Kitabı oku: «Зоряні миті людства. Новели (збірник)», sayfa 8

Ніхто досі ще не вимагав Зуттерової спадщини, жоден потомок не заявив про своє право. Сан-Франциско, та й увесь той край і досі стоять на чужій землі. Там ще й досі не утверджено право, і тільки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Авґусту Зуттеру принаймні єдине право величної долі: право на здивовану пам’ять прийдешніх поколінь.

Героїчна мить

Достоєвський, Петербурґ, Семенівська площа, 22 грудня 1849 року

 
Вночі зі сну його зірвали,
Бряжчать шаблі у казематах,
У невідоме рушити сказали,
Здригнулись тіні у примарних шатах.
Штовхають уперед, у темну глибінь,
У коридору довгу чорну просторінь.
Скрегоче засув, двері зарипіли,
Тут небо голе й холод на цих кресах,
Чекає повіз, як могила на колесах,
 
 
Поряд із ним на морозі лютім,
Мовчазні та бліді,
Товаришів аж дев’ять, кайданами скуті.
Ніхто й слова не дає біді.
Бо кожен уже відчуває,
Що шляху назад немає,
У тілі життя тримається,
Поки колеса обертаються.
 
 
Віз зупинивсь,
Мовчать колеса, двері зарипіли,
І кожен поглядом несмілим
На темний світ дививсь,
В очах тривожна каламуть.
Покрівлі з усіх боків,
Брудних будинків квадрат простий,
Лиш темінь і сніг на майдані широкім.
Туман, мов сірим запиналом,
Вкриває ешафот,
І тільки церкви купол золотий
Ясного ранку сповнений щедрот.
 
 
З карети мовчки всіх ведуть.
Читає вирок лейтенант з пеналом:
За зраду куля смертю привітає,
Свинець і смерть!
Мов камінь, слово полетіло
В морозу дзеркало мовчазне, біле,
Дзвенить,
Немов щось навпіл розбиває,
Пускає потім вмить
Пусту шкаралущу в могилу німу
Тяжкого ранку тишу навісну.
 
 
Мов уві сні
Він відчуває все, що діють з ним,
І знає, що тепер має померти.
Підходить хтось, і смертника сорочку білу
Йому на плечі накидає: дрож по тілу.
Супутникам останнє кажуть слово
Гарячі очі і виразний жест.
Німий лунає крик,
Цілує він Спасителя і хрест,
Бо піп мов запечатує вуста
Всім десятьом, готово.
Беруть по троє, він долі не уник,
І кожного вже в’яжуть до стовпа.
 
 
Притьмом
Козак підскакує до жертви,
Щоб очі зав’язати перед пострілом.
Він знає: вже кінець!
Очима пильними і гострими
Пожадливо на латку світу поглядає,
Яку йому ще небо розкриває.
У сутіні ранковій бачить церкву:
Немов посеред ночі каганець,
Блищить її купол, як вінець,
Сяє святою ранковою зорею.
І він, щасливий, ухопивсь за баню,
Немов за Господа кирею…
Перед очима напнули ніч останню.
 
 
А в тілі знов
Заструмувала червона кров.
Шумує, тече, бурхлива,
І в тім потоці мінливім
Зринає все життя.
І бачить він,
Що ці секунди, присвячені смерті,
Всі миті минувшини вже стерті
В душевний обернули дзвін.
Усе його життя нараз постало,
І мчить картинами крізь груди
Пора змарнована і сіра, – був дитина;
І батько-мати, потім брат, дружина,
Три крихти дружби, дрібка насолоди, люди,
Про славу сон, ганьби чуття оспале, —
Вогненний мчить потік картин,
Років змарнованих і молодості плин,
Усе своє єство відчув він в тілі знов.
Та ось настала мить.
Вже до стовпа прив’язаний стоїть.
Кидає думка свій покров
Важкий і чорний,
Що душу гне, непереборний.
І він тоді, неначе снив,
Почув, як хтось підходить збоку,
Ступають м’яко чорні кроки.
Козак чимближче підступив
Й на серце руку враз йому поклав,
Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!
Хвилина ще – і все буде позаду,
Ось козаки
Шикуються до іскристого ряду
І для прикладів розтискають кулаки.
Суремний звук, немов левиний рик,
Одна секунда – й ти старий, як гній.
 
