Kitabı oku: «Її»
Глава 1. Її
Її ракетка на одному коліщатках
– Доню, прокидайся, – будив Її лагідний голос матусі Фані.
Малеча солодко спить у казковому полоні своїх снів. Насправді ж дівчинку звуть Ірою, а Її – її нове ім’я.
Хто має можливість таке почути, то почув би, як гамірно буває в цій кімнаті нічної пори. Ірині сни, заповзято сперечалися з мріями. Сни доводили мріям, що їх час почнеться вранці, коли малеча прокинеться і зійде сонце. Мрії впевнено торували собі шлях, іноді успішно, мімікруючи під яскраві сновидіння. Таким чином вони все ж мали можливість заповнювати собою казку по якій подорожувала маленька дівчинка Її.
В свою чергу сни наполегливо перемовлялися і між собою. Який має наснитися першим? Деякі змовлялися по двоє, а то й по троє, намагаючись хитрощами позачергово потрапити до казки.
Даремно, поза чергою жоден з них не починав свої дива. Отака неймовірна круговерть. Могло скластися враження, що хтось дуже поважний навмисне шикує їх у чіткій відповідності, за своїм вподобанням. Секрет послідовності знає тільки він – отой, недосяжний Хтось.
– Доню, прокидайся, – вдруге пролунали чарівні слова.
Сон ще не відпускав малу бранку зі своїх липких обіймів. Чекав, коли матуся втретє скаже: «Доню, прокидайся». Щоправда, Іру іноді будив тато, але не так часто, як мама.
Ці чарівні слова, сказані на вушко, майже шепотом, могли розбудити весь всесвіт. Хоча спочатку його треба комусь приспати аби той міцно заснув. А вже потім, без вагань, міг прокинутися від цих слів і знову відродити нове життя. Та він ще не спить…
Кімната, де нині жила дівчинка Іра, наповнилася сонячними промінчиками. Вони обережно торкалися обличчя малої, ніби остерігалися передчасно її розбудити.
Першого вересня в перший клас. Книжки, зошити, олівці, глобус, карта, лінійка поки що відпочивали. Ці архаїчні шкільні атрибути, привезені із далекої країни, подарував їй тато на день народження. На новенькому, рожевому в зелену цятку ноутбуці, спала подружка Її – лялька Шуша.
До речі, цю іграшку вони зробили разом з татком і мамою, використавши целофанові пакети від подарунків. Всередину, на прохання малої, мама напхала сухого горіхового листя. Цього добра було вдосталь. Під вікно ріс велетень-горіх. Чарівне створіння, голосно шурхотіло, щойно до нього торкалися. За це вона отримала ім’я Шуша.
Ці музейні експонати мали особливий вплив на життя Її, бо в школах такого вже давно нема, а сучасні іграшки мали інший вміст і зміст. До речі, їх віднедавна, щовечора, Її теж вкладає спати, а вранці вони прокидаються разом з нею, опісля того, як їх всіх розбудять, тричі повторені чарівні слова. Ось так, як тепер:
– Доню, прокидайся.
У відповідь Її посміхнулася, але очей не відкривала:
– Доброго ранку, матусю. А якими будуть казки в майбутньому?
– Доброго ранку. Отакої. Я не знаю. Спробуй сама вигадати свою казку майбутнього.
– Вигадую… – Це було звичним для малої, щойно прокинувшись, не відкриваючи очей, задавати дивні запитання.
Мама Фаня вже звикла до цих дивацтв, тому не барилася жартома на них відповідати.
Дівчинка солодко потягнулася, але очей ще й досі не відкривала. Її завжди відкривала очі тільки опісля того, як відкине ковдру і встане з ліжка.
Хоча останнім часом чарівна красуня, попри свій вік, намагалася бути аж занадто дисциплінованою, бо скоро до школи. А туди ж бо йдуть не тільки заради знань. Там навчають бути дорослими і самостійними. А вона, як і всі діти, поспішала вирости.
