Kitabı oku: «Никифор Дровняк»

Yazı tipi:

Домовимось із читачами

Український художник Никифор Дровняк (1895–1968), пройшовши шлях від обивательського діагнозу – «божевільний» до затертого сьогодні до дір визначення – «геніальний», утвердився в історії як Никифор, якого і без прізвища знає весь світ. В історії української культури не так багато постатей, які б, досягши світового визнання, увійшли в аннали світового мистецтва ще за життя. Причому так склалося, що Никифора краще знають у світі, ніж в Україні…

Одна з найзагадковіших й не до кінця розгаданих мистецьких постатей XX століття. Довгі роки митець фігурував у мистецьких енциклопедіях світу принаймні під 17 іменами – «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Лемко Никифор», «Майстер з Криниці», «Никифор Дровняк»… Хоча б тому, що поляки вважали його польським художником Никифором Криницьким (Nikifor Krinicki), анаші СП іввітчизники – українським лемківським художником Никифором Дровняком.

Створення цієї книги викликане тим, щоб в колективну свідомість українців Никифор увійшов саме як український художник.

З висоти часу, озираючи творчість Никифора, якось не хочеться розумувати щодо «примітивізму», «наївного реалізму», чим люблять займатися дослідники його творчості. Тут інколи доходить до абсурду: «…номінативність перцепцій. На всіх картинах Никифор робить свої інскрипції. Як анальфабет він вбачав у письмі свій ритуал, свою деміургічну функцію». Так розумує Лесь Белей у статті «Никифор Дровняк. Митець вигнання», надрукованій у 2009 році в «Українському журналі»…

Тож не станемо нагромаджувати на його мистецтво глибокодумної термінології… Феномен Никифора Дровняка не має аналогів у світовому мистецтві: він не вписується у жодні рамки – і як людина в житті, і як художник у мистецтві. Скільки б його не порівнювали з представниками так званого «наївного мистецтва», «примітивізму», Никифор є Никифор!

Коли в наявності обмаль документальних свідчень, в обігу з’являються чутки, які ширяють в інформаційному просторі. Значна частина біографії Никифора ґрунтується на припущеннях, нерідко довільних, які з часом видаються за істину. Ця загадкова біографія також овіяна легендами, що видаються за невідпорні факти. У той же час є відомості, які не були ані спростовані, ані підтверджені, і так і лишилися на рівні гіпотез. Створюючи портрет Никифора, я користувався нечисленними дослідженнями його творчості, що створили українські і польські митці і мистецтвознавці, де є уривчасті відомості про нього, а також бесідами із земляками, які особисто знали митця або передавали відомості про нього, котрі побутували серед них.

Не все тут правда. Хтось у розповідях про Никифора видавав бажане за істину, причому, навіть брешучи, брехали щиро, не сумніваючись, що говорять правду. Чого не скажеш про більшість дослідників, які нерідко, говорячи про Никифора, свідомо керувались виключно політичними мотивами.

У цій непростій ситуації я брав до уваги великий обсяг особистих вражень від оригіналів його картин, побачених в українських і польських музеях. Зовсім не схильний переоцінювати їхнє значення, але ж ігнорувати те, що через них відбувалося моє проникнення у таїну Никифора, означало б погрішити проти істини. Дотримуватимусь мудрій настанові давньогрецького історика Геродота, якою він ніби поділився зі мною: «Я зобов’язаний передати, що про це говорять, але не маю всьому вірити, і це стосується до всієї моєї розповіді».

Попереднє прохання. По-перше. Багато картин Никифора можна знайти у відкритому Інтернеті. Будь ласка, залучіть їх до читання, що більше – то краще – і не пошкодуєте. По-друге. Прошу не починати читання з розгляду картин і малюнків Никифора. Бо дуже вже своєрідний цей митець, щоб сприймати його без попередніх роз’яснень щодо особистості, образу життя і способів відтворення світу в його творах. Розпаліть свою уяву, а потім, вже за моїм запрошенням, розглядайте мистецькі шедеври художника. Дякую за розуміння.

