Kitabı oku: «Брама Расьомон (збірник)», sayfa 3

– А ось я тебе по носі! А ось тебе по носі!

Монах вирвав у хлопчини палицю і розлючено вдарив його по обличчю. Палиця виявилася старою дощечкою для підтримування носа.

Монах усе дужче жалкував, що так необачно вкоротив собі носа.

А потім настала одна ніч. Невдовзі після заходу сонця подув вітер, і звучання дзвіночків під покрівлею пагоди надокучливо лізло у вуха. На додачу доволі похолодало, тому старий монах, незважаючи на те, що йому дуже хотілося спати, ніяк не міг заснути. Він лежав із розплющеними очима й раптом відчув, що в нього страшенно засвербів ніс. Торкнувся пальцями – ніс набряк, мовби уражений водянкою. Здається, зробився навіть гарячим.

– Бідолаху неправедно вкоротили, ось він і захворів, – пробурмотів монах, шанобливо взявшись за носа, як беруть жертовні квіти для покладання на вівтар перед буддою.

Наступного ранку він прокинувся, як зазвичай, рано. Виглянувши у вікно, він побачив, що ґінкґо¹⁵ та кінські каштани у дворі храму за ніч осипались і двір сяяв, наче вистелений золотом. Дахи вкрились інеєм. У ще слабкому промінні світанку яскраво сяяло оздоблення пагоди. Монах Дзенті, стоячи біля розчиненого вікна, глибоко зітхнув.

І цієї ж миті до нього знову повернулось якесь майже забуте відчуття.

Він схвильовано схопився за носа. Те, чого торкнулася його рука, не було вчорашнім коротким носом. Це був його колишній довгий ніс п’яти-шести сун завдовжки, який звисав через губу нижче підборіддя. Монах зрозумів, що за минулу ніч його ніс знову повернувся до попереднього стану. Й тоді до нього повернулося звідкілясь відчуття радісного полегшення, достоту таке ж саме, яке він відчув, коли ніс його зробився коротким.

– Вже тепер сміятися з мене більше не будуть, – прошепотів монах, підставляючи свого довгого носа осінньому вітру.

Лютий 1916 р.

Пекло самоти

Цю розповідь я чув од матері. Мати казала, що чула її від свого прадіда. Наскільки розповідь достовірна, не знаю. Та судячи з того, якою людиною був прадід, я цілком припускаю, що така подія могла мати місце.

Прадід був пристрасним прихильником мистецтва та літератури й мав широкі знайомства серед акторів і письменників останнього десятиліття правління Токуґави.¹⁶ Серед них були такі люди, як Каватаке Мокуамі,¹⁷ Рюка Тейтанекадзу,¹⁸ Дзендзай Анейкі,¹⁹ Тоей,²⁰ Дандзюро-дев’ятий,²¹ Удзі Сібун, Міяко Сентю, Кенкон Борюсай²² та багато інших. Мокуамі, приміром, із прадіда писав Кінокунію Бундзаемона²³ у своїй п’єсі «Едодзакура кійомідзу сейґен». Він помер літ п’ятдесят тому, але через те, що ще за життя йому дали прізвисько Імакібун («Сьогоднішній Кінокунія Бундзаемон»), можливо, й нині є люди, які знають про нього хоча б із чуток. Прізвище прадіда було Сайкі, ім’я – Тодзіро, літературний псевдонім, яким він підписував свої тривірші, – Кої, родове ім’я – Ямасіроґасіно Цуто.

І оцей Цуто якось у будинку розпусти Таманоя в Йосіварі²⁴ познайомився з одним монахом. Той був настоятелем дзенського храму²⁵ неподалік од Хонґо, і звали його Дзентьо. Він теж постійно відвідував цей будинок розпусти і близько зійшовся з найвідомішою там куртизанкою на ім’я Нісікідзьо. Відбувалося це в той час, коли монахам було заборонено не тільки одружуватись, але й оддаватися плотським утіхам, тому він одягався так, аби не можна було в ньому пізнати монаха. Він носив дороге шовкове кімоно, жовте в бежеву смужку, з нашитими на ньому чорними гербами, і всі називали його доктором. Саме з ним цілком випадково й познайомився прадід матері.