Мама поцілувала Її в щічку. Вона так завжди робить, після того, як її донечка вставала з ліжка і відкривала очі. Мамин ніжний голос, розвіював залишки сну, змішаних з вранішніми лінощами:
– От хитруля, ще очей не відкрила, а зачомукати встигла.
– Чому не можна народитися відразу дорослою? – несподівано запитала Її. – Заснула маленькою, а прокинулася такою, як ти.
– Встигнеш. Ще й набридне… На осінь в школу. А осінь вже на носі. Мерщій вмиватися, одягатися…
Її взувала капці, як завжди не на ту ногу. Вона навмисне так робила. Їй хотілося привертати до себе увагу. Це відбувалося практично безконтрольно. Навіть віршики вона складала не замислюючись:
– На носі – осінь. Осінь на носі… Ранок сів на ніс і звісив ніжки. Показав нам всі доріжки. Народився новий віршик. Мамо, завтра осінь… І перше вересня теж завтра.
– Так. Завтра у тебе почнеться нове життя.
– Я знаю. Ма, коли ти мене будиш, мені здається, що я знову народжуюся. Тільки не малесенькою, а вже такою, як тепер.
– Яка ти в мене розумниця. А капці знову взула не на ту ногу.
– Ту ногу не на ту ногу. Мамо, а де мої іграшки. Ті, перші?
– Забула. Вони в коробці… на антресолях. Будеш гратися брязкальцями?
– Не буду. Я хочу знову на них подивитися. Подарую одну бабусі. Дістанеш їх сьогодні ввечері?
– Чекай. А їй навіщо?
– Я чула, як вона казала своїй подружці: «Що старе, що мале!».
– Бабуся так пожартувала, – зауважила малій мама Фаня.
– Тоді вона передарує іграшку мені, – не розгубившись, відповіла пустунка.
– Ранком краще про ранкове. Сніданок вже на столі. Доню, мені треба виглядати на всі сто. А це, ой, як не просто. З тобою мені часу вистачає тільки на 99.
– А один буде в запасі. Мамо, ти у мене красунечка!
– Розумнице моя…
Її вмивалася, не забуваючи чомукати:
– А на кого я була схожа? Ну, коли щойно народилася на світ?
– На маму й тата, – не довго думаючи, відповіла заклопотана матуся. Вона стояла біля люстра і приводила себе до ладу, тому відповіді на запитання були короткими.
– На обох відразу? Тато хлопчик. Чим я на нього схожа?
– Ти можеш хоча б хвилинку не задавати питань? – в цей час мама фарбувала вії, а це потребувало концентрації.
– Мовчу, бо чищу зубки, – Її намагалася орудувати зубною щіткою і водночас говорити з мамою. – В пологовому будинку – пологи. Правильно?
– Так… Пологи. Це вже занадто. – Мама нарешті отримала відповідну форму очей. – Помовчи хвилинку. Одягай-но хутчіш шкарпетки… біленькі.
– Добре. Збираюся. Одягну спочатку шкарпетки. Ні, біленькі, не хочу. Вони не кольорові, – мала навмисне озвучувала свої дії, щоб мама не занадто захоплювалася собою. – Хвилинка – це довго. В пологовому будинку? Якщо я там народилася… Будинок – мама. Він, що мені мама? Моя мама ти.
– Для одного ранку цього забагато, – вже трішки знервовано відреагувала мама.
– Забагато? Тато, коли сердитий, теж не відповідає на мої питання. Бубнить собі під носа.
– Її, скільки тобі років? От будеш мамою, тоді і знатимеш відповіді на всі питання.
– Вихователька в садочку запитувала, кого я більше люблю тата чи маму.
– І що ти їй відповідала?
– Я вас обох люблю, а не більше чи менше.
– Це тебе Ктататик навчив? Чи ти не закохалася в цього хлопчика?