І найголовніше. Сподіваюсь, що, читаючи цю книгу і розглядаючи репродукції, ви складете уявлення про творчість Никифора. Але…

Але секрет остаточної розгадки його мистецьких одкровень ви спізнаєте тільки перед самими картинами. Ніякі фотографії, навіть найякісніші, не замінять оригіналу. Тільки в оригіналі шедевру міститься заряд небесного натхнення, яким був одержимий відправник і який має передатися отримувачу. Хотілося б, аби ця книга стала спонуканням до того, щоб за першої ж можливості ви зустрілись з оригіналами картин Никифора у музеях усього світу. Почніть зі Львова, далі – польські музеї Криниці, Нового Сонча, Кракова, Варшави… і численні приватні колекції.

А зараз, озброївшись розумінням того, що подивування і фантазування, питання і осяяння при розгляданні життя Никифора починаються від самого початку його земного існування, приступимо до розгадки таємниць творчості українського генія-самоука. При цьому мушу застерегти, що не претендую на остаточну категоричність своїх оцінок і висновків. Підкреслюю, вони покликані спонукати до самостійних вражень від споглядання його картин і самостійних роздумів про життя і творчість Никифора.

Моя ж самонастанова у дослідженні: оціночні визначення «ймовірно» «напевно» виключають категоричне «було», а в разі неможливості довести правомірність припущення, позначати його, як таке, що «наче» могло б трапитись. Тож озброїмося однозначно мікроскопом, розглядаючи окремі моменти його життя і творчості, і телескопом, оглядаючи все це з висоти часу.

І – вперед!

Ростислав Коломієць,
член-кореспондент НАМУ, професор, режисер, мистецтвознавець

I. Беззаперечне і гіпотетичне

Хто ти, Никифоре з Криниці?
Одне з сімнадцяти імен?
Ти жив, як вільнолюбні птиці,
Без стін. Без грошей.
Без письмен…

Леся Сидорович

Озираючи життя Никифора з висоти часу, бачимо як наявність незаперечних фактів, так і велику кількість ймовірних і малоймовірних версій, ба навіть фантастичних припущень. Коли правда влаштовує не всіх, з’являються легенди…

Спробуємо розібратися в усьому цьому за допомогою різноракурсного сприйняття особистості Никифора.

Достеменно відомо, що Никифор:

– малописьменний,

– ніде й нічому не вчився,

– ніде й ніколи не працював,

– проживаючи на Лемківщині, території Польщі, заселеної лемками, ніколи не бував в Україні,

– майже все життя прожив під чужими іменами,

– майже до кінця життя не мав власної адреси місцеперебування,

– усе життя – від дитинства і до останніх кроків – малював, малював, малював – і пропонував намальоване людям.

І останнє з достовірних відомостей. Що б не траплялося в житті Никифора, завжди, я підкреслюю – завжди, на допомогу йому приходили люди, то рятуючи його від голодної смерті, то – від переслідувань польської влади, то – від самотності, то – від хвороб, які обступили його наприкінці життя. Рятівниками були український художник, польські мистецтвознавці, нарешті, численні земляки-лемки, які вважали за свій обов’язок оберігати Никифора від різних бід і негараздів.

А от наступні твердження не варто сприймати на віру, хоча варто взяти до уваги:

– він не брав участі у громадсько-політичному житті. Хоча як сказати… Так, вільна людина, він тримався осторонь суспільного життя, не ставав членом якихось партій, суспільних або мистецьких угрупувань, та його й не залучали. Але чого вартий його впертий опір – як виклик від свого імені! – насильницькому переселенню лемків із батьківської землі, здійснюваного польською владою у 1944—1945-х і у 1947 роках минулого століття?..