 
Аж тут лунає крик:
«Постій!»
В руках у офіцера,
Видніють білі папери,
І голосом, що линув до хмар,
Розбив він тишу твердо:
«Наш цар
Ласкаво й милосердо
Цей присуд скасував,
Натомість кару м’якшу він наклав».
 
 
Слова дзвенять
Ще чужо, наче мова незрозуміла,
Та кров
Зашумувала знов, червона,
Шугає вгору, й жили бринять,
І смерті опона
Спадає, завагавшись, зі змертвілого тіла.
І очі, ще в пов’язці, відчувають,
Як вічного світла промені їх обіймають.
Профос іде
Й розв’язує мовчки мотуззя тверде.
Скидає потім білу пов’язку,
Немов потріскану берестяну стяжку,
З його пекучих скронь.
Помалу гасне внутрішній вогонь,
Боязко очі відступають від могили,
Намацують, ще кволі, знов буття,
Повернене життя.
 
 
І бачить він, оживши,
Той самий купол; золотом іскрили
Промінчики зорі,
Містичний блиск створивши.
 
 
Зорі ясної червінь світанкова
Наче молитвами палкими огорнула
Лискучу баню й непорушні стели.
Високий хрест, мов меч святий,
Зіпнувся вгору крізь туман густий
До хмар рожевих і веселих,
І там, у ясності розквітлий,
Здійнявсь над Господа собором.
 
 
Потік могутній та ще й скорий
Послав розжеврену хвилю світла
У небеса дзвінкі угору.
Туману тоскні клуби
Летять, димляться, мов несуть тягар
Земної всієї темної згуби
До вже рожевих божих хмар.
І звуки линуть там з глибин,
Їх не злічити, мов дощу краплин,
Й гукають тисячі вже хором,
І тут уперше долітає до його вуха,
Як всі земні злигодні і скруха
Свої пекучі страждання
З’єднали у повітрі в єдине волання.
 
 
Він чує голоси малих і кволих,
Жінок, що дали жертву марну,
Повій, що сміються з душ своїх голих,
Похмурий буркіт кривд примарних
Усіх самотніх, сміхом не зворушених.
Він чує плач і ридання дітей,
Крикливе безсилля потай спокушених.
Стражденних всіх почув він людей,
Відкинутих, тупих і запльованих,
Некоронованих
Всіх мучеників всіх вулиць і страстей.
Він їхні чує голоси всі сутні,
Як у мелодії могутній
Вони у небо чисте шлях створили.
І постеріг,
Що тільки муки до Бога долинають,
Тоді як інших скорботи брили
Свинцевим щастям до землі згинають.
Та йде в безмежжя світла поріг
Із-під потоку можного
Всіх нарікань і скарг
Від мук душевних і тілесних.
І знає він, що всіх, геть кожного
Бог почує, як скарб:
На співчуття багатий світ небесний!
 
 
Над злидарем, що всотує печаль,
Господь не чинить суду,
Бо безкінечний жаль
Знай повнить його дім і груди.
Апокаліпсису вершники летять між піль,
Страждання – насолода, щастя – мука.
Для того, хто в смерті життя відчув.
І вже до землі майнув
Вогненний янгол ту саму мить,
І промінь, мов стріла із лука,
Священної любові, яку витворив біль,
Пройшов у серце, що мліє і щемить.
 
 
Упав
Навколішки, мов пригнув його гніт.
Відчув нараз цілий світ
Правдиво в його безкінечній скорботі.
Здригнулося тіло,
Аж піна з рота, зуби сяють,
Судома крутить язик, мов дріт,
І сльози набігають,
Біжать від щастя по змарнілій плоті,
Бо відчуває він: кінець гіркоті,
Відколи смерті вуст торкнувся.
Вже смак життя до нього повернувся,
Душа йому пече від мук і ран,
Вже сумніви пропали,
Що він тоді, як зник з очей майдан,
Був іншим, не оспалим;
Був тим, що споконвіку висить на хресті.
Тепер і він, як в давнину Христос,
Від поцілунку смерті, коли став на грань,
Життя любити має задля всіх страждань.
 
