Kitabı oku: «Володимир», sayfa 6

Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують ґноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.

І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець – він викидає вгору свій бубон, кілька разів б’є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосів. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі. Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.

– Мужі новгородчі! – звертається він. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі…

Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий – хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і п’ятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. – Ужо я скажу, – суворо й грізно продовжує він, – і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухає він. – Де ми живемо? Хто ми є?

Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:

– Ми, новгородчі, блюдемо закон і покон отців наших, самі устрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаєте, новгородчі, як було з свіонами – їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом⁵² оголосив себе нашої землі, а ми його розбили під Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тікав звідти, аки вовк… Так було з свіонами, так і буде! Але ми від роду люди руські, знаємо, що князі Олег і Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ і про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав ішов на брань з ромеями і посадив у Києві сина Ярополка, а Олега у древлян, – просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчі?

– Так, Михале! – загомоніли всі навкруг. – Правду говориш, діло, слухаємо…

– Зараз почуєте! Все почуєте! – вів далі Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:

– Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, і сам хочу дати, – відповів мені покійний князь, – іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Древлянську». – «Володимира», – відповів я. «А ви знаєте, хто він є?» – «Усе знаю, і Новгород знає, – сказав я князеві Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибі, – подякував я князеві, – не турбуйся, вспоїмо, вскормимо…»

Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:

– Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не візьмемо його посадника… Клич віче, княже!..

– На Київ, княже, на Київ!..

Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.

– Так, людіє мої, – промовив він. – Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – бути їм в татя місто…»

– Бути Ярополку в татя місто! – заволали всі. – На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!.. Клич, княже, віче! Веди нас на Київ!

Князь Володимир помахом руки зупинив їх.

– Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги – брати Ярополкові, ромеї – його друзі, він поведе з собою полян, древлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські… А ми, новгородчі, підемо з ким?

– Усі полунощні землі підуть з нами – весь і меря, чудь… Підемо на брань – і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.

– Так, – каже повільно він. – У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!

Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схід, – веде далі Володимир, – бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ…

– Не клич їх, княже!

– Дивлюсь на захід – бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!

– Не вірю, – твердо каже Володимир. – Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.

– Поїдемо, княже! – встають усі в палаті.

– Веду вас! – рішуче промовляє Володимир. – А в підмогу покличу варягів, – вони віри своєї не нав’язують, нових поконів не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти – там і ми!

4

Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам’яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх – одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його – Фрігг, а найлютіший – син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.

Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців – на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.

Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменю постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.

– Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! – закричали ярли.

Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.

– Конунг Олаф жде новгородського князя…

З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі заґратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.

З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.

Олаф Скетконунг – немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста. Він стоїть біля столу в кутку світлиці – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі – до колін – штани, на ногах високі підковані чоботи.

– Чолом тобі б’ю, Олафе Скетконунге, – починає князь Володимир, – прийми дари від мене й Новгорода.

Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболині хутра, разки горючого каменю⁵³, обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців – для конунга, емалі – для його жони, лунниці з сканню – для дочок.

– Добрі дари ти привіз, гардський княже, – відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик⁵⁴, багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?⁵⁵

Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом⁵⁶, хочу нагадати й утвердити те добре, що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі – і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…

– Київград, – примружує очі конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

– Тому я й прибув до Свеаріке, – продовжує князь Володимир. – Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, – закінчує князь Володимир, – хоробрі, їх знає весь світ.

– Так, у світі знають наших воїв, – згоджується конунг Олаф. – Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, – конунг посміхається, – дуже люблять городи, землі, дань.

– Городів і земель я дати не можу, – відповідає князь Володимир, – то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

– Це буде довго?

– До Києва-города й назад – рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

– Дві тисячі воїв… Рік, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами⁵⁷, їде з ярлами і лагманами⁵⁸ Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирає викладений залізом дах, уже все готове для тінгу⁵⁹ й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум’я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти⁶⁰, ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, – чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.

– Ярли й лагмани! – починає Олаф Скетконунг. – Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський⁶¹ Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

– Скільки треба воїв? – підводиться з лави ярл Фулнер.

– Дві тисячі.

– А яку князь Вольдемар дасть нагороду? – лунають звідусіль голоси.

Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це – не звичайні роги, з яких п’ють усі, а братафули⁶², гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття – вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.

Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев’ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейнами⁶³ кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.

Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі – скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б’ють і б’ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.

У кутку великої світлиці Олафа Скетконунга під балдахіном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постіль, заслали її чистими простирадлами, світло-синьою, золотом перетканою ковдрою.

Проте конунг не спить. Він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться на ґрати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадібно ловить свіже повітря.

За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарно назвали цим ім’ям ⁶⁴– праве око ярла прикриває чорна пов’язка, ніс нагадує дзьоб коршака, на верхній щелепі в нього гострі зуби – справжні ікла кабана, у ярла великі, схожі на гриби вуха.

Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустріч з конунгом Гольмгарда, промови на тінзі, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином – все це викликало в ньому цілу зливу думок.

Конунг думає про Свіонію, Норвегію, Данію – три землі, що обіймають усю північ за Варязьким морем. Це – чудові землі, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря і гори, ущелини й затоки, ліси…

Близькі, рідні конунгу Олафу й сусідні землі – Данська, Норвезька, конунг Данії евен Твескегг і конунг Норвегії Ерік – близькі родичі Олафа Скетконунга, Ерік і зараз сватає його дочку Астриду.

Здавалося б, жити в мирі й любові цим північним землям, великі в них одали⁶⁵, є ліси й ріки, в морях повно морського звіра. Проте не сидять на рідних землях свіони, норвежці, датчани. Як і давні їх предки, мріють вони про далекі походи, наскоки на чужі городи й землі, про золото й срібло, яке можна звідти привезти з собою. І вже вони виборознили всі моря й океани, варягів бояться Париж і Рим, конунг Канут багато літ заливає кров’ю Англію, король Едгар за десятки тисяч фунтів купував у нього щороку мир, з великого розпачу навіть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд⁶⁶ Кануту.

А в цей же час кораблі варягів ідуть далі й далі, досягли південних морів, уже в їхніх руках Каріаті, Росано, Герачі, Орія, Козенца, Торенто, Брундузіум, перед ними тремтить Сицилія, Калабрія, Апулія, вони завоювали Ломбардію, Каніто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто…

У той час коли конунги Данії, Норвегії переможно проходили моря й океани на заході й далекому півдні, конунги Свіонії думали про землі на схід від Варязького моря – про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, які незчисленні багатства мають князі Русі і їх люди, ці багатства, либонь, були не менші, ніж усі скарби Парижа, Лондона і ще багатьох городів, узятих разом.

І вікінги з Свіонії перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город в Англії, Франції, Римській землі.

Але в Гардарику вікінги Свіонії нічого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгарді, оголосив себе ярлом цієї землі, але неспокійні новгородці не допустили його до свого города, й він змушений був сидіти рік за роком у Ладозі…

Не пощастило й іншим ярлам – шукаючи добутку, ярл Синеус тікав аж у Біле озеро, в землю весі, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тікати й звідти.

Вікінги Свіонії вдавались до хитрощів: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з півночі ходити на лодіях з Варязького до Руського моря, а далі й до греків, вони клали в свої лодії зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городів на Дніпрі, а там, вчинивши вночі штрангуг⁶⁷, пробували захопити ці городи.

І от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати дві тисячі воїв, щоб він міг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землі.

– Слухай, Фулнер! – одвертається нарешті від вікна й каже ярлу конунг. – Ти з двома тисячами наших воїв ідеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князеві убити свого брата й утвердитись у Києві – це мало для свена. У поході дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Між Новгородом і Києвом лежить Полотська земля, князем там сидить Регволд – це свен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з’єднається з Ярополком і вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську – може, пощастить у Києві.

Фулнер слухає, й посмішка заливає його спотворене обличчя. Ні, немарно старого ярла прозвали жорстоким!

5

Князь Володимир щасливо повернувся з Свіонії, разом з ним приїхало й дві тисячі воїв Олафа Скетконунга.

У Новгороді не полюбляли свіонів, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодії ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Ільмень-озера.

Але що могли зробити ці дві тисячі воїв? У Новгороді вже зібралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волхові похитувались лодії з усіх п’ятин Новгородської землі, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего і Свир’ю від погостів над Крижаним морем, з Білоозера, Мезені і навіть Печори.

Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, кліті на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь; з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Плотницької – котки для волоків, з Щитної – щити та мечі, з Кожевницької – збрую, сідла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.

Та й самі новгородці вирушали на брань, люди йшли і йшли з усіх конців – Наревського, Словенського, Загородського; отці прощались із синами, жони плакали на грудях своїх мужів, дівчата проливали сльози за своїми молодими.

Проте князь Володимир не давав загаду піднімати вітрила. Повернувшись з Свіонії, він послав своїх слів на чолі з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.

Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав:

– Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати крові, пропоную йому мир і любов, прошу разом зі мною йти на Київ утверждати Русь.

– Князь Регволд – вельми хитрий і лживий, – відповів на це Михало. – Як можемо ми вірити його слову?

– Гаразд, – повів далі князь Володимир, – коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь…

– Добре розсудив, княже! – загомоніли воєводи й бояри. – Так і говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.

Пізніше князь Володимир часто думав над тим, чому він дав такий загад своїм слам. Він чув раніше про княжну Рогнедь, яку всі називали красунею, але сам ніколи її не бачив. Любов? Ні, він не міг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгороді. Зухвалість? Ні, Володимир і цього в гадці не мав. Син рабині хотів відчути себе людиною, князем, та ще хотів добра рідній землі.

