Kitabı oku: «По той бік принципу задоволення», sayfa 2

III

Двадцять п’ять років інтенсивної роботи призвели до того, що безпосередні завдання психоаналітичної техніки сьогодні геть інші, ніж були на початку. Колись лікар-психоаналітик не міг прагнути нічого більшого, як визначити у пацієнта приховане несвідоме, надати цій інформації належний вигляд і, за слушних обставин, повідомити її пацієнтові. Психоаналіз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскільки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацієнта до підтвердження висновків психоаналітика за допомогою власних спогадів. На цьому етапі головна увага приділялася опору хворого – мистецтво аналітика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опір, указати на нього хворому і шляхом дружнього переконання спонукати до відмови від опору (тут залишається місце для навіювання, що діє як перенесення).

Поступово ставало дедалі ясніше, що прихована мета – зробити свідомим несвідоме – таким шляхом теж не зовсім досяжна. Хворий може згадати не все витіснене; крім того, він не зможе згадати найголовніше і переконатися у правильності повідомленого йому. Він швидше змушений повторити витіснене у вигляді нових переживань, ніж згадати його як частину колишніх переживань, як того хотів би лікар⁹. Це відтворення, що виступає з такою несподіваною точністю і правдивістю, завжди містить частину інфантильного сексуального життя, Едіпового комплексу або його модифікацій, і закономірно відбивається в області перенесення, тобто на стосунках із лікарем. Якщо у процесі лікування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишній невроз замінився на новий – невроз перенесення. Лікар намагався, наскільки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади і якомога менше допускати повторення. Відносини, що усталюються між спогадами та відтвореннями, у кожному випадку бувають різними. Лікар, зазвичай, не може оминути цю фазу лікування. Він має змусити пацієнта знову пережити частину забутого життя і стежити за тим, щоб у належний спосіб з’ясувалося те, що схиляє хворого сприймати позірну реальність як відображення забутого минулого. Якщо це вдається, то вдається також достатньою мірою переконати хворого, від чого й залежить лікувальний ефект.

Щоб чіткіше виявити це «нав’язливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляється у процесі психоаналітичного лікування неврозів, слід насамперед звільнитися від помилкової думки, ніби під час подолання опору маєш справу з опором несвідомого. Несвідоме, тобто витіснене, не робить жодного опору зусиллям лікаря, воно саме тільки того й прагне, щоб прорватися до свідомості, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формі реального вчинку. Опір лікуванню походить із тих-таки вищих сфер і систем психіки, які свого часу здійснили витіснення. Оскільки мотиви опору і навіть опір як такий уявляються нам під час лікування несвідомими, то ми змушені обрати найбільш доцільний спосіб висловлення. Ми уникнемо неясності, якщо замість протиставлення несвідомого свідомому протиставлятимемо когерентне Я і витіснене. Багато що в самому Я, безперечно, є несвідомим, а саме те, що слід назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвідомим. Після такої заміни суто описового звороту виразом систематичним або динамічним, ми можемо сказати, що опір аналізованих пацієнтів походить з їхнього Я, і тоді ми негайно починаємо розуміти, що «нав’язливе повторення» слід приписати витісненому несвідомому. Ця тенденція, ймовірно, могла б виявитися не раніше, ніж зустрічні зусилля лікування послаблять витіснення.

Немає сумніву в тому, що опір свідомого і передсвідомого Я послуговує принципу задоволення, маючи на меті уникнути невдоволення, яке виникає внаслідок звільнення витісненого, і наші зусилля спрямовуються на те, щоб за допомогою принципу реальності досягти примирення з поточним невдоволенням. Проте у яких відносинах із принципом задоволення перебуває «нав’язливе повторення» як прояв витісненого? Ясно, що велика частина з того, що «нав’язливе повторення» змушує нас пережити знову, має завдавати Я прикрощів (невдоволення), оскільки сприяє здійсненню витіснених потягів, а це, як ми зазначили, означає невдоволення, що не суперечить «принципу задоволення»: невдоволення для однієї системи є водночас задоволенням для іншої. Новий і дивовижний факт, який ми хочемо тепер змалювати, полягає в тому, що «нав’язливе повторення» відтворює також ті переживання з минулого, які не передбачають жодної можливості задоволення, що не могли спричинити задоволення навіть раніше витіснених потягів.

