Kitabı oku: «Пармський монастир», sayfa 5

Ледве він добрався до першого від шляху батальйону, солдати втупилися в нього: цей молодий буржуа здався їм одягнутим не по-військовому. Вечоріло, тягнув холодний вітер. Фабріціо підійшов до багаття і попросив погрітися, пообіцявши заплатити за гостинність. Здивовані його наміром платити, солдати перезирнулися, проте добродушно посунулися і дали йому місце біля багаття. Служник влаштував йому заслону од вітру. Але через годину, коли повз табір проходив полковий писар, солдати доповіли йому про появу невідомого, який поганенько говорив по-французькому. Писар допитав Фабріціо, той заговорив про свою палку любов до імператора, але з таким підозрілим акцентом, що писар запропонував йому піти разом до полковника, командир квартирував на сусідній фермі. З двома кіньми на поводу підійшов служник Фабріціо. Побачивши цих чудових коней, писар вирячив очі і, миттю передумавши, заходився розпитувати служника. Воїн-ветеран, одразу збагнувши стратегію співрозмовника, сказав, що його хазяїн має високих заступників і що, звісно, ніхто не наважиться поцупити його чудових коней. Писар тут же гукнув солдатів – один схопив за комір служника, другий узяв за повід коней, а писар суворо звелів Фабріціо беззастережно йти слідом.

Прогнавши піхтурою Фабріціо добру милю⁷⁸ в пітьмі, яка здавалася ще темнішою від табірних багать, що звідусіль осявали обрій, писар передав Фабріціо жандармському офіцерові, і той суворим тоном зажадав у нього паперів. Фабріціо показав паспорт, де він називався роз'їзним торговцем барометрами.

– От йолопи! – вигукнув офіцер. – Пишуть таке, що й на голову не налізе!

Він почав допитувати нашого героя, той вкрай захоплено заговорив про імператора, про свободу, але жандармський офіцер зареготав.

– Сто чортів! А з тебе хитрун нікудишній! – вигукнув він. – Мабуть, нас уже зовсім за бовдурів мають, якщо засилають сюди таких шмаркачів, як ти!

І що Фабріціо не говорив, силкуючись довести, що він і справді не торговець барометрами, офіцер відправив його під вартою до в'язниці сусіднього містечка Б., куди наш герой дістався лише о третій ранку, не тямлячи себе з обурення і падаючи з утоми.

Фабріціо просидів у цій жалюгідній в'язниці тридцять три довгих дні, спершу дивуючись, потім обурюючись, а головне, зовсім не розуміючи, чому з ним так учинили. Він строчив комендантові фортеці листа за листом, і дружина тюремного наглядача, гожа тридцятишестилітня фламандка, зголосилася передавати листи за адресою. Та оскільки їй зовсім не хотілося, щоб розстріляли такого гарного та ще й щедрого хлопця, – він платив їй за послуги, – то всі його листи попадали в грубку. Вона приходила до в'язня о пізній вечірній порі і терпляче вислуховувала його скарги. Чоловікові вона сказала, що шмаркач при грошах, і обачливий тюремник дозволив їй діяти на свій розсуд. Скориставшися з цієї поблажливості, вона заробила у Фабріціо кілька наполеондорів: писар забрав у нього лише коней, а жандармський офіцер не конфіскував нічого. Одного червневого полудня Фабріціо почув виразну, але далеку канонаду. Нарешті почалося! З нетерпіння серце в Фабріціо так і затьохкало. Знадвору теж долинув гамір: справді почався великий рух армії, і через містечко проходили три дивізії. Близько одинадцятої вечора прийшла поспівчувати Фабріціо дружина наглядача, і цього разу він зустрів її привітніше, ніж завжди. Стискаючи їй руки, він сказав:

– Допоможіть мені звідси вибратися. Честю присягаюсь, я вернуся до в'язниці, як тільки скінчиться битва.

– Ет, казна-що плетеш! А мастило маєш?

Фабріціо стурбувався, він не збагнув, що означає мастило. Зауваживши його тривогу, наглядачка подумала, що він на бобах. Замість говорити про золоті дукати, як збиралася спершу, вона вже заговорила про самі франки.

– Слухай, – сказала вона. – Якщо ти можеш дати мені сотню франків, я парою подвійних наполеондорів закрию очі капралові, коли він прийде вночі міняти варту, то капрал і не побачить, як ти майнеш. Він погодиться, якщо його полк повинен виступати завтра.