 
Вже від стовпа ведуть його солдати,
Бліде,
Немов погасле, його обличчя.
Умить
Запхнули назад в карету,
І очі
Його чужі, занурені й досі в чорну мить,
А на тремких вустах висить
Сміх жовтий Карамазова.
 

Перше слово над океаном

Сайрус Вест Філд, 28 липня 1858 року

Новий ритм

Протягом усіх тисяч, а то й сотень тисяч років, відколи по землі ступає особлива істота, названа людиною, не було іншої вищої міри земного пересування вперед, крім коня, що мчить, колеса, що котиться, і човна, що пливе на веслах або під вітрилами. Вся повнота технічного поступу протягом того короткого, осяяного свідомістю періоду, який ми називаємо світовою історією, не засвідчила ніякого значного прискорення ритму руху. Армії Валленштайна рухалися навряд чи швидше за легіони Цезаря, армії Наполеона нападали не швидше, ніж орди Чингізхана, корвети Нельсона перетинали моря тільки трохи швидше за грабіжницькі човни вікінгів і торгівельні кораблі фінікійців. Лорд Байрон під час своєї подорожі Чайльда Гарольда долав не більше миль за день, ніж Овідій на шляху в понтійське вигнання, Ґете у XVIII сторіччі подорожував не набагато зручніше або швидше, ніж апостол Павло на початку нової ери. Незмінно далеко і в просторі, і в часі містились одна від одної країни і за доби Наполеона, і за часів Римської імперії; опір матерії ще досі бере гору над людською волею.

Лише в XIX сторіччі докорінно змінилися міра і ритм земної швидкості. В першому і другому десятиріччях народи і країни рухалися одні до одних швидше, ніж доти протягом тисячоліть; завдяки залізницям і пароплавам колишні багатоденні подорожі можна було здійснювати за день, а доти безкінечні години подорожі обернути в чверті годин і хвилини. Але, хоч як тріумфально могли сприймати сучасники ці нові прискорення завдяки залізниці та пароплаву, ті винаходи ще перебували в сфері збагненного. Адже ті засоби пересування лише вп’ятеро, вдесятеро, вдвадцятеро перевищували доти відому швидкість, зовнішній погляд і внутрішній розум ще спромагалися стежити за ними і пояснити їх. Зате цілком незбагненними видавалися наслідки перших виявів електрики, яка, Геркулес ще в колисці, спростувала всі наявні доти закони, розбила всі чинні міри. Ми, живучи пізніше, ніколи не зможемо відчути подив тодішнього покоління з приводу перших досягнень електричного телеграфу, не відчуємо тієї незмірної і натхненної приголомшеності, що отакі малесенькі, навряд чи відчутні електричні іскри, які лише вчора насилу могли поширитись із лейденської банки на один дюйм до кісток пальців, нараз набули демонічної сили перескакувати країни, гори і цілі частини континентів. Що навряд чи й продуману до кінця думку, щойно написане, ще мокре на папері слово тієї самої миті можна сприймати, читати й розуміти за тисячі миль, і що невидимий струм, який мотається між двох полюсів крихітного вольтового стовпа, здатний охопити всю землю від краю до краю. Що ляльковий апарат фізичного кабінету, вчора ще здатний завдяки натиранню скляної палички притягнути до себе кілька клаптиків паперу, потенційно буде здатний із більшою в мільйони та мільярди разів силою і швидкістю, ніж у людини, доставляти повідомлення, прокладати шляхи, освітлювати вулиці й будинки і, невидний, мов Аріель, протинатиме повітря. Тільки після відкриття електрики відносини часу і простору зазнали найвирішальнішої зміни від створення світу.