– Не навчив, я чула, як він відповів Ларисі Михайлівні на таке ж питання. А що? Я вас обох люблю, – зробивши невеличку паузу, продовжила. – А про закохалася, краще промовчу, – сором’язливо виправдалася Іра.
– Так і є. Він тобі подобається. Та це нормально…
– «Подобається» більше подобається, – передражнила маму донечка.
– Для одного ранку цього вже забагато. Чи я вже казала це? – прошепотіла мама. Вона закінчувала помадити губи. – Так, все. Ніби нормально. Треба купити нову помаду.
– Мамо, купи зелену. Якщо не сподобається, то подаруєш мені.
– Зелену?
– Зелену.
– Так. Їж кашку і…
– Мамо, а ти?
– Я на дієті. Мені зранку вистачає одного яблука і кави.
– Зеленого?
– Різнокольорового, – пожартувала мама.
– Коли вже я буду на дієті?
– Ще встигнеш, – сказала мама і зосередилась на фарбуванні повік.
Її сіла за стіл. За мить вона знову гукала маму:
– Ма, я розбила твою чашку!
Мама забігла на кухню. Вона одночасно заспокоювала себе і Її, швидко збираючи в пакет розбиту чашку:
– Моя хороша, ти не поранилася. Добре, що я не налила кави. Чашку ми ввечері склеїмо, а потім зробимо з неї печерку для нашої акваріумної рибки Тосі чи будиночок для тритона. До речі, в нього почали відростати ніжки. Тато казав, якщо відростають ніжки, то це не тритон, а саламандра.
– А я вам, що казала. Ось побачите, в неї ще й крильця відростуть.
Її винувато дивилася на свою шкоду та зрозумівши, що все минулося продовжила сніданок. Мамину чашку, мала зачепила випадково, повернувшись аби задати чергове питання.
– Мамо Фанечко, ми з татом подаруємо тобі нову чашку. Ще кращу.
– Добре, – мама відразу погодилася.
Її полюбляла вівсянку з полуничним джемом. Вона швидко впоралася з улюбленою стравою, тож мовчання тривало лічені хвилини:
– А де мій триколісний велосипедик? Моя ракетка на коліщатках. Можна я на ній сьогодні покатаюся?
– Хочеш, щоб з тебе знову глузували всі діти у дворі? Завтра накатаєшся.
– Завтра у мене багато справ. Хочу сьогодні… Ти будеш йти, а я їхатиму. Хто швидше? Або ж давай ти на велосипедику.
– От хитрулька. Ти знаєш сама, що мами на дитячих велосипедиках не їздять.
– Він маленький для тебе чи ти для нього велика?
– Моя дорогенька, хто повідкручував йому колеса. Тепер твій велосипедик-ракетка схожий на велотренажер. Замість трьох коліс в нього залишилося тільки одне. Як ти на ньому збиралася їхати? – промовляючи це мама посміхалася і гладила малу по голівці.
Її ніколи не барилася з відповідями:
– Одне коліщатко я подарувала Ктататику на день народження. Інше теж подарувала на наступний… Йому ще не скоро буде сім, тільки наступного року, восени. А якщо забуду? Так краще, подарунок вже в нього. Залишилося дочекатися цього дня.
– Тепер ти на своїй ракетці тільки у снах зможеш кататися.
– Тепер не кататися, а літати, – прошепотіла Її. – Літати, літати…
Її стояла біля вікна і спостерігала, як чубляться горобці на гілці горіха. Мама, тим часом, перед тим, як взути рожеві босоніжки, наліпила смужки прозорого пластиру на п’яти. Взуття було зовсім новим, тому й намуляло ноги.
