роботу, підвівся з лавиці й стрімко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гіренький! – забідкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шарґу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вішайте шмаття на бильця біля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Він стягав з жердини білизну, холоші, кептарі й подавав їх то хлопцеві, то дівчині й сказав до вівчарів, що сиділи довкола ватри, та до жінок, які встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повідвертайтеся, повідвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг і голісінькі, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка відразу їх зігріла; мандрівники швидко оговтались від незручності перед незнайомими людьми й посідали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змучені жінки дрімали, поскулювавшись, мов куропатви на стерні, вівчарі теж посхиляли голови до колін і куняли, тільки спузар, брудний і чорний, як арідник, підкидав у ватру смерекові полінця й галузки хвої – ватра спалахувала, тріщала, в колибі пахло ладаном, а дим, що струменів до отвору в стелі, виїдав очі.

«Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урешті ватаг, пильно, аж підозріливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звідки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, – відказав Данило. – Я з Явірника, а Оленка із Зеленої… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальські забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не триває, до вечора й слід від снігу згине, проте люта вона, – повів бесіду Мочерняк. – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грішні… Чи вже пошлюблені? – допитувався, виймаючи із сироватки бриндзу та сплескуючи її в кружала. – То я питаю – пошлюблені?»

«Та ні, – почервоніла Оленка. – Ми щойно в дорозі познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навіщо вона сповідається – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить їх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватані, – поправив Данило дівчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре», – додав твердо.

«Посватані, то й посватані, – міркував уголос ватаг, не підводячи голови. – То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту – і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, – показав на вівчарів, що куняли біля ватри, – скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває».

«Не соромте, вуйку, дівчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тішилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана ніхто не вийде? Чому – слава Богу?»

«Якщо ти, хлопче, з Явірника, а дівка із Зеленої, то мали б чути про ворожнечу між Шумеями…»

«Між Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й відразу стих.

«А хіба не чули, що Шумеї із Зеленої, яких прозивають Злодіями, донині смертельно ворогують із явірницькими Шумеями, що прозвані Апостолами?»

«Ніколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:

«І я… і я про таке не чула…»

«Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?»

«Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові – вчимося…» – ніби виправдовувався перед ватагом Данило.

«Хіба що так, – згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. – А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б’ються… То, певне, Божий палець – що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип’ють – то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…»

Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?

До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.

Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:

«Пора вже в стебло!»

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який відразу влігся біля пастуха, що розпачливо хропів; він повернув його на бік, притиснувся до нього спиною й, відхиливши ріг пропахлого потом покривала, кивнув Оленці рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на місці, та врешті пірнула під ліжник, немов у холодну ополонку. Обоє лежали обличчям до обличчя, дівчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це її заспокоювало, а надворі вже стемніло, й два маленькі віконця зажевріли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого місяця, немов очі зачаєної вовчиці.

За віконцями вирував, наче вода в ковбані, приглушений шум, який ніколи в горах не стихає – у вітряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Данилові невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух і жадібно всмоктувала в свої легені кришталево чисте й від свіжості колюче повітря. Гірський шум зливався з диханням утомлених людей і ставав тишею, крізь яку вперто пробивалася в Данилову пам’ять запаморочлива мелодія пісні: «Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить і дівчина спить, тільки я не сплю, бо – весна…» Ця піднебесна мелодія Василя Якуб’яка, ці вишукані в гірському шумі слова Степана Пушика скрізь тепер бриніли, виповнюючи собою безмежний простір неба й гір, а теж кімнату, в якій спали люди.

А чи сплять? – думав у напівдрімоті Данило. – Таж ні – всіх оповив чар полонинської ночі, всі прислухаються до неї… Й нараз він крізь мрево тиші вчув живий шепіт, що зливався з піснею й шелестів словами: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на ній, там не так тісно…» – «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, ніхто ж не спить…» – «Вийдім, Марічко, на полонину й до світанку гей як налюбимося…» – й шепіт заглушив м’який звук поцілунка… Чи це снилося Данилові, чи направді він підслухав тремку намову до любові; хлопець розплющив очі й у відсвіті жевріючих шибок впіймав тихий погляд Оленки; він дотикався віями до її вій, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, і вже зіткнулися вони у вологому поцілунку, губи в Оленки були солодкі й рухливі, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обоє лежали непорушно, засинаючи в поцілунку, і снився їм шалений гріх…

А ніч була коротка, вже за віконцями зарожевіло небо, й розсипаний на скалки місяць знову зліпився в кочергу, яка блідла й ставала білою хмаркою й нарешті випарувалася над гірським гребенем; в кімнаті посіріло, люди заворушилися й тихо вислизали надвір, біля кошар уже чулося гейкання, світанок сповнився блеянням овець, муканням корів, форканням коней, і чутно було владний голос ватага.

Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному світлі ніхто не побачив їх, накритих одним ліжником; вони поправляли на собі одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли їхні очі зустрічалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цілувала, що вони заснули в солодкому поцілунку, і яку надію він може мати після цього – й чим упертіше про це запитував, тим густіше заволочувались її очі памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобі наснилося, парубче».

