Kitabı oku: «Лист незнайомої (збірник)», sayfa 3

У присутності батьків вони вдають із себе тихих і наївних, а потім надолужують свою стриманість надмірною жвавістю. Вони неймовірно збуджені, нерви їхні напружені до краю, очі, що раніше світилися лагідно й рівно, тепер яскраво палають, і погляд їхній став багато глибший. Вони такі безпорадні в своєму невпинному вистежуванні й підгляданні, що все більше й більше прихиляються одна до одної серцем. Часом серед тієї розгубленості в них раптово спалахує потреба вилити свої почуття, тоді вони рвучко пригортаються одна до одної або вмиваються сльозами. Здавалося б, без будь-якої причини в їхньому житті настала раптом криза.

Серед багатьох кривд, на які вони зробилися тепер дуже вразливі, одну вони відчувають найдужче. Зовсім непомітно, ніби змовившись, обидві вони намагаються якось потішити свою зажурену фройляйн – зробити їй якусь радість. Вони готують свої завдання ретельно і дбайливо, допомагають одна одній, ніколи не галасують, не дають жодного приводу для скарг, попереджають кожне її бажання. Але фройляйн зовсім того не помічає і це завдає їм жалю. Вона дуже змінилася останнім часом. Іноді, як котрась з дівчаток звертається до неї, вона здригається, немов її збудили. І дивиться тоді так, наче не тямить, де вона, й поволі повертається назад десь із далекої далини. Буває, що вона годинами сидить нерухомо, поринувши в свої думки. Тоді сестри ходять навшпиньки, щоб не заважати їй, бо, заполонені таємницею, невиразно відчувають: вона тепер думає про свою дитину, яка живе десь далеко від неї. І все більшою, все міцнішою, піднімаючися з глибин їхньої жіночості, що саме почала прокидатися, стає їхня любов до фройляйн, яка зробилася тепер така лагідна й така тиха. Її звична весела хода стала тепер спокійнішою, її рухи обережнішими, і діти вбачають у цьому ознаки прихованого суму. Вони ніколи не бачать, щоб вона плакала, а проте повіки її часто бувають червоні. Вони помічають, що фройляйн намагається приховати від них своє горе, і впадають у розпач, що не можуть їй допомогти.

І ось одного разу, коли фройляйн одвернулася до вікна й притулила хусточку до очей, менша набирається раптом відваги, бере її тихенько за руку і каже:

– Фройляйн, ви такі сумні останнім часом… Правда ж, ми в тому не винні?

Фройляйн зворушено дивиться на дівчинку і гладить її рукою по м’якому волоссі.

– Ні, діти, ні, – каже вона. – Звичайно, ви в тому не винні.

І ніжно цілує її в чоло.

Отак вони чатують і стежать, не пропускаючи повз свою увагу нічого з того, що робиться навколо. І ось одна з них, зайшовши якось до кімнати, почула кілька слів. То була тільки одна фраза, бо батьки миттю урвали розмову, але кожне слово викликає в дівчаток тепер тисячу здогадів. «Мені теж дещо впало в око, – сказала мати. – Я вчиню їй допит». Дівчинка спочатку подумала, що йдеться про неї, і, перелякана, побігла до сестри по допомогу й пораду. Але під час обіду вони помічають, що батьки їхні раз у раз допитливо поглядають на задумливе обличчя фройляйн, а потому ззираються між собою.

По обіді мати звертається, наче між іншим, до фройляйн:

– Будь ласка, зайдіть до мене в кімнату. Я маю з вами поговорити.

Фройляйн мовчки нахиляє голову. Дівчатка тремтять, вони відчувають: зараз має щось статися.

І відразу, тільки-но фройляйн заходить до материної кімнати, вони мчать за нею. Це підслухування під дверима, це нишпорення по кутках, підглядання та вистежування стало для них звичайнісінькою річчю. Вони вже зовсім не відчувають ні ганебності, ні зухвалості своєї поведінки, в них тільки одна думка, одна мета – викрити всі таємниці, якими дорослі затуляють від них життя.

Вони підслухують. Але до них долітає тільки невиразний шепіт. По тілі в них пробігає нервове тремтіння. Вони бояться: ану ж усе, що тут відбувається, обмине їх і вони нічого не довідаються.