Доклеївши пластир мама підвелася. Її погляд ковзнув по годиннику на стіні в дитячій… В цей час пролунав дзвінок її мобільного. Три рази поспіль повторилася чудернацька мелодія і стихла. Вона не звернула на це уваги. Чи то у неї запаморочилося у голові від надмірної концентрації у дуже незручній позі, чи дійсно відчула щось особливе… Вона зайшла до кімнати Її і здивовано дивилася на миготіння зелених цяток. Їй здалося, що час зупинився: «Та не може бути. Сім годин сім, хвилин і сім секунд. Сім секунд… Батарейки тільки вчора поміняла». Від напруження в неї почали сльозитися очі. За кілька секунд прискіпливого спостереження вона полегшено здихнула: «Хоча – ні. Вісім секунд, дев’ять. Ніби пішов. Йде, йде. То мабуть у мене мозок завис від шквалу питань».
До тями її привів тоненький голосок:
– Мамо, тобі хтось телефонував…
– Дарма. Зовсім ні… то будильник спізнився мене розбудити.
– А моє волосся не спізнюється рости. Вже он яке довжелезне. Чому у мене росте волосся на голові? Навіщо? Бо Ктататику не треба. Він мені сказав, що підстрижеться… Буде лисим.
Замість відповіді мала почула:
– Ранок сьогодні якийсь дивний. Задовгий чи що? Час ніби зупинився. Навіщо? Невже й він вагається, приймаючи якісь важливі рішення? – насторожено промовила мама.
– Мамо, ти з Шушею розмовляєш у моїй кімнаті? – нагадала про себе Її.
Мама Фаня вийшла із кімнати.
– Чи ти не задуриш голову. З Шушею… Я вже не в тому віці. Сама до себе. Доню, моя люба, ти – дівчинка. Дуже гарна. – Вона поцілувала Її в щічку.
Фанасія виховувала свою доню згідно свого життєвого досвіду. Та це на повірку не давало бажаних результатів. Все відбувалося навіть всупереч намірам матусі. Хоча б оця сьогоднішня розмова про волосся. Вона була спровокована вранішнім заплітанням косичок. Її мала довге русяве волосся. Дуже гарне. Вона була від нього в захваті. Особливо коли сама собі робила зачіски. Фантазувала і розважалася. Заплітала косички не на потилиці, а на лобі або ж вплітала у волосся свої іграшки…
З косичками вона виглядала не такою дорослою, якою себе вважала. Не хотіла бути звичною дівчиною з косичками і все тут.
– Я знаю. Ти мені вже говорила.
– Нарешті ти знаєш і не питаєш.
– Ма, для чого дівчаткам довге волосся? Я чула, як одна тьотя в телевізорі говорила: «Бути гарними на радість людям протилежної статі».
– Ірчику, припини. Ми з тобою вже про це розмовляли.
– А я протилежної статі?
– Розумнице моя, згодом сама все знатимеш і воно стане тобі нецікавим.
– Згодом, – замріяно повторила Її.
– Давай краще сходимо сьогодні в зоопарк, мама спробувала змінити тему розмови. – Подивимося на звірів.
– У них волосся росте не тільки на голові.
– Її, ми люди, тому волосся у нас менше ніж у тварин.
Іринка на мить задумалася і ошелешила маму новим одкровенням:
– Ми розумніші за тварин, бо садимо їх у клітки, а не вони нас. Вони не знають набагато більше за мене. Краще вже до тата на роботу. Він покатає мене на конячці.
– Ого… я краще промовчу.
– Ма, краще до татка, – Її говорила і смикала маму за руку.
– Добре, домовилися. Завтра скачки. Він запросив дуже відомих жокеїв. Розважимося. Поставимо на якусь конячку… А потім на атракціони в містечко «Казка», – мама говорила це і мабуть подумки вже була у завтрашньому дні, бо на її обличчі сяяла усмішка.
– Чому весь ранок тільки й чути: завтра, завтра, завтра?
– Тому… Досить. Зараз заплетемо тобі гарнюню косичку.