Вони сторгувалися. Тюремниця навіть запропонувала сховати Фабріціо у своїй спальні: вранці звідти йому легше втекти.

На зорі, ще не розвидніло, розчулена жінка сказала Фабріціо:

– Дорогенький, ти замолодий для такої паскудної справи. Послухай мене, кинь ти все це!

– З якої речі? – відповів Фабріціо. – Хіба захищати вітчизну – злочин?

– Годі-бо! Ніколи не забувай, що життя тобі врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстріляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловіком втратимо місце. І краще нікому не повторюй вигадки, що ти міланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя. А зараз слухай мене уважно. Я тобі дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашій в'язниці. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмістр чи офіцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозі й лежав у селянському домі, що селянин з жалю підібрав тебе, коли ти тіпався від лихоманки в придорожньому рові. Якщо тобі не повірять, додай, що ти відстав від полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, ніби ти п'ємонтець,⁷⁹ призваний до війська, залишився торік у Франції, – словом, ще вигадай що-небудь.

Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабріціо зрозумів, через що йому довелось поневірятися. Його вважали за шпигуна! Він почав переконувати наглядачку, настроєну того ранку ніжно. І поки фламандка, озброєна голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабріціо заширокий, він досить доладно розтлумачив цій жінці свою історію. Вона слухала вражено, але на хвилинку повірила: вигляд він мав такий наївний, і гусарське обмундирування так личило йому!

– Якщо тобі вже закортіло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щирості, – треба було в Парижі записатись до якогось полку. Поставив би вахмістрові вина, і він би тобі все влаштував.

Багато корисних порад, як поводитися надалі, дала тюремниця Фабріціо, і нарешті, коли на світ благословило, випустила його надвір, сотні разів змусивши заприсягтися, що він ніколи і ні за яких обставин не згадає її імені.

Не встиг Фабріціо, з гусарською шаблею при боці, бадьорим кроком вийти з містечка, як його огорнули сумніви. «Ну ось, – думав він, – я іду в мундирі і з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмі. А його, кажуть, запроторили за те, що він украв корову й срібний столовий набір. Я, так би мовити, вліз у його шкуру, хоча цього нітрохи не хотів і ніяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цілком ясна. Мені доведеться довго поневірятись за ґратами».

Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремниці говорити якнайменше через чужоземну вимову.

Того дня армія, здобувши перемогу під Ліньї,⁸⁰ марширувала на Брюссель, це було напередодні битви під Ватерлоо,⁸¹ їдучи під безперервною зливою, близько полудня Фабріціо почув гуркіт гармат. На радощах він одразу забув про довгі й тоскні хвилини розпачу, пережиті в несправедливому ув'язненні. Їхав він, поки смеркло, і, навчений гірким досвідом, вирішив заночувати в селянській хатинці, що стояла обіч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабріціо дав йому екю, і в господі зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нікудишній, – думав Фабріціо, – але якийсь писар ще зазіхне на нього». І він уклався спати в стайні, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до світання, Фабріціо вже їхав шляхом і, лагідно поплескуючи шкапу, зумів пустити її трюхом. Близько п'ятої⁸² він почув канонаду: починалась битва під Ватерлоо.

Розділ третій

Незабаром Фабріціо трапились маркітантки,⁸³ і велика вдячність, яку він відчував до тюремниці з містечка Б., спонукала його звернутись до них. Він запитав однієї, де йому шукати четвертий гусарський полк, в якому він служить.

– А ти б ліпше не поспішав, лебедику! – відповіла маркітантка, зворушена блідістю й гарними очима Фабріціо. – Бій сьогодні буде запеклий, а подивитись на твою ручку: де вже тобі шаблею рубати! Якби ти мав рушницю, ще сяк-так, бабахкав би з неї нарівні з усіма.

Ця порада не сподобалась Фабріціо, він ударив коня, але хоч як поганяв його, так і не випередив маркітантського воза. Вряди-годи гармати ніби ревіли ближче, і тоді рев заважав розмові. Не тямлячи себе від захвату, Фабріціо знов заговорив з маркітанткою. З кожним її словом він радів усе більше. І жінка ця здавалась йому такою доброю, що він, зрештою, розповів їй геть усе, приховавши лише своє справжнє ім'я і втечу з в'язниці. Маркітантка була здивована й нічого не тямила в тому, що їй набалакав цей гарненький солдатик.