– він не мав друзів. Схоже, в реальному житті єдиним його другом був великий білий пес Гавка, з яким і на старість років Никифор не розлучався… Але скільки опікунів, охоронців, оборонців, я вже некажу – шанувальників його творчості… У своєму внутрішньому світі він перебував в оточенні святих…

– він не був одруженим, не мав романів із жінками. Які там романи за його образу життя… Але малював вишукані еротичні сюжети…

Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, і тільки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нічого іншого він не умів і не хотів робити. У малюванні і обнародуванні своєї творчості він бачив сенс життя. Це був для нього чи не єдиний спосіб спілкування з людьми і небожителями і, головне, спосіб надати зміст своєму земному існуванню.

Не дивно, що Никифору належить фантастична кількість картин і малюнків – неможливо полічити. Дослідники стверджують, що десятки тисяч, називають різні цифри – від 30 до 40 тисяч творів. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів? Але…

Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а тільки те, що западало в душу…

* * *

Зберіглось майже три сотні фотографій Никифора, він любив фотографуватись і його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякі з них – їх повно у відкритому Інтернеті, – звернімось до Чезаре Ломброзо, автора «Геніальності і божевілля».

І одразу шок! З першого погляду – спотворене гримасою обличчя… Скажімо м’якіше: фас, посічений зморшками уздовж і впоперек, жодного живого місця, нижня щелепа висунута вперед… саме обличчя ніби викривлене судомою – сліди хвороб?.. уроджений дефект?.. вираз внутрішнього стану?.. Уїдливий у своїй спостережливості французький письменник-мораліст Франсуа де Ларошфуко стверджував, що тільки великі люди мають серйозні вади.

Ось ще фотографії:

– він зосереджений у собі… наглухо закритий… не обличчя – маска… що відбувається в його душі?.. Як там у Ломброзо: «Геній потрапляє у ціль, яку нам навіть не видно»…

– оце прямує на роботу… урочисто як на свято… в костюмі, з чудернацькою краваткою на шиї… краватка… краватка, краватка – хорвати?.. ми ще повернемось до цього… поруч біла собачка, оберігає хазяїна, бо на віддаленні хлопчики й дівчата спостерігають за ним, готові наблизитись… а він готується до малювання… зосереджений… і зморшки ніби розгладились… та нічого не прочитаєш на його обличчі… бо, як помітив Ломброзо, «залишаються вони, схиблені, усе життя самотніми, відлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рід людський, начебто їх оточує якась особлива, тільки їм притаманна атмосфера»…

І ось – нарешті! Я сподівався на це – відкривається нам у своїй сутності, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генію невідома обдуманість своїх дій, творча діяльність генія несвідома»…

Він тепло всміхається… всміхається всупереч життєвим негодам… і вже ніщо не нагадує про його «потворність»…

Він відкритий світу, людям… ніби, та чому ніби – насправді випромінює у світ добро, набожність, безкорисливість, щирість…

Він і знову всміхається, і випромінюють очі – я художник… я щасливий: підходьте – намалюю… і подарую на добру пам’ять…

У своїх роздумах про Никифора я нерідко звертатимусь до імпресій проникливого українського поета, публіциста, перекладача, палкого «никифорознавця» Вадима Лесича (справжнє ім’я Володимир Кіршак), який від 1948 рокі мешкав у США, автора монографії «Никифор з Криниці», виданої українською мовою в Мюнхені у 1971 році. Того Лесича, про якого сучасники писали, що кожну зустріч він починав і закінчував розмовою про Никифора.

Так от, стосовно фотографій Никифора. Лесич, за його словами, побачив «дивне обличчя Никифора, схоже на обличчя однієї зі старовинних скульптур, які прикрашають собор у Реймсі. Але та скульптура має заплющені очі, а очі Никифора широко відкриті на світ…»

Я відшукав фотографію цієї скульптури – і здригнувся. Справді, ніби з Никифора знятий зліпок… А заплющені очі? Вони немовби символізують таїну його творчості. Може, таким він і мав би увійти в історію?..

