Kitabı oku: «Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше», sayfa 2

Гельдерлін

Важко смертному пізнати блаженних.

«Смерть Емпедокла»⁶

Священний сонм

…земля у темряві і холоді

бачили б ви, вигризли б душу біди,

якби не посилали боги інколи

юнаків таких благих,

які відновлюють життєву свіжіть.

«Смерть Емпедокла»

Нове дев’ятнадцяте століття не любить свою ранню юність. Народилось вогняне покоління: полум’яно і сміливо піднімається воно з розпушеного ґрунту Європи, одночасно з різних сторін, назустріч зорі нової свободи. Фанфари революції пробудили цих юнаків, блаженна весна духу, нова віра полум’янить їхні душі. Неможливе раптом стало близьким, вся міць і пишність світу стали здобиччю кожного сміливця, відтоді як двадцатитрирічний Каміль Демулен⁷ одним відважним жестом зруйнував Бастилію, відтоді як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’єр⁸ – ураганом декретів змусив тремтіти імператорів і королів, відтоді як скромний корсиканський капітан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд і руками авантюриста захопив найкоштовнішу корону світу. Їхній час настав, час юних: подібний першій ніжній мураві після першого весняного дощу, раптово сходить цей героїчний посів світлого, натхненного юнацтва.

Одночасно у всіх країнах піднімається він із поглядом, зверненим до зірок, і прямує через поріг нового століття немов у власне царство. Вісімнадцяте сторіччя, здавалося їм, належало мудрецям і старцям, Вольтеру і Руссо, Лейбніцу⁹ і Канту, Гайдну і Віланду¹⁰, повільним і терплячим, великим і вченим: тепер черга за юністю і сміливістю, нетерпінням і пристрастю. Потужно здіймається бурхлива хвиля: з часів Ренесансу Європа не бачила чистішого духовного підйому, прекраснішого покоління.

Нове століття не любить свою сміливу молодість, воно боїться її повноти, сповненої недовірливого трепету перед екстатичною силою її надлишку. І залізною косою воно немилосердно косить свій весняний посів. Сотні тисяч сміливців забирають наполеонівські війни, аж п’ятнадцять років смертоносний млин перемелює найблагородніших, найсміливіших, найбільш життєрадісних представників усіх народів, і земля Франції, Німеччини, Італії, аж до снігових полів Росії і пустель Єгипту, скроплена і напоєна їхньою трепетною кров’ю. І наче не тільки це юнацтво, цей цвіт найактивнішого населення воно б хотіло вбити, але і сам дух юності: самовбивча лють накриває не лише солдатів, учасників війни, – а й мрійників і співаків, які юними переступили поріг століття, ефебів духу¹¹, блаженних співців; на найсвітліших представників юного покоління піднімає воно нищівний меч. Ніколи за такий короткий час не приносилася в жертву настільки велична гекатомба поетів і художників, як на зорі нового століття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькості своєї фатальної години, вітав гучним гімном. Ніколи не знімала доля більш суворих жнив чистих і рано відкритих образів. Ніколи вівтар богів не був такий рясно зрошений божественною кров’ю.

Різноманітна їхня смерть, але для всіх передчасна, всім судилася в час найвищого внутрішнього піднесення. Перший, Андре Шеньє¹², юний Аполлон, в якому для Франції воскрес еллінізм, в останній кареті терору здійснив свій останній шлях: ще один день, один-єдиний день, ніч з восьмого на дев’яте термідора¹³, – і він був би врятований від кривавої плахи і повернутий своїм антично чистим звукам. Але фатум його не пощадив, і його, і інших: жорстокою волею, як Гідра, він знищив ціле покоління.

Після довгих століть Англії знову дано було ліричного генія, мрійливого, елегантного юнака, Джона Кітса¹⁴, блаженного вісника всеєдності, – у двадцять шість років рок вириває останній подих з його дзвінких грудей. Над його труною схиляється його брат по духу, Шеллі¹⁵, полум’яний мрійник, природою обраний доносити її прекрасні таємниці; вражений, він співає брату по духу похоронну пісню, найпрекраснішу з усіх, коли-небудь присвячених поетом поетові, елегію «Адонаїс»; але минає рік, – і безглузда буря викидає його труп до Тірренських берегів. Лорд Байрон, його друг, найулюбленіший спадкоємець Ґете, поспішає до місця його загибелі і, як Ахілл Патроклу, запалює вогнище біля південного моря¹⁶: у полум’ї підноситься прах Шеллі до неба Італії, а він, лорд Байрон, через два роки, у Месолонгіоні, згорає в лихоманці. Одне десятиліття – і благородний ліричний цвіт, пророслий в Англії, у Франції, знищений.