Ранній вияв інфантильної сексуальності приречений на загасання внаслідок несумісності панівних у цей період бажань із реальністю і недостатнім розвитком дитини. Рання сексуальність жорстоко придушується, що спричиняє болісні й глибокі переживання. Втрати й невдачі у сфері сексуальності залишають тривале порушення самопочуття у вигляді нарцисичного рубця; за моїми спостереженнями та дослідженнями Марціновського¹⁰, це найважливіший елемент у поширеному серед невротиків почутті неповноцінності. Сексуальне дослідження, обмежене недостатнім фізичним розвитком дитини, не призводить до жодного задовільного результату; звідси пізніші нарікання, мовляв, я ні до чого не здатний, мені ніколи не щастить. Ніжний емоційний зв’язок з одним із батьків – здебільшого, протилежної статі – призводить до неминучого розчарування, до марного очікування задоволення, до ревнощів у разі народження нової дитини, що недвозначно вказує на «невірність» коханого батька або матері; власна ж спроба зробити таке дитя, розпочата з трагічною серйозністю, ганебно провалюється; обмеження пестощів, які віддаються тепер маленькому братику, зростання виховальних вимог, суворі слова, а іноді навіть покарання – усе це, зрештою, розкриває повним обсягом тяжку образу, яка випала дитині. Є декілька типів такого переживання, що регулярно повертаються після того, як настає кінець доби інфантильної любові.

Усі ці тяжкі залишки досвіду і хворобливі афективні стани повторюються невротиками шляхом перенесення і переживаються знову й знову з великою майстерністю. Невротики схильні до зривання незавершеного лікування, вони відтворюють для себе повторне переживання образи, змушують лікаря вдаватися до різких слів і холодного ставлення, знаходять відповідні об’єкти для своїх ревнощів – вони замінюють палке дитяче жадання інфантильного періоду на обіцянку великого дарунку, який, зазвичай, залишається так само нереалістичним і нездійсненним, як тодішнє бажання. Ніщо з усього цього ніколи не могло принести жодного задоволення; слід би припустити, що, виявляючись як елементи пам’яті, спогади завдають трохи меншого болю, ніж коли їх переживають, як новий досвід. Звісно, йдеться про дію імпульсів, які мають спричинити задоволення, але досвід нагадує, що вони й тоді, до витіснення, спричиняли невдоволення. Та попри болісний характер досвіду під впливом потужної примусової сили ці дії повторюються, незважаючи ні на що.

Те саме перенесення, що психоаналіз розкриває у невротиків, можна також знайти у житті не невротичних людей. У їхньому житті ці явища справляють враження вивертів лихої долі, демонічної сили, натомість психоаналіз від самого початку вважав, що така доля автоматично обумовлюється ранніми інфантильними впливами. Нав’язливість, що її супроводжує, не відзначається характерним для невротиків «нав’язливим повторенням», і ці особи ніколи не виявляли ознак невротичного конфлікту, що вилився б у формування симптомів. Так, трапляються особи, в яких стосунки з людьми завжди складаються за одним взірцем: благодійники, яких потім із ненавистю залишають їхні вихованці; хоч би як різнилися у деталях конкретні випадки, цим людям, здається, судилося випробувати всю гіркоту невдячності; чоловіки, в яких кожна дружба закінчується тим, що їх зраджує друг; інші, які часто у своєму житті обирають для себе або висувають для суспільства якусь особу на роль абсолютного авторитету, а потім самі цей авторитет відкидають, щоб замінити його новим; закохані, у яких кожна історія ніжних стосунків проходить однакові фази й закінчується тим самим тощо. Ми не надто дивуємося цьому «вічному поверненню того самого», коли йдеться про активне ставлення особи до перебігу її життя, і знаходимо у її вдачі відповідні риси, що наче й призводять до таких повторень досвіду. Набагато більше враження справляють на нас випадки, де особа, здається, переживає щось пасивно, ніяк на події не впливає, а однак її доля знову й знову повторюється. Згадаймо, наприклад, історію жінки, яка тричі поспіль виходила заміж, і щоразу чоловіки її хворіли, і вона мусила доглядати їх до смерті¹¹. Захопливо поетичний приклад такого випадку дає Тассо у романтичному епосі «Звільнений Єрусалим». Герой його, Танкред, ненавмисне вбив свою кохану Клорінду, яка виступила проти нього у постаті ворожого лицаря. Після її поховання він потрапляє у страшний зачарований ліс, що навіює жах на військо хрестоносців. Танкред розрубує там своїм мечем високе дерево, з рани дерева точиться кров, і він чує голос Клорінди, душа якої була замкнена у цьому дереві: вона докоряє лицареві за те, що знову завдав болю своїй коханій.