Дійсно, це сталося випадково: якось пізно ввечері в липні за місячним календарем, коли, згідно з давнім звичаєм, на всіх чайних будиночках вивішують ліхтарі, Цуто йшов по галереї другого поверху, повертаючись із вбиральні, як раптом побачив чоловіка, що, спершись ліктями на перила, милувався місяцем. Бритоголового, низькорослого, худого чоловіка. При місячному сяйві Цуто здалося, що чоловік, який стояв до нього спиною, – Тікунай, завсідник цього дому, жартівник, виряджений лікарем. Проходячи повз нього, Цуто злегка смикнув його за вухо. «Посміюся з нього, коли він злякано обернеться», – подумав Цуто.

Але, побачивши обличчя чоловіка, який обернувся до нього, злякався сам. За винятком голеної голови, він аж ніяк не був схожий на Тінукая. Великий лоб, густі брови, що майже зрослися. Обличчя дуже худе, і, мабуть, через це очі здаються здоровенними. Навіть у напівтемряві різко виступає на лівій щоці велика родимка. І нарешті, важке підборіддя. Таким було обличчя, що його побачив оторопілий Цуто.

– Чого вам треба? – запитав бритоголовий сердито. Здавалося, він був злегка напідпитку.

Цуто був не сам, я забув про це сказати, а з двома приятелями – таких у той час називали ґейшами. Вони, звичайно, не залишилися байдужими, бачачи помилку Цуто. Один із них затримався, щоб вибачитися за Цуто перед незнайомцем. А Цуто з другим приятелем поспішно повернувся до кабінету, де вони заходилися розважатись. Як бачите, пристрасний прихильник мистецтва – й той може сплохувати. У бритоголового ж, який дізнався від приятеля Цуто, через що сталася така прикра помилка, зразу поліпшився настрій, і він весело розсміявся. Чи треба говорити, що бритоголовий був Дзентьо?

Після всього, що сталося, Цуто наказав однести бритоголовому тацю з ласощами і ще раз попросити вибачення. Той, у свою чергу, співчуваючи Цуто, прийшов подякувати йому. Так зав’язалась їхня дружба. Хоч я й говорю, що зав’язалася дружба, та бачилися вони тільки на другому поверсі цього закладу й ніде більше не зустрічалися. Цуто не брав до рота спиртного, а Дзентьо, навпаки, полюбляв хильнути. Й одягався, на відміну від Цуто, дуже вишукано. Й жінок любив куди більше, ніж Цуто. Цуто говорив жартома, що невідомо, хто з них насправді монах. Повний, одутлий, зовні непривабливий Цуто місяцями не стригся, на шиї в нього висів амулет у вигляді крихітного дзвіночка на срібному ланцюжку, кімоно він носив скромне, підперезане шматком шовкової матерії.

Якось Цуто зустрівся з Дзентьо, коли той, накинувши на плечі парчеву накидку, грав на сямісені. Дзентьо ніколи не відзначався гарним кольором обличчя, але того дня був особливо блідий. Очі червоні, запалені. Плюскла шкіра в кутиках рота час від часу конвульсивно стискалася. Цуто зразу ж подумав, що друг його чимось стривожений. Він дав зрозуміти Дзентьо, що охоче його вислухає, якщо той визнає його гідним співбесідником, але Дзентьо, мабуть, ніяк не міг наважитися на відвертість. Навпаки, він іще більше замкнувся, а часом узагалі втрачав нитку розмови. Цуто подумав було, що Дзентьо гнітить нудьга, така звичайна для відвідувачів будинку розпусти. Той, хто з нудьги поринає в гульню, не може гульнею прогнати нудьгу. Цуто і Дзентьо довго бесідували, і бесіда їх ставала дедалі відвертішою. Раптом Дзентьо, ніби згадавши про щось, сказав:

– Згідно з буддійськими віруваннями, існують різні кола пекла. Але, загалом, пекло можна поділити на три кола: далеке пекло, близьке пекло й пекло самоти. Пам’ятаєте слова: «Під тим світом, де мешкає все живе, на п’ятсот рі простягається пекло»?²⁶ Значить, іще з давніх-давен люди вірили, що пекло – підземне царство. Й тільки одне з кіл цього пекла – пекло самоти – несподівано виникає в повітряних сферах над горами, полями та лісами. Іншими словами, те, що оточує людину, може вмить перетворитися для неї на пекло мук і страждань. Декілька років тому я потрапив до такого пекла. Ніщо не приваблює мене надовго. Ось чому я постійно прагну перемін. Та однаково від пекла мені не врятуватися. Якщо ж не міняти того, що мене оточує, буде ще гірше. Так я й живу, намагаючись у безкінечних перемінах забути гіркоту днів, які надходять своїм звичаєм. Якщо ж і це виявиться мені не до снаги, залишиться одне – померти. Раніше, хоч я й жив цим жалюгідним життям, смерть мені була ненависна. Тепер же…