Але і для молодого покоління Німеччини не менш сувора ця жорстока рука: Новаліс¹⁷, містично осягнувши найглибші таємниці природи, передчасно згасає як свічка, тане в темній келії. Кляйст, охоплений бурхливим відчаєм, прострілює собі череп; Раймунд¹⁸ теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера¹⁹ в двадцять чотири роки забирає нервова гарячка. Вільгельм Гауфф, оповідач із виключно багатою уявою, нерозцвілий геній, сходить у могилу у двадцять п’ять років, і Шуберт, перетворена в мелодію душа всіх цих співців, завчасно видає останню пісню. Всіма язвами і отрутами хвороби, вбивством і самогубством винищується молоде покоління: благородно меланхолійний Леопарді²⁰ в’яне в похмурій недузі; Белліні²¹, оспівувач «Норми», вмирає в магічному розквіті; Грибоєдов, світлий розум пробудженої Росії, заколотий у Тіфлісі якимось персом. Його похоронну колісницю – пророчий збіг! – зустрічає на Кавказі Олександр Пушкін, новий геній Росії, її духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишається зовсім мало: за кілька років його вражає на дуелі смертельна куля. Ніхто з них не досягає сорокарічного віку, лише деякі доживають до тридцяти; так, в одну ніч зломлена дзюркотлива лірична весна, найяскравіша, яку знає Європа, розбите і розсіяне священне зібрання юнаків, котрі на всіх мовах співають гімн природі і блаженствам світу. Самотньо, як Мерлін у зачарованому лісі²², поза часом, напівзабутий, напівлегендарний, сидить у Веймарі Ґете, мудрий старець, і лише з його старечих вуст зрідка ще зривається орфічна пісня²³. Предок і спадкоємець нового покоління, яке він переживає зі здивованим поглядом, зберігає він у своїй бронзовій урні дзвінкий вогонь.

Тільки один-єдиний з священного сонму, найчистіший зі всіх, Гельдерлін, надовго залишається на обпаленій землі: воістину незвичайна його доля. Ще цвітуть його уста, ще бродить його старіюче тіло по німецькій землі, ще блукає його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще підносить він побожний погляд до «батька ефіру», до вічного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескінченним сном. Як Тіресія²⁴, віщуна, не вбили, а засліпили ревниві боги того, хто їх підслухав. Як Іфігенію²⁵, священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою і забрали в Понт духу, у кіммерійський морок почуттів. Завіса на його вустах і морок навколо його душі: ще десятки тьмяних років живе він із збентеженою свідомістю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе і для світу, і тільки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллється в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть і вмирають люди, – він не знає про це. Шиллер і Ґете, Наполеон і Кант, боги його юності, давно пішли зі світу, гуркотливі залізниці зорали його Німеччину, яку він бачить тільки в сновидіннях, міста стискаються в кулак, країни стираються з лиця землі, – ніщо не зачіпає його потонуле у снах серце. Поступово сивіє волосся; боязка, примарна тінь колишньої краси, бродить він вулицями Тюбінгена, забава дітей, посміховисько студентів, які не знають, який великий дух прихований, змертвілий під трагічною маскою: всі живі давно вже забули про нього. Якось, десь у середині нового століття, Беттіна²⁶, почувши, що він (колись зустрінутий нею як божество) ще тягне своє «зміїне життя» в будинку скромного столяра, злякалася, немов побачила вихідця зі світу Аїда²⁷, – таким чужим епосі був його далекий образ, так відлунало його ім’я, так забута була його велич. І коли одного разу він ліг і тихо помер, ця непомітна смерть не викликала відгомону в німецькому світі, як безшумне падіння осіннього листка. Ремісники опускають його в поношеному одязі в могилу, тисячі списаних ним аркушів губляться або недбало зберігаються і десятки років припадають пилом у бібліотеках. Непрочитаною, несприйнятою залишається для цілого покоління героїчна звістка останнього, найчистішого вісника священного сонму.