* * *

А якщо спробувати «озвучити» ці фото спогадами сучасників, свідків його земного існування?

В наявності безперечне:

– мав поганий зір, ходив у великих круглих окулярах, нібито жартував: земля, мовляв, кругла, і окуляри мають бути відповідними. Міг не розшукати пензля, який випав з рук. Але ж – увага! – схоже на те, що бачив у навколишньому те, чого не бачили інші… Це саме той випадок, коли що менше бачать очі, що менше чують вуха, то більше працює уява. Як кажуть лемки, «не каждий відіт, хто ма очі».

– так, мова була нерозбірливою… причому говорив українською – лемківським діалектом. Його не завжди розуміли оточуючі. Але – і це важливо! – не стільки від нерозбірливості вимовленого, скільки від незвичності мовленого…

– так, писав із помилками… Але слова, винесені ним на люди, звучали як філософські афоризми… і передавалися з уст в уста…

– півжиття його вважали напівбожевільним. Але – і це важливо теж! – він просто був «інакшим», «несхожим», не таким, як усі… Як зауважив Ломброзо: «Не підлягає ніякому сумніву, що між схибленим під час нападу і геніальною людиною, що обдумує і створює свій шедевр, існує найповніша схожість». Хіба не так у випадку з Никифором?..

* * *

Якщо заглянути в його паспорт, прочитаємо дивне – жебрак.

Ліна Костенко дивувалась: хто тільки не був поетом, поетом у широкому розумінні слова:

Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбійником був Франсуа Війон,
а Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
лунатики і венерики.

Хто завгодно – тільки не жебрак. Никифор – чи не перший: незвичайний жебрак – жебрак-художник:

– його картинками, які він довгі роки дарував перехожим задарма або продавав за кілька злотих, розпалювали печі, а він втішався: «Не біда, у такий спосіб я спілкуюся із Всевишнім… Не в грошах справа…»

– копирсаючись у смітниках, виживаючи продажем за безцінь своїх картин на вулицях і перехрестях, стає на старість років заможною людиною. За його картинами полюють колекціонери, готові заплатити будь-яку суму. А він продовжує спати на підлозі…

– поневіряючись півжиття безбатченком у лемківському містечку («була б хліб та вода, то не є голода», як кажуть лемки), він ніколи не зраджував своєму мистецькому покликанню і, зрештою, прославив лемків – складову частину українського етносу – на весь світ…

– не пройшов професійної школи малярства, а картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пікассо, його картини мають розголос в усьому світі.

* * *

Природно, виникає питання – звідки? Звідки в цієї майже неграмотної, з порушенням мови, зору і слуху і, за поговором, несповна розуму людини взявся неповторний талант? Заінтриговані?..

І досі побутує наукове, вірніше – науковоподібне пояснення феномена Никифора. Нібито у деяких хворих на розумову недугу (а Никифора довгий час вважали таким) сильно уражена ліва півкуля головного мозку, натомість права, що відповідає за творчі здібності, розвинена надзвичайно виразно. Такі люди не можуть подбати про себе, але своєю творчістю здатні дивувати та приносити людям справжню радість.

Може, воно і так, не беруся судити, але набагато ближче сприймати феномен Никифора поза раціональних пояснень. Це той щасливий випадок, коли люди кажуть – так і казали, – що натхнення в нього з Неба.

Тобто Никифор мав ТАЛАНТ ВІД БОГА, БОЖИЙ ДАР.

Сам він – ХУДОЖНИК ІЗ БОЖОЇ ЛАСКИ.

І цим все сказано…

Звісно, не я перший це відзначив. Знавець творчості Никифора, директор Музею Никифора у місті його народження Збігнєв Воланін, на все життя спокушений магією його живопису, збуджено зізнавався: «В картинах Никифора справді є Бог. Я вже 30 років проводжу з його творами і щоразу знаходжу щось нове у змісті та у символіці…»

Та й сам художник відчував своє Боже призначення, і тому є чимало свідчень.