А коли ні, наполягав він, то що то було: забава чи любов?; то був тільки сон, відпекувалась дівчина, забудь про це; а як мені далі бути – влюбленому?; як хочеш, мені таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом іти, немов справді посватаним, ми ж випадково зустрілися й зараз розійдемося назавше; я піду з тобою; хіба я бороню, тільки затям, що все те наснилося тобі…

Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дівчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я її образив?

По черзі зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу біля ватри одежу, з’їли по дрібці вчорашньої кулеші з бриндзою й вийшли на полонину. Вівчарі вже погнали товар на пашу, бовгарі випускали корів зі стаєнь, вівчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, які відбилися від стада, й стояв біля стаї ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хід.

«Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обізвався до нього Данило. – Як спали?»

«Миром!»

«Дякуємо вам за нічліг».

«Нема за що, – підкрутив вуса ватаг. – А дивіться-но, яка погода!»

«Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?»

«Та чом би й ні!»

«Я хотів би дещо розпитати про нечисту силу…»

«Та я міг би розповісти не одне… Але, як по правді, то нечистої сили в горах нема. Таж подивися лишень на це небо!» – ватаг звів угору руки.

На вершину Попа Івана вело кілька стежок: Оленка подалася найпологішою, за нею пішов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови між ними більше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до біса, трапилося, звідки взявся в неї той холод: чи то із сорому за нічний поцілунок, якого, може, й не було?

А коли підходили до вершини гори, й на безверхому мурі колишньої обсерваторії вирізнилася кладка з чорних валунів, Данило згадав розповідь ватага про щорічні тутешні сутички ворожих родів з Явірника й Зеленої, й подумав при цьому, що не знає Оленчиного прізвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитує…

Вони увійшли одне за одним на загороджений муром плац. Під північною стіною сіріла латка вчорашнього снігу й на ній розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак від бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднілися сліди шабашу: консервні бляшанки, порожні пляшки; з почорнілого вогнища струменіли тоненькі цівки диму.

Оленка стояла з одного боку снігової латки, а Данило з другого, й між ними темніла пляма, що бралася в коричневий колір; обоє й далі мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку їхнього відчуження й таємницю, яка відбулася на цьому плацу купальської ночі.

Данила огорнув туск від думки, що вони зараз розійдуться й ніколи більше не зустрінуться; на його устах ще теплився слід дівочого поцілунку – й не буде того більше, не буде; він хотів спитати в неї прізвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, і від цієї нез’ясованості тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед її розгадкою примушував обох мовчати.

«Чи ми ще колись зустрінемося?» – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дівчини вкрилося вмить осугою смутку.

Вона підвела на нього погляд і тихо мовила, показавши на коричневу пляму:

«Хіба не бачиш, що між нами кров?»

І різко рушила з місця, обійшла закривавлену латку снігу, припала до Данилових грудей, поцілувала його в щоку й вибігла з плацу, піднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялівцю.

Білява голівка вряди-годи то виринала з ялівцевих і жерепових зарослів, то зникала, й Данило чомусь-таки вірив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, і що могла важити для них червона пляма на снігу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сік розлив… А якби й кров, то що їм до бійки якихось сп’янілих парубків, чому б це мало стати причиною їхньої розлуки?

Постать дівчини вихопилася із зарослів й чимдалі маліла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повіяло пусткою – він зрозумів, що більше ніколи її не побачить, і від цього зробилося неймовірно тоскно; він ще не міг визначити ціни згуби, лише відчув, як відкроїлася від нього немовби половина його сутності, щойно заповнена образом дівчини, яка несподівано завітала в його життя.

Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповідь ватага про невгасиму ворожнечу між родами Шумеїв? І що з того, що Данилових родаків прозвали Апостолами, – та навіть якби Оленка походила з Шумеїв, прозваних Злодіями, то яке це мало б значення нині для них обох – цивілізованих, освічених, сучасних?

Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дівчина із Шумеїв-Злодіїв, і соромиться вона негідного прозвиська й озлоблюється на людей, які про це їй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправді так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи моє прозвисько не має іронічного відтінку, як-от – «святенник», «боженька»?

Данило не був упевнений, що догадка його вірна, проте в її справдешності щораз то більше переконувала дивна поведінка Оленки – і йому стало гірко від того, що така дрібниця знівечила їхнє знайомство, однак тут же вкрадалася у свідомість думка про фатальність родової приналежності, коли за неї ось учора пролилася кров.

Він мусить наздогнати дівчину й переконати її, коли це правда, в марності задавнених образ і родової ворожнечі, та водночас проколювалася в душі цікавість дізнатися правди, заступленої від нього заслоною правіку.

Й заволав Данило навздогін Оленці, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся між ними; він перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: біля дороги стояв порожній жаб’євський автобус, який стоятиме тут до самого надвечір’я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поїхала попутною вантажівкою.

Змучений і збезнадіяний, він присів на приступку машини й думав про свій родовід, який для нього сягав не далі діда Пилипа Шумея, що помер, коли Данилові сповнилося десять літ.