Але раптом у кімнаті починають говорити голосніше. Це материн голос. Він звучить злісно й сердито.

– Ви гадали, що всі люди сліпі, що ніхто цього не помітить? Уявляю собі, як ви виконували свій обов’язок із такими думками й з такою моральністю! Кому тільки я доручила виховання своїх дітей, своїх дочок! Бог його святий знає, як ви їх виховували!

Фройляйн, мабуть, щось заперечує. Але вона говорить надто тихо, і діти нічого не можуть зрозуміти.

– Це все відмовки, та й годі! Кожна легковажна жінка завжди має напоготові якусь відмовку. Віддається першому-ліпшому і ні про що не думає. А далі – як бог дасть!.. І ви ще хочете бути вихователькою, вчити дівчаток! Це ж просто нахабство! Невже ви думаєте, що я вас у такому стані й далі триматиму в своєму домі?

Діти підслухують під дверима. Вони тремтять з переляку і нічогісінько не розуміють, але їх сповняє жахом гнівний материн голос. А тепер вони чують у відповідь тихий, гіркий плач фройляйн. Сльози ллються в них з очей. А їхня мати стає ще лютіша.

– Це єдине, що ви вмієте, – лити сльози. Та мене ваш плач не зворушує. До таких, як ви, я не маю співчуття. Що з вами тепер буде, мене нітрохи не обходить. Ви самі добре знаєте, до кого маєте вдатися, я вас навіть і не питаю про те. Я знаю тільки одне – того, хто так підло занедбав свій обов’язок, я жодного дня не потерплю більше в своєму домі.

Відповідь на це – тільки ридання, таке розпачливе, несамовите ридання, що діти за дверима тремтять, наче в пропасниці. Вони ще ніколи не чули, щоб хтось так плакав. І невиразно відчувають, що той, хто так плаче, не може бути винний. Тепер їхня мати мовчить і чекає. А тоді раптом гостро каже:

– Оце все, що я хотіла вам сказати. Пакуйте сьогодні свої речі, а завтра вранці приходьте по вашу платню. Прощавайте!

Діти відскакують від дверей і тікають до своєї кімнати. Що це було? Немов блискавка вдарила перед самими їхніми очима. Бліді стоять вони у своїй кімнаті і тремтять. Це вперше перед ними трохи прочинилася дійсність. І вперше зважуються вони повстати проти своїх батьків.

– Це підло – так з нею говорити, як говорила мама, – каже старша, кусаючи губи.

Меншу ще лякає це зухвале слово.

– Але ж ми зовсім не знаємо, що вона вчинила… – затинаючись, жалібно каже вона.

– Напевне нічого поганого. Фройляйн не могла вчинити щось погане. Мама її не знає.

– А як же вона плакала! Мені аж страшно стало.

– Так, то було жахливо. Але ж як мама гримала на неї! То було підло, кажу тобі, то було підло!

Вона тупає ногою. Сльози затуманюють їй очі. Аж ось до кімнати заходить фройляйн. Вона здається дуже втомленою.

– Діти, сьогодні по обіді я маю одну роботу. Ви побудете самі, гаразд? Я можу на вас покластися, правда ж? А ввечері я до вас прийду.

Вона виходить, не помітивши, що діти схвильовані до краю.

– Ти бачила, які в неї заплакані очі? Я не розумію, як мама могла з нею так повестися!

– Бідолашна фройляйн!