Цей важливий для всього світу 1837 рік, коли телеграф уперше зробив одночасними доти ізольовані людські переживання, рідко згадують у наших шкільних підручниках, автори яких, на жаль, і досі вважають, ніби про війни та перемоги окремих полководців і країн розповідати важливіше, ніж про справжні, бо спільні, тріумфи людства. А проте за психологічним впливом на весь світ цю радикальну зміну вартості часу не можна порівняти ні з якою датою новітньої історії. Світ змінився, відколи стало можна в Парижі одночасно знати, що відбувається цієї самої миті в Амстердамі, Москві, Неаполі та Лісабоні. Треба ступити тільки останній крок, щоб і решта частин світу були втягнені в той чудовий взаємозв’язок і витворили спільну свідомість усього людства.

Але природа ще опирається цьому останньому об’єднанню, воно ще й досі постає перед перешкодою, ще два десятиріччя всі країни, що їх поділяє море, лишаються відокремлені. Бо, якщо по телеграфних стовпах завдяки порцеляновим ковпачкам-ізоляторам електрична іскра безперешкодно поширюється далі, вода поглинає електричний струм. А провести лінію через океан неможливо, бо ще не знайшли засобу повної ізоляції мідних і залізних дротів у мокрій стихії.

На щастя, за доби поступу один винахід простягає помічну руку другому. Через кілька років після відкриття телеграфу відкрили гутаперчу як придатний матеріал для ізоляції електричних дротів у воді; тепер уже можна починати приєднувати до європейської телеграфної мережі найважливішу країну за межами континенту – Англію. На тому самому місці, де згодом Блеріо першим перелетить Ла-Манш на літаку, інженер на ймення Бретт проклав перший кабель. Безглузда притичина перешкодила негайному успіхові, бо один рибалка з Булоні, гадаючи, ніби зловив надто вже гладкого вугра, вирвав уже прокладений кабель. Але 13 листопада 1851 року друга спроба виявилася вдалою. Отже, Англію приєднали, і завдяки цьому Європа стала справді Європою, сутністю, що єдиним мозком і єдиним серцем одночасно переживає всі поточні події.

Такий величезний успіх за кілька коротких років – адже що іншого означають десять років в історії людства, як не мить, щоб кліпнути оком? – пробудив, безперечно, в того покоління незмірну відвагу. Всі задуми, за які бралися, закінчувались успіхом, і то з казковою швидкістю. Ще кілька років – і Англія вже пов’язана телеграфом з Ірландією, Данією і Швецією, Корсика – з континентом, і вже намагаються приєднати до мережі Єгипет, а отже, й Індію. Але одна частина світу, і то найважливіша, приречена, здається на тривалу відокремленість від цього ланцюга, що оперізує світ: Америка. Бо і Атлантичний океан, і Тихий – обидва внаслідок своєї безкінечної широчіні не дають змоги поставити проміжну станцію, тож як їх можна перетяти одним кабелем? У ті дитячі роки електрики всі фактори були ще невідомі. Ніхто ще не вимірював глибини океанів, люди ще дуже неточно знали їхню геологічну структуру, ще не перевіряли, чи на такій глибині прокладений кабель витримає тиск нагромаджених безкінечно водяних мас. І, навіть якби було технічно можливо безпечно прокласти отакий безкінечний кабель на тих глибинах, де взяти такий великий корабель, що витримає залізний і мідний тягар двох тисяч миль цього кабелю? Де знайти динамо-машину такої сили, щоб вона могла ненастанно передавати електричний струм на відстань, яку на пароплаві треба долати принаймні два, а то й три тижні? Бракувало всіх передумов. Ще не знали, чи в глибині світових морів не кружляють магнітні потоки, які б могли відхилити електричний струм, люди ще не мали достатньої ізоляції, не мали точних вимірювальних приладів, знали тільки початкові закони електрики, які тільки-но дали змогу розплющити очі після кількасотрічного сну незнання. «Неможливо! Абсурд!» – енергійно відмахувалися вчені, тільки-но хто згадував про план протягти кабель через океан. «Можливо, згодом», – казали найсміливіші поміж техніків. Навіть Морзе, чоловікові, якому телеграф завдячував досі своїми найбільшими досягненнями, той план видавався непродуманим ризиком. Але він пророчо додавав, що в разі успіху прокладання трансатлантичного кабелю буде «the great feat of the century», найславетнішим здобутком сторіччя.

Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим підготовчим етапом є віра одного індивіда в те диво. Наївна мужність невченої людини спромагається саме там, де вагаються вчені, дати перший поштовх, і, як і здебільшого, навіть тут звичайна випадковість посприяла реалізації грандіозного задуму. Один англійський інженер на ймення Ґісборн, що 1854 року хотів прокласти кабель із Нью-Йорка до найбільш східної точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повідомлення про кораблі можна було приймати на кілька днів раніше, був змушений зупинити роботи посередині, бо його фінансові засоби вичерпалися. Отже, він їде до Нью-Йорка, щоб знайти там фінансистів. Там завдяки чистій випадковості, яка є матір’ю багатьох славетних досягнень, він натрапляє на молодого Сайруса Веста Філда, що походив із родини пастора і в ділових операціях не раз так швидко досягав успіху, що ще в молоді літа, нагромадивши статки, зміг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловіка, що видається надто молодим і енергійним для тривалої бездіяльності, й намагається прихилити Ґісборн до прокладання кабелю від Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Філд – на щастя, хотілося б сказати! – не технік і не фахівець. Він нічого не тямить в електриці, ніколи не бачив кабелю. Але пасторському синові властива палка довірливість, американцеві притаманна завзята відвага. Якщо інженер за фахом Ґісборн дивиться тільки на безпосередню мету – зв’язок між Нью-Йорком і Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далі. Чом би потім одразу не пов’язати підводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландією? З енергією, сповненою рішучості подолати всі перешкоди, – цей чоловік у ті роки вже тридцять один раз перетинав океан туди і назад між двома континентами, – Сайрус Філд одразу береться до роботи, твердо вирішивши від тієї миті присвятити цьому завданню все, що він мав у собі й навколо себе. Завдяки тому, що вже відбулося таке вирішальне запалення, думка набуває в реальності вибухової сили. Нова дивотворча електрична сила поєдналася зі ще одним найсильнішим динамічним елементом життя – людською волею. Людина знайшла своє життєве завдання, а завдання знайшло потрібну людину.

Підготовка

Сайрус Філд із неймовірною енергією береться до роботи. Налагоджує зв’язки з усіма фахівцями, насідає на уряд, щоб отримати концесію, провадить в обох частинах світу кампанію для збору потрібних коштів, і ударна сила, що йде від цього цілком невідомого чоловіка, така велика, його внутрішні переконання такі палкі, а віра в електрику як у нову дивовижну силу така могутня, що початковий капітал триста п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів він зібрав в Англії за кілька днів. Вистачило в Ліверпулі, Манчестері та Лондоні скликати найбагатших купців для заснування «Telegraph Construction and Maintenance Company» – компанії з будівництва та експлуатації телеграфу, щоб потекли гроші. Серед тих, хто підписався, можна побачити навіть імена Теккерея і леді Байрон, що без ніяких побічних ділових міркувань, а тільки з морального ентузіазму прагнули посприяти справі; ніщо так не унаочнює оптимізму з приводу всього технічного і машинного, який надихав за доби Стівенсона, Брунеля та інших видатних англійських інженерів, як те, що вистачило єдиного заклику для збору такої величезної суми для реалізації цілком фантастичного заходу à fonds perdu, без надії на повернення коштів.