– Ага, ясно! – вигукнула вона з переможним виглядом. – Ти – панич і, мабуть, закохався в дружину якогось капітана четвертого гусарського полку. Твоя любка справила тобі мундир, ти його надів і тепер їдеш навздогін за нею. І ось хрест святий: таж ти зроду не був солдатом! А оскільки ти хоробрий, а твій полк пішов в огонь, ти не хочеш пасти задніх і собі рвешся в бій.

Фабріціо погоджувався з усім – тільки так можна було почути розумну пораду. «Звичаї у цих французів мені зовсім не відомі, – міркував він, – і якщо хтось не візьметься мною керувати, я, чого доброго, знову попаду в тюрму та ще й позбудуся коня».

– Насамперед, лебедику, – сказала маркітантка, все більше проймаючись до нього симпатією, – насамперед признайся, що тобі нема ще й двадцяти одного року. Тобі десь од сили сімнадцять.

То була правда, і Фабріціо залюбки визнав її.

– Виходить, ти ще навіть не рекрут і ладен важити головою лише задля гарних очей твоєї капітанші. Сто чортів, і вона не прогадала! Так ось, якщо в тебе залишилося трошки золотих кружалець із тих, що вона тобі подарувала, ти мусиш передусім купити іншого коня. Дивись, як твоя шкапа стриже вухами, тільки-но гармата ревне ближче: це селянський кінь, через нього, скоро потрапиш на передову, тебе вб'ють. Стривай, бачиш оно-но, над живоплотом, білий димок? Це, хлопче, палять із рушниць. Отож готуйся; як засвистять кулі, душа твоя майне в п'яти. Поки є час, попоїж, підкріпися.

Фабріціо послухався і дав маркітантці наполеондора, попрохавши взяти з нього, скільки належить.

– Отакої! Дивитися на тебе жаль! – вигукнула жінка. – Дурненький! Не вміє навіть грошей витрачати. Треба було б тебе провчити. Ось покладу до кишені твою монету та як чкурну своєю Красунею. Попробуй наздогнати своєю шкапою! Що б ти робив, недотепо, якби я погнала щосили! Знай: коли ревуть гармати, золота нікому не показуй. Ось тримай здачу – вісімнадцять франків п'ятдесят сантимів. Сніданок твій коштує тільки тридцять су.⁸⁴ А коней тут незабаром можна буде купити скільки заманеться. За доброго коника давай десять франків, у кожному разі, не більше двадцяти, навіть якби це був огир чотирьох Емонових синів.⁸⁵

Коли Фабріціо закінчив снідати, безугавне базікання маркітантки урвала якась жінка, що ріллею зненацька виїхала на шлях.

– Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твій шостий єгерський⁸⁶ стоїть там.

– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркітантка нашому героєві. – Мені, їй-богу, шкода тебе. Сподобався ти мені, хай тобі грець! Нічогісінько ти не знаєш, кожен тебе пошиє в дурні, бігме! Їдьмо краще зі мною до шостого єгерського.

– Я й сам розумію, що не знаю нічогісінько, – відповів Фабріціо, – але я хочу битися і пощу он туди, де білий димок.

– Та ти поглянь, як твій кінь стриже вухами! Тільки-но туди над'їдеш, тобі його не втримати, – хоч який він захльостаний, подасться галопом і бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброї ради? Ось як зроби: тільки-но під'їдеш до цепу, спішся, підбери з землі рушницю і ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, і набою не вмієш скушувати!

Зачеплений за живе, Фабріціо мусив признатися своїй новій подрузі, що вона вгадала.

– Бідолаха! Заб'ють тебе одразу, істинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Ні, тобі неодмінно треба їхати зі мною! – владно заявила маркітантка.

– Але я хочу битися!

– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий єгерський – бравий полк, а роботи сьогодні всім вистачить.

– А скоро ми розшукаємо ваш полк?

– Найбільше десь за чверть години.

«Ця добра жінка відрекомендує мене, – міркував Фабріціо, – мене через мою недосвідченість не приймуть за шпигуна, і я зможу взяти участь у битві».

Раптом гуркіт канонади посилився, постріли почастішали. – Ніби чотки перебирають, – сказав собі Фабріціо.

– Ось уже й рушничні залпи чути, – сказала маркітантка, поганяючи коня, підбадьореного звуками бою.

