Kitabı oku: «Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско», sayfa 6

Лист 32

Від пані де Воланж до президентші де Турвель

Отже, ви хочете, добродійко, щоб я повірила в доброчесність пана де Вальмона? Признаюся, що не можу на це зважитись і що мені так само важко вважати його порядною людиною на підставі одного лише факту, про який ви розповіли, як і визнати порочним яку-небудь благородну людину, дізнавшись про один лише непристойний її вчинок. Рід людський недосконалий ні в чому – ні в поганому, ні в хорошому. Негідник може мати свої чесноти, як і чесна людина – свої слабкості. Мені уявляється, що вважати це істиною тим більше важливо, що саме звідси випливає необхідність поблажливості до злих так само, як і до добрих, і що істина ця одних оберігає від гордині, а інших – од відчаю. Ви, напевно, визнаєте, що в цьому випадку я не дуже додержуюсь поблажливості, яку проповідую. Але я вважаю її лише згубною слабкістю, якщо вона веде до того, що ми починаємо однаково ставитись і до порочної, і до благородної людини.

Я не дозволю собі дошукуватися, з яких причин пан де Вальмон зробив свій вчинок. Готова вірити тому, що вони похвальні, як і сам цей вчинок. Але хіба, незважаючи на це, пан де Вальмон не займався все своє життя тим, що вносив до чесних сімей замішання, безчестя і ганьбу? Прислухайтеся, якщо хочете, до голосу нещасного, якому пан де Вальмон надав допомогу, але нехай голос цей не заглушає крики сотень жертв, яких він погубив. Якщо він, як ви кажете, лише приклад того, які небезпечні бувають зв’язки, то хіба від цього він сам перестає бути небезпечним? Ви вважаєте його здатним повернутися на шлях істинний? Нехай так; припустімо навіть, що диво це сталось. Але ж громадська думка буде, як і раніше, проти нього, і хіба цього недостатньо для того, щоб керувати вашою поведінкою? Тільки господові дано прощати в мить розкаяння: адже він читає в серцях. Але люди можуть судити про наміри лише за вчинками, й ніхто з них, утративши повагу інших людей, не має права скаржитися на законну недовіру, внаслідок якої втрачена повага відновлюється з такими труднощами. Подумайте особливо, юний друже мій, що іноді для того, щоб утратити її, досить лише удати, ніби занадто мало її цінуєш. І не вважайте таку суворість несправедливою, бо, з одного боку, є всі підстави вважати, що людина не відмовляється від такого цінного блага, якщо має право на нього претендувати, а з іншого боку, дійсно, той, кого не стримує ця потужна вузда, завжди перебуває ближче до зла. Адже саме такий вигляд мали б ви в очах товариства, якби у вас зав’язалася близька дружба з паном де Вальмоном, хоч якою б вона була невинною.

Мене налякала палкість, із якою ви його захищаєте, і тому я поспішаю передбачити вірогідні ваші заперечення. Ви назвете мені пані де Мертей, якій пробачили цей зв’язок. Ви запитаєте, чому я його приймаю. Ви скажете, що він не лише не знехтуваний порядними людьми, але що він прийнятий і навіть користується успіхом у так званому добірному товаристві. Я гадаю, що зможу відповісти вам на все.

Щодо пані де Мертей, то вона дійсно гідна всілякої поваги, має, можливо, лише той недолік, що надміру впевнена у власних силах: вона спритний візник, якому забавно їхати, маневруючи серед скель над прірвами, і якого виправдовує лише успіх.

Справедливо хвалити її за це, але небезпечно було б наслідувати її приклад: вона сама згодна з цим і засуджує себе. У міру того як збільшується її життєвий досвід, вона стає більш суворою, і я не побоюся запевнити вас, що в цьому разі вона була б зі мною згодна.

Щодо мене особисто, то я не виправдовуватиму себе більше, ніж інших. Звичайно, я приймаю пана де Вальмона, і він усіма прийнятий: це ще одна непослідовність разом із тисячею інших, які керують суспільством. Ви не гірше за мене знаєте, що всі помічають їх, нарікають на них і продовжують їм підкорятися. Пан де Вальмон – людина з хорошим ім’ям, великим достатком, безліччю приємних якостей – рано усвідомив, що для того, аби підпорядкувати собі товариство, досить уміти з однаковою спритністю користуватися похвалою і кепкуванням. Ніхто не володіє в такій мірі цим подвійним даром: за допомогою одного він спокушає, інший вселяє страх до нього. Його не шанують, але йому лестять. Таке його становище в нашому світі, який, скоріше, обережний, аніж мужній, вважає за краще не боротися з ним, а жити у мирі.