Останніх слів Цуто не розібрав. Дзентьо вимовив їх тихим голосом, настроюючи сямісен… Відтоді Дзентьо більше не бував у цьому закладі. Й ніхто не знав, що сталося з цим дзенським монахом, який погрузнув у розпусті. Того дня Дзентьо, виходячи, забув коментоване видання сутри «Коґо». Й коли Цуто на старості розорився й поїхав до провінційного містечка Самукави, серед книг, які лежали на столі в його кабінеті, була й сутра. На зворотному боці обкладинки Цуто написав тривірш власного творення: «Сорок літ вже дивлюсь на росу на фіалках, що поле встеляють». Книга не збереглась. І тепер не лишилося нікого, хто пам’ятав би тривірш прадіда матері.

Розказана історія належить до четвертого року Ансей.²⁷ Мати запам’ятала її, очевидно, привернена словом «пекло».

Просиджуючи цілісінькі дні у своєму кабінеті, я живу в світі зовсім іншому, не в тому, в якому жили прадід матері та дзенський монах. Що ж до моїх інтересів, то мене анітрохи не приваблюють книги та гравюри епохи Токуґави. Разом з тим мій внутрішній стан є таким, що слова «пекло самоти» викликають у мене співчуття до людей тієї епохи. Я не збираюся цього заперечувати. Чому це так? Тому що в деякому розумінні я сам жертва пекла самоти.

Квітень 1916 р.

Батько

Історія, що я її збираюся розповісти, належить до того часу, коли я навчався в четвертому класі середньої школи.

Того року, восени, проводилася шкільна екскурсія – похід із Нікко до Асіо з трьома ночівлями. «Збір о шостій тридцять ранку на вокзалі Уено, відправлення о шостій п’ятдесят…» – значилось у надрукованому на мімеографі повідомленні, отриманому мною в школі.

Уранці, похапцем поснідавши, я вискочив з дому. До вокзалу хвилин двадцять їзди трамваєм, і все-таки на серці було тривожно. Стоячи на зупинці біля червоного стовпа, я страшенно хвилювався.

«Жаль, що небо у хмарах. Невже гудки незліченних заводів, стрясаючи сіру завісу, перетворять її на мжичку?» – думав я. Під цим похмурим небом по віадуку йде поїзд. Їде підвода, яка прямує на військовий завод. Відчиняються двері крамниць. На зупинці вже зібралося декілька людей. Вони похмуро труть заспані обличчя. Холодно. Нарешті підходить перший ранковий трамвай.

Коли в переповненому вагоні мені вдалося вхопитися за поручень, хтось ударив мене по плечу. Я обернувся.

– Привіт.

Це був Носе Ісоо. Як і на мені, на ньому темно-синя грубошерста форма, через ліве плече перекинута шинель у скатці, на ногах – полотняні гетри, біля пояса – коробка з їжею та фляжка.

Ми разом із Носе закінчили початкову школу і разом вступили до середньої. Ніяких особливо улюблених предметів у нього не було, не було і не улюблених. Зате була в нього дивовижна здатність: варто було йому хоч раз почути модну пісеньку, і він одразу ж запам’ятовував мелодію. Ввечері, у готелі, де ми зупинялися під час шкільної екскурсії, він уже самовдоволено наспівував її. Він усе вмів: читати китайські вірші, старовинні легенди, розігрувати комічні сценки, розповідати всілякі історії, наслідувати акторів Кабукі, показувати фокуси. Він мав, окрім того, дивовижний дар смішити людей кумедними жестами й мімікою, тому користувався великою популярністю серед товаришів по навчанню, та й учителі до нього непогано ставилися. Ми часто разом їздили до школи та із школи, хоча особливої дружби між нами не було.

– Щось ти рано сьогодні.

– Я завжди рано. – Кажучи це, Носе високо задер носа.

– Нещодавно ти, здається, спізнився.

– Спізнився?

– На урок японської мови.

– А-а, це коли мене лаяв Умаба. – У Носе була звичка називати вчителів, випускаючи ввічливе «сенсей». – Що ж, і у великого каліграфа бувають помилки.