На підставі клінічних спостережень над процесом перенесення і над долями окремих людей ми наважимося висунути гіпотезу, що у психічному житті справді присутня тенденція до нав’язливого повторення, яка виходить за межі принципу задоволення; і відтак ми вважаємо за можливе пояснити цією тенденцією як сни пацієнтів із травматичним неврозом, так схильність дітей до гри. У всякому разі ми тільки у рідкісних випадках можемо відокремити вплив нав’язливого повторення від дії інших мотивів. Ми вже згадували, які інші тлумачення допускає виникнення дитячої гри. Пристрасть до імітації та пряма насолода від задоволення потягів, здається, з’єднуються тут у внутрішній зв’язок. Явища перенесення, напевне, послуговують опору витісненому з боку Я; нав’язливе повторення теж покликане підтримувати Я, що твердо обстоює принцип задоволення. Раціональний аналіз обставин показує, як багато з того, що називають «вивертами долі», має об’єктивне пояснення і вже не потребує інших, містичних мотивів. Найменш підозрілими в цьому розумінні видаються посттравматичні сни, але, за уважнішого вивчення інших прикладів, доводиться визнати, що пояснити всі факти відомими нам мотивами не вдасться. Залишається багато такого, що виправдовує нав’язливе повторення, і це останнє здається нам найпершим, елементарнішим елементом, що має силу примусу більшу, ніж відсунутий ним убік принцип задоволення. Якщо у психічному житті є таке явище, як нав’язливе повторення, ми б хотіли дізнатися, якій функції воно відповідає, за яких умов може виявлятися і у яких стосунках перебуває з принципом задоволення, якому ми досі приписували панування над перебігом процесів збудження у психічному житті.

IV

Тепер ми переходимо до теоретичних міркувань – часом, далекосяжних – які кожен із нас, залежно від особистого бачення проблеми, може прийняти або відкинути. Подальша спроба послідовної розбудови нашої концепції здійснюється тільки з бажання передбачити, куди вона може, зрештою, привести.

Ця психоаналітична концепція пов’язана з отриманим із дослідження несвідомих процесів фактом, який полягає у тому, що свідомість не є неодмінною ознакою психічних процесів, а є їх особливою функцією. Висловлюючись метапсихологічно, можна ствердити, що свідомість є роботою окремої системи, яку ми назвемо тут Bw. Оскільки свідомість передбачає головним чином сприйняття подразнень, що приходять до нас із довкілля, а також почуттів задоволення і невдоволення, які можуть виникати лише зсередини нашого психічного апарату, ми можемо визначити просторове розташування для системи W-Bw¹². Вона має лежати на кордоні зовнішнього і внутрішнього, будучи повернутою до зовнішнього світу і втілюючи інші психічні системи. Ми далі помічаємо, що з прийняттям цього ми не відкрили нічого нового, але лише приєдналися до розглядання анатомії мозку, яка локалізує свідомість у мозковій корі, у цьому зовнішньому оповиваному шарі нашого центрального нервового апарату. Анатомія мозку зовсім не повинна ставити собі запитання, чому, розмірковуючи анатомічно, свідомість локалізовано саме із зовнішнього боку мозку замість того, щоб захистити її, заховавши де-небудь глибоко всередині. Можливо, ми скористаємося цими даними для подальшого пояснення нашого розуміння системи W-Bw.