Чимало зображувальних елементів він запозичив зі святих образів греко-католицької церкви у Криниці, що стало у певному сенсі його школою малювання. Сакральні зображення, що їх бачив Никифор, зрештою, і сформували його життєвий і мистецький світогляд. Святі, священники, він сам у священницькому вбранні, церкви належать до тих мотивів у никифорових картинах, які постійно повертаються. Не повторюються, але повертаються.

У сфері сакрального лежало і його уявлення про справедливість. Він вірив, що справедливість неминуче переможе на тому світі, де злі будуть покарані, а добрі винагородженні. Саме це – і я не перший, хто це помітив – до того ж з огляду на його ізоляцію і відчуженість, робить картини Никифора такими цікавими для психологічної інтерпретації.

Якось відомий польський «никифорознавець» Олександр Яцковський, який готував першу закордонну виставку творів Никифора у Лондоні у 1956 році, поставив перед ним, сказати б, екзистенціальне питання: «Для чого малюєш?» І неговіркий Никифор, ніби відчуваючи недозволеність інтересу до себе, відповів: «Щоб люди знали, яке є небо, а яке пекло. Щоб знали…» Так могла сказати тільки та людина, яка відчувала себе посланцем Бога…

Маючи своє місце на лаві у храмі св. Петра і св. Павла – праворуч від головного проходу до престолу, Никифор завжди мав при собі молитовник, в якому вималював 172 чорно-білих зображення з історіями Старого і Нового завітів. І молився, черпаючи натхнення у «живописному тексті» свого «Молитовника».

Никифор, дякуючи Богу, перевтілювався у своїх живописних одкровеннях у священнослужителів, навіть – у святих, часто зображував себе в образі святого Миколая. Ніби хотів вписати себе у святість… Як лемки наближали у своїх молитвах Бога до себе, так Никифор у своїй творчості прагнув наблизити себе до Бога.

Ніби про внутрішній світ Никифора фантазував його молодший сучасник лемківський поет Богдан-Ігор Антонич:

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
…
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць – золотий горіх.

Зверніть увагу і на те, що і «Єпіфаніуш», як записано його ім’я в метриці, і «Никифор», чиїм іменем він увійшов в історію, зараховані до лику святих.

Для земляків-лемків Никифор був Божим чоловіком, людиною не від світу сього. І з цієї точки зору чудною виглядала глухонімота Никифора. Коли треба, він все чув і бачив. Прочани і паломники перед службою Божою зустрічали глухонімого Никифора, а після відправи з подивом помічали, що він уже нормально спілкується з людьми. Це сприяло поширенню слави про чудеса зцілення у християнській церкві св. Петра і св. Павла, де у липні щороку відбувались великі відпусти – прощення перед Богом. І виглядало це – як печатка чудесного зцілення…

Тож почнемо здалеку.

II. Україна – Лемківщина – лемки

Станем, браття, в бій кривавий
від Сяну до Дону,
В ріднім краї панувати
не дамо нікому…

«Від Сяну до Дону». Цим закликом у Гімні позначалися символічні кордони України, за які треба було боротися. Щоправда, законом від 6 березня 2003 року про «Державний гімн України» цей куплет було вилучено з тексту Гімну з політичних міркувань – існуючі міждержавні кордони не можна порушувати. Але символічний зміст заклику залишився у серцях українців: за ментальними, етнічними, культурними та духовними ознаками Україна простягається «від Сяну до Дону».