Мама на всі витівки своєї неслухняної донечки реагувала спокійно:
– З розкошканим волоссям не годиться ходити серед людей. Ти ж не на подіумі. Це там можна відкривати всі двері для фантазій. Хоча теж серед людей… А Її ще маленька і на голові у неї повинна бути відповідна зачіска. Не гризи нігті. Що мені з тобою робити?
– Тільки любити, як говорить бабуся. А завтра ми заплетемо косичку на лоба. Костик мне постійно за неї смикає і сміється. Я хочу бачити, коли він це робить. Каже, що це в мене не косичка, а хвіст. Мамо він дурненький? Так?
– Добре. Спереду. Завтра так і зробимо. Підеш до школи не така, як усі. Жартую звісно. Трішки помовчи, а то в мене вже голова обертом.
– А я бачила таку зачіску у тьоті.
– Де це ти бачила таких тьоть?
– Вчора ми з татом гуляли парком. А вона лежала на лавці і співала казна що…
– Її, то була зовсім не та тьотя на яку треба рівнятися маленьким дівчаткам.
– Погана? Ма, а, як це? Вона сама так захотіла – бути поганою? Погана – це коли коса не на тому місці?
– Її, тобі не важко в твоєму віці бути такою розумною? – втомлено зітхнула мама Фаня.
– Ага… Я зрозуміла. Коли хтось щось комусь чи чомусь заважає – означає – поганий. Правильно?
– Правильно, але це кожен розуміє по своєму.
– Правильно… а я погана?
– Ти – ні. Ти моя доня. Моя хороша. Моя рідненька…
– Тепер більше ніколи не говори мені: «Не заважай. Я не встигаю». Або ж не звертай на мене увагу коли фарбуєшся. Домовилися?
– Більше не буду… Від бабусі тебе сьогодні знову забере тато. Я затримаюся на роботі. Добре, моя люба?
– Добре, – сказала Її і потягнулася за помадою на косметичному столику своєї матусі.
– Мамо дай твою помаду. Ну хоч оту, безкольорову. Я трішки. Ну дай. Прийдемо до бабусі я витру.
– Ти у мене красунька і без помади, сонечко ти моє.
Вона взяла доню на руки. Вони обоє побачили своє відображення у люстрі. На них звідти дивилися схожі, мов дві краплини води усміхнені обличчя. Тільки одне трішечки доросліше і зі смаком нафарбоване.
– Красуні, – посміхнулася мама Фаня.
Її все ж бере помаду аби провести нею по лобі. Потім, пручається, вислизає із маминих обіймів та тікає до себе у дитячу кімнату.
– Хочеш залишитися вдома одна однісінька, мов стебелинка? – спробувала налякати малу мама.
Її їй відповідає, ніби нічого не сталося, вистрибуючи на одній нозі із кімнати:
– Мамо, а навіщо нам аж по дві ноги? Дивись, як я можу стрибати. Стриб. Стриб…
– Її не бешкетуй. Я не встигаю. На роботі мене по голівці не погладять за запізнення. Давай я тобі витру лоба. Ти встигла за цей ранок видати мені 1000 запитань.
– Не знаю. Якось само собою. Ма-а, ти не забула?
– Що я не забула?
– У мене скоро день народження.
– Так… Я не забула. До цього скоро ще пів року…
– Подаруєш мені щось цікаве. Тато, до речі, теж пам’ятає.
– Мама не встигла відповісти на, тому тільки й змогла, що відкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Її? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечері почуєш замість казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогодні ні в року. Ціла вічність минула. Нарешті ми відвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ двері квартири. – Давай ручку, ходімо.
* * *
Останній ранок літа… Легенький вітерець шурхотів листям дерев, крізь яке пробивалися яскраві сонячні промінчики. Її міцно тримала мамину руку аби не спіткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очі. Вона по черзі відкривала і закривала то ліве, то праве око.