Жінка звернула праворуч і рушила путівцем через луки; болото тут було до колін, віз мало не загруз. Фабріціо підпихав колеса. Кінь його двічі упав. Незабаром під ногами стало сухіше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в траві. Не встиг Фабріціо проїхати нею кроків з п'ятсот, як кінь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав і коня, і верхівця.

Обличчя Фабріціо, звичайно бліде, позеленіло. Маркітантка глянула на мерця і буркнула собі під ніс: «Не з нашої дивізії». Потім, зиркнувши на нашого героя, пирхнула сміхом.

– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобі не цяцьки! – гукнула вона.

Фабріціо скам'янів із жаху. Найбільше його вразили босі брудні ноги, вже роззуті, та й сам труп роздягли, залишивши тільки подерті, обляпані кров'ю штани.

– Ближче, ближче! – сказала маркітантка. – Спішуйся, тобі треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!

Так і є, куля влучила біля носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.

– Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.

Фабріціо від огиди млоїло, проте він скочив з коня, підійшов до трупа, взяв його за руку й міцно труснув. Але відійти вже не міг, ніби закляк. Він відчував, що йому забракне сили сісти в сідло. Особливо жахало розплющене око.

«Маркітантка вважатиме мене за боягуза», – гірко подумав він. І все-таки не міг ступити й кроку: одразу упав би. Для нього то була страшна хвилина. Він справді був майже непритомний. Помітивши це, маркітантка жваво скочила з воза і мовчки піднесла йому чарку горілки. Фабріціо одним духом вихилив її, потім виліз на коня і, ні слова не кажучи, поїхав далі. Маркітантка вряди-годи зиркала на нього спідлоба.

– Завтра, хлопче, підеш у бій, – сказала вона нарешті, – а сьогодні залишайся зі мною. Сам бачиш, тобі ще треба призвичаїтися до солдатського ремесла.

– Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой із таким завзяттям, що це здалося маркітантці добрим знаком.

Гарматний гуркіт дужчав і ніби ближчав. Постріли лунали поспіль, звук зливався в безперервну басову ноту, і на тлі цього безугавного протяглого реву, подібного до далекого шуму водоспаду, дуже чітко вирізнялись рушничні залпи.

Саме цієї хвилини дорога привела їх до гайка. Маркітантка побачила, як назустріч прожогом біжать четверо французьких солдатів. Вона скочила з воза і, відбігши кроків двадцять від шляху, сховалася в ямі, що залишилась після викорчуваного дерева. «Ага, – сказав собі Фабріціо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Він став біля покинутого воза і видобув шаблю. Не звертаючи на нього ніякої уваги, солдати побігли краєм гайка, по ліву руку від шляху.

– Це наші, – спокійно сказала маркітантка, повертаючись, геть засапана, до свого візка. – Якби твій кінь міг бігти чвалом, я б сказала тобі: скачи до краю гайка, поглянь, чи є хто на луках.

Просити себе двічі Фабріціо не змусив. Він виламав тополину гілку, обчухрав її і заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркітантка пустила свого коня учвал.

– Стій, почекай! – кричала вона Фабріціо.

Невдовзі обоє виїхали з гаю. Зупинившись посеред луків, вони почули страшенний гуркіт, гармати й рушниці гатили звідусіль: справа, зліва, ззаду. В далечині їм відкрився куточок битви, – гайок, із якого вони виїхали, ріс на пагорбі, що височів на вісім-десять футів над луками, але на самих луках не було ані душі. Луки на відстані тисячі кроків од них були облямовані довгою смугою рясних верб. Білий дим підносився над вербами, іноді клубочачись і вихрячись у небі.

– Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркітантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабріціо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.

Та в цю мить маркітантка помітила тих чотирьох солдатів, про яких ми щойно згадували. Вони показалися з лісу, що по праву руку од шляху. Один їхав верхи.

– Ось і кінь для тебе, – сказала вона Фабріціо. – Гей, повертай сюди! Агов! – гукнула вона вершникові. – Вихили склянку горілки.

Солдати рушили до воза.

– Де шостий єгерський? – крикнула жінка.

– Тут поряд. П'ять хвилин ходу. Он біля рову, за вербами. Там оце полковника Макона вбили.

– Хочеш за коня п'ять франків?

– П'ять франків? Та ти, матінко, жартуєш. Юнь же офіцерський! Я за чверть години продам його за п'ять золотих.

– Дай-но мені золотого, – стиха мовила маркітантка Фабріціо. Відтак, підійшовши до вершника, скомандувала:

– Злазь! Мерщій! На тобі золотого.