Як грецька статуя в надрах землі, на роки, на десятиліття ховається духовне обличчя Гельдерліна в тумані забуття. Але коли, нарешті, любовною рукою витягнутий з мороку торс, нове покоління трепетно відчуває нев’янучу чистоту цього юнацького образу, немов виліпленого з мармуру. У дивовижній пропорційності постає образ останнього ефеба німецького еллінізму, і знову, як колись, натхнення розквітає на його співучих устах. Всі весни, їм провіщенні, увічнені в його образі. І з сяючим, просвітленим чолом приходить він у нашу епоху з темряви, немов із таємничої вітчизни.

Дитинство

Часом посилають боги з тихої обителі

Улюбленців своїх до чужих на короткий строк,

Щоб, згадуючи чистий образ,

Смертного серце радість дізналася.

Будинок Гельдерліна розташований у Лауфені, у патріархальному монастирському селі на березі Неккара, у кількох годинах шляху від батьківщини Шиллера. Це м’який і лагідний світ сільської Швабії – наймальовничіша в Німеччині місцевість, її Італія: Альпи не тиснуть похмурим масивом, і все ж відчувається їхня близькість, сріблястими згинами ллються ріки, зрошуючи виноградники, привітність населення пом’якшує суворість алеманського племені і втілює його в пісні. Родючий, але вимогливий до обробки ґрунт, м’яка, але не розкішна природа; реміснича праця природно поєднується з землеробською. Ідилічна поезія завжди знаходить батьківщину там, де природа прихильна до людини, і, занурений у глибокий морок, поет із розчуленим почуттям згадує про втрачені пейзажі:

 
Ангели батьківщини! Ви, перед якими погляд, навіть сильний,
Та й коліна тремтять у чоловіка, коли він один,
Він мусить триматися за когось із близьких, благатиме,
Щоб з ним разом вони радості ношу несли,
Хвала вам, благі!
 

Яку ніжність, яку елегійну м’якість знаходить його скорботнне піднесення, коли він оспівує цю Швабію, своє небо під небом вічності, умиротворено повертаючись у русло рівного ритму хвилями екстатичного почуття, коли він віддається цим спогадам! Покинувши батьківщину, відданий своїй Елладі, обманутий у своїх сподіваннях, відтворює він із ніжних спогадів все ту ж картину свого дитячого світу, викарбувану навіки в урочистому гімні:

 
Землі блаженні! Немає тут пагорба без лози виноградної,
Восени в пишних садах падають фрукти дощем.
Радісно миють у водах свої ноги палаючі гори,
Глави їхні тішать вінки мохів і зелених гілок.
І, наче діти на плечах сивого високого діда,
Лізуть по схилах глухих замки й хатини угору.
 

Все своє довге життя він прагне на цю батьківщину, немов до неба своєї душі: дитинство Гельдерліна – це його найясніший, найщасливіший, найпроменистіший час.

Ніжна природа оточує його, жіночна ніжність охороняє його ранні роки: немає у нього батька, немає (з волі злої долі) нікого, хто б міг прищепити йому твердість і суворість, зміцнити м’язи його почуттів для боротьби з вічним ворогом, з життям, – все у нього не так, як у Ґете, у якого дух педантичної дисципліни з ранніх років розвиває почуття відповідальності і надає воску потягів планомірні форми. Благочестя вчать його лише бабуся і ніжна мати, і рано вже мрійливий розум несеться в першу безмежність всякої юності: у музику. Але ідилія швидко закінчується. У чотирнадцять років чутлива дитина переселяється в монастирську школу в Денкендорф, потім у Маульбронський монастир, у вісімнадцять – у Тюбінгенський інститут – закритий навчальний заклад, який він закінчує лише в кінці 1792 року, – майже ціле десятиліття ця волелюбна особистість нудиться в чотирьох стінах, у монастирській келії, у гнітючій скупченості. Контраст занадто різкий, щоб не викликати хворобливу, навіть руйнівну дію: мрійлива свобода невимушених ігор у полі й на річковому березі, жіночний затишок материнських турбот змінюються чорним чернечим одягом, монастирською дисципліною, механічно розподіленою по хвилинах роботою. Шкільні, монастирські роки для Гельдерліна те саме, що для Кляйста роки в кадетському корпусі: перетворення придушеного почуття в чутливість, розвиток надмірної збудливості, підготовка потужного внутрішнього напруження, відсіч реальному світові. Щось у його душі надірвано, надламано назавжди. «Я зізнаюся тобі, – пише він через десять років, – у мене є одна схильність, що залишилася від дитячих років, від мого тодішнього серця, вона і тепер мені найдорожча – це була воскова м’якість… Але саме цю частину мого серця найменше щадили, доки я був у монастирі». Коли він залишає за спиною важкі двері інституту, найблагородніше, найприхованіше ядро його життєвої віри вже підточене і наполовину всохло, перш ніж він виходить на світло денного сонця. І вже витає навколо його поки ще ясного юнацького чола – правда, лише легким подихом – тиха меланхолія, те почуття розгубленості в світі, якому судилося все більше згущуватися з роками, затьмарюючи його душу, щоб, врешті-решт, приховати від його погляду всяку радість.