Адже на початку цього проекту єдиним, що можна було більш-менш точно обрахувати, була приблизна вартість прокладання кабелю. Для власне технічної реалізації проекту не було ніякого прикладу. В таких масштабах у XIX сторіччі ще ніхто не планував і не продумував. Бо ж як можна порівняти оце перекидання кабелю через увесь океан із дрібним прокладанням через протоку між Дувром і Кале? Там було досить із відкритої палуби колісного пароплава розмотати тридцять або сорок миль кабелю, і він спокійно входив у воду, наче якірний ланцюг із брашпиля. Під час прокладання кабелю в Ла-Манші можна було спокійно дочекатися надто тихого дня, була точно відома глибина морського дна, постійно був видний той або той берег, а отже, можна було уникнути будь-якої небезпечної випадковості: зв’язати обидва береги можна було протягом єдиного дня. Натомість під час перетину океану, який передбачав принаймні три тижні неперервного плавання, в сто разів важчу котушку з у сто разів довшим кабелем не можна було ставити на палубі на поталу всім примхам негоди. Крім того, жоден корабель не був досить великим, щоб помістити у своєму трюмі той гігантський кокон із заліза, міді та гутаперчі, жоден не був досить могутнім, щоб витримати такий тягар. Були потрібні принаймні два кораблі, а ці головні кораблі потребували супроводу, додаткових кораблів, щоб можна було точно дотримуватися найкоротшого шляху і надати допомогу в разі якогось прикрого випадку. Щоправда, англійський уряд виділив для цієї мети «Агамемнон», один зі своїх найбільших військових кораблів, що як флагман воював під Севастополем, а американський уряд – «Ніаґару», фрегат із водомісткістю п’ять тисяч тонн (тоді величезний об’єм). Але обидва кораблі треба було спершу перебудувати, щоб кожен міг умістити половину безкінечного кабелю, кінці якого мали з’єднати. Звісно, головною проблемою був сам кабель. До тієї гігантської пуповини, що мала зв’язати обидва континенти, ставили страхітливі вимоги. Адже кабель, з одного боку, мав бути міцним і нерозривним, наче сталева линва, а водночас – еластичним, щоб його можна було легко укладати. Він мав витримувати будь-який тиск, будь-яке навантаження, а водночас розмотуватись рівненько, наче шовковий шнурок. Він мав бути масивним, але не грубим, наче й товстим, а водночас точнісінько таким, щоб можна було передати на дві тисячі миль найменше електричне коливання. Найменша тріщинка, найнепомітніша нерівність могли порушити передачу сигналів на цьому чотирнадцятиденному шляху.

Але люди наважились! День і ніч працюють фабрики, бо демонічна воля одного чоловіка крутить уперед усі колеса. Для цього єдиного шнура використали цілі мідні та залізні копальні, й цілі ліси каучукових дерев мали пускати сік, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такої великої відстані. Ніщо не дає такого яскравого уявлення про величезні пропорції цього проекту, як те, що для сплітання кабелю знадобилося триста шістдесят сім тисяч миль самого дроту – в тринадцять разів більше, ніж потрібно, щоб обкрутити всю землю, і досить, щоб поєднати одною лінією Землю з Місяцем. Після будівництва Вавилонської вежі людство в царині техніки ще не наважувалось на щось грандіозніше.

Перший старт

Цілий рік стугонять машини, дріт із фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблів, і нарешті, після тисяч і тисяч оборотів, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблі на котушку. Вже сконструювали й поставили нові важкі машини, які, устатковані гальмами і зворотним ходом, мають тиждень, два тижні, три тижні ненастанно опускати кабель в океанські глибини. На борту зібралися найкращі інженери і техніки, серед них і сам Морзе, щоб під час прокладання всякчас перевіряти приладами, чи не урвався електричний струм, а їм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом і олівцем змальовувати цей вихід у море, який після плавань Колумба і Магеллана породжував найбільше хвилювання.

Нарешті все готове, щоб вирушати, і, якщо досі скептики брали гору, тепер усе англійське суспільство з палкою цікавістю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкій ірландській гавані Валентія сотні човнів і кораблів оточили кабельний флот, щоб стати свідком важливої для всієї історії миті, коли один кінець кабелю з корабля доставили на берег і закріпили на європейському суходолі. Вихід у море несамохіть перетворився у святкову врочистість. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненні просив благословення Господнього для сміливого заходу. «О вічний Боже, – почав він свою проповідь, – ти, що сам розпросторюєш небо і приборкуєш розбурхане море, ти, що тобі коряться вітри й течії, глянь у своєму милосерді вниз на своїх слуг… Усунь велінням своїм усяку перешкоду, подолай будь-який опір, що міг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потім із берега та моря замахали тисячі рук і капелюхів. Земля повільно поринула в чекання. Одна з найсміливіших мрій людства пробувала стати реальністю.

