Kitabı oku: «Святослав», sayfa 2
4
Усі поспішали. Недалеко від хижі серед зеленої трави кілька дереводілів кінчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї віко. Біля воріт двору стояли запряжені парою коней сани. Поховати тіло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо інакше душа його могла заблудитись у нічній імлі.
Ховали Анта як старійшину. На дворі вже до полудня зібрався весь Любеч. Жінки ішли з плачем, несли страви для тризни. Чоловіки збиралися з щитами і мечами, як велів покон. Із хижі чимдалі дужче долітав одноманітний, дуже смутний плач жінок. Ант сидів на помості перед вогнищем і неначе слухав цей плач. На вікні стояв покорм для душі Анта – сита й хліб.
Микула вийшов у двір. Дереводіли вже кінчили корсту, вони разом перенесли і поставили її на санях. Потім Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз він стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, ніби також сумував.
На дворі були Бразд і Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою – сонце схилялось все нижче й нижче.
– Почнемо! – промовив Бразд.
Разом із дереводілами брати пішли до причілка хижі. Глухо вдарився об стіну топір, вдруге удар прозвучав дзвінкіше, тріски полетіли від сохи на причілку. Трохи згодом соха переломилась, чоловіки вперлись руками, і частина стіни з тріском вивалилась просто в хижу.
Через цю дірку в стіні і винесли надвір тіло Анта. Дужче заплакали, затужили жінки. Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили віко, меч, щит, корчагу з вином, хліб. Потім Микула виніс із хижі й розбив на дерев’яному чурбані дві корчаги – на цій землі вони батьку Анту не були потрібні. Виніс він ще з хижі лико з вівсом, щоб посипати шлях, коли рушать коні.
Ще дужче затужили, заплакали жінки, не стрималась і Віста – її тужний крик залунав серед двору. Коні рушили. За саньми хтось вів коня. Услід жалобному походу Віста кидала овес. Потім Віста повернулась до хижі – там треба було спалити солому, на якій лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покійному.
Старійшину поховали над Дніпром одразу за городищем, недалеко від могил інших родовичів. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кілька чоловік зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином.
Колись, і це добре пам’ятали люди, саме тоді, коли ховали Уліба й Воїка, біля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всі про це забули. Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кощавий, немічний, серед в’ялих трав.
Як тільки в могилу посипались перші грудки землі, любечани, як і колись, вдарили в свої щити, у нестямі закричали жінки, і ці шуми й крики довго лунали над кручами й Дніпром, у далеких просторах.
Мовчки всі повертались до землянки старійшини, біля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх гріли. А на душнику, через який із землянки викочувалась надвір гаряча пара від їжі і людей, стояв непочатий корчажець із ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рід залишав для душі старого Анта.
– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.
– То й сядемо, – залунали з усіх кутків голоси.
А вже в хижі збилося так багато людей, що біля вогнища не вистачало й місця. Тому дехто сів, а багато ще й стояло, жадібно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Він кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усі стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому місці, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспішав. Він раз за разом черпав у каді вино, давав людям. До ночов, куди Віста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращі шматки.
Коли ж усі добре сп’яніли, у хижі залунав голос когось із старших:
– Ант був сином Уліба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду…
І люди, кожен по-своєму, але всі в один голос, проказали, ніби проспівали:
– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокійно повів далі:
– Рано Ант сів на коня, взяв у руки меч і щит, все життя боровся з ворогами…
Люди одразу ж співучими голосами підхопили:
– Боровся з ворогами….
Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.
…Потім усі пішли. Віста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився і Микула, він також хотів спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янілий від меду й олу11. Він все ходив по хижі, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидів біля вогнища мовчазний і похмурий.
– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.
– Спати? – Бразд зупинився серед хижі й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… і, мабуть, вже ми й підемо, Сварже. А тільки, може, ліпше би було поговорити про все нині.
– Правда, правда, – підтримав його Сварг.
– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг і Бразд, вражені смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сідайте, браття, до вогню, я ось древа підкину.