Але ні сама пані де Мертей і ніяка інша жінка, напевно, не наважилася б зачинитися десь у селі майже наодинці з такою людиною. І найскромнішій, найдоброзвичайнішій із усіх судилося подати приклад такої безтурботності! Пробачте мені це слово: воно продиктоване дружбою. Милий мій друже, сама ваша чесність, вселяючи вам відчуття безпеки, зраджує вас. Подумайте, що суддями будуть, з одного боку, люди легковажні, несхильні вірити в доброчесність, якої їм не виявити у своєму середовищі, а з іншого – зловмисні, які робитимуть вигляд, що не вірять у неї, щоб помститися вам за те, що ви її маєте. Подумайте: на те, що ви нині робите, не зважилися б і багато чоловіків. Дійсно, серед молодих людей, чиїм занадто вже безперечним оракулом є пан де Вальмон, найбільш розсудливі побоюються здаватися занадто близько пов’язаними з ним. А ви, ви цього не боїтесь! Ах, повертайтеся, повертайтеся швидше, заклинаю вас… Якщо аргументів моїх недостатньо, щоб переконати вас, поступіться хоча б моєму дружньому почуттю. Це воно змушує мене поновлювати наполягання, і воно має виправдати їх. Вам воно здасться занадто суворим, а я хотіла б, аби заклик його виявився зайвим. Але я вважаю за краще, щоб ви більше скаржилися на надмірну дбайливість моєї дружби, ніж на її недбалість.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 33

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якщо ви страшитесь успіху, ласкавий віконте, якщо ви самі маєте намір забезпечити супротивника зброєю і менше прагнете перемогти, ніж битися, мені більше нічого сказати вам. Поведінка ваша – сама обачність. Якби не було так, воно було б самою дурістю. Правду сказати, я боюся, що ви самі себе обманюєте.

Докоряю я вам не за те, що ви упустили момент. З одного боку, я не дуже впевнена, що він настав, а з іншого боку, незважаючи на все, що з цього приводу говориться, я прекрасно знаю, що упущена нагода завжди може знову випасти, тим часом як необачний крок не завжди вдається виправити.

Але справжній ваш промах у тому, що ви затіяли листування. Сумніваюся, щоб ви в змозі були передбачити тепер, до чого це може привести. Чи, бува, не розраховуєте ви довести цій жінці, що вона мусить здатися? Мені уявляється, що істиною цією переймаються під впливом почуття, а не силою міркування, і щоб переконати в ній, треба не доводити, а зворушити. Але який сенс зворушувати листами, якщо вас самого не буде тут же, щоб скористатися нагодою? Нехай навіть ваші красномовні фрази викличуть любовне сп’яніння, – чи, бува, не спокушаєте ви себе надією, що воно триватиме достатньо довго, аби роздум не встиг перешкодити освідченню? Подумайте, скільки часу буде потрібно для листа і скільки часу мине, поки листа передадуть за призначенням, і передусім розміркуйте, чи може жінка з правилами на зразок цієї вашої ханжі довго хотіти того, чого вона прагне ніколи не хотіти? Цей спосіб годиться з дівчатками, які можуть писати «я люблю вас», не усвідомлюючи, що тим самим кажуть «я готова здатись». Але, на мою думку, розсудлива доброчесність пані де Турвель чудово розуміє значення слів. Ось чому, незважаючи на перевагу, яку ви над нею здобули в бесіді, вона завдала вам поразки в листі. А чи знаєте ви, що відбувається надалі? Через те тільки, що починаєш сперечатися, не хочеш поступатись. Підшукуючи увесь час переконливі аргументи, знаходиш їх, а потім тримаєшся за них не стільки тому, що вони такі вже хороші, скільки для того, щоб не виявити непослідовності.