Знову звучать ці слова, співчутливі, сказані крізь сльози… Дівчатка стоять зовсім розгублені. Та ось заходить мати й питає, чи не хочуть вони поїхати з нею на прогулянку. Діти відмовляються. Вони бояться мами. І їх обурює, що фройляйн виганяють, а їм про те нічого не кажуть. Вони воліють лишитися вдома самі. Немов дві ластівки у тісній клітці, кидаються вони з кутка в куток, задихаючись у цій атмосфері замовчування і брехні. Вони міркують: може, піти до фройляйн і розпитатися її про все, вмовити її, щоб вона залишилася в них, сказати їй, що мама була несправедлива. Але вони бояться образити її. А крім того, їм соромно: таж усе, що їм відомо, вони підслухали й вистежили! Треба прикидатися дурними, такими дурними, якими вони були два-три тижні тому. І вони залишаються самі й цілісінький день, безмежно довгий день, міркують, плачуть, і весь час їм вчуваються ті страшні голоси – лиха, безсердечна лють матері і відчайдушне ридання фройляйн. Увечері фройляйн мимохідь заглядає до їхньої кімнати і каже їм «на добраніч». Дівчатка хвилюються, бо бачать, що вона лагодиться піти від них, а вони ж так хотіли б іще їй щось сказати! Але, підійшовши вже до дверей, фройляйн раптом сама повертається, немов їхнє німе бажання зупинило її, і ще раз підходить до них. Щось блищить у неї в очах, щось вогке і тьмяне. Вона пригортає до себе дівчаток, що починають ридма ридати, цілує їх ще раз і швидко виходить.

Діти гірко плачуть, бо відчувають, що то було прощання.

– Ми її більше не побачимо! – каже одна з них крізь сльози. – Вважай – коли ми завтра прийдемо зі школи, її вже більше тут не буде.

– Може, ми колись її відвідаємо. Тоді вона обов’язково покаже нам свою дитину.

– Атож, вона така добра.

– Бідолашна фройляйн! – В цих словах уже бринить жаль до самих себе.

– Уявляєш, як нам тепер буде без неї?

– Я ніколи не полюблю іншої фройляйн.

– Я теж.

– Жодна не буде така добра до нас. А, крім того…

Вона не зважується договорити. Але відколи вони знають про її дитину, підсвідоме жіноче почуття підказує їм особливу пошану до їхньої фройляйн. Обидві думають про це ненастанно, і тепер уже не з колишньою дитячою цікавістю, а зворушено й з глибоким співчуттям.

– Послухай-но! – каже одна з них.

– Що?

– Знаєш, я б дуже хотіла чимось потішити фройляйн, перше ніж вона поїде від нас. Хай знає, що ми її любимо і що ми не такі, як мама. Хочеш?

– Як ти можеш питатися!

– Я пригадала собі, як вона любить білі гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квітів і поставимо в її кімнаті?

– Коли поставимо?

– Опівдні.

– Її тоді напевне вже не буде. Знаєш що? Я краще ранесенько збігаю і принесу їх, так, що ніхто й не побачить. І зразу ж віднесемо їх до неї в кімнату.

– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.

Дівчатка беруть свої скарбнички і чесно висипають з них усі свої гроші докупи. Тепер вони знову веселішають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою німу, щиру любов.

Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, ніхто їм не відповідає. Вони гадають, що фройляйн ще спить, і обережно, навшпиньки, закрадаються до неї. Але кімната її порожня, постіль неторкана. Речі скрізь накидано жужмом, абияк. На темній скатертині біліють кілька листів. Дівчатка лякаються. Що сталось?

– Я піду до мами, – рішуче каже старша.

І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являється вона перед своєю матір’ю й питає:

– Де наша фройляйн?

– Мабуть, у своїй кімнаті, – здивовано відповідає мати.

– Її кімната порожня, постіль неторкана. Вона, мабуть, пішла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нічого не сказали?

Мати навіть не помічає її сердитого, задирливого тону. Вона блідне і йде до батька. Той швидко зникає в кімнаті фройляйн.

Він довго не виходить звідти. Дівчинка гнівними очима стежить за матір’ю, яка, видно, дуже збентежена і не зважується зустрітися з її поглядом.

Та ось повертається батько. Він зблід, аж пополотнів, і тримає в руці листа. Він іде з матір’ю в кімнату фройляйн, і там вони про щось тихенько розмовляють. Діти стоять під дверима, але тепер не зважуються підслухувати. Вони бояться, що батько розгнівається, бо ще ніколи не бачили його таким.

Мати виходить з кімнати фройляйн розгублена, з заплаканими очима. Дівчатка мимоволі, ніби їх штовхає туди страх, кидаються до неї з запитаннями. Але вона різко їх спиняє:

– Ідіть до школи, вже пізно.