Солдат спішився. Фабріціо весело скочив у сідло. Маркітантка заходилась відв'язувати скрутку шинелі, приторочену до сідла його шкапини.

– Нуте, допоможіть мені! – гукнула вона солдатам. – Жінка надривається, а вони стоять собі, руки в боки.

Та як тільки впійманий кінь відчув на собі тороки, він забасував. Фабріціо, хоч і вершник добрий, на превелику силу втримав його.

– Зразу видно породу, – мовила маркітантка. – Не призвичаєний, щоб хребтину йому в'юком муляло.

– Генеральський кінь! – гукнув вояк, що продав скакуна. – Такий кінь вартий десять золотих, та й то мало.

– Ось тобі ще двадцять франків, – сказав йому Фабріціо, нетямлячись на радощах, що під ним справжній огир.

Тут по вербах ударило навскіс гарматне ядро. Фабріціо з цікавістю дивився, як навсібіч, ніби косою стяті, полетіли галузки.

– Еге, стрілянина наближається, – сказав солдат, беручи у Фабріціо двадцять франків.

Було десь близько другої дня.

Фабріціо все ще захоплено згадував незвичайне видовисько, як раптом через широку луговину, край якої він стояв, проскакали вершники – кілька генералів у супроводі почту з двадцяти гусарів. Кінь Фабріціо заіржав, кілька разів ставав дибки, потім почав люто шарпати вуздечку. «Ет, нехай!» – подумав Фабріціо.

Юнь, пущений на свою волю, ринув з копита і наздогнав генеральський ескорт.⁸⁷ Фабріціо нарахував чотири капелюхи з перами. За чверть години з кількох слів, зронених сусідами-гусарами, він збагнув, що один з генералів – славетний маршал Ней. Від щастя Фабріціо відчув себе на сьомому небі, але ніяк не міг угадати, котрий з чотирьох генералів маршал Ней. Щоб довідатись, він віддав би все на світі, але вчасно згадав, що йому краще не балакати. Ескорт зупинився, збираючись перехопитися через широкий рів, що заповнився водою після вчорашньої зливи. Обсаджений високими деревами, цей рів перетинав з лівого боку луговину, край якої Фабріціо купив коня. Майже всі гусари позлазили з коней. Рів був крутий і слизький, вода текла на кілька футів нижче луків. Фабріціо, нетямлячись з радощів, більше думав про маршала Нея⁸⁸ і про славу, ніж про свого коня, і скакун, розходившись, шубовснув у воду. Бризки злетіли високо вгору. Одного генерала облило з ніг до голови, і він лайнувся:

– Чорт би взяв цю кляту худобину!

Фабріціо до живого дійняла ця образа. «Чи можу я зажадати від нього сатисфакції?» – подумав він. А тим часом, аби довести, що він не такий уже бевзь, наш герой вирішив виїхати верхи на той бік. Проте берег піднімався круто, та ще й на п'ять-шість футів угору. Довелося зректись цього наміру. Тоді Фабріціо, пустивши коня водою, що сягала до храпа, нарешті знайшов місце, де, мабуть, був водопій. По цьому положистому схилу він легко виїхав на той бік лугу. Він перехопився перший з усього почту і гордо затрюхикав понад канавою. Гусари, потрапивши в халепу, борсалися в рівчаку, бо в багатьох місцях глибина сягала п'яти футів. Деякі коні, схарапудившись, пробували пливти і розбризкували цілі фонтани води. Вахмістр⁸⁹ помітив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й сліду армійської виправки.

– Агов, назад! Повертайте ліворуч, там водопій! – гукнув він.

Незабаром усі перебрели на той бік.

Виїхавши в поле, Фабріціо застав генералів самих, без супроводу. Гуркіт гармат ніби подвоївся. Він ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:

– Де ти взяв цього коня?

Фабріціо, розгубившись, відповів по-італійському:

– L'ho comprato росо fa. (Тільки що купив його.)

– Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.

Але тут над головою загуркотіло так, що Фабріціо не міг відповісти. Мусимо визнати – цієї хвилі наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посідав у його почуттях друге місце, найбільше діймав хлопця цей гуркіт, від якого мало не лопали барабанні перетинки. Кінний ескорт пустився вскач, їхали ріллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою і було всіяне трупами.

– Червоні мундири! Червоні мундири!⁹⁰ – радісно закричали гусари почту.

