Kitabı oku: «Червоне і чорне», sayfa 5
– Непогана думка! – радо вигукнув пан де Реналь.
– Треба тільки вжити заходів, – сказав Жульєн із серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здійснення давно виплеканої мрії, – треба вжити заходів, щоб слуга не брав ніяких романів. Потрапивши в дім, ці небезпечні книжки могли б зіпсувати покоївок пані та й самого слугу.
– Ви забуваєте ще про політичні памфлети, – додав пан де Реналь погордливо.
Він хотів приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером.
Жульєнове життя протікало серед таких ось маленьких хитрощів, і їхній успіх цікавив його значно більше, ніж помітна прихильність, яку він легко міг би прочитати в серці пані де Реналь.
Попередній душевний стан опанував його і в домі вер'єрського мера. Тут, так само, як і на батьковім тартаку, він глибоко зневажав людей, з якими жив, і відчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та інші друзі дому розповідають про ті чи інші події, які відбувались у них перед очима, він бачив, до якої міри їхні уявлення не схожі на дійсність. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмінно викликав загальний осуд. Жульєн раз у раз вигукував подумки: «Які потвори! Які дурні!» Дивним було однак те, що, при всій своїй зарозумілості, він часто зовсім не розумів, про що йшла мова.
З самого малку він ні з ким не розмовляв щиро, крім старого полкового лікаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Докладні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жульєна; він казав сам собі:
– Я стерпів би не скривившись.
Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з молодим гувернером про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.
А крім цього, Жульєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними западала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалася з ним на самоті, він весь напружувався. Це гнітило її, бо жіночий інстинкт підказував їй, що Жульєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.
Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жульєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наставала мовчанка, – наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів болісніше, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, залишившись віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини збентеження зовсім неймовірні речі. Жульєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав іще суворішим від цих болісних переживань. Жульєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він і примушував себе говорити, то казав щось недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було в ньому й таке, чого Жульєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в них відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що з нею на самоті Жульєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзям дому нечасто спадали свіжі блискучі думки, то вона тішилась і захоплювалась тими спалахами, у яких виявлявся Жульєнів розум.
Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство – ось єдині розваги.
Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, розмовляв з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально і змалював їй таку огидну картину, що це слово в її уяві пов'язувалося з наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось чимсь винятковим навіть неіснуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.
VIII. Житейські справи
Then there were sighs, the deeper for suppression,
And stolen glances, sweeter for the theft.
And burning blushes, though for no transgression.18
Don Juan, c. 1, st. 74
Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жульєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жульєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.
– Бережіться, дитино моя, того, що діється у вашому серці, – сказав кюре, насупивши брови. – Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім'я вашого покликання. Ось уже п'ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер'єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам: не піддавайтеся ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефекта, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що у світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна зі спасінням душі, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі – середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним вирішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що конче потрібні священикові. Розум ваш обіцяє багато, але дозвольте мені сказати, – додав добрий панотець із слізьми на очах, – якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.
Жульєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, утік у гущавину лісу над Вер'єром.
«Що це зі мною? – подумав він. – Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене – обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже, – це моє прагнення вибитися в люди. Кюре вважає, що я не гідний бути священиком, я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п'ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і покликання.
Відтепер, – міркував Жульєн, – я покладатимусь лише на ті риси своєї вдачі, які перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»
Через три дні Жульєн знайшов привід, до якого мав би вдатися насамперед; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! Помітно вагаючись, він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може назвати, бо тим зашкодив би третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав би горіти в серці юного служителя церкви.
– Друже мій, – сказав він йому, – вам краще було б стати добрим сільським буржуа, статечним і освіченим, ніж священиком без покликання.
Жульєн відповідав дуже добре на нові напучування: він знаходив саме ті слова, що найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, і вогонь у його очах, якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.
Однак не слід погано думати про Жульєнові здібності: він вдало підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це досить добре. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли він дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі самі бездоганні, як і мова.
Пані де Реналь дивувалася, що її покоївка, діставши таку спадщину, не повеселішала. Вона бачила, що дівчина вчащає до кюре й повертається від нього заплакана. Нарешті Еліза сама заговорила з господинею про свій шлюб.
Пані де Реналь здавалося, що вона занедужала, її кидало то в жар, то в холод, і вона втратила сон, оживаючи тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жульєна. Їхнє майбутнє щастя під спільним дахом не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони мали жити на п'ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жульєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер'єра, і в такому разі вона зможе іноді бачити його.
Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, господиня помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.
– Кажіть, – відповіла пані де Реналь.
– Ну, так ось, пані, він відмовився; якісь лихі люди, мабуть, знеславили мене, і він повірив.
– Хто відмовився? – ледве вимовила пані де Реналь.
– Та хто ж, як не пан Жульєн! – відповіла покоївка, схлипуючи. – Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре каже, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою батько пана Жульєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?
Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жульєн відмовився остаточно і не мав надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.
– Я зроблю ще одну, останню, спробу, – сказала вона своїй покоївці, – я сама поговорю з паном Жульєном.
На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді – захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від Елізиних руки і достатку.
Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розважливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь звеліла всім вийти. Її охопило почуття глибокого здивування.
«Невже я покохала Жульєна?» – спитала вона себе.
Відкриття, що в іншу хвилину викликало б у неї докори сумління і вразило б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.
Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз'ятрювала собі душу, щоб гостріше відчувати нові відтінки щастя чи горя. А до того як у домі з'явився Жульєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне шахрайство, щастя, в яке вірять лише божевільні.
Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жульєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу як покохала і, щоб пояснити свій рум'янець, почала скаржитись на головний біль.
– Отакі всі жінки, – відповів пан де Реналь, голосно зареготавши. – Завжди в них щось несправне.
Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жульєна. Якби Жульєн був найбридкішою людиною у світі, тієї хвилини він все одно сподобався б їй.
Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав до Вержі, – села, що уславилось трагічною історією Габрієлі19. За кількасот кроків від мальовничих руїн давньої готичної церкви стояв старий замок з чотирма вежами, що належав панові де Реналю; біля нього – парк, розбитий так, як Тюїльрійський, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем для прогулянок. У кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.
– Кожне з цих проклятих горіхових дерев, – казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, – коштує мені врожаю з пів-арпана землі; у їхньому затінку не родить хліб.
Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду до Вержі, як тільки пан де Реналь повернувся до Вер'єра у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жульєн порадив їй прокласти вузеньку доріжку, посилану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити в росі черевики. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жульєном, даючи вказівки робітникам.
Повернувшися з міста, вер'єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі дорогі «нововведення». Але пані де Реналь зробила все те на власні гроші, і це його трохи втихомирило.
Вона цілі дні проводила в саду з дітьми і разом з ними ловила метеликів. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку і бігали з ними за бідолашними лускокрилими. Цю хитромудру назву підказав пані де Реналь гувернер; вона виписала з Безансона чудову книжку Годара20, і Жульєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.
Їх безжально пришпилювали до великого картону, що його теж приготував Жульєн.
Нарешті в пані де Реналь і Жульєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилося у хвилини мовчання зазнавати пекельних мук.
Навіть про незначні речі вони без кінця й краю розмовляли з палким захопленням. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Елізи, якій доводилося надмірно працювати. «Ніколи, – казала вона, – навіть під час карнавалу, коли в Вер'єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».
Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.
– Ніколи, пані, ви не були така молода, – казали їй вер'єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).
Дивна річ, – і мало хто з нас цьому повірить, – але пані де Реналь дбала про свої туалети без жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами разом з дітьми і Жульєном. Один тільки раз їздила вона у Вер'єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні сукні.
З нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом з якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.
Пані Дервіль завжди потішалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своєї кузини. «Мені ніколи таке й на думку не спало», – казала вона. Свої несподівані вигадки, які в Парижі були б названі дотепними експромтами, пані де Реналь вважала за дурниці і соромилась висловлювати їх перед своїм чоловіком, але присутність пані Дервіль піддавала їй духу. Спочатку вона дуже несміливо ділилася думками; але коли жінки довго лишалися на самоті, пані де Реналь запалювалась, довгі ранкові години минали, як одна мить, і обом подругам було дуже весело. На цей раз розважлива пані Дервіль помітила, що її кузина не така весела, але набагато щасливіша.
А Жульєн відтоді як приїхав у маєток, почував себе, мов дитина, – він ганяв за метеликами і так само тішився, як його учні. Після того як йому потрібно було раз у раз стримуватись і хитрувати, тепер, на самоті, далеко від людських очей, інстинктивно не почуваючи ніякого страху перед пані де Реналь, він віддавався радощам життя – таким п'янким у його віці – серед наймальовничіших у цілому світі гір.
Пані Дервіль з першого дня здалася йому другом; він поспішив показати їй краєвид, що відкривається в кінці нової доріжки під великими горіхами. І справді, він не гірший, а може, й кращий, ніж найчарівніші ландшафти Швейцарії чи італійських озер. Коли піднятися стрімким косогором, що починається за кілька кроків, – очі тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лісом, що спускається майже до самої річки. Щасливий, вільний, майже володар дому, Жульєн водив на стрімкі скелі обох приятельок, втішаючися з їхнього захоплення таким величним краєвидом.
– Для мене це як музика Моцарта, – казала пані Дервіль.
Вся краса гірських околиць Вер'єра була отруєна для Жульєна заздрощами братів і присутністю вічно невдоволеного деспота-батька. У Вержі ніщо не викликало в нього цих гірких спогадів; уперше за все життя він не бачив навколо себе ворогів. Коли пан де Реналь від'їжджав до міста – а це бувало нерідко, – він дозволяв собі читати, і скоро, замість читати вночі, ховаючи лампу під перекинутим вазоном, хлопець міг спокійно спати цілу ніч, а вдень, під час перерви між уроками, забирався на скелі з книжкою, що була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення. В ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри.
Деякі речі, що їх сказав Наполеон про жінок, його міркування про вартість романів, що були модні за тих часів, тепер уперше навели Жульєна на думки, які в його ровесників з'явилися б уже давно.