Їм доводиться йти до школи. Наче уві сні просиджують вони там чотири, п’ять годин разом з усіма іншими дітьми, але не чують жодного слова. А тоді мчать прожогом додому.

Там усе як було, тільки відчувається, що всіх пригнічує одна страшна думка. Ніхто нічого не каже, але всі, навіть слуги, поглядають якось дивно. Мати йде назустріч дітям. Мабуть, вона приготувалася до того, що має їм сказати. Вона починає:

– Діти, ваша фройляйн більше не повернеться до вас, вона…

Але мати не зважується докінчити. Погляд у дітей такий палючий, вони так загрозливо, так небезпечно дивляться їй у вічі, що вона не зважується їм збрехати. Вона відвертається і швидко йде геть, тікає до своєї кімнати.

По обіді раптом з’являється Отто. Його викликали – тут був лист і для нього. Отто також блідий. Він розгублено оглядається навколо. Ніхто не озивається до нього. Всі його уникають. Він бачить дівчаток, що причаїлися в кутку, і хоче з ними привітатися.

– Не смій мене торкати! – каже одна, здригаючись від огиди. А друга плює перед ним на підлогу. Збентежений, спантеличений, він ще якийсь час тиняється по будинку. Потім зникає.

Ніхто не розмовляє з дітьми. Вони й самі не озиваються одна до одної. Бліді й налякані, без угаву, наче звірі в клітці, блукають вони по кімнатах, раз у раз зустрічаються, дивляться одна одній у заплакані очі й не кажуть ні слова. Вони знають тепер усе. Знають, що їм брехали, що всі люди можуть бути лихими й ницими. Вони більше не люблять своїх батьків, більше не вірять їм. Вони знають, що нікому не можна довіряти. Відтепер увесь тягар страхітливого життя ляже на їхні тендітні плечі. Ніби в глибоку прірву звалилися вони з веселого затишку дитинства. Вони ще не можуть збагнути всього жаху того, що тут сталося, але думки їхні прикуті до нього, той жах стискає їм горло. На щоках у них палають червоні плями, в очах зачаїлася злість і роздратованість. Мов замерзаючи в своїй самотності, тиняються вони, не знаходячи собі місця. Ніхто, навіть батьки, не зважуються до них заговорити, так гнівно поглядають вони на кожного; їхня безупинна блуканина виказує їхнє хвилювання, що гризе й шматує їм душу. І хоч вони й не розмовляють між собою, їхня страхітлива одностайність зрозуміла без слів. Мовчання, затаєне мовчання, що не ставить ніяких запитань, підступний біль, що сам у собі замкнувся, – біль без крику і без сліз, робить їх чужими й небезпечними для всіх. Ніхто не наближається до них, доступ до їхніх душ закрито – може, на довгі роки. Вони вороги – це відчувають усі навколо, і вороги запеклі, що більше не можуть прощати. Бо від учора вони вже не діти.

За один день вони постаршали на кілька років. І тільки ввечері, коли вони залишилися самі в пітьмі своєї кімнати, в них прокидається дитячий страх, страх перед самотністю, перед небіжчиками і ще інший, сповнений передчуттів, страх – перед невідомим майбутнім.

Серед загальної розгубленості забули напалити в їхній кімнаті. Тому вони, тремтячи з холоду, залазять до однієї постелі, міцно обнімаються худими дитячими руками й горнуться одна до одної тонкими, ще не розквітлими тілами, немов шукаючи порятунку від страху, що обгорнув їхні душі. Ще й досі не зважуються вони озватись одна до одної. Та нарешті менша заходиться сльозами, і старша починає гірко ридати разом з нею. Вони плачуть, стискаючи одна одну в обіймах, гарячі сльози течуть по їхніх обличчях, спочатку поволі, а тоді все швидше й швидше. Тулячись одна до одної, грудьми до грудей, обидві вони здригаються від гіркого плачу. Обидві вони – єдиний біль, єдине тіло, що плаче в темряві.