– Він і мене лаяв.

– За спізнення?

– Ні, книгу забув.

– Ох і зануда ж цей Дзінтан!

Дзінтан – Червонопикий – було прізвисько, яким Носе нагородив учителя Умабу. Так, перемовляючись, ми доїхали до вокзалу Уено. Ми ледве вибралися з вагона, такого ж переповненого, як і спочатку, коли ми в нього сідали, і ввійшли до вокзалу – було ще дуже рано, й наших однокласників зібралося лише декілька. «Привіт», – поздоровкалися ми. Потім, штовхаючись, сіли на лаву в залі очікування. І, як зазвичай, почали без угаву базікати. Ми були ще в тому віці, коли замість «хлопці» кажуть «хло». І ось із уст тих, кого називали «хло», полилися жваві міркування та суперечки про майбутню екскурсію, ми глузували з товаришів, лихословили на адресу вчителів.

– Спритник цей Ідзумі. Дістав десь «Чойс»²⁸ для вчителів і тепер удома ніколи не готує читання.

– Хірано спритник іще ліпший. Перед іспитами виписує на нігті історичні дати, всі до однієї.

– А все тому, що і вчителі добрячі спритники.

– Авжеж, спритники. Та той же Хомма. Він і сам як слід не знає, що раніше йде у слові «receive» – «e» чи «і», а бере свій підручник для вчителів і навчає нас, буцім сам усе знає.

Єдиною нашою темою були спритники – ні про що путяще ми не говорили. Тут Носе, кинувши погляд на черевики чоловіка, що сидів на сусідній лаві з газетою в руках, на вигляд майстрового, раптом заявив:

– «Кашкінлі».

У ті роки ввійшли в моду черевики нового фасону, які називалися «Маккінлі», а черевики цього чоловіка, що втратили блиск, просили каші – підошва відстала від носка.

– «Кашкінлі» – це здорово. – Ми всі мимоволі розсміялися.

Розвеселившись, ми розбирали по кісточках усіх, хто входив до зали очікування. І на кожного виплескували потік лихослів’я, який і не снився тому, хто не навчався в токійській школі. Серед нас не було жодного добре вихованого учня, який відставав би в цьому від своїх товаришів. Але характеристики, якими нагороджував Носе тих, що заходили, були найзлішими і в той же час найдотепнішими та смішними.

– Носе, Носе, подивись он на того здоровила.

– Ну і фізіономія, буцім у череві в нього жива риба.

– А цей носій у червоному кашкеті також на нього схожий. Правда, Носе?

– Ні, він викапаний Карл П’ятий²⁹ – у того також червоний капелюх.

Врешті-решт у ролі насмішника лишився тільки Носе.

Раптом хтось із нас запримітив дивного чоловіка, що стояв біля розкладу поїздів та уважно його вивчав. На ньому був поруділий піджак, ноги, тонкі, як палиці для спортивних вправ, обтягнуті сірими смугастими брюками. Судячи з добряче посивілого волосся, що стирчало з-під старомодного крислатого капелюха, він був не першої молодості. На зморшкуватій шиї – франтівська хустка в чорну та білу клітинку, під пахвою – тонка бамбукова палиця.

І одягом і позою – словом, усім своїм виглядом він нагадував карикатуру з «Панча»,³⁰ вирізану і вміщену серед цієї товкотнечі на залізничній станції. Той, хто його запримітив, очевидно, зрадів, що знайшов новий об’єкт для насмішок, і, тіпаючись од реготу, схопив Носе за руку:

– Подивись он на того!

Ми всі відразу повернулися й побачили доволі дивного на вигляд чоловіка. Злегка випнувши живіт, він вийняв із жилетної кишені великого нікельованого годинника на ліловому шнурку й почав зосереджено дивитися то на нього, то на розклад. Мені видно було тільки його профіль, але я зразу ж упізнав батька Носе.

Решті це й на думку не могло спасти. Всі з нетерпінням уперлись очима в Носе, очікуючи від нього влучної характеристики цього смішного чоловіка, і в будь-яку хвилину готові були пирхнути від сміху. Четвертокласники ще не здатні були второпати, що діється в душі Носе. Я нерішуче промовив було: «Це ж батько Носе».

– Цей тип? Та це ж лондонський жебрак.