Настала спека. В них установилася звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жульєн щось захоплено розповідав, відчуваючи насолоду від того, що так хороше говорить і його слухають молоді жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки пані де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев'яного стільця, які звичайно ставлять у садках.
Вона відразу ж відсмикнула руку; але тут Жульєнові спало на думку, що його обов'язок – домогтися, щоб надалі її рука не уникала його дотику. Свідомість обов'язку, який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному або, скоріше, в принизливому становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.
IX. Вечір у маєтку
Коли на другий день Жульєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий несхожий на учорашній, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була дуже лагідна з ним, а він ніби гнівається. Вона не могла відвести від нього очей.
Присутність пані Дервіль дозволяла Жульєнові говорити менше і цілком зосередитися на тому, що він мав на думці. Цілий день Жульєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.
Він набагато раніше закінчив заняття з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знову змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.
Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жульєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив – і це наче зняло з його грудей величезний тягар, – що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав небом густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішилися цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.
Нарешті всі посідали – пані де Реналь біля Жульєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жульєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не клеїлась.
«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» – казав собі Жульєн; через свою надмірну недовіру і до себе, й до інших він не міг не усвідомлювати, в якому стані зараз перебуває.
Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду додому. Він робив над собою надзвичайне зусилля, і в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь затремтів, але Жульєн цього не помітив. Жорстока боротьба між обов'язком і несміливістю була така болісна, що він нічого довкола не помічав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб'є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити, – інакше піду до себе й застрелюсь».
Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн уже не тямив себе від хвилювання, і на башті, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону відбивався у його грудях, і вони мимоволі здригались.
Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлунював у повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, – вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, ледве усвідомлюючи, що робить, схопив її знову. Хоч який він був схвильований, його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її у своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій.
Жульєнова душа сповнилась щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання, її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала піти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь зараз піде до вітальні, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване право».
Пані Дервіль знову запропонувала повернутися до вітальні, і в цю хвилину Жульєн міцно стиснув руку, яку йому покірно лишили.
Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й ледь чутно сказала:
– Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.
Її слова довершили Жульєнове щастя, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною у світі. Проте в раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жульєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що задумав, але він почував, що не зможе промовити жодного слова до пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і щойно здобута перемога зійде нанівець.
На щастя, цього вечора його зворушливі й піднесені промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка загалом вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жульєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Години, проведені тут, під величезною липою, яку посадив, за переказом, іще Карл Сміливий23, стали для неї найщасливішою порою життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер у густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жульєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але, сівши знову, вона відразу ж майже без опору віддала йому руку, наче між ними це було наперед домовлено.
Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, у палкому захваті від кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жульєн, зовсім знесилений боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у глибокий сон.
На другий день його збудили о п'ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов'язок, героїчний обов'язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув в описи подвигів свого героя.
Коли подзвонили до сніданку, Жульєн, начитавшися реляцій великої армії, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».
Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який дві години тому приїхав з Вер'єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жульєн цілий ранок не вчив дітей; не можна уявити собі нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.
Кожне в'їдливе чоловікове слово краяло серце пані де Реналь. Але Жульєн усе ще перебував у такому екстазі від великих подій, які протягом кількох годин хвилювали його уяву, що йому важко було враз опуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:
– Я нездужав.
Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер'єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жульєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.
«Цей нікчемний хлопчисько, – подумав він, – створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».
Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жульєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жульєна провести її на прогулянку і по-дружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки стиха повторював:
– Ось вони які, ці багатії!
Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність іще збільшувала лють Жульєна, який раптом помітив, що пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жульєнові стало неприємно, він різко відштовхнув її і відсмикнув руку.
На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась. Саме цієї хвилини пан де Реналь почав кидати камінцями в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через сад.
– Пане Жульєне, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте: в усіх буває поганий настрій, – поквапливо сказала йому пані Дервіль.
Жульєн кинув на неї холодний погляд, у якому відбилася безмежна зневага.
Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення: вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп'єрів.
– Ваш Жульєн якийсь несамовитий, він лякає мене, – прошепотіла пані Дервіль подрузі.
– Як же йому не гніватись? – відповіла пані де Реналь. – Після того коли він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, якщо він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже брутальні.
Уперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися чоловікові. Люта зненависть Жульєна до багатіїв готова була ось-ось вибухнути. На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним перегороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жульєн не відповідав жодним словом на всі ті милі речі, які чув під час прогулянки від супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жульєна попід руки.
Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження; і який дивний контраст становило поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рішучий вираз! Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.
«От лихо! – думав він. – Немає в мене навіть п'ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!»
Поринувши в похмурі думки, Жульєн ледве чув лагідні слова обох дам; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, нікчемним, безпорадним, одне слово – «бабським базіканням».
Пані де Реналь, аби про щось говорити і підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав з Вер'єра, бо сторгував у якогось фермера очистки кукурудзяних качанів (у цих краях ними набивають матраци).
– Чоловік зараз не повернеться до нас, – додала пані де Реналь. – Вони з садівником і камердинером набиватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.
Жульєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, наддавши ходи, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.