Вони вже плачуть не по фройляйн, не по батьках, втрачених для них навіки, – ні, то страх трусить їхніми тілами, страх перед усім тим, що чекає на них у незнаному світі, в який вони кинули нині свій перший переляканий погляд. Їх лякає життя, в яке вони вступають, життя, що, таємниче й загрозливе, стоїть перед ними, мов темний, похмурий ліс, крізь який вони повинні пройти. Той страх, такий непевний і таємничий, стає ще невиразніший, поволі поступається місцем дрімоті, помалу затихають ридання. Їхнє рівне дихання тихо зливається докупи, як щойно зливались їхні сльози. І так вони, нарешті, засинають.

Пекуча таємниця

Партнер

Паротяг хрипко засвистів і зупинився на станції Земмерінґ.¹³ Чорні вагони на мить застигли у сріблястому високогірному світлі, а потім виплюнули кількох несхожих між собою пасажирів, проковтнули інших, зазвучали чиїсь роздратовані голоси, пропливли вздовж перону, а потім спереду ще раз засвистіла захрипла машина і ривком потягнула чорний ланцюг донизу, до печери тунелю. І знову довкола аж до самого горизонту простягнувся чисто заметений вологим вітром краєвид.

Один із прибулих був симпатичним юнаком, елегантність його вбрання і природня пружність ходи відразу впадали в око, він першим сів до фіакра і вирушив у готель. Коні повільно підіймалися дорогою. У повітрі відчувалася весна. Кілька білих неспокійних хмарок бігали по небу, як буває лише у травні або червні: світлі, юні і легковажні, вони бавилися, перестрибуючи через синю дорогу, щоб потім раптом сховатися десь за високими горами, обіймалися і тікали одна від одної, а тоді, зім’яті, ніби носовички, або ж роздерті на дрібні шматочки, продовжували свої ігри і натягували на гори білі шапки. Неспокійно було і вгорі, де вітер завзято трусив ще вологими від дощу деревами, аж вони тихо поскрипували суглобами і струшували з себе, немов сипали іскрами, тисячі крапель. Часом здавалося, ніби від гір усе ще віє запахом снігу, і тоді у повітрі відчувалося щось солодке і пряне. Усе в небі й на землі складалося з невпинного руху і нетерплячого бродіння. Коні тихо сопіли і рухалися дорогою, яка тепер уже спускалася, дзеленчання їхніх дзвоників було чути далеко попереду.

У готелі юнак насамперед переглянув список гостей і відчув розчарування. «Навіщо я взагалі приїхав сюди, – питав він подумки сам себе. – Сидіти в горах самому, без товариства, ще нудніше, ніж у канцелярії. Здається, я приїхав занадто рано. Або ж надто пізно. Мені ніколи не щастить із відпусткою. У цілому списку гостей жодного знайомого прізвища. Якби тут було хоча б кілька жінок. Невеличкий, з біди не надто цікавий флірт міг би врятувати цей тиждень, зробити його не таким безнадійним». Юнак був бароном і походив із не дуже відомої родини австрійських чиновників, працював у солідній державній установі і взяв цю відпустку не тому, що відчував у ній нагальну потребу, а просто так, бо всі колеги виклопотали собі перший весняний тиждень для відпочинку. Він теж вирішив не пропускати нагоди. Барон був достатньо здібним і надзвичайно товариським хлопцем, якого всі любили і радо приймали у дуже різних товариствах. Він ненавидів бути на самоті і добре знав за собою цю рису. Опинятися віч-на-віч із собою не мав жодної охоти і всіляко уникав такої необхідності, бо йому зовсім не хотілося більше дізнатися про себе. Він знав, що потребує товариства інших людей, аби мати змогу продемонструвати усі свої таланти, теплоту і відкритість свого серця, а сам-один почувався ні на що не здатним, ніби сірник у коробці.

Він тинявся у порожньому вестибюлі, гортав газети або ж перебирав клавіші піаніно у музичному покої, намагаючись вловити ритм вальсу, але пальці не слухалися його. Урешті він набурмосено всівся у крісло і почав спостерігати у вікні, як поволі опускається на землю темрява, а туман сивою парою виривається з-поміж ялинових гілок. Так він нудився десь годину, неприкаяний і роздратований. Потім перейшов до ресторану.