Так, уже тут, у напівтемряві дитинства, у вирішальні роки дозрівання, починається цей невиліковний розкол у душі Гельдерліна, невблаганна цезура, що розділяє навколишній світ і його власний. І ця рана не затягується ніколи: вічно живе в ньому почуття покинутої на чужині дитини, вічна туга за рано втраченою блаженною вітчизною, яка часом є йому як fata morgana, у поетичному мареві сподівань і спогадів, музики і мрій. Невпинно відчуває себе вічний юнак насильно скинутим з небес дитинства, перших сподівань, невідомої прабатьківщини – на жорстку землю, у ворожу сферу; і з ранньої пори, з першої суворої зустрічі з дійсністю, гноїться в його пораненій душі почуття ворожнечі до світу. Гельдерлін не здатний вчитися у життя, і все, що він випадково набуває, уявна радість і тверезість, розчарування і щастя – все це невпинно змінює в ньому негативну оцінку дійсності. «О, з юних років світ тримає мій дух при собі», – пише він одного разу Нейферу²⁸, і дійсно – він ніколи не вступає з ним у зв’язок і в зносини, він стає зразком того, що в психології називається «інтровертивним типом», одним з тих характерів, які недовірливо усувають усілякі зовнішні імпульси і тільки зсередини, від самого початку пророслих паростків, розвивають своє духовне обличчя. Вже юнаком він повертається в мріях до переживань дитинства, вживається в сподівання міфічних часів, у небувалий світ Парнасу²⁹. Половина його віршів варіює один і той же мотив, нерозв’язний контраст між довірливим, безтурботним дитинством і ворожим, чужим ілюзіям, практичним життям, контраст «існування в часі» і духовного буття. У двадцять років він дає одному зі своїх віршів сумну назву «Колись і нині», і в гімні «До природи» вічна мелодія його світосприйняття виливається в строфи:

 
У дні, коли твоїм грав покровом
І квіткою на лоні ніжному був,
Твоє серце в кожному звуці новому,
Повторюючи, серцем трепетним ловив,
У дні, коли ще з тугою і вірою
Перед тобою, багатий, як ти, стояв,
Світ любив ще величезною мірою
І для сліз ще приводів не знав;
У дні, коли за сонцем відлітав
Серце, немов почувши поклик його,
Зірки братами своїми кликало,
Дізнавалося у веснах божество,
У дні, коли ще за свіжим лугом
Дух твій, дух твій, радісно дзвенячи,
У серці хвилі піднімав, —
Золотий час знав я.
 

Але на цей гімн дитинству відповідає вже в похмурому мінорі продиктована раннім розчаруванням ворожість до життя:

 
Все мертво, все, що мене зростило,
Радість світу юного мертва.
Ці груди, в яких жило небо,
Нині – луг, де скошена трава.
Нехай весна співає мені, як колись,
Пісню, щоб тривоги все дізнатися, —
Та до ранку життя немає повернення,
Серцю знову весни вже не знати.
Краща любов завжди страждає,
Те, що любимо ми, одна лише тінь,
Якщо снів золотих душа не знає,
Для мене мертвий природи покров,
Як шляхи далекі до вітчизни,
У дні веселі не знало ти,
Серце, ти її не знайдеш у житті,
Якщо мало для тебе мрії.
 