Свідомість не єдина властивість, яку ми припускаємо у процесах, що відбуваються у цій системі. Спираючись на дані психоаналізу, ми вважаємо, що процеси збудження залишають в інших системах тривалі сліди як основу пам’яті, тобто сліди спогадів, які не мають нічого спільного зі свідомістю. Часто вони залишаються особливо стійкими та тривалими, якщо їх викликав процес, який ніколи не досягав свідомості. Однак складно припустити, що такі тривалі сліди збудження зберігаються також у системі W-Bw. Якби вони завжди залишалися свідомими, то дуже скоро обмежили б здатність цієї системи до сприйняття нових збуджень¹³; і, навпаки, якби вони завжди залишалися несвідомими, то поставили б нас перед необхідністю пояснити існування несвідомих процесів у системі, функціонування якої, зазвичай, супроводжується феноменом свідомості. Припущенням, яке виділяє свідомість в особливу систему, ми б нічого не змінили і нічого б не виграли. Та якщо це міркування навіть не є вирішальним, воно таки змушує нас замислитися, чи можуть поєднуватися всередині тієї самої системи свідомість і збереження сліду в пам’яті. Ми могли б сказати, що у системі Bw процес збудження здійснюється свідомо, але не залишає жодного тривалого сліду; усі сліди процесу, на яких базується спогад, у разі поширення цього збудження, переносяться на найближчі внутрішні системи. З цього приводу я накреслив схему, яку представив 1900 року в теоретичній частині «Тлумачення снів». Якщо подумати, як мало ми знаємо з інших джерел про виникнення свідомості, то варто зарезервувати певне значення за твердженням, до якоїсь міри обґрунтованим, що свідомість виникає на місці слідів спогаду.

Таким чином, систему Bw має вирізняти та особливість, що процес збудження не залишає в ній, на відміну від інших психічних систем, тривалої зміни її елементів, а спричиняє щось на кшталт спалаху в явищі усвідомлення. Таке ухилення від загального правила вимагає роз’яснення за допомогою одного моменту, що спадає на думку винятково у процесі дослідження цієї системи, і таким моментом, відсутнім в інших системах, могло б виявитися винесене назовні розташування системи Bw, її безпосередній контакт із довкіллям.

Уявімо собі живий організм у гранично спрощеній формі – як недиференційовану бульбашку подразнювальної речовини – її обернена до зовнішнього світу поверхня є диференційованою внаслідок свого розташування і послуговує органом, що сприймає подразнення. Ембріологія як повторення філогенезу, справді, показує нам, що центральна нервова система утворюється з ектодерми і що сіра мозкова речовина є нащадком примітивної зовнішньої поверхні і успадкувала всі найістотніші властивості такої. Здавалося б цілком можливим, що внаслідок безперервної навали зовнішніх подразнень на поверхню бульбашки, її субстанція до певної глибини змінюється таким чином, що процес збудження відбувається на поверхні інакше, ніж у глибших шарах. Унаслідок чого утворилася кора настільки пропалена подразненнями, що забезпечує найліпші умови для сприйняття подразників і вже нездатна до подальших трансформацій. Перенесення такої моделі на систему Bw означало б, що її елементи не могли б зазнавати жодних тривалих змін під час збудження, оскільки ці елементи вже гранично модифіковані попередніми впливами. Відтак вони підготовані до виникнення свідомості. У чому саме полягає модифікація субстанції і що саме відбувається в ній у процесі збудження, про це можна скласти собі певне уявлення, яке, однак, на разі ще не випадає перевірити. Можна припустити, що, перебігаючи від одного елемента до іншого, збудження має долати певний опір, і це зменшення опору залишає тривалий слід збудження (торування шляхів); у системі Bw такий опір під час переходу від одного елементу до іншого, не виникає. З цим уявленням можна пов’язати Бройєрове розрізнення статичної (зв’язаної) і вільної рухомої енергії в елементах психічних систем¹⁴; елементи системи Bw володіли б, у такому разі, не зв’язаною, а винятково вільною рухомою енергією. Проте я вважаю, що впевнено висловлювати такі твердження зараз було б завчасно. Та в будь-якому разі, за допомогою цих міркувань, ми зв’язали виникнення свідомості з розташуванням системи Bw і з притаманними їй особливостями перебігу процесу збудження.