Там було зайнято лише кілька столиків, і він швидким поглядом обдивився присутніх. Але марно! Жодного знайомого, тільки берейтор¹⁴ з іподрому за дальнім столиком, на привітання якого він ліниво відповів, і ще одне обличчя він явно зустрічав колись на Рінґштрассе. Більше нікого. Жодної жінки, жодного шансу на якусь хоча б найменшу пригоду. До його поганого настрою додалася нетерплячка. Він належав до тих юнаків, яким багато що легко дається в житті завдяки вродливому обличчю і які завжди шукають нових зустрічей і нових вражень, завжди поспішають зануритися у невідомість чергової любовної пригоди, яких ніщо не дивує, бо вони подумки прораховують усі можливості й до всього готові, і які не пропускають жодної еротичної нагоди, бо вже перший їхній погляд на жінку має чуттєвий відтінок і відразу ж вивчає майбутню жертву, незалежно від того, чи це дружина товариша, чи її покоївка. Таких чоловіків часто зневажливо називають ловеласами, і в цьому визначенні справді дуже точно і спостережливо відображена сутність такого характеру, бо ними керують інстинкти полювання і вистежування, вони постійно насторожі, не знають відпочинку і готові навіть на справді жорстокий вчинок, аби досягнути своєї мети. Вони ніколи не втрачають пильності й завжди готові рішуче йти слідом за своєю жертвою аж до самого кінця і навіть до падіння в прірву. Вони завжди сповнені пристрасті, але не пристрасті закоханого, а пристрасті гравця, небезпечної і повної холодного розрахунку. Найбільш наполегливі з них не обмежуються часом своєї юності і перетворюють усе життя на всякчасне очікування нової інтрижки. Кожен їхній день заповнений сотнями дрібних чуттєвих вражень – випадковий погляд, миттєва, зловлена на ходу, усмішка, доторк до коліна сусідки. А кожен рік складається із сотень таких днів, у яких чуттєві враження становлять невпинний потік, і саме він підживлює їхню життєву наснагу і додає привабливості існуванню.

Тут він не знайде партнера для гри, це юнак побачив відразу. А що може бути гірше за роздратованість гравця, який, свідомий власної переваги, з картами в руках сидить за столом під зеленим сукном і марно очікує на партнера. Барон попросив принести йому газету. Похмуро переглянув заголовки, але його думки дрімали і спотикались об слова, ніби п’яні.

Але тут він почув позаду себе шелестіння сукні і злегка роздратований голос, який манірно промовив: «Mais tais-toi donc, Edgar!»¹⁵

Повз його стіл прошелестіла шовкова сукня і пройшла висока, пишнотіла жінка, а за нею продріботів маленький, блідий хлопчик у чорному оксамитовому костюмі, хлопчик допитливо та уважно подивився на барона. Обоє всілися за сусіднім столиком, на якому стояла табличка «Замовлено», хлопчик намагався бути чемним, але це йому погано вдавалося, у його карих очах було забагато неспокою. Барон відразу ж прикипів поглядом до бездоганно доглянутої дами, вбраної вишукано і з помітною елегантністю, йому дуже подобалися такі жінки – трохи повнувата єврейка, на порозі відцвітання, мабуть, палка і досвідчена, але вміє приховувати свій темперамент за маскою меланхолії. Він спершу навіть не дивився у її очі, задовольнявся захопленим розгляданням вишуканої лінії брів і формою носа, які хоча і видавали її національність, але своєю благородною формою і профілем робили обличчя привабливим і цікавим. Волосся, як і все у її багатій фігурі, було надзвичайно пишним, а її врода явно розквітла і дала їй певність себе під поглядами численних шанувальників. Вона замовила вечерю дуже тихим голосом, зробила зауваження синові, який бавився, постукуючи виделкою об тарілку, і вдавала, ніби не помічає обережного і запобігливого погляду барона, хоча насправді саме цей погляд спонукав її демонструвати позірну байдужість і підкреслену вишуканість поведінки за столом.

Похмуре обличчя барона вмить проясніло, його нерви затремтіли, зморшки розгладилися, а м’язи налилися силою, він пожвавився, і його очі заблищали. У цьому він був трохи схожий на тих жінок, яким потрібна чоловіча присутність, аби проявити усю свою силу. Тільки передчуття флірту могло змусити його мобілізувати всі свої сили. Мисливець у ньому відчув близькість жертви. Тепер він уже відверто зазирав їй в очі, та вона лише інколи неуважно і ніби випадково ковзала по ньому поглядом, але не давала чіткої відповіді на виклик.