До чого мова? Річка Сян окреслювала найзахіднішу частину України. Нею була Лемківщина. У цьому осередді української етнічної території (Лемковині, як кажуть лемки) у межах сучасної Польщі, у курортній місцевості Криниця-Здруй на карпатських Бескидах проживало на початку XX століття понад 90 % лемків-українців. Бескиди – це система гірських хребтів у північній смузі Карпат у межах Чехії, Словаччини, Польщі та України, сказати б, зовнішнє пасмо Карпат. А живописне містечко Криниця розмістилося у гірській котловині на висоті 590 метрів над рівнем моря, вздовж долини річки Криничанка. Сьогодні це відомий в Європі курорт з цілющими мінеральними водами, бюветами, купальнями, соляними печерами. Відома вона не в останню чергу і тим, що в ньому народився і прожив усе життя видатний український художник лемківського походження Никифор Дровняк.

Хто такі лемки?..

Почнемо здалеку. Існує легенда, яка образно пояснює, хто такі лемки. В українській мові є таке слово – «краватка». Винахідниками краватки вважаються хорвати. Коли здивовані іноземці тикали на вузлик на шиї хорватів у надії з’ясувати, що ж це за аксесуар на них висить, хорвати думали, що в них питають, хто ж вони такі. Вони й відповідали – «хорвати». Французи переінакшили слово під зручне і стали називати вузлик на шиї «cravate». А українці адаптували під себе. Так і вийшло – краватка. Зауважимо, що наддніпрянці не носили краваток, не пасували вони до вишитих сорочок. А лемко Никифор любив носити вишукані краватки.

Найбільш прямі предки українців – слов’янські племена полян, древлян, тиверців, волинян, білих хорватів, які увійшли до Київської Русі. Хорвати – союз племен, після його розпаду частина перемістилась через Київську Русь на захід – у Карпати, частина на південь – в Адріатику. Перші згадки про мешканців гір, де ще донедавна купно проживав цей етнос, знаходимо у «Повісті минулих літ» давньоруського літописця Нестора. Він згадує про слов’янське плем’я білих (західних) хорватів (горян). Своєю мовою, культурою вони мало чим відрізнялись від наддніпрянських племен і самі себе називали на початку IX століття русами чи русинами. І аж у другій половині XIX століття через часто вживану часточку «лем», що означає «тільки», «лише», їх почали називати лемками, а територію їхнього розселення – Лемківщиною.

Лемки – це гілка українства, що мешкає та історично походить з Лемківщини, місцини, де на початку XX століття проживало біля 100 000 лемків, яка належала до Австро-угорської імперії, а потім і по сьогодні вважається територією Польщі.

Більшість лемків, і я хочу це підкреслити, ідентифікують себе як українці, і є вони греко-католиками. Говорять на лемківському діалекті української мови. Самі лемки кажуть, що у нас говірка лемківська, а мова українська. «Лемківська мова» налічує приблизно 29 000 слів.

Лемки, за словами Івана Франка, «стійка історична та етнографічна група», яка зуміла зберегти давні архаїчні традиції мистецтва, під впливом яких зростав Никифор у Криниці, мала свій ракурс української культури і мистецтва, свою школу храмового будівництва – деякі дерев’яні церковні споруди лемків занесені до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, своїх визначних лемківських митців-різьбярів.

Про те, які ж вони – лемки, ніби вводячи їх у світ українства, оповів непосвяченим український педагог, письменник, історик, греко-католицький священник Олексій Торонський в опублікованій у 1860 році праці «Русини-лемки»: «Про лемків треба сказати, що вони є народом добрим, який зберіг чистоту вдачі, народом, який, живучи у тиші й віддаленості від світових бур і мамон, кріпиться своєю вірою, в церкві знаходить своє пристановище і життєву мудрість. Русини-лемки люблять свою віру, душею і тілом віддані своїй церкві й обрядові, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свій труд Богові в жертву…» Додамо до цього, що лемки ніколи не були кріпаками й не знали панщини. Лемки ретельно розвивали мистецтво, матеріальну культуру. Побудували унікальні дерев’яні церкви, не подібні ані до гуцульських храмів, ані до буковинських православних церков, створили багату іконографію, збагатили український музичний фольклор. Неповторним є внесок лемків в українську і світову культуру – і явищами, і іменами. Але про це свого часу…

А ось як про лемків роздумують сучасники.

