Kitabı oku: «Роксоланія», sayfa 2

II

 
Лісу камени бояться, не радо вступають до нього,
Всі невідомі стежки треба розглянути їм.
Саме в цю мить аркадійський божок, і дворогі сатири,
Й гамадріади сюди разом усі прибули:
Нам показати хотіли по черзі ліси щонайближчі,
Де проживає та Русь, що простягається тут.
Ходить по лісі віщун незвичайний, за ним ідуть музи,
Русине, подив твої в них викликають ліси.
Всюди, куди божества лісові та сатири водили,
В густозарослих лісах стежку боги віднайшли.
Сліду людського не знайдеш у них, а звіриних багато,
Зрідка у хащах густих можна узріти птахів.
Тільки якщо без вожатого підеш – заблудиш напевно,
Справжній, скажу, лабіринт Дедалів стріне тебе.
Ми пробираємось далі, а музи навкіл споглядають,
Все, що побачать вони, в серці затямлять як слід.
А примічають вони, аоніди, усе, що ліс дикий
Виплекав і береже в нетрях зарослих своїх:
Різні породи дерев і жителів урвищ лісистих,
Трави високі, в яких може сховатись табун.
Довго блукали вони, вже набридла їх серцю мандрівка,
І захотілося всім, втомленим, десь відпочить.
Втім, їх бажанню назустріч прийшла сама доля щаслива:
Близько у спеку страшну трапився затінок їм.
Вільхи в долинах росли, на узвишшях дуби красувались,
У піднебесся п’ялось їхнє зелене гілля.
Тут із вершини крутої струмок розливав свої води,
Шум і дзюрчання його всюди наокруж неслось.
І соловейко в тернистім кущі десь виспівував пісню,
Голос приємний з куща зрадив того співака.
Сотні він звуків в ефір посилає з маленького горла,
Ротик роздувши дзвінкий, милі виводить пісні.
Тут же йому вторували шпаки, та не вийшла в них пісня,
Рівно ж і в щигля, який пісню дзвінку затягнув.
Горлиця (рідко гніздо її знайдеш) також туркотіла,
Навіть плодючий деркач голос тремтячий подав.
Раптом дрозди у повітрі, мов хмара страшна, пролетіли
Й збилися в купу вгорі, начебто куля неслась,
Співом своїм голосним вони пестили ніжне повітря;
Часто прохожий ставав їхній послухати спів.
Врешті вже пісня одна залунала всіх жителів лісу,
Трудно пізнати було, скільки звучить голосів.
Саме отут розмістилась громада богів тих рогатих:
Фавни, сільвани, до них бог аркадійський підсів.
Музи ж не сіли із ними, годилось їм бути окремо:
Слід непорочним минать завжди розпусних богів.
Вибрали місце на зрубанім дубі, і, сівши, мистецтво
Кожна своє почала на інструменті своїм.
Першою Кліо нечувану пісню заграла на флейті
І на мотив лісовий грала мелодії всі.
Пісню хвалебну співали всі музи спочатку по черзі,
Потім, змінивши цей лад, знов повторяли її.
І розлилася врочисто їх пісня у лісі лункому,
Ехо вторила, і ліс вже замовчати не міг.
Крик піде лісом, якщо закричить сильним голосом Стентор,
Пошепки скажеш будь-що – пошепки ліс відповість.
Як відбиваються в дзеркалі форми, так пісня в долинах;
Музи лиш пісню почнуть – спів у долині луна.
Тільки вагались, чи спершу співать про ліси, чи про замки,
Чи то про руських людей, чи то про звичаї їх?
Тут Аполлон припинив суперечки та всякі вагання
Й голосом божим тоді так він звернувся до них:
«Сестри, без сумніву, спершу ліси нам створив Бог всевладний,
Духів у них поселив, щоб берегли ці місця,
Міст не було ще тоді, на цих землях ліси виростали,
Ще і людей не було, всюди ліси вже росли.
Ліс тут з’явився раніше, ніж «Русь», цього краю імення,
Ліс уже був, а цей край Руссю назвали пізніш.
Потім і люди сюди прибули – це кращі нащадки
Батька Яфета, і край цей заселили вони.
Зви оце плем’я Яфета, як хочеш: бастарни (це назва колишня),
Чи іллірійці, чи теж можеш сарматами звать,
Чи то оті гамаксобії, що на возах проживали.
Можеш назвати і так, не заперечу тобі,
Тільки скажу, що від прадідів Русь свою назву виводить,
Русів нащадки усі всюди признали її.
Отже, і цих, хоча й інші ще є, нам за прикладом предків,
Милий читачу, тепер русами слід називать.
Прадіди русів пройшли мимо вод Меотійського моря
Й сіли в холоднім краю, там, де лютує Борей.
Там же, під Воза сузір’ям, оселі свої заснували,
Поруч врожайні поля: кожен отримав наділ.
Мурами згодом міста укріпили надійно; закони
Й звичаї предків своїх ще й зберігають тепер.
Спершу отож про ліси та міста заспіваємо пісню,
Звичаї ж їхні й права – скажем про них під кінець».
Думка сподобалась музам. Як Феб закінчив свою мову,
Хор геліконський затих: брата пораду прийняв.
Зараз же пісню свою повели про ліси та угіддя —
Все намагались вони вкласти у ритми дзвінкі.
Хором вітали і руські великі ліси, і діброви,
Тут же завдання своє виконать швидко взялись.