Чи треба казати, як дружно всі чмихнули. А деякі навіть почали передражнювати батька Носе – випнувши живіт, робили вигляд, буцім виймають із кишені годинника. Я мимоволі похнюпив голову, у мене бракувало хоробрості поглянути на Носе.

– До чого ж точно ти назвав цього типа.

– Погляньте, погляньте, що за капелюх.

– Від лахмітника з Хікаґетьо.³¹

– Ні, такий і на Хікаґетьо не знайдеш.

– Значить із музею.

Усі знову весело розсміялись.

Цього хмарного дня на вокзалі панували сутінки, ніби ввечері. Крізь ці сутінки я уважно спостерігав за «лондонським жебраком».

Та раптом на якусь мить визирнуло сонце, і до зали очікування із слухового вікна пролився вузький струмінь світла. В нього якраз і потрапив батько Носе… Навколо все рухалося. Рухалось і те, що потрапляло в поле зору, і те, що не потрапляло в нього. Цей рух, у якому важко було розрізняти окремі голоси та звуки, мовби туманом огорнув величезну будівлю. Не рухався лише батько Носе. Цей старомодний старий у старомодному одязі, зсунувши на потилицю такого ж старомодного чорного капелюха і тримаючи на долоні кишенькового годинника на ліловому шнурку, непорушно, мовби статуя, застиг біля розкладу поїздів у запаморочливому людському вирі…

Пізніше я довідався, що батько Носе, вирішивши по дорозі до університетської аптеки, де він служив, подивитись, як вирушають на екскурсію школярі, серед яких був його син, зайшов на вокзал, не попередивши його про це.

Носе Ісоо невдовзі після закінчення середньої школи захворів на туберкульоз і помер. На панахиді, що була у шкільній бібліотеці, надгробну промову перед портретом Носе у форменому кашкеті читав я. До своєї промови я не без умислу вставив фразу: «Пам’ятай про свій обов’язок перед батьками».

Травень 1916 р.

Бесіда з богом мандрів

Настоятель Храму Небесного Владики превелебний Домьо потихеньку покинув ложе і, опустившись на коліна перед столиком, розгорнув восьмий сувій «Сутри священного лотоса».

Вогонь у світильнику, здіймаючись над обгорілим кінчиком ґнота, яскраво освітлює інкрустовану перламутром поверхню столика. Із-за запони доноситься сонне дихання Ідзумі-сікібу.³² Лише воно порушує розлиту в покоях тишу весняної ночі. Не чути навіть мишачого писку.

Превелебний Домьо всівся на оторочену білою каймою мату і, стараючись не потривожити сплячу, заходився півголосом читати сутру.

Такою була його давня звичка. Чоловік цей походив із роду Фудзівара. Й хоча він був рідним сином дайнаґона Мітіцуни, наставника принца крові, й до того ж учнем єпископа Дзіе, верховного ієрарха секти Тендай, не дотримувався ні Трьох Заповідей, ні П’яти Заборон.³³ Більш того – за способом життя він більше скидався на тих чоловіків, яких англійці називають «dandy», а ми – «щонайпершими любострасниками в Піднебесній». Але, хоч як це дивно, у проміжках між любовними втіхами він обов’язково читав «Сутру священного лотоса». Судячи з усього, сам він не вбачав у цьому ніякої суперечності.

От і сьогодні він прийшов до Ідзумі-сікібу аж ніяк не в ролі проповідника. Як один із численних поклонників цієї велелюбної красуні, він проник до її покоїв, аби цього весняного вечора не нудьгувати самотою. Хоча до перших півнів було ще далеко, він крадькома покинув ложе, щоби вустами, які зберігали запах вина, прочитати милостиві слова про шлях, на якому всі живі істоти знайдуть спасіння…

Поправивши комір своєї накидки, превелебний Домьо заходився ревно читати сутру.

Скільки часу він провів за цією справою – невідомо. Тільки раптом він помітив, що вогонь у світильнику спадає. Верхня частина полум’я зробилася синьою, і світло поступово ставало все тьмянішим. Невдовзі ґніт почав куріти, й полум’я витяглося в тоненьку ниточку. Превелебний Домьо у роздратуванні декілька разів підкручував ґніт, але від цього світло не ставало яскравішим.

Однак це ще не все – в міру того як світло слабішало, повітря в глибині покоїв густішало, поки зрештою набрало невиразних обрисів людської постаті. Превелебний Домьо мимоволі припинив читання.

– Хто тут?