До того ж – дивуюсь, як ви цього самі не помітили! – найважче в любовних справах – писати те, чого не відчуваєш. Я маю на увазі – правдоподібно писати: користуєшся ж усе одними і тими ж словами, але розташовуєш їх не так, як слід, або, вірніше сказати, розташовуєш їх по порядку – і квит. Перечитайте свого листа: його написано так послідовно, що кожна фраза видає вас із головою. Охоче вірю, що президентша ваша досить недосвідчена, щоб цього не помітити, але хіба це важливо? Належного враження він однаково не справить. Це як у більшості романів: автор із сил вибивається, прагнучи зображувати запал, а читач залишається холодним. Єдиний виняток – «Елоїза».²³ І, незважаючи на весь талант її автора, саме це спостереження завжди вселяло мені думку, що в основі «Елоїзи» лежить істинна подія. Не те, коли говориш. Маючи звичку володіти своїм голосом, легко надаєш йому чутливості, а до цього додається вміння легко проливати сльози. Погляд горить бажанням, але воно поєднується з ніжністю. Нарешті, за деякої недоладності живої мови легше зображувати зніяковілість та розгубленість, у яких і полягає справжнє красномовство любові. Особливо ж присутність предмета нашої любові заважає нам міркувати і змушує бажати поразки. Повірте мені, віконте, якщо вас просять більше не писати, скористайтеся цим, аби виправити свою помилку, і чекайте нагоди заговорити. Знаєте, ця жінка сильніша, ніж я гадала. Вона вміло захищається, і якби лист не був таким довгим і фразою щодо вдячності вона не давала вам привід почати все наново, то зовсім не видала б себе.

Мені здається, ви можете бути впевнені в успіху вже тому, що вона витрачає надто багато сил одразу. Я передбачаю, що вона вичерпає їх у словесному захисті, а на захист самої себе в неї вже нічого не залишиться.

Повертаю вам обидва ваші листи, і, якщо ви схильні дотримувати обережності, вони будуть останніми до миті, коли ви здобудете щастя. Шкода, вже пізня година, а то я поговорила б із вами про маленьку Воланж, – вона робить великі успіхи, і я нею дуже задоволена. Здається, я доб’юся свого раніше, ніж ви; радійте цьому, віконте. На сьогодні – прощавайте.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 34

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ви надзвичайно красномовні, чарівний мій друже, але навіщо так вибиватися з сил, доводячи всім відомі речі? Щоб досягти успіху любові, краще говорити, ніж писати: ось, здається, все, до чого зводиться зміст вашого листа. Але ж це ж самі ази мистецтва спокуси. Зауважу тільки, що ви робите лиш один виняток із цього правила, а тим часом їх два. До дівчаток, які ступають на цей шлях із боязкості й віддаються через необізнаність, треба додати тих, що мудрують, які ступають на нього із самолюбства й яких марнославство заманює в пастку. Так, наприклад, я впевнений, що графиня де Б***, яка відразу відповіла на мого першого листа, любила тоді мене не більше, ніж я її, і що вона вбачала в листуванні лише можливість із деяким блиском поговорити на тему любові.

Хай там як, будь-який адвокат скаже вам, що загальне правило аж ніяк не завжди застосовується до кожного конкретного випадку. Ви ось вважаєте, що в мене є вибір між листуванням і живою мовою, а справа йде не так. Після того, що сталося дев’ятнадцятого, смиренниця зайняла оборонні позиції й почала уникати зустрічей, виявляючи значно більше спритності, ніж я. Якщо так триватиме, вона змусить мене серйозно подумати про способи здобути в цій справі перевагу. Бо я, безумовно, не дозволю, щоб вона хоч у чомусь здобула перемогу. Навіть листи мої слугують приводом для маленької війни. Не задовольняючись тим, що вона залишає їх без відповіді, вона відмовляється навіть приймати їх. При кожному листі потрібно вдаватися до якої-небудь хитрості, й вони далеко не завжди вдаються.

Ви пам’ятаєте, яким простим способом я передав їй першого листа. З другим теж було не важче. Вона попросила мене повернути їй її листа, а я замість того передав мого, не викликавши ані найменшої підозри. Але чи то від досади, що я ошукав її, чи то з примхи, чи то, кінець кінцем, через свою доброчесність – бо врешті-решт, вона змусить мене в цю доброчесність повірити, – вона наполегливо відмовляється прийняти третього. Проте я сподіваюся, що незручне становище, в яке її трохи не поставила ця відмова, виправить її на майбутній час.

Я був не занадто здивований, коли вона відмовилася прийняти листа, якого я їй просто подав: це вже означало б піти на певну поступку, а я чекаю тривалішої оборони. Після цієї спроби, зробленої, так би мовити, мимохідь, для проби, я вклав свого листа в інший конверт і, вибравши час її туалету, коли з нею була пані де Розмонд і служниця, послав його з моїм єгерем, звелівши йому сказати їй, що це папір, якого вона в мене просила. Я вірно вгадав, що вона побоїться незручного пояснення, до якого змусила б її відмова. І дійсно, вона взяла листа, і мій посланець, якому сказано було придивитися до виразу її обличчя, помітив тільки легкий рум’янець – скоріше зніяковіння, ніж гніву.