– Її, моя хороша, ми вже запізнюємося. Швидше перебирай ніжками, – непокоїлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусі. Візьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втішає, що вони дорослі і запитань у них менше. Якби вони всі «чомукали» я б і хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером у будинку моди «Коло». Їй не звикати мати справу з дуже вередливими особистостями. Але всьому є межа.
– Жартую. Ма, а ми живемо на 7-му поверсі?
– Ні, на першому. А що це новина для тебе?
– Я чула як ти тату говорила. Я на сьомому небі. То значить на другому поверсі – восьме небо, а на третьому…
– Мої вуха нічого не чують. Чуєш? Я нічого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надією припинити цей потік запитань.
Її майже бігла за матусею, але не припиняла «чомукати»:
– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Він повторив декілька разів: «Бери більше. Кидай далі. Тікай швидше».
– Що за ранок сьогодні? Мабуть дається взнаки оце безкінечне і безглузде переведення часу на літній період. Догралися. Ось вам… – занепокоєно промовила мама Фаня.
– Ма, а чого це дядя Вася не підмітає двір? Коли ми вранці йдемо до бабусі він зажди вітається з нами.
– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогодні в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.
– Він, що робот? Роботи з високим рівнем свідомості поміж людей не живуть. У нас на Землі, екологічна недоторканна територія. А наше місто – музей. Роботи тільки на Місяці працюють в шкідливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосі виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всі вісімнадцять серій, – протараторила Її.
– Мультики? Бо я вже було подумала… Її, дядя Вася вже впорався зі своєю роботою. Це ми так запізнюємося. Тепер він займається мистецтвом. Створює арт-шедеври зі сміття на міському звалищі.
– Не сердься. Біжи на роботу. До бабусі я сама дострибаю.
Мама вже не досить лагідно сказала:
– Ти думаєш мені легко йти в туфельках на шпильці, не звертати уваги на вирячені очі перехожих, відповідати на твої питання і налаштовуватися на робочий день? Заспокоїлася?
– Добре зараз зупинюся. Заспокоюся. Сяду прямо на тротуар і буду спокійною.
Її вирішила пожаліти маму, але по своєму:
– Вибач. Я ж маленька і дурненька, нічого не знаю… Ти почала жартувати зі мною, як з дорослою.
– ? – у відповідь мама здивовано подивилася на Її.
Замість говорити, вона підхопила балакучу неслухняну на руки. Далі вони йшли мовчки.
Її уважно дивилася із-за маминої спини, як віддаляється їхній будинок по мірі їх наближення до двору бабусі. Він не тільки віддалявся, а ще й злегенька підстрибував в такт маминих кроків.
* * *
Затишний бабусин дворик зустрів їх дзвінким голосками дітей. Справа в тому, що будинки в цьому дворі дуже старі. Деяким було аж за двісті років. Їх навіть оголосили пам’ятками архітектури. Опісля реставрації все тут нагадувало побут часів розквіту механіки. Та й жили тут переважно люди пенсійного віку, яких діти радували онуками. Поки батьки на роботі за малечею приглядали бабусі і дідусі.
Костика не було… Її похнюпила носика. Це означало, що нічого цікавого не відбудеться. Найкраща подружка Льолька вже сперечалася з хлопцями. Мабуть знову буде з нею гратися в перукарів.
Бабуся Оля чекала біля під’їзду. Її, перша, випередивши маму, чемно привіталася з бабусею:
– Доброго ранку! Ба, а я завтра в школу! А де Костик?
– Доброго ранку, Ольго Філімонівно. Ось твоя помічниця, – навмисне офіційно, але не без ноток іронії, сказала мама Фаня. – Сподіваюсь вона не дасть тобі нудьгувати. – Її, щоб без бійок і всього такого. Не вистачало ще синців перед школою, і, пока. Я побігла, бо вже здається запізнилася.
Не на роки моложава бабуся, вчителька історії на пенсії, з дуже екстравагантною зовнішністю та не менш незвичайним барвистим вбранням із минулої епохи, ні на мить не забарилася діловито відповісти, таки діждавшись можливості говорити, терпляче вислухавши привітання.