Невдача

Спершу планували, що обидва великі кораблі – «Агамемнон» і «Ніаґара», кожен з яких містив у собі половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного місця посеред океану, і там має відбутися з’єднання обох частин кабелю. В такому разі один корабель мав плисти на захід до Ньюфаундленду, а другий – на схід до Ірландії. Але цей задум видався надто сміливим: одразу відправити в море під час першої спроби увесь неоціненний кабель, тому вирішили прокласти з континенту тільки одну половину, бо ще не було певності, чи взагалі функціонуватиме як слід передача телеграфних сигналів під водою на таку велику відстань.

З обох кораблів саме «Ніаґарі» припало завдання прокласти кабель із континенту до середини океану. Повільно, обережно пливе туди американський фрегат і ненастанно випускає позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гігантського тіла. Повільно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускає кабель: це давній, добре знайомий усім морякам звук якірного ланцюга, що опускається з брашпиля. Через кілька годин люди на борту звертають на регулярні звуки вже не більше уваги, ніж на удари свого серця.

Далі, далі пливе корабель у море, постійно опускається кабель позаду кіля. В цьому заході, здається, немає нічого незвичайного. Тільки в окремій каюті сидять і прислухаються електрики, всякчас обмінюючись сигналами з ірландським суходолом. Дивна річ: хоча берега давно вже не видно, передача сигналів по підводному кабелю відбувається не менш виразно, ніж з одного європейського міста до іншого. Невдовзі корабель уже покинув неглибокі води і почасти перетнув так звані глибоководні плато, які постають на морському дні за Ірландією, а металевий шнур і далі рівномірно, наче пісок із піскового годинника, опускається за кілем у воду, одночасно і передаючи, і приймаючи повідомлення.

Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разів більшу відстань, ніж від Дувра до Кале: Сайрус Філд, уже п’ять днів і п’ять ночей поборовшись із першою непевністю, увечері шостого дня, 11 серпня, після багатогодинної праці і збудження готується лягати спати для заслуженого відпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркітливий механізм. Немов сонна людина, що в потязі вискакує з купе, коли несподівано зупинився локомотив, немов мірошник, що злякано зривається з ліжка, коли раптом зупиняється млинове колесо, так і на кораблі всі нараз прокинулись і вибігли на палубу. Перший погляд на машину показує: випускний отвір пустий. Кабель раптом спорснув із лебідки, неможливо було вчасно зловити вивільнений кінець, і ще неможливіше тепер знайти загублений кінець у глибинах і дістати його. Моторошне сталося. Невеличка технічна помилка знищила працю кількох років. Мов переможені, повернулися до Англії ті, хто так відважно вирушав у море, а там уже підготувались до лихої звістки, бо зненацька замовкли всі знаки і сигнали.

Ще одна невдача

Сайрус Філд, єдиний непохитний, герой і купець водночас, підбиває підсумки. Що втрачено? Триста миль кабелю, десь сто тисяч фунтів стерлінгів акціонерного капіталу і – можливо, це пригнічує ще тяжче – цілий рік, що пропав без вороття. Бо тільки влітку експедиція може сподіватися на сприятливу погоду, а тепер літо вже хилиться до осені. На другому аркуші Сайрус Філд записує невеликі здобутки. Під час цієї першої спроби набуто бодай трохи практичного досвіду. А сам кабель, що виявився придатним, можна намотати, а потім використати для наступної експедиції. Змінити треба тільки кабелеукладач, що спричинив такий фатальний розрив.

Отак у чеканні та готуванні минув ще один рік. Тільки 10 червня 1858 року з новою мужністю і старим кабелем той самий корабель знову виплив у море. Оскільки передача електричних сигналів під час першої спроби функціонувала бездоганно, повернулися до першого плану: почали укладати кабель від середини океану в обидва боки. Перші дні цієї нової спроби минули без пригод. Тільки сьомого дня на наперед визначеному місці мало початися укладання кабелю, а отже, власне робота. Доти все видавалося тільки прогулянкою. Машини не працювали, моряки могли ще спочивати і радіти приязній погоді, безхмарному небу і тихому, можливо, занадто тихому морю.