Спершу Фабріціо не розумів, але, нарешті, помітив, що справді майже на всіх трупах червоні мундири. І раптом його пройняв дрож, він зауважив, що багато хто з цих червономундирників ще живі. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але ніхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалісливий, всіляко намагався, щоб його кінь не вдарив копитом якогось із цих червономундирників. Ескорт зупинився. Фабріціо, не дуже дбаючи про дотримання дисципліни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.

– Стій, жовторотий, стій! – гукнув йому вахмістр.

Фабріціо зупинився й побачив, що він випередив кроків на двадцять генералів і що вони дивляться в цей бік у підзорні труби. Повернувши назад, щоб стати на своє місце у хвості почту, за кілька кроків позаду начальства, він помітив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусіда, також генерала, і владно щось каже, ніби лає його і навіть сипле чортами. Тут Фабріціо не зумів стримати цікавості. Забуваючи про раду своєї подруги-тюремниці мовчати, він озвався до сусіда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:

– Хто цей генерал, який шпетить свого сусіда?

– Як хто? Маршал.

– Який маршал?

– Маршал Ней, дурило! Де це ти досі служив?

Фабріціо, людина образлива, і гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом він вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрішого з хоробрих. Раптом усі помчали учвал. Через кілька хвилин Фабріціо побачив, що за двадцять кроків попереду рілля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залиті водою, а мокра земля на їхніх гребенях злітала чорним груддям. Фабріціо глянув на цю дивну картину і знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сідла двоє гусарів, стяті гарматним ядром. Коли він озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять кроків. Найжахливіше було бачити, як борсався на зораному полі кінь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, він усе ще силкувався звестися й бігти слідом за своїми бойовими товаришами. По болоту рікою текла кров.

«О, нарешті я під обстрілом! – думав Фабріціо. – Я – в бою! – повторював він, задоволений. – Тепер я справжній солдат!»

Ескорт помчав щодуху, і наш герой збагнув, що це ядра піднімають з усіх боків земляні бризки. Але марно він вдивлявся туди, звідки летіли ядра, він бачив лише білий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рівного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматні залпи, Фабріціо ніби розрізняв, набагато ближче, рушничну перестрілку. Проте він не міг нічого збагнути.

Тут генерали з ескортом з'їхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася під косогором, футів за п'ять нижче поля.

Маршал зупинився і знов навів свою підзорну трубу. Цього разу Фабріціо міг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсім світле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італії немає таких облич, – думав Фабріціо. – Я ось, наприклад, блідий, а волосся в мене каштанове, зроду мені таким не бути!» – сумно додав він подумки. Для нього ці слова означали: ніколи не бути мені таким героєм. Він позирнув на гусарів: окрім одного, у всіх були рудуваті вуса. Фабріціо дивився на гусарів, а вони дивились на нього. Він зашарівся під їхніми поглядами і, щоб приховати збентеження, повернувся у бік ворога. Він побачив довгі лави червоних постатей, і його здивувало, що вони такі дрібненькі, їхні ряди, а складали вони полки чи дивізії, здалися йому не вищі за кущі живоплоту. Одна лава червоних вершників клусом наближалася до тієї стежки в низині, якою їхали ступою маршал і ескорт, чвакаючи в болоті. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони їхали. Лише вряди-годи на тлі цього білого диму пролітали вчвал вершники.

Зненацька Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.

– Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?

– Та ніби. А ти хто такий?

– Я брат дружини одного капітана.

– А як його звати, того капітана?

Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:

– Капітан Меньє!

Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:

– А, капітан Тельє? Так, його вбито.

«Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».

– Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.

З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал повернув до кавалерійської дивізії. Ескорт мчав серед трупів і поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як раніше. Його думки витали десь-інде.

Коли ескорт зупинився, Фабріціо помітив маркітантського воза, і ніжні почуття до цього шанованого об'єднання переважили все, – він рушив учвал просто до воза.

– Куди ти? Стій, сто чор…! – гукав позаду вахмістр.

«Що він може мені зробити?» – подумав Фабріціо, скачучи до маркітантського воза. Він підострожував коня, сподіваючись побачити свою знайому – славну жінку, яку зустрів уранці. Кінь і віз були досить схожі, але хазяйка їхня була зовсім інша, і нашому героєві здалося, що обличчя в неї дуже лихе. Під'їжджаючи до воза, Фабріціо почув, як маркітантка сказала комусь:

– А який з нього був красень чоловік!

Прикре видовище чекало нашого свіжоспеченого солдатика: відрізали