Тому я радів, цілком упевнений, що або вона залишить цього листа в себе, або, якщо побажає повернути його, їй доведеться побути зі мною наодинці, що дало б мені можливість поговорити з нею. Але приблизно за годину один із її слуг з’являється в мою кімнату і передає мені від своєї пані пакет іншого вигляду, ніж був мій; на конверті ж я впізнаю такий жаданий мені почерк.

Поспішно розпечатую…

У пакеті міститься мій же власний лист, не розпечатаний і лише складений удвоє. Підозрюю, що на цю диявольську хитрість наштовхнуло її побоювання, аби я не виявився менш, ніж вона, педантичним щодо розголосу.

Ви знаєте мене, і вам немає чого описувати мою лють. Довелось, одначе, знову набути холоднокровності й знаходити нові способи. Ось що я придумав.

Звідси щодня посилають за листами на пошту, яка розташована приблизно за три чверті льє від замку. Для цієї мети користуються замкнутим ящиком на кшталт церковної карнавки для збирання пожертвувань, один ключ від якої зберігається у начальника пошти, а інший – у пані де Розмонд. Кожен із мешканців замку опускає в нього свої листи в будь-який час протягом дня, і ввечері їх відносять на пошту, а вранці приносять із пошти листи, адресовані в замок. Усі слуги, як господарські, так і сторонні, виконують цей обов’язок по черзі. Була черга не мого слуги, але він зохотився піти на пошту під приводом, що в той бік йому потрібно у справі.

Я ж написав свого листа. На конверті я змінив почерк і досить вдало підробив діжонський поштовий штемпель, адже мені здалося забавним, домагаючись тих же прав, що і її чоловік, писати звідти, де він перебуває, а також і тому, що спокусниця моя весь день говорила, що дуже хотіла б отримати листи з Діжона. Я визнав за благо зробити їй цю приємність.

Вживши цих застережних заходів, легко було приєднати цього листа до інших. Завдяки такому способу я виграв і можливість бути свідком того, як його буде прийнято, бо тут прийнято, зібравшись до сніданку, чекати доставки листів, перш ніж розійтися. Нарешті принесли листи.

Пані де Розмонд відчинила ящик. «Із Діжона», – сказала вона, передаючи листа пані де Турвель. «Це не почерк мого чоловіка», – зауважила та з занепокоєнням, поспішно ламаючи печатку. З першого ж погляду вона зрозуміла, в чому справа, і обличчя її так змінилося, що пані де Розмонд звернула на це увагу й запитала: «Що з вами?». Я теж підійшов зі словами: «В цьому листі що-небудь жахливе?». Боязка богомолка очей не сміла підвести, не промовила ні слова і, щоб приховати зніяковіння, удавала, що пробігає очима послання, якого не в змозі була прочитати. Я насолоджувався її зніяковінням і, будучи не проти злегка подражнити її, додав: «Ви нібито заспокоїлися. Можна сподіватися, що цей лист скоріше здивував, аніж засмутив вас». Тоді гнів надихнув її краще, ніж могла б зробити обережність. «У цьому листі, – відповіла вона, – містяться речі, які мене ображають, і я дивуюсь, як мені наважились їх написати». – «Хто ж це?» – перервала пані де Розмонд. «Він без підпису, – відповіла розгнівана красуня, – але і лист і автор його викликають у мене однакове презирство. Я була б дуже вдячна, якби більше не заговорювали зі мною про нього». З цими словами вона розірвала зухвале послання, запхала рештки в кишеню, підвелась і вийшла з кімнати. Але хоч скільки б вона гнівалась, а лист все ж таки був у неї, і я сподіваюся, що цікавість спонукала її прочитати його повністю.

Детальний опис цього дня завів би мене занадто далеко. Докладу чернетки обох моїх листів: ви будете обізнані не гірше за мене самого. Якщо ви хочете бути в курсі цього листування, доведеться вам навчитися розбирати мої карлючки, бо ні за що у світі не погоджусь я на нудьгу ще раз переписувати їх начисто. Прощавайте, мій милий друже.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 35

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Я мушу підкорятися вам, добродійко, я мушу довести вам, що, незважаючи на всі мої гріхи, в які у вас є бажання вірити, у мене все ж таки достатньо чуйності, щоб не дозволити собі жодного докору, і достатньо мужності, щоб змусити себе принести найтяжчі жертви. Ви приписуєте мені мовчання та забуття! Що ж, я змушу свою любов мовчати і забуду, якщо знайду сили, жорстокість, із якою ви до неї поставилися.