Маємо історичний погляд на лемків, він належить Петру Скрійці: «Завжди було так: епохи минали, а народи й далі існували та творили власну історію. З Лемківщиною сталося інакше: лемки проминули, після них зосталися лише сліди, але їхня історія триває і надалі…»

Маємо і, так би мовити, психологічний погляд на лемка. Український громадський діяч, письменник, лемко за походженням Юліан Тарнович у книзі «Ілюстрована історія Лемківщини», що вийшла у Львові 1936 року, пише: «Лемко до всього доброго здібний і що очі бачать, те руки роблять. Він підприємливий, хвацький та чесний. В біді рятують себе взаємно, поважають і шанують себе та свою окремість. Вдача лемка загартована, тверда, рішуча та статечно розважна… Він зрісся з горами, полюбив їх, як рідну матір, дорожить ними. Тут його світ».

Сучасний лемківський художник, який, до речі, малював портрет Никифора, Дмитро Стецько ніби доповнює портрет лемка: «Лемки – обдаровані люди. Гадаю, не раз пережитими за віки муками Господь так щедро обдарував нас. Лемки прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність – цікава і добра».

З академіком НАН України, культурологом Іваном Дзюбою, з яким я співпрацював у Міністерстві культури України – він був міністром, я начальником управління мистецтв, ми говорили про загадкову Лемківщину у зв’язку з необхідністю державної підтримки Міжнародних фестивалів лемківської культури і організації виставок Никифора Дровняка. Зокрема, про те, що ця дивовижна земля дала світові не лише зразки багатющого фольклору, пісенного, дерев’яного різьбярства та оригінальної народної архітектури, але й гроно яскравих особистостей у церковно-богословській, науковій, громадській, мистецькій сфері. І все це вписується у творчість, як казав Іван Михайлович, «закоренілого у рідних Карпатах у свою Криницю Никифора Дровняка».

Автор роману «Никифор Дровняк із Криниці» Михайло Слабошпицький, роздумуючи про долю лемків в історичному аспекті, писав: «Викинуті з рідних земель, лемки могли б розчинитися, розгубитися по світах, зникнути без сліду, але вони зберегли себе і довели, що національність, тобто приналежність до народу – явище не лише територіальне, але й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччині, Польщі, США, Канаді, у нас в Україні, але є духовна лемківська держава в душах лемків, є їхня духовна єдність».

Ці спостереження над лемківською історією, над лемківським характером, сподіваємось, допоможуть нам збагнути і витоки творчості Никифора, і її сутність…

* * *

Декілька слів про Криницю. Тут Никифор народився і прожив усе життя. Варто нагадати, що «криниця» у дохристиянських, а потім і у християнських віруваннях українського народу означала сакральне місце: «криниця» поєднувала земне і небесне і мала своїх заступників…

На початку XX століття у Криниці проживало біля 3000 осіб. Як описує художник і мистецтвознавець Богдан Певний, тоді фактично було дві Криниці, відмінні одна від одної змістом і способом життя мешканців. У Криниці-селі жило корінне населення лемків, сповнене незайманої віри у надприродні сили, уявлення, пересудів, а головне – віддане східним церковним обрядам. А прозу їхнього життя складало постачання Криниці-міста сільськогосподарськими продуктами. Криниця-місто кишіло курортниками, туристами, грошовитими міщанами. Меншість становили адміністрація готелів, пансіонатів, санаторіїв, будинків відпочинку, а також обслуга цих закладів, яку складали місцеві лемки, виконуючи різноманітну «чорну» роботу.