Але на третій день капітан «Агамемнона» відчув потаємний неспокій. Погляд на барометр показав, із якою страхітливою швидкістю опускається ртутний стовпчик. Наближається незвичайна буря, і справді четвертого дня почався шторм, і то такий, що навіть найдосвідченіші моряки рідко коли бачили такий в Атлантичному океані. Найдошкульніших ударів цей ураган завдав саме англійському кораблеві – «Агамемнону». Сам по собі неоцінений корабель, що в усіх морях і на війні витримав найтяжчі випробування, адміральський корабель англійського військово-морського флоту мав пережити й цю негоду. Але, на лихо, корабель цілком перебудували для укладання кабелю, щоб він міг узяти величезний тягар. Але тут не можна було, як на торгівельному судні, рівномірно розподілити вантаж по всьому трюму, бо вся вага величезної котушки припадала на середину, і тільки частину вантажу склали в носовій частині, що мало ще гірші наслідки, бо під час кожного піднімання та опускання цієї частини маятниковий рух посилювався вдвічі. Тому буря могла грати в страхітливу гру зі своєю жертвою, корабель нахилявся праворуч і ліворуч, вперед і назад до сорока п’ятьох градусів, круті хвилі заливали палубу, геть усе на ній було розтрощене. А тут ще нове лихо: під час одного зі страхітливих ударів, які струшували корабель від кіля до щогли, подалася перегородка складеного на палубі вугілля, і вся його маса чорним градом, немов каменепад, посунула на вже й так виснажених і закривавлених моряків. Дехто отримав рани під час падіння, декого обварило в камбузі окропом, коли перекинувся казан. Один матрос збожеволів під час десятиденного шторму, і вже думали про крайній засіб: викинути за борт частину кабелю, щоб зменшити небезпечний тягар. На щастя, капітан не хотів брати на себе таку відповідальність і вчинив слушно. «Агамемнон» вистояв під час несказанних випробувань десятиденного шторму і, незважаючи на чимале спізнення, зміг знайти другий корабель на визначеному місці в океані, де мало початись укладання кабелю.

Але аж тепер стало видно, як тяжко постраждав неоціненний і вразливий вантаж тисячі разів переплетеного дроту внаслідок ненастанних ударів стихії. В деяких місцях кільця переплутались, гутаперчева оболонка протерлась або розірвалася. Не дуже вірячи в успіх, кабель таки спробували укладати, але це призвело тільки до втрати десь двохсот миль кабелю, що без потреби зник у морі. Це означало, що треба вдруге спустити прапори і повернутися безславно замість сподіваного тріумфу.

Третя спроба

Акціонери в Лондоні, вже почувши лиху звістку, з блідими обличчями чекали в Лондоні свого проводиря і спокусника Сайруса Філда. Під час перших двох спроб витрачено вже половину акціонерного капіталу, але ж нічого не доведено, нічого не досягнуто, тож можна зрозуміти, що більшість тепер кажуть: досить! Голова радить, що треба врятувати те, що ще можна врятувати. Він наполягав, що решту невикористаного кабелю слід зняти з кораблів і в крайньому випадку продати навіть зі збитком, а потім підвести риску під цим марнотратним планом укладання кабелю через океан. Його заступник погоджується з ним і посилає письмову заяву про свою відставку, щоб наголосити, що далі він уже не хоче мати нічого спільного з цим абсурдним заходом. Але затятість та ідеалізм Сайруса Філда годі похитнути. Ще нічого не втрачено, пояснює він. Сам кабель блискуче витримав випробування, і його ще досить на борту, щоб повторити спробу, зібрати флот і найняти екіпажі. Саме незвичайна негода під час останньої спроби дає тепер підстави сподіватися на період гарних, безвітряних днів. Мужність, ще раз мужність! Тепер або ніколи є нагода наважитись на останню спробу.

Акціонери дедалі невпевненіше переглядаються між собою: чи треба довіряти цьому дурневі рештки величезного капіталу? Але могутня воля, зрештою, завжди пориває з собою тих, хто вагається, і Сайрус Філд домігся нового виходу в море. 17 липня 1858 року, через п’ять тижнів після другої невдалої спроби, флот утретє покинув англійську гавань.