Певна річ, бажання знадобитися вам іще не давало мені на це права, і я готовий визнати: саме лише те, що мені так потрібна ваша поблажливість, не було ще достатньою підставою домогтись її від вас. Але, убачаючи в любові моїй образу, ви забуваєте, що коли це гріх, то ви самі одночасно і причина його, і виправдання. Забуваєте ви також, що я вже звик відкривати вам свою душу навіть тоді, коли довірливість могла завдати мені шкоди, і вже не в змозі був приховувати від вас почуття, що охоплюють мене. Ви ж вважаєте наслідком моєї зухвалості те, що породжено щиросердою відвертістю. У нагороду за любов найніжнішу, найблагоговійнішу, найсправжнішу ви відкидаєте мене далеко від себе. Ви говорите мені навіть про свою ненависть… Хто б не став скаржитися на таке поводження? Лиш я підкоряюсь і покірливо все терплю: ви завдаєте мені ударів, а я продовжую поклонятися вам. Немислима влада ваша наді мною робить вас самодержавною володаркою моїх почуттів, і якщо протистоїть вам сама тільки любов моя, якщо її ви не в силах зруйнувати, то лише тому, що вона – ваше творіння, а не моє.

Я не прошу взаємності, бо ніколи не спокушався надією на неї. Я не чекаю навіть і жалості, хоча міг би на неї сподіватися, пам’ятаючи про увагу, яку ви до мене іноді виявляли. Але, признаюся, мені здається, я можу просити про справедливість.

Я дізнався від вас, добродійко, що хтось постарався зашкодити мені у ваших очах. Якби ви слухалися порад друзів, то не дозволили б мені навіть наблизитися до вас – такі власні ваші слова. Хто ж ці такі ревні друзі? Поза сумнівом, люди такі суворі, такі непідкупно доброчесні не заперечували б, якби ви їх назвали. Поза сумнівом, вони не побажали б залишитися в тіні, бо це поєднало б їх із найнижчими наклепниками, і мені залишаться невідомими як імена їх, так і звинувачення. Подумайте, добродійко, що, позаяк ви судите мене на цій підставі, я маю право дізнатись і те, й інше. Підсудному не ухвалюють вироку, не сказавши, в чому його звинувачують, і не назвавши обвинувачів. Я не прошу ніякої іншої милості й заздалегідь ручаюся, що зумію виправдатися, зумію змусити їх відректися від своїх звинувачень.

Якщо я, може, занадто зневажав порожні чутки людей, чиєю думкою мало дорожу, то ваша повага – справа зовсім інша, й якщо я готовий усе життя присвятити тому, щоб здобути її, то не дозволю нікому безкарно відняти її в мене. Вона для мене тим дорогоцінніша, що їй я буду, без сумніву, вдячний за прохання, з яким ви побоюєтеся до мене звернутись і яке, за вашими словами, надало б мені право на вашу вдячність. Ах, я не тільки не домагався б її, я, навпаки, вам був би вдячний за неї, якби ви дали мені можливість зробити вам приємне. Почніть же з того, щоб поставитися до мене справедливіше, і не приховуйте, чого б ви від мене бажали. Якби я міг здогадатися, в чому справа, то звільнив би вас від клопоту самій заговорювати про це. До радості бачити вас додайте щастя послужити вам, і я вихвалятиму вашу доброту. Що може зупиняти вас? Не боязнь же відмови, сподіваюсь? Я відчуваю, що цього не в силах був би вам пробачити. Те, що я не повертаю вам вашого листа, – не відмова. Більше, ніж ви, хотів би я, щоб він не був мені необхідним. Але я, звикнувши вірити, що у вас ніжна душа, я лише в цьому листі бачу вас такою, якою ви прагнете здаватися. Коли я благаю небо про те, щоб ви стали чутливішою – з вашого листа роблю висновок я, що ви сховалися б за сотню льє від мене швидше, ніж погодилися б на це. Коли все у вас посилює і виправдовує мою любов, воно знову повторює мені, що любов моя для вас – образа; і коли, бачачи вас, любов цю я вважаю вищим благом, мені треба прочитати написане вами, аби переконатися, що вона – лише жорстокі тортури. Тепер вам буде зрозуміло, що найбільшим щастям для мене було б мати можливість повернути вам цього фатального листа. Вимагати його у мене і тепер – означало б дозволити мені не вірити більше тому, що в нім написано. Сподіваюся, ви не сумніваєтеся, з якою готовністю повернув би я вам його.

Із ***, 25 серпня 17…