Відомо, що Криниця уже в ті часи була вузловою залізничною станцією, звідки розходились шляхи на Відень, Прагу, Краків, Будапешт, Львів і далі на південь аж до Адріатики. І цим, схоже, активно користався Никифор, малюючи вулиці великих європейських міст, королівські палаци.

Як, спитаєте ви? Не з власних подорожей, зрозуміло, він черпав свої враження – можливо, з листівок, якими могли розплачуватись ті, хто купував його малюнки, із розповідей земляків, які повертались із заробітків. Чи не в результаті цього перед глядачами постала одна з найвідоміших його картин – «Єпископ їде через море», через тепле ніжне море, через води Адріатики?.. Втім, я забіг у своїх фантазуваннях далеко вперед.

Народження лемка Никифора. Це трапилось 21 травня 1895 року. Як випливає з його метрики, народився майбутній художник від лемкині – бездомної глухонімої і, як переказували злі язики, «трохи причмеленої» жебрачки Явдохи (лемки кликали її Одохою, Одоською) Дровняк із сусіднього лемківського села Поворозник, яка заробляла на життя тимчасовими приробітками у місцевих пансіонатах. Які там були приробітки? Розпалювала печі, виносила відра із нечистотами, носила воду з колодязя, мила підлоги. Народжувала сина у стайні лемківського господаря, де тимчасово працювала прислугою у найбільшому в місті санаторії-пансіонаті «Trzy Roze»…

Не беруся наголошувати, наскільки символічною виглядає історія про майже біблейське народження хлопчика у дерев’яній стайні біля церкви, але… щось у цьому є…

Батько? Про якусь значущість спілкування лемків-автохтонів із заїжджими панами годі й згадувати. Хіба тільки тому, що наслідком такого спілкування Євдокії й невідомого батька ймовірно міг бути Никифор? Подейкували, що ним міг бути відомий польський художник, чиє ім’я зашифроване під літерою «Т». Він приїздив на курорт для відпочинку, і Явдоха прибирала його кімнату. А потім криничани помітили, що дівчина завагітніла. Художник виїхав із пансіонату і ніколи не давав про себе знаття… Цілком ймовірно, що це дозвільні чутки, але у Польщі охоче підтримуватимуть цю легенду, пізніше назвуть навіть ім’я польського никифорового «батька». І все заради спростування чисто українського походження художника. Проте, ні довести, ні спростувати ці чутки не уявляється можливим. Тож лемківська громада вважала свого земляка за безбатченка. Таким його вважатимемо і ми.

Хрестили його у церкві святих апостолів Петра і Павла. Достеменно відомо, що прийняла його на світ криничанка Ангеліна Шиварло. Ненашками, тобто по-лемківськи хресними батьками, були також криничани – Андрій Козак і Катерина Ріствей. Одержав прізвище від матері, доньки Гжегожа і Тетяни, а от що стосується імені…

1971 року львівський художник Роман Турин, першовідкривач і багаторічний дослідник творчості Никифора, за допомогою земляків виявив його офіційну метрику, видану греко-католицькою церквою Криниці на ім’я Єпіфаніуша Дровняка. Охрестив і виписав метрику о. Миколай Куропас, парох греко-католицької парафії у Криницях. Оскільки позашлюбні діти мали право отримувати ім’я за святками, охрестили його за чотири дні по народженню Єпіфаніушем на честь святого Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Помітьте: ім’я Єпіфаній у перекладі з грецької означає «одкровення», «явлення Бога». Явлення Бога – талант від Бога…

От пишу ці рядки, а в душі звучить:

«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…»

Але, мабуть, через екзотичність імені як тільки його не називали… Невідомо звідки взялось це ім’я, але для криничан він був Никифором (по-лемківські «Ницифором»), і так за ним і до сьогодні закріпилося це ім’я. Він охоче відгукувався на нього. А пізніше і підписував деякі свої картини як «Никифор художник – Никифор митець». Та на цьому історія з його іменами-перейменуваннями не закінчується. Але про це свого часу…

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.