Йому здавалося, що вона от-от осміхнеться, але це здригання вуст було дуже непевним, і така непевність збуджувала його ще більше. Жінка вперто намагалася дивитися повз нього, і це здавалося йому багатообіцяльним, бо у такому погляді відчувався опір і водночас заінтригованість. Крім того, вона підкреслено старанно розмовляла з сином, явно розраховуючи на присутність стороннього глядача. Саме цей підкреслений спокій, що його вона так старанно демонструвала, був першою ознакою її стривоженості. Він також відчув хвилювання – гра розпочалася. Барон засидівся за вечерею, довго й уважно розглядав обличчя жінки, аж поки у його пам’ять міцно не врізалися всі найдрібніші риси її обличчя і поки він поглядом не пройшовся по всіх найінтимніших куточках її пишного тіла. Надворі задушлива темрява притискалася до землі, постогнував по-дитячому наляканий ліс, а велетенські дощові хмари простягали до нього свої сірі руки, до кімнати знадвору пробивалися все темніші тіні, і здавалося, що вони стискають присутніх своїм гнітючим мовчанням. Барон помітив, як розмова матері з сином під загрозливим тиском цієї тиші ставала все більш силуваною і незабаром мала би припинитися. Тут він вирішив зробити першу спробу. Устав із-за столу, поволі пройшов до дверей, дивлячись повз неї, на краєвид за вікном, а потім раптово, ніби щось забув, озирнувся. І зловив її на тому, що вона зацікавлено дивиться йому вслід.

Це його підбадьорило. Він зачекав у вестибюлі. Вона незабаром вийшла, тримаючи хлопця за руку, неуважно погортала журнали, показала дитині кілька малюнків. Барон також підійшов до столика, нібито для того, щоб і собі погортати журнали, хоча насправді хотів зблизька побачити вологий блиск її очей або навіть почати розмову. Та вона відвернулася, підштовхнула хлопця легким поплескуванням по плечах: «Viens, Edgar! Au lit!»¹⁶ – і холодно прошелестіла повз нього сукнею. Барон подивився їй услід з легким розчаруванням. Він розраховував познайомитися з нею ще сьогодні ввечері, а ця суха манера триматися прикро його вразила. Але саме цей її опір найбільше його збуджував, тож невпевненість тільки підсилила пожадання. У кожному разі добре було вже хоча б те, що він знайшов собі партнера і тепер можна було починати гру.

Несподівана дружба

Коли наступного ранку барон спустився до вестибюлю, то застав там сина вродливої незнайомки, який жваво бесідував із двома ліфтерами і показував їм малюнки в книзі Карла Мея.¹⁷ Матері біля нього не було, мабуть, вона ще збиралася. Барон уважніше придивився до хлопчика. Це був несміливий нервовий хлопчина тендітної статури з різкими рухами і неспокійними карими очима. Йому було років дванадцять. Як це часто трапляється з дітьми такого віку, він справляв враження переляканого, ніби його щойно розбудили з глибокого сну і він опинився у незнайомому місці. Риси обличчя достатньо правильні, але ще не сформувалися до кінця. Боротьба чоловічого з дитячим, здається, тільки починалася, а тепер усе нагадувало зім’яте тісто, якому ще не надали форми. На цьому хворобливому блідому лиці ще бракувало чітких ліній. А крім того, він саме перебував у тому невдячному для зовнішності віці, коли діти вічно виростають зі свого одягу, рукави і холоші виявляються занадто широкими для худих кінцівок і у них ще не прокидається марнославство, яке б змушувало їх стежити за своєю зовнішністю.