– Доню, привіт-пока. Біжи. Вперше чи що? А тобі, моя люба онучко, доброго ранку.
Не даремно її колеги в школі, позаочі, жартома, величали княгинею Ольгою.
Бабуся поцілувала в щічку свою онуку. Ця парочка дружньо сіла на лавку біля під’їзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за ріг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскільки їй дозволяли тонесенькі високі підбори рожевих босоніжок. Відійшовши метрів з п’ятнадцять обернулася і дала забуту настанову:
– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самі знаєте, що з ангінами ми не дружимо! І зміряєш їй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобі вчора купила. Чуєте!
– Чуємо! – відповіла за бабусю Її.
Мала притулилася до бабусі Олі і тоненьким голосочком запитала:
– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?
– Буде. Я вчора купила. З горішками. Поласуємо.
– Я буду їсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру міряти не треба. Хіба, що трішки.
– Не будемо. Ні трутним, ні електронним.
– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаєш. Вони розклеюються у моїх руках.
– Гаразд. Що новенького у світі? – змовницьки підморгнувши, продовжила розмову бабуся.
– Щойно тут були разом дві мами, дві доні і одна бабуся. П’ять. А нас всього троє. Рахувати я вже вмію. Ось така новина.
– Ого… Розсмішила. – Бабуся щиро, голосно розсміялася, аж сусіди почали визирати з вікон. – Тепер моя черга. Дідусь передавав привіт. З плавання він повернеться за тиждень, але поштою прислав тобі справжній морський подарунок. На кораблі без цього ніяк. Казав щось дуже цікаве і корисне.
– А де ж мій подарунок?
– Завтра отримаємо. А твій Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переїхав до іншого міста. Його тато отримав нову роботу. Підвищення. От добре. Все обійшлося. Ми всі тут у дворі почокались. Навіть я трішки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла ім’я Ктататик, ніби підкреслювала своє особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неї з’явився в зв’язку з приходом Її.
Мала намагалася їй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.
– Спокійний, розумний хлопчик.
– Та він цим спокоєм усіх дітей в дворі причарував. Грали у якісь божевільні ігри. Як то кажуть в тихому болоті чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?
– Буду! Вже сумую. Він найкращий!
– Не сумуй. Мабуть він тобі подобається… Підростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобі правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоїти свою онучку мудра бабуся-княгиня.
– Ктататик – мій найкращий і єдиний друг. Хоча й дражнив мене ірискою, але він добрий і не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказівним пальцем, промовляючи чарівне слово. Одного разу ми спостерігали, крізь паркан, як на вулиці дядько сперечався з тьотею. Може вона його наречена, чи ще хтось. Дуже кричав і хотів вдарити, а вона плакала. Костик показав на нього своїм вказівним пальчиком і сказав: «Жхсцчшщ!». Той відразу й замовк, аж принишк. Став посміхатися. Потім поцілував ту тьотю.
– Молодець… Як добре, що він переїхав. А я й не знала, – хитаючи головою, занепокоєно прошепотіла баба Оля.
Її продовжила розповідати бабуні свої плани на найближче майбутнє:
– Я буду вчитися дуже швидко. Закінчу школу за вісім… ні, за сім років. Відразу стану дорослою і гайда шукати Ктататика. Знайду його. Потім буде видно. Головне знайти його.
– Чого доброго, а такі рано чи пізно дають самі про себе знати. Аби тільки він не почав тебе шукати…
– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно і обов’язково знайдемося.
– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалімонівна.
– Ми одружимося. Потім у нас народиться донечка. Назвемо її Ірою, як мене. Ми будемо жити в казці, яку самі придумаємо. Ось. Будемо жити-поживати і все буде краще ніж ви можете собі уявити.
– Вірно. А поки що тобі треба рости і набиратися сили, то ж підемо снідати. Спочатку помий руки.