У відповідь тінь ледь чутно промовила:

– Вибачте, що потривожив вас. Я – старець, який мешкає поблизу храму на П’ятому проспекті.

Превелебний Домьо злегка відкинувся назад і, напружуючи зір, заходився розглядати старця. Той розправив рукави білого суйкана і з багатозначним виглядом усівся напроти нього. Хоча ясно розгледіти старця в темряві було неможливо, кінці тасьми, які звисали від шапки ебосі, та й увесь його вигляд свідчили про те, що це не лис і не борсук-перевертень. У руці він тримав вишукане віяло з жовтого паперу, яке було неважко розгледіти навіть у напівтемряві.

– Який такий старець?

– Справді, назвавшись усього лише старцем, я висловився не зовсім ясно. Я – Сае, бог мандрів із П’ятого проспекту.

– Он як? З якої речі ти сюди завітав?

– Я почув, як ви читаєте сутру, і на радощах прибув подякувати вам.

– Я кожного дня читаю цю сутру, не лише сьогодні.

– Тим більше.

Бог Сае шанобливо схилив свою коротко обстрижену жовтаво-сиву голову і все тим же ледве вловимим пошептом продовжував:

– Коли ви читаєте сутру, чистих звуків вашого голосу дослухаються не лише Брахма й Індра, але й усі будди та бодхисатви, що їх не злічити, як не злічити піщинок на берегах Ґанґу. Чи можу я, недостойний, рівнятися з ними? Одначе нині… – В голосі старця несподівано почулась ущиплива нотка. – Одначе нині, перед тим як читати сутру, ви не тільки не здійснили обмивання, але й приторкалися до тіла жінки. От я і подумав, що боги і будди, які відчувають огиду до всякої скверни, навряд чи захочуть завітати сюди, і, скориставшись цим, прийшов подякувати вам.

– Що ти хочеш цим сказати? – спересердя вигукнув превелебний Домьо.

Старець же, мов і не було нічого, продовжував:

– Превелебний Есін³⁴ говорив, що під час молитов і читання сутр не можна порушувати чотирьох правил. Це великий гріх, за який людину буде кинуто в пекло, і тому надалі…

– Замовкни!

Перебираючи кришталеві чотки, Домьо пронизав непроханого гостя колючим поглядом.

– За своє життя я прочитав чимало сутр і тлумачень священних книг, тож знаю всі до одної обітниці та заповіді. Чи ти бува не сприймаєш мене за дурня, який не має уявлення про те, про що береться міркувати?

Бог Сае не промовив жодного слова у відповідь. Він сидів з опущеною головою та уважно слухав розумування превелебного Домьо.

– Слухай же мене як слід! Коли ми говоримо: «Круговорот народжень і смертей є нірвана» або «Помилки та страждання є вічне блаженство», – ми маємо на увазі прагнення кожної живої істоти прозирнути в собі природу Будди. Моє тлінне тіло – не що інше, як єдність трьох тіл просвітленого Татхаґата. Три шляхи помилок приводять до трьох благодатей, під якими розуміється знайдення безсмертного духа Будди, прилучення до вищої мудрості й порятунок од страждань. Тлінна земна куля – те ж саме, що осяяна світлом істини Чиста Земля. Як монах, що втілив у собі творіння Будди, я зазнав милосердя буддійського вчення про те, що три істини, які відкриваються завдяки трьом прозрінням, – є єдина, абсолютна й вічна істина. Тому в моїх очах Ідзумі-сікібу – це цариця Мая. Любов між чоловіком і жінкою – вище із благих діянь. Біля нашого ложа незримо присутні дхарми всіх бодхисатв, які перебувають у вічності, всіх будд, які досягли вічного блаженства. Моє житло таке ж благословенне, як і гора, що іменується Орлиним Піком. Це не та «країна Будди», куди без дозволу пхаються такі, як ти, смердючі охоронці заповідей Малої Колісниці! – Превелебний Домьо розправив плечі та, труснувши чотками, з огидою вигукнув: – Брудна тварюко, забирайся геть!

Старець розкрив жовте паперове віяло й підніс його до лиця, мовби бажаючи сховатися за ним. На очах у Домьо його постать почала розпливатися, аж поки розтала в повітрі разом із примарним, наче сяйво світляка, вогнем світильника. І тієї ж миті вдалині почувся неголосний, але задьористий крик півня.

Настала та година, про яку сказано: «Навесні – світання. Все біліші краї гір…»³⁵