Хлопець безцільно тинявся біля сходів і справляв доволі жалюгідне враження. Взагалі-то він заважав пожильцям, постійно опиняючись у когось на дорозі. Докучав портьє запитаннями, поки той не відсунув хлопця вбік, а незабаром заважав уже біля вхідних дверей. Хлопцеві явно бракувало спілкування. І у своїй дитячій потребі поговорити з кимось він звертався до готельного персоналу, йому відповідали, коли мали час, але розмова відразу ж припинялася, коли приходив хтось із дорослих або з’являлася якась робота. Барон з осміхом роздивлявся нещасного хлопця, який зацікавлено реагував на все, хоча від нього весь час недоброзичливо відверталися. Одного разу він зловив цей цікавий хлопчачий погляд і на собі, але щойно допитливі карі очі помітили спостереження, як відразу ж злякано сховалися за опущеними віями. Це розвеселило барона. Хлопець йому сподобався, і він замислився, чи не допоможе йому ця дитина, яка явно тільки від страху була такою несміливою, швидше зав’язати контакт зі своєю матір’ю. У кожному разі варто було спробувати. Він непомітно пройшов надвір за хлопцем, який виявив нову спробу задовольнити свою дитячу потребу ніжності і пестив рожеві ніздрі конячки, поки кучер грубо не відігнав його. Ображений, він тепер знову стояв і нудився, погляд його був порожнім і трохи сумним. Тоді барон заговорив з хлопцем.

– Ну що, юначе, як тобі тут подобається? – почав він раптово, йому хотілося зробити розмову якомога більш невимушеною.

Хлопець почервонів і злякано подивився на незнайомця. Він притиснув руку до грудей і несміливо переступав з ноги на ногу. Уперше в житті незнайомий дорослий чоловік заговорив з ним.

– Дякую, подобається, – витиснув він із себе. Останнє слово далося йому з особливими труднощами.

– Це дивно, – засміявся барон. – Тут взагалі-то доволі нудно, особливо для такого юного чоловіка, як ти. Що ти робиш цілими днями?

Хлопець був усе ще занадто розгубленим, щоби відразу ж відповісти. Невже такий елегантний пан справді раптом заговорив з ним, з дитиною, яку всі тільки женуть від себе? Ця думка робила хлопця несміливим і водночас примушувала пишатися собою.

– Я читаю, а крім того, ми багато гуляємо. Часом ми з мамою кудись їздимо. Я мушу тут одужувати, бо довго хворів. Лікар сказав мені багато бувати на сонці.

Останні слова прозвучали вже цілком упевнено. Діти завжди пишаються своїми хворобами, бо знають, що небезпека привертає до них увагу родичів.

– Це правда, сонце дуже добре впливає на таких юних хлопців, як ти. Воно зробить твою шкіру засмаглою. Але ти не повинен цілий день сидіти тут. Такий хлопець, як ти, має весь час блукати десь подалі від готелю, бути сміливим і часом навіть не дуже слухняним. Мені здається, ти надто вже зразковий і з такою грубою книгою в руці здаєшся домосідом. Пригадую, я в твоєму віці був добрячим шибеником. Щовечора приходив додому в подертих штанах. Не можна бути занадто чемним!

Хлопець мимоволі усміхнувся і від цього посміливішав. Він радо відповів би щось, але це здавалося йому надто неввічливим і самовпевненим, адже цей приємний незнайомець так привітно з ним розмовляє. Він ніколи не був вискочкою, а навпаки, трохи несміливим, і ось тепер зовсім розгубився від щастя і сорому. Йому дуже хотілося продовжити розмову, але на думку нічого не спадало. На щастя, у цей момент до них підійшов готельний пес, великий жовтий сенбернар, обнюхав їх обох і дозволив себе погладити.

– Тобі подобаються собаки? – запитав барон.

– Дуже. Моя бабця має одного на своїй віллі у Бадені,¹⁸ і коли ми у неї гостюємо, то цей пес цілими днями зі мною. Але це буває лише влітку, коли ми їздимо туди.

– У нас удома, у маєтку, їх не менше двох десятків. Якщо ти будеш тут слухняним, то я подарую тобі одного. Темне щеня з білими вухами. Хочеш?

Хлопець аж почервонів від щастя.

– Дуже.

Цей квапливий і жадібний вигук вирвався у нього мимоволі. Але відразу ж після цього він завагався, знову відчув себе несміливо і злякано.

– Та мама не дозволить. Вона каже, що не потерпить пса в хаті: з ним занадто багато клопоту.