Ми маємо висвітлити ще один аспект становища живої бульбашки з її корковим шаром, що сприймає подразнення. Цей невеличкий суб’єкт живої матерії обертається у безмежному довкіллі, зарядженому енергією величезної сили, і якби він не був забезпечений захистом від подразників, то давно загинув би під дією могутніх подразнень. Він забезпечує себе захистом за допомогою того, що його зовнішня поверхня змінює структуру, властиву живому, і стає до певної міри неорганічною: тепер уже, у вигляді особливої оболонки або мембрани, він стримує подразнення, тобто дбає про те, щоб енергія зовнішнього світу поширювала тільки невелику частину своєї сили на ті шари, що залишилися живими з найближчих. Ці шари, захищені від більшого обсягу первісної сили подразнення, можуть відтак цілковито віддатися засвоєнню всіх допущених до них подразнень. Натомість зовнішній шар, завдяки своєму відмиранню, оберігає дедалі глибші шари від такої долі – принаймні доти, поки подразнення не досягає сили, здатної пробити цей захист. Для живого організму такий захист від надміру подразнень є, мабуть, завданням важливішим, ніж навіть сприйняття подразників; його забезпечує власний запас енергій, найбільше прагнення якого захищати свої особливі форми перетворення цієї енергії від нівелювання – власне, від руйнівного впливу енергії ззовні, яка, за інтенсивністю, перевищує його власну. Сприйняття подразнень головним чином має на меті орієнтуватися в напрямку і властивостях подразнень, що надходять ззовні, а для цього виявляється достатнім брати із зовнішнього світу лише невеликі проби й оцінювати їх у невеликих дозах. У високорозвинених організмів сприйнятливий корковий шар колишньої бульбашки давно заховався вглибину організму, залишивши на поверхні тільки частину своєї площі під безпосереднім загальним захистом від роздратування. Це органи чуття, які мають пристосування для сприйняття специфічних подразників і спеціальні засоби для захисту від надміру інтенсивних подразнень і затримки неадекватних видів подразнень. Для органів чуття характерним є те, що вони переробляють лише дуже незначну кількість зовнішнього подразника, тобто вони беруть із довкілля лише його найдрібніші зразки. Органи чуття можна порівняти із щупальцями, що обмацують зовнішній світ, а потім знову ховаються від нього.

Я дозволю собі на цьому місці коротко торкнутися питання, яке заслуговує на ґрунтовне вивчення. Кантове твердження про те, що час і простір становлять необхідні форми нашого мислення, сьогодні, з огляду на деякі встановлені психоаналізом дані, підлягає певному перегляду. Ми переконалися, що несвідомі душевні процеси лежать «поза часом». Це, перш за все, означає, що вони не впорядковані хронологічно, час нічого в них не змінює, уявлення про час немає сенсу до них застосовувати. Цю негативну властивість можна ліпше зрозуміти шляхом порівняння зі свідомими психічними процесами. Наше абстрактне уявлення про час майже залежить виключно від якості роботи системи W-Bw і має відповідати самосприйняттю цієї останньої. За такого способу функціонування системи має обиратися інший шлях захисту від роздратування. Я знаю, що ці твердження видаються доволі туманними, але змушений тут обмежитися такими натяками.

Ми зазначали, що жива бульбашка має бути забезпечена захистом від подразників із довкілля. Перед тим ми також стверджували, що найближчий її корковий шар має бути диференційованим органом для сприйняття подразнень ззовні. Цей чутливий корковий шар, майбутня система Bw, отримує збудження також зсередини. Розташування цієї системи між зовнішніми і внутрішніми впливами та відмінності умов для впливів із того чи іншого боку є вирішальними обставинами для роботи цієї системи та всього психічного апарату. Проти зовнішніх впливів існує захист, який зменшує силу цих подразнень до вельми помірних доз; щодо внутрішніх впливів, такий захист неможливий, збудження глибоких шарів безпосередньо і не зменшуючись поширюється на цю систему, причому характер перебігу цих процесів викликає низку відчуттів задоволення і невдоволення. У всякому разі збудження, що походять від них, ліпше відповідають способу роботи цієї системи за своєю інтенсивністю і за іншими якісними властивостями (наприклад, за своєю амплітудою), ніж роздратування, спричинені подразниками з довкілля. Усі ці обставини остаточно визначають дві речі: по-перше, переважання над усіма зовнішніми подразненнями відчуттів задоволення і невдоволення, які виступають індикаторами процесів, що відбуваються всередині апарату; по-друге, діяльність, спрямовану проти таких внутрішніх збуджень, які призводять до надмірного збільшення невдоволення. Звідси може виникнути схильність ставитися до них таким чином, ніби вони здійснюють свій вплив не зсередини, а ззовні, щоб до них можна було застосувати ті ж самі захисні заходи, що застосовуються проти зовнішніх подразників. Таким є походження проекції, що їй належить така вагома роль у виникненні патологічних процесів.