У цих строфах, у незліченних варіаціях, що повторюються в його творчості, романтичне ставлення до життя висловлене вже з повною визначеністю; погляд його завжди звернений у минуле, «на чарівну хмару, якою огорнув мене добрий геній мого дитинства, щоб я не побачив занадто рано всю дріб’язковість навколишнього варварського світу». Уже юнаком він вороже усуває потік зовнішніх переживань: у минуле і в височінь – єдині устремління його душі, ніколи не прагне він у реальне життя, завжди – за його межі. Він не знає і не хоче знати зв’язку з часом, хоча б у сенсі боротьби. І він спрямовує всі сили на мовчазне терпіння, на самозбереження в цноті. Як ртуть – воді і вогню, пручається субстанція його душі всякому поєднанню і обміну. Тому його оперізує фатальна, непереможна самотність.

Розвиток Гельдерліна, власне кажучи, закінчено, коли він залишає школу. Надалі він лише підвищував інтенсивність своїх почуттів, але не розвивався в сенсі матеріально-чуттєвого збагачення. Він нічому не хотів вчитися, нічого не хотів запозичати від ворожої йому сфери повсякденності; його чуйний інстинкт чистоти забороняв йому зливатися з буденною матерією життя. Але тоді він стає злочинцем – у вищому сенсі – відносно світового закону, і його доля – в античному дусі – спокутою його hybris³⁰, героїчної, священної гордині. Бо законом життя є злиття, він не терпить байдужості до його вічного коловороту: хто відмовляється зануритися в цей гарячий потік, той гине біля берега від спраги; хто не бере участь у ньому, той приречений назавжди залишитися поза життям, у трагічний самоті.

Намагання Гельдерліна служити тільки мистецтву, а не життю, тільки богам, а не людям, містить – повторюю: у вищому, у трансцендентальному сенсі, – як і домагання його Емпедокла, нездійсненну, перебільшену вимогу. Бо тільки богам дано панувати в чистому, цнотливому, і неминучою стає відплата, своїми безчесними силами мстить життя тому, хто його зневажає: воно відмовляє йому в хлібі насущному, – і той, хто не хоче йому служити, впадає в найпринизливіше рабство. Саме тому, що Гельдерлін відмовляється від частини, він позбавляється всього; саме тому, що його дух відкидає кайдани, життя його стає підвладним. Краса Гельдерліна – і водночас його трагічна провина: в ім’я світу вищого, піднесеного він бунтує проти нижчого, тлінного світу, від якого він несеться геть лише на крилах поезії. І лише в ту мить, коли він пізнає сенс свого призначення – свій відхід, героїчну загибель, – він опановує долю: лише короткий термін – від сходу до заходу сонця – належить йому, – від відплиття до фатального шторму, – але цей пейзаж юності – героїчний пейзаж: скеля наполегливого духу, оточена вируючими хвилями нескінченності, загублене у вирі бурі вітрило, буремний, оповитий блискавицями зліт у хмари.

Портрет тюбінгенського періоду

Людей ніколи я не міг зрозуміти.

На лоні благих богів я ріс.

Наче сонячний промінь сяє в єдиному збереженому ранньому портреті образ Гельдерліна: струнка юнацька постать, біляве волосся спадає м’якою хвилею, відкриваючи ясний, немов ранковим світлом осяяний лоб. Ясні також уста, і жіночно м’які щоки, готові миттєво спалахнути рум’янцем, ясні очі під гарним вигином чорних брів; жодної таємної риси в цьому ніжному образі, яка б натякала на суворість або гордовитість, скоріше – дівоцька сором’язливість, таємно-ніжна хвиля почуття. «Благопристойність і чемність» відзначає в ньому з першої зустрічі і Шиллер, і легко уявити собі скромного юнака в строгому вбранні протестантського магістра, який задумливо бродить монастирськими коридорами в чорному одязі без рукавів, з білим збористим коміром. Він нагадує музиканта, – можна навіть вловити деяку схожість з юнацьким портретом Моцарта, – і таким охоче малюють його шкільні товариші. «Він грав на скрипці – правильні риси його обличчя, м’який його вираз, стрункий стан, його акуратний, чистий одяг і цей безсумнівний відбиток піднесеного у всій його суті – закарбувалися в моїй пам’яті навіки». Важко уявити собі різке слово на цих ніжних вустах, нечистий помисел у мрійливому погляді, низьку думку на благородно піднесеному чолі, але так само важко поєднувати веселощі з аристократично м’якою стриманістю цього вигляду, і таким, боязко захованим у себе, наглухо замкнутому в собі, описують його товариші: ніколи він не приєднувався до спільноти, і лише в трапезній, у колі друзів, захоплено читає вірші Оссіана³¹, Клопштока³² і Шиллера або музикою висловлює свій мрійливий екстаз. Не будучи гордим, він створює навколо себе непомітну огорожу: коли він, суворий, стрункий, виходить з келії, немов назустріч комусь незримому, вищому, їм здається, «ніби Аполлон проходить по залі». Навіть у далекому від мистецтва, скромному синові пастора, який написав ці слова, образ Гельдерліна мимоволі викликає спогад про Елладу, його таємну вітчизну.