– Скільки можна мити ці руки? Ба, а мої руки вже не хворі. Не кольоровішають. Тільки коли мене дістають всілякі дурні.
– От і добре. Лікарі правильно попередили, що це вікове і згодом минеться. Переростаєш.
– А снідати не хочу. Я вже дома їла вівсянку.
– Я все зрозуміла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Філімонівна. – Не хочеш їсти? Добре. Тоді чекай морозива. Посидимо ще трішки. Чудовий ранок.
Вони сиділи на лавці. Її бовтала ніжками і посміхалася. У них обох був гарний настрій.
– Бабуню, розкажи мені будь-ласочка. Чому мене називають Її?
Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотій оправі:
– Все просто. Невже тобі тато не розповідав?
– Розповідав. І мама. А ти сьогодні ще не розповідала, – мала так щиро посміхнулася, не залишивши бабусі іншого вибору, як в соте переповісти знайому історію. – Ну, будь-ласочка. Тільки не кажи, як татко: «Не їж мій мозок своїми питаннями».
– Моя версія така. Тато хотів назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свідоцтві так і записали подвійне ім’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезів схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й поміняли твоє свідоцтво, хоча цього не варто робити. Навіщо таке затіяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свідоцтві залишили тільки ім’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсім маленькою і тільки-тільки почала вимовляти більш-менш зрозумілі слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, відповідала, щось схоже на: «Її».
– Майже, як у тата з мамою. А можна змінити своє ім’я чи повернути перше?
– Можна. Підростеш. Отримаєш паспорт. Тільки міняй не міняй, а по батькові залишишся тою ж…
– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Її. – Чому мама його іноді, коли сердиться, називає конюхом?
– Отакої. Всі були б такими конюхами. Він керує племінним коне-заводом… Підростеш, тоді все знатимеш. А дорослих треба слухати, – діловито сказала бабуся.
Її заперечила:
– Треба, але ж не всіх. Вони бувають і п’яними, і хворими, і дурними. Своїх рідних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.
– Молодець. Тільки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходімо викинемо контейнер зі сміттям.
– Бабуню, домовилися. А де ти береш сміття?
– Воно саме десь береться. Або ж… Іноді доводиться купувати щось вкрай необхідне, а згодом воно саме стає непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалімонівна.
– Чур, викидати буду я.
– Кидати не треба. Сьогодні поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро має приїхати сміттєвоз.
Бабуня загадково посміхалася. Вона знала майже всі секрети своєї онуки. А окрім морозива мала ще дуже багато цікавинок:
– Тепер гайда до кактусів. Час їх поливати. Вони всі, як один, цієї ночі розцвіли. Справжнє веселкове диво.
– А мій? Опунція розцвіла? Її сьогодні не треба. Я вчора полила її медом, – сором’язливо зізналася Її.
– Яким медом? – не приховуючи цікавості запитала бабуся.
– Горіховим, – хіхікнула у відповідь Її. – Мені Ктататик казав, що від меду кактуси вночі світяться, а потім на них з’являються смарагдові горіхові іриски.
– Що мені з тобою робити? Тільки любити. Ходімо, сама побачиш. Твій кактус – найкращий. Розцвів, розцвів. Синя квітка. Чарівна, і пахне казкою… Буде смачнючий плід. Іриска…
Її за лічені секунди, здолала шістнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсі, біля бабусиної квартири № 7.
– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.
Першим їй відповіло відлуння під’їзду:
– Синя! Синя! Синя!..
– Синя, – підтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволі швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тільки душею. Її фізичній формі заздрили всі сусіди пенсіонери.
– Скажу тобі по секрету… Сьогодні ввечері, аж із Японії, привезуть твої улюблені сині троянди. Тато замовив на перше вересня.
– Троянди! – Її подобалося гостювати у бабусі, бо та ніколи не втомлювалася відповідати на її питання.