Він пішов у куток хижі, взяв трісок, які дереводіли натесали, готуючи корсту для батька Анта, і кинув їх до вогнища. Потім усі троє сіли до вогню так, що майже торкалися головами.
– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зібрались тут, при вогнищі, то поговоримо про діло.
– А про яке діло говорити маємо? – запитав Микула й поворушив тріски, що встигли вже підсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотіли.
– Та про озадок12 той, – відповів Бразд, одвівши голову від вогнища, що обпікало йому шкіру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких відбивалося полум’я й жар.
– Слухай, Бразде! – крикнув тоді Микула. – Та хіба ж можна нині, коли ще й вогнище не перегоріло, говорити про озадок?!
– А коли ж про це й говорити, як не нині, – суворо процідив Бразд, і Микула на цей раз чомусь не пізнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, розділив би дом свої діти, на тому б і стояти, паки ж без ряду13 помер, то всім дітям озадок… Так говорив і сам батько Ант. А вже він знав закон і покон…
– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маємо ждати? Нині кінчимо все.
– Але що будемо ділити? – обвів очима хижу Микула.
– А все, – широко розвівши руки, неначе обнімаючи вогнище, хижу і всі речі в ній, сказав Бразд. – Все поділимо, що лишилося по батьку…
У цей час древо у вогнищі розпалилося, загоготіло, із нього з тріском посипались у всі боки іскри, і Микула подумав, що то, напевне, душі пращурів, які звичайно живуть у теплі під вогнищем, почули їхню розмову, гніваються, але не сказав нічого про це братам, а промовив стиха:
– Так от чому ви залишились, браття, і не можете спати… Ех, брати, брати!..
– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тоді розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський14 іде нас ділити. На покорм візьмемо, дамо йому гривню кун15 за в’їзд і на виїзд… А може, батько Ант залишив усе тобі? Так ти говори, розтяжаємось… Ну, говори!
– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.
– Ні, брати! – відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старійшини, підуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нічого мені батько не залишав, а заповідав одно: бути таким, як він, берегти рід, вогнище наше.
– Вогнище тобі й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому відомо, що якщо отень16 двір буде без діла, то належить меншому синові… Ти, Микуло, менший, – твій і двір, і рід, і вогнище… Але хіба, крім вогнища, нам нічого ділити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегоріти й пригасало, сидів і думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – він діє і чинить так, як велить усталений віками покон і як велів робити сам батько Ант… Але і покон, і батько Ант говорили про членів роду, а Ант був головою всього роду, і оце вогнище, біля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не міг розповісти цього братам.
– Діліть! – сказав він і з одчаєм махнув рукою. – Діліть вогонь, мене, жону…
– Навіщо нам ділити вогонь, жону… – глузливо засміявся Бразд. – Поділимо тільки те, що було Антовим, нашим, кожному – своє….
– Діліть! – ще раз сказав Микула.
– А ділити нам і небагато, – повів Бразд. – Про двір і хижу ми домовились – ти менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина17…
Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.
– Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.
– Навіщо мені вся земля? – хижо засміявся Бразд. – Багато землі мені не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пні, орали, засівали оцими-о руками. Від лісу до пісків – от про що говорю. Кому її дати?
– То, може, хай тобі і буде лядина? – допоміг Браздові Сварг. – Мені, браття, землі не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’ється. Бери її собі, Бразде.
Коли б це трапилось пізніше, Микула діяв би інакше, тоді б він напевне замислився над тим, чому Бразд завів мову про лядину, але зараз він тільки крикнув:
– Бери собі лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, він подумав ще й про коня, про якого після похорон усі забули і який, либонь, бродить десь на луках… старий, немічний кінь.
– То й коня бери, – сказав Микула.
– Кінь буде тобі, – заспокоїв його Бразд. – Кінь при дому… А от возів, їх два, – поділимось, Микуло.
– Один буде тобі, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулі, а я скую собі сам.
– Візьму, – згодився Бразд. – Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі, либонь, не треба, Сварже?
– Не треба, – відповів Сварг, – скую.
– Тоді навпіл, Микуло?