Проминуло багато часу, відколи Михало з іншими слами рушили на лодіях в озеро Ільмень, щоб далі волоком потрапити в Двіну, а там і до города Полотська, і все не було ані їх самих, ані звістки. Над Ільменем і на високій Перинь-горі день і ніч стояла сторожа, вої дивились на південь, чи не майорять у тумані вітрила й щогли, але з далини тільки котились хвилі, над ними кружляли птахи чайки, із-за обрію випливали білі, схожі на вітрила, хмарини – лодій новгородських не було й не було.

І от рано на світанні з Перинь-гори примчали гонці: на далекому плесі Ільменя з’явились гострі вітрила новгородців, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж після цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, сліпучо-голубому повітрі над далеким обрієм побачили знайомі вітрила.

Але незабаром вітер стих, вітрила впали, вої, напевне, сіли на весла – пливти мінливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тільки надвечір лодії новгородські поклали укоті у Волхові напроти стін дітинця, а Михало з іншими слами зійшли на берег.

Князь Володимир слухав своїх слів у Великій палаті дітинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах і високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужі ліпші й нарочиті, – вони сіли в круг на лавах попід чорними рубленими стінами – мовчазні й замислені; посеред палати стали, спираючись на мечі, воєводи й тисяцькі; молоді бояри норовили стати ближче до княжого місця; пізніше за всіх гордовито, з бубном у руці прийшов волхв Ємець, і всі розступились перед ним. А потім із-за завіси в кутку палати з’явився і князь.

– Чолом тобі, княже! Будь здоров, княже! – прокотилось у палаті, воєводи й тисяцькі забряжчали мечами, мужі ліпші й нарочиті, що дрімали під стінами, підняли голови, Ємець провів пальцем по шкірі бубна, і сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палаті.

– Будьте здорові й ви, мужі новгородчі! – відповів на їх вітання князь Володимир, здійнявши з голови хутряну, всипану самоцвітами шапку, а з пояса меч, сів на свій стілець.

У палаті стало тихо. В круглих слюдяних віконцях багряніло вечірнє проміння. Гридні ходили з світильнями, запалювали у важких шандалах товсті воскові свічі. У мерехтливому їх сяйві стало краще видно князя Володимира, його світле, срібною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темні голови воєводи Добрині і ще кількох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стільцем.

Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.

– Чолом тобі б’ємо, княже, і всьому Новгороду, – почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.

– Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! – відповів на це князь. – Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?

– Супротивний вітер рвав наші вітрила, – вирвалось у Михала, – а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.

– Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? – спохмурнів Володимир.

– А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них усією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.

Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:

– За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.

– Ви бачили його? – запитав Володимир.

– Бачили, – заспішив Михало, – сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.

І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.

– Чого ж ти замовк?

– Я сказав, – одразу ж продовжив Михало, – що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.

– І що відповів Регволд?

– Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю…

Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.

– Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! – закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.

Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.

– Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.

– Він сказав непотрібні, дурні слова, – промовив у тиші, що після цього настала, Михало, – і мені негоже їх говорити.

– Ні, говори! – велів Володимир.

– Князь Регволд, – рішуче почав Михало, – сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти – з Новгородом чи Києвом.

– І вже він обрав?

– Так, княже, обрав, бо діє в’єдно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.

– Що ж ти замовк?

– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.

– І на тебе вони образу клали, – закінчив Михало. – Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині…

Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.

І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого⁶⁸ на одно око.

– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в’єдно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда…

– То правда, правда! – загомоніли всі в палаті.

Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.

– А ще я скажу, – закінчив він, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся він до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

– Поїдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воєводи й бояри.

У палату долинули протяжні звуки дзвону, – збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.

Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодій, далекий смутний спів.

– От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.

– Чого печалишся, княже? – підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.

– Це все так, Добринє, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

– Мушу йти! – промовив він. – Нехай Перун благословить все моє воїнство.

– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.

– Ні, Добринє! – відповів йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?

– Я люблю Київ, – поволі говорив Володимир, – за ці ж літа полюбив Новгород… І як їх не любити? Київ – отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п’ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.

– Ці люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

– От через це й не хочу я, – ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, – залишити їх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.

– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив і я його.

– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

– Так і зроби, княже!

– Роблю, Добринє, а тому залишаю в Новгороді тебе.

– Мене?

– Так, мій вуйку й воєводо!

Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.

Він хотів би піти з Володимиром – похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, – він вірив у це, – переможе Ярополка, сяде на столі отця свого, Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воєводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь – дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.

У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

– Дуже уболіваю я, княже, – важко зітхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді… Пам’ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави…

Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсім розгубився, – князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?