У мене складається враження, що ми наблизилися до розуміння панування принципу задоволення; але ми ще не з’ясували, як бути з тими випадками, які цьому принципу суперечать. Тому зробимо наступний крок. Подразники ззовні достатньо сильні, щоб пробити захист від зовнішніх роздратувань, ми називаємо травматичними. Я вважаю, що поняття травми передбачає виникнення загрози для захисту від роздратувань, в інших випадках ефективному. Така подія, як зовнішня травма, напевне викличе величезний розлад в енергетиці організму й урухомить усі захисні засоби; принцип задоволення у цій ситуації безсилий. Організм виявляється неспроможним стримати переповнення психічного апарату настільки великою кількістю подразнень. Перед ним постає інше завдання, яке полягає в тому, щоб подолати це роздратування, психічно зв’язати навалу зовнішніх подразнень, щоб потім їх нейтралізувати.

Ймовірно, специфічне невдоволення від фізичного болю є наслідком того, що захист від подразнень у певний момент і у певному місці пробито. Від цього місця, з периферії, рухаються до центрального психічного апарату постійні зовнішні збудження у такий спосіб, як вони, зазвичай, можуть приходити тільки зсередини¹⁵. То якої реакції ми можемо очікувати на цей прорив? З усіх боків буде залучена активна енергія [Besetzungsenergie, «енергія, що заряджає»], щоб створити відповідно високе енергетичне наповнення навколо ушкодженого місця. Створюється найсильніша компенсація [Gegenbesetzung, «зворотне заряджання»], для здійснення якої поступаються своїм запасом енергії інші психічні системи, через що помітно послаблюються і втрачають звичний рівень працездатності, інші психічні функції. На таких прикладах ми хочемо навчитися застосовувати наші метапсихологічні моделі до такого роду первинних фактів.

Отже, ми доходимо висновку, що навіть система з високим енергетичним потенціалом може сприймати надходження нової незв’язаної енергії, перетворюючи її на статичну, тобто психічно її «зв’язуючи». Що вищий потенціал власної статичної енергії, то вища її сила зв’язування; і навпаки, що нижчий цей потенціал, то меншою мірою система здатна сприймати та засвоювати енергію, то більш руйнівними будуть наслідки порушення захисту від зовнішніх подразників. Неправильно було на заперечення проти такого пояснення висувати начебто набагато простіше, за яким збільшення енергетичного потенціалу навколо місця прориву є прямим наслідком проникнення сюди подразників. Якби це було так, у психічному апараті відбулося б тільки збільшення енергетичного потенціалу, а послаблення болю і виснаження всіх інших систем залишилися б непоясненими. Навіть найсильніші захисні дії проти болю не суперечать нашому поясненню, оскільки вони виникають рефлекторно, тобто без посередництва психічного апарату. Невизначеність усіх наших теоретичних побудов, які ми називаємо метапсихологічними, пов’язана з тим, що ми нічого не знаємо про природу процесу збудження в елементах психічних систем, а тому не маємо права бодай на якісь припущення; у цьому розумінні ми оперуємо невідомою величиною X, яку переносимо у кожну чергову формулу. Нам легко допустити, що цей процес відбувається з кількісно різною енергією; не вважатимемо неймовірним, що він може мати більше ніж одну якість (наприклад, форму амплітуди); ми приймаємо припущення Бройера про дві форми енергії: вільну рухому, яка прагне розрядження, і статичний запас енергії психічних систем (або їх елементів). Можливо, ми маємо також пристати на припущення, що «зв’язування» енергії, яка проходить у психічний апарат, полягає у її переведенні з вільного рухомого стану в статичний.