– Бери хоч і всі.
– Ні, – заперечив Бразд, – тільки навпіл. І корчагами в дворі, куди колись насипали всяке жито, і батьковим одягом також поділимось.
– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовинні шолом, щит і меч, які лишились після батька Анта, а зараз стояли під стіною.
Бразд байдуже махнув рукою:
– Нехай це буде тобі.
Аж тоді Сварг тихо промовив:
– А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.
– Забирай усе! – крикнув Бразд.
– Бери, – згодився Микула.
І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що справді можна було ще поділити в оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп’яніли від розмови, може, в них бродив ще хміль і від тризни.
– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срібла, кун?
Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.
– Золота, срібла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звідки ж вони?
– Зажди, брате! – вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти мені сам говорив про скарб, який тобі заповідав батько.
– Так, говорив…
– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобі казав.
– Бачу, Сварже, бачу, – запалився і Бразд.
– Так де ж цей скарб? – заревів Сварг.
Микула схопився на ноги. Схопились і брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
– Що ви говорите? – захрипів Микула.
– Говори краще ти! – кричав Бразд.
– Віддавай скарб! – волав Сварг.
І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.
– Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.
– Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.
– Лжа! – волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:
– Пощо убиваєте? Пощо?
Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
– Ходімо! – промовив Сварг.
– Підемо! – махнув рукою Бразд.
Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.
– Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?
– Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…
Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.
Розділ другий
1
Гора18, як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.
Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів19, що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів20, смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города, – запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.
Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли жеравці21, щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля22, поспішали на роботу здателі23, всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами24, одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, й на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.
На головному конці25 Гори, що тягнувся від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи – бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
– Вставай, княжичу, вставай!
Він ще хотів спати, нелегко було підійняти важкі повіки, але знову до плеча торкнулась рука:
– Вставай-бо, княжичу!
І тоді княжич остаточно прокинувся, розплющив очі, подивився перед собою.
Біля ліжка стояв вуйко26 його Асмус в темному опашні, на якому окреслювались сива борода й бліді руки. Праворуч від нього на столику рівним вогнем горіла свічка, через вузьке вікно, біля якого стояло ліжко княжича, видно було зорі.
Вуйко Асмус допоміг княжичу помитись, простежив, коли він одягався, і разом з ним спустився сходами в сіни.
Тут, у сінях, було людно. Саме в цей час змінювались гридні – сторожі терема, скрізь горіли світильники, біля сходів стояли молодший брат Святослава Уліб, воєвода Свенелд і ще кілька бояр і воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тільки він спустився, привітались і рушили переходами до стравниці.
Стравниця виходила вікном на Дніпро, там вже горіли два світильники; в кутку, у побудованій як жертовник печі, палахкотів вогонь. Посеред стравниці стояв стіл, накритий білою скатертиною, навкруг нього – стільці з високими спинками.
На столі все було готове для снідання: посередині лежав у великій корчазі хліб, край столу – череп’яні миски й дерев’яні ложки, келихи, налиті пахучим квасом з княжих медуш.
Княгиня Ольга увійшла до стравниці з інших дверей і зупинилась на порозі. Була вона одягнута, як належало, – у білій сукні тонкого шовку з срібними пальметами по всій тканині, облямованій широкою темною каймою; поверх сукні плечі її облягало червоне, заткане золотом корзно27, темне волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов’язка, кінці якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду – золота гривна28 – поблискував на шиї, а на ногах у неї були червоні хзові29 чобітки.
Княгиня була не молода вже жінка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чітко окресленим носом, тугими устами, проте блідість, кілька глибоких зморщок на чолі, великі запалені очі, що проймали, здавалося, людину наскрізь, свідчили про її неспокій, тривогу, може, довгі безсонні ночі.
Тільки княгиня увійшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.
– Здрава будь, княгинє! – мовили вони.
Княгиня відповіла на їх привітання, ступила вперед і зупинилась біля столу.
Тоді до стравниці зайшла літня, трохи зігнута жінка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгині, вклонилась їй і поцілувала руку.
– Дозволь, княгинє, подавати страви!
– Починай, Ярино! – відповіла княгиня.
Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стіл горнці, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сідати до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, і той узяв на столі одну з порожніх дерев’яних мисок, поклав на неї потроху від кожної страви, які були на столі, – хліба, м’яса, риби, сочива, – потім ступив до печі в кутку і поклав з миски на вогонь вранішню жертву. Вогонь пригас, над жаром піднявся і клубком покотився по стравниці димок, але одразу ж вогняні язики, неначе жадібні гнучкі пальці, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготіло полум’я.
Тільки тоді всі сіли до столу й почали снідання.
На покуті, на чільному місці, сіла княгиня, по праву руку від неї син Святослав, по ліву – Уліб, а ще далі воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синів. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, він здається старшим від своїх літ. Русявого, з довгим і цупким волоссям, що, рівно підстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сірими очима, що іноді, правда, можуть раптом невідомо чому і потемніти, з сухим, із невеликою горбинкою носом і жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Іноді ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька міг сказати різке слово, вихопитись із власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.
Зовсім не таким був менший син княгині Уліб. Білолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям і такими ж темними рівними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину.
Вона любила обох синів, але серце її чомусь більше лежало до молодшого сина Уліба. Чому? Вона не могла б на це відповісти, але справді, мабуть, тому, що старший, Святослав, і схожий був на батька – чоловіка княгині Ольги – Ігоря, і вдачею нагадував його, менший же син Уліб нагадував її саму, княгиню. А хіба може людина не любити себе або хоч свою відбитку?!
Їли в мовчанні. Ключниця Ярина так само мовчки час від часу заходила до стравниці, підкладала страви, принесла нарешті корчагу з вином.
І тоді сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравниці, і що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще більше ключницю Ярину.
Коли Ярина підіймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгині, а потім княжичам, воєводам і боярам, рука її здригнулась, на чолі рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, підняла корчажець ще вище, піднесла його до келиха княгині й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.
– Матінко княгинє! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матінко княгинє.
Вона залишила свій корчажець і підвела голову. У цю хвилину на стару жінку, сиве волосся якої вибилось з-під чорної хустки, а очі закипіли слізьми, страшно було дивитись.
– Матінко княгинє! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вік працюю… цього не бувало… Стара я вже стала, немічна! – бідкалась ключниця, намагаючись піймати руку княгині.
У княгині на переніссі гнівно звелися брови, очі її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очі.
– Вино проливається на щастя… А тобі чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука…
Терем київських князів збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ґанок входили просто з двору, мав сіни – великий покой, у який через двоє вузьких заґратованих вікон із вкованими в них скельцями лилось кволе світло. В сінях стояли день і ніч княжі гридні, сюди раннього ранку приходили тіуни, бояри, воєводи, мужі нарочиті.
Від сіней праворуч і ліворуч тяглися довгі вузькі переходи. Ліворуч – перехід до княжої стравниці, праворуч – ще один перехід, обабіч якого видно було двері багатьох світлиць: в одній ждали своєї черги й дрімали вночі гридні, ще в одній жив ларник30 Переніг, що беріг харатії князів і їхні печаті, в самому куточку тулився християнський священик Григорій, якого княгиня тримала біля себе на Горі.
Це був добрячий поверх, будували його стіни в давні часи, і ніби перший камінь в них поклав сам Кий. Пізніші ж князі добудовували його й поширювали. Але все тут було, як і колись: у сінях і переходах стояли важкі світильники, під стелею висіли свічада, камінь підлоги витертий був до блиску тисячами ніг, тут пахло землею й цвіллю, звуки кроків лунали глухо, невиразно.
Зовсім інший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всі називали верхом. Туди вели широкі сходи, в кінці яких була Людна палата, де звичайно збирались ті, що ждали виходу княгині або ж готувались увійти в Золоту палату. Тут іноді, сидячи в кріслі під вікном, чинила суд і правду княгиня.
З другого ж боку від сходів починався самий верх. Тут була Золота палата, покої князів. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на ті часи, досить велика – кроків тридцять завдовжки, десять-п’ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькі, але високі вікна, в олов’яні рами яких вставлено було скляні круглі шибки, сюди вливалось багато світла, все в палаті сяяло й блищало: срібні світильники попід стінами, свічада під стелею, високий поміст в кінці палати, де стояло велике, викладене золотом крісло, два золоті перехрещені списи над ним – знамена княжі, і ще два такі ж, але менші крісла без списів обабіч.
Проте не все сяяло в цій палаті. Попід її стінами стояли важкі, темні дубові лави, а над ними на стінах ряд у ряд тьмяно поблискували поїдені прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.
Тому, хто ніколи не був у цій палаті, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попід стінами якісь велетні, богатирі. Та ні, на лавах звичайно, коли входив князь, сиділи воєводи й бояри, зброя ж на стінах належала покійним київським князям. Тут висіла зброя й обладунок перших київських воєвод – залізний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит і топір і такі ж шоломи й топори воєвод-князів Щека й Хорива. З-поміж іншого виділялися шолом і броня князя Олега. По них кожний міг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо і шолом, і броня-меч, і щит князя Олега блищали золотом і сріблом, всипані були дорогоцінним камінням. Недалеко від цієї зброї висіли шолом і меч князя Ігоря, його броня й щит у кількох місцях погнуті були мечем.
І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечірні години, коли промені сонця мінливо грали на стінах, здавалося, що за цими шоломами крізь щілини заборол світяться очі людей, що броні ці ще теплі від людських сердець.
У палаті було кілька дверей – праворуч і ліворуч, що вели до світлиць княгині й княжичів, і в стіні за помостом – до спочивальні княгині та її покоїв. За ними, хоч не всі це знали, знаходились ще одні – чорні сходи, якими можна було пройти до стравниці, вийти в двір, спуститись у сіни. Але цими сходами ходили тільки княгиня та її сини.
Княгиня Ольга не сказала Ярині правди. Пляма від червоного вина на скатертині в стравниці дуже збентежила її – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починається день, слід ждати лиха й надалі.
Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравниці, воєвода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неї з лівої руки, встиг сказати:
– Недобрі вісті з поля, княгинє!
– А що?
– Печеніги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.
– Куди ж дивилася сторожа поля?
– Князь Оскол тут, сам скаже.
Княгиня Ольга уповільнила кроки; з сіней долітав шум людей, що ждали там княгиню.
– Знову ж повернулись купці наші від Саркела31, – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували їх там, двох убили, а Полуяра осліпили.
А в сінях все зростає шум; перед княгинею, що вийшла з темних переходів і стоїть, освітлена багатьма вогнями, на порозі, низько вклоняються воєводи й бояри, до самої землі згинаються тіуни:
– Здрава будь, княгинє! На многі літа, княгинє!
Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних високими посохами мужів нарочитих, у яких на темних опашнях висять по дві-три золоті гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгі вуса, тримають праві руки на золотих яблуках своїх мечів, на старших і молодших бояр, які так низько вклонились, що не видно їхніх облич.
– Здорові будьте, воєводи, бояри, мужі! – відповідає княгиня Ольга і, зробивши рукою знак Свенелду, починає підніматись сходами вгору.
За нею ідуть сини Святослав і Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожі поля Прись, князь чернігівський Оскол, мужі нарочиті і ларник Переніг.
Усі вони, важко гупаючи ногами, слідом за княгинею Ольгою підіймаються сходами в Людну палату. У цій просторій палаті, де стелю підпирають дубові тесані стовпи, двері й вікна розчинені, крізь них повіває свіжий вітер з Дніпра. Небо над Дніпром ще темне, на ньому горять яскраві зорі, вище від усіх палахкотить схожа на розпечений камінь денниця.
Княгиня Ольга сідає в крісло. Обабіч неї горять два світильники. Вітер з Дніпра роздмухує вогні, мінливе проміння блукає по палаті. Бояри, воєводи й тіуни встигли вже увійти, стоять півколом попід стінами, й княгиня бачить їхні довгобороді обличчя, гострі очі, чіпкі, ніби до самого долу опущені руки. Позад крісла за княгинею стоять мужі нарочиті й сини Святослав і Уліб.
– Чули ви, бояри й мужі, – починає княгиня, – печеніги ніби з’явились у полі?
– Чули. У землі Сіверській і Переяславській, – лунають сполохані голоси.
– А де князь чернігівський Оскол?
– Я тут, княгинє!
– Вийди сюди…
Князь Оскол виходить наперед і зупиняється напроти княгині. Це не старий ще чоловік, небіж князя Ігоря по сестрі Горині, мужу якої Ратомиру князь Ігор і подарував Чернігів.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вірно служив Київському столу, не раз ходив з князем Ігорем на рать і загинув, захищаючи його в землі Деревлянській.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола і думає: багатий, дуже багатий князь чернігівський, хто знає, у кого більше в скотниці32 золота, срібла й різних скарбів – у неї на Горі чи в нього в Чернігові.
І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращі землі за Черніговом, ліси над Десною, гони на ріках. Багатий, думала, буде князь чернігівський, міцним буде стіл Київський.
От і помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може він задовольнити своєї жадоби, насипає скотниці, збирає землі, перетісує33 ліси, замикає гони.
А от землі Руської не береже князь Оскол. Сидить у дітинці34 на Чорних горах, має численну дружину, знає, що ніхто не підступить і не візьме його там. Та й кому Чернігів і вся Сіверська земля на заваді? Не на Чернігів, а на Київ ціляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тільки й думають, як би одірватись від Київського столу, з другого – в’ятичі, що й днесь не визнають зверхності Києва.
А на схід від Чернігова – дике поле, печеніги. Зніме князь Оскол свої сторожі по Сейму – от і відкритий печенігам шлях до Києва.
Не тільки князь чернігівський Оскол такий. Три дні тому був у Києві князь переяславський Добислав, скаржився, що налітають і налітають печеніги на його землю, просив підмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинів. І мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
– Князю Оскол, – промовляє суворо княгиня, – чому не стримав печенігів на Сеймі, адже пройшли вони через усю Сіверську землю, були під Любечем і Остром, могли дістатись і до Києва.
– Матінко княгинє, – спроквола й тихо відповідає Оскол. – Налетіли печеніги з поля нагло, не самі ішли – ніби якась сила їх випирала, щити – хозарські, мечі – грецькі, як можу я один супроти Візантії, хозар і печенігів стояти?
– Супроти Візантії й хозар стоїть Київ, ти стережи в полі печеніга.
– Матінко княгинє, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоїть на горі, печеніг скрадається яругами…
– Так постав сторожу, щоб печеніг не пройшов ні горою, ні яругами, плече в плече став, не токмо мене – сіверян рятуєш.
– Кого поставлю, матінко княгинє? Тяжко ратають люди в Чернігові, Любечі, Острі…
– А ти дай землі людям по Сейму. І над Десною та Дніпром дай, нехай кожен себе береже…
– Не маю вільної землі по Сейму, Десні і Дніпру. То твоя земля, княгинє.
Княгиня Ольга подивилась на мужів і бояр, поглянула на широко розчинені двері палати. Там, за Дніпром, над самим обрієм ніби хтось провів розпеченим жигалом, після чого залишився вогняний слід – рожева смужечка, що стала ширитись і розгортатись, а від неї, як колосся, в усі боки потекло ясне проміння.
– То як скажемо, мужі й бояри? – запитала княгиня.
– Дамо землі князеві Осколу, – пролунали хрипкі голоси. – Нехай захищає Руську землю.
– Чи згодні?
– Згодні.
Тоді княгиня Ольга, звертаючись до ларника Переніга, що сидів недалеко від неї на ослоні під стіною, де горіла свічка, і тримав перед собою збиток шкіри й перо, сказала:
– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…
– І біля Остра, й на Дніпрі під Любечем, – вставив князь Оскол.
– І біля Остра на два поприща по Десні, і біля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тільки бережи Руську землю, Київ бережи.