Але тільки на мить так яскраво, немов освітлений променем духовного світанку, виступає його образ із грозового мороку його долі, божественний образ із божественного неба. До нас не дійшли його портрети в зрілому віці, – неначе доля забажала зберегти нам Гельдерліна тільки на світанку, тільки сяючий лик вічного юнака, приховавши від нас чоловіка (яким він насправді ніколи й не був), а вже потім – під збляклою, висохлою маскою здитинілого старого. У проміжку – таємниця і морок: лише за усними переказами можна здогадуватися про поступове згасання голубиного блиску, яке оточувало цей дівочо-цнотливий вигляд, про відліт піднесено-окриленої, сяючої юності. Та «чемність», яка полонила Шиллера, застигає в судомній напрузі, лякливість перетворюється на мізантропію: у потертому однострої домашнього вчителя, останній за столом, по сусідству з оплаченою лакейською лівреєю, він привчає себе до принижених, раболіпних жестів: боязкий, заляканий, змучений, безпорадно страждаючи від усвідомлення своєї духовної сили, він втрачає вільну, дзвенячу ходу, яка ніби на крилах ритму несла його по хмарах; водночас і внутрішня рівновага полишає його. Гельдерлін рано стає недовірливим і підозрілим, «найнезначніше, швидкоплинне слово могло його образити», двозначність становища робить його невпевненим у собі і перетворює його зранене, безсиле самолюбство в суміш гіркоти і впертості, глибоко затаєну в грудях. Все наполегливіше він приховує свій внутрішній світ від грубощів розумової черні, якій він змушений служити, і поступово ця особиста догідливість всмоктується в його плоть і кров. Тільки безумство, що, як будь-яка пристрасть, виявляє все приховане на дні душі, робить огидно явною цю внутрішню гримасу: раболіпство, за яким гувернер приховував свій внутрішній світ, перетворилося на хворобливу манію самознищення, у відлякуючу привітність, у нескінченні присідання і принизливі поклони, якими він зустрічає кожного незнайомця, обсипаючи його титулами (в постійному страху бути впізнаним): «Ваша святосте! Ваша величносте! Ваша милосте!» І обличчя його поступово набуває стомленого, байдужого виразу, властивого людині, котра заховалась глибоко у собі; затьмарюється погляд, колись мрійливо спрямований у височінь; мерехтячи і згасаючи, він нагадує тліюче полум’я; час від часу спалахує під віями яскраво і зловісно блискавка демона, якому вже віддана його душа. Нарешті, горбиться через роки забуття стрункий стан і – грізний символ! – нахиляється вперед під вагою голови, і, коли п’ятдесят років потому, через півстоліття після юнацького портрета, ми в малюнку олівцем знову зустрічаємо зображення колись «проданого в небесний полон» юнака, вражені, ми дивимося на худорлявого, беззубого старого, який, спираючись на палицю, урочисто піднявши руку, декламує вірші в порожній простір, у бездушний світ. Лише природна відповідність обрисів єства торжествує над внутрішнім руйнуванням, і лоб, приховуючи падіння духу, зберігає благородну опуклість: як статуя, біліє він під сивиною густого і довгого волосся, являючи враженому погляду непорушну чистоту. Охоплені жахом, споглядають рідкісні відвідувачі примарну маску Скарданеллі, марно намагаючись впізнати в ній вісника фатума, який благоговійно, неповторно віщує красу і зловісний трепет віщих сил. Але він, на жаль! «далекий і непричетний». Тільки тінь Гельдерліна ще сорок років у темряві блукає по землі: викрадений богами поет в образі вічного юнака. В іншій сфері сяє нев’янучою чистотою його «обличчя»: у невгасимому відтворенні його наспівів.