Я вважаю, що варто спробувати пояснити звичайний травматичний невроз наслідком великого прориву захисту від зовнішніх подразнень. Тим було б відновлено в своїй основі старе наївне вчення про шок, на противагу – нехай новішому і психологічно вимогливішому – вченню, яке надає етіологічне значення не механічному впливу, а переляку і страху за життя. Зрештою, обидва підходи нескладно примирити; психоаналітичне розуміння травматичного неврозу майже ідентичне теорії шоку в її загальному формулюванні. Якщо остання пояснює сутність шоку безпосереднім ушкодженням молекулярної або гістологічної структури нервових елементів, то ми намагаємося зрозуміти вплив травми, виходячи з концепції прориву захисту від подразнень і викликів, які ця подія створює для організму. Умовою виникнення неврозу є брак підготовленості у вигляді тривожності [Angstbereitschaft]¹⁶, який створює надлишок енергії в системах насамперед у тих, що сприймають подразнення. Унаслідок зниженого енергетичного потенціалу системи не в змозі зв’язувати збудження у тому обсязі, що надходить до них, і тим легше здійснюються вже згадувані наслідки прориву захисту від подразнень. Ми вважаємо, таким чином, що підготовленість у вигляді тривожності з поліпшенням енергетичного потенціалу системи сприйняття становить останню лінію захисту від зовнішніх подразнень. Для цілої низки травматичних чинників різниця між непідготовленістю і підготовленістю у вигляді підвищення енергетичного потенціалу систем може стати вирішальною для кінцевого результату – він не залежатиме безпосередньо від сили самої травми. Якщо сни травматичних невротиків так регулярно повертають їх до ситуації катастрофи, то ці сни, в усякому разі, не виступають виконанням бажання, галюцинаторне здійснення якого стало функцією за панування принципу задоволення. Проте ми мусимо припустити, що вони здійснюють інше завдання, яке має бути реалізоване раніше, ніж почне здійснювати своє панування принцип задоволення. Ці сни намагаються впоратися з подразненням через розбудову почуття тривожності, брак якого став причиною травматичного неврозу. Вони висвітлюють, таким чином, функцію психічного апарату, яка, нітрохи не суперечачи принципу задоволення, здійснюється незалежно від нього і, як видається, є первісною, ніж прагнення до задоволення й уникнення невдоволення.

Тут було б доречно вперше визнати виняток із правила, за яким сни завжди виступають як здійснення бажань. Тривожні сни, як я неодноразово стверджував і детально доводив, не є винятком так само, як сни-покарання, які здійснюють належне покарання за виконання забороненого бажання і виступають таким чином як здійснення бажання особливого «почуття провини», реакції на витіснений потяг. Однак сни травматичних невротиків, які ми обговорюємо, не можна розглядати з точки зору здійснення бажань, і так само це заледве можливо щодо снів, які відтворюють спогади про психічні інфантильні травми. Такі сни, що їх нам випадає аналізувати у пацієнтів із неврозами, радше відображають тенденцію до нав’язливого повторення, яку підкріплює у процесі психоаналізу бажання – уже аж ніяк не несвідоме – виявити все забуте і витіснене. Таким чином, функція снів, що полягає в усуненні приводів до переривання сну за допомогою здійснення бажань, які можуть сну перешкоджати, виявляється не первісною: сни можуть лише в тому разі впоратися із завданням усунення шкідливого збудження, коли в усьому психічному житті панує принцип задоволення. Якщо ж існує «потойбіччя» принципу задоволення, то можна уявити собі давнішу добу, що передувала появі тенденції здійснення бажань уві сні.

Насправді, це не суперечить більш пізній функції сну. Однак, якщо ця тенденція зазнає порушень, постає запитання: чи можливі у практиці психоаналізу сни, які в інтересах психічного зв’язування травматичних уражень схиляються до тенденції нав’язливого відтворення? Відповідь на це запитання, безперечно, буде ствердною.

Щодо «воєнних» неврозів, то в іншій роботі я довів, що – настільки, наскільки сама назва означає щось більше, ніж просте посилання на обставини виникнення захворювання – вони можуть бути травматичними неврозами, виникненню яких сприяв Я-конфлікт.

Згадуваний факт¹⁷, що водночас із психотравмою серйозне фізичне поранення зменшує ймовірність виникнення травматичного неврозу, тепер стає зрозумілішим, надто, якщо згадати про дві обставини, виявлені психоаналітичним дослідженням: по-перше, що механічні потрясіння слід вважати одним із джерел сексуального збудження (порівняйте зауваження про вплив коливання та їзди залізницею у «Трьох нарисах з теорії сексуальності»), і, по-друге, що хворобливий і гарячковий стан істотно впливає на розподіл лібідо. Таким чином, механічна дія травми звільняє ту кількість сексуального збудження, що діє травматично, унаслідок недостатньої тривожної готовності, а поранення тіла в той самий момент через нарцисичне зосередження лібідо на постраждалому органі зв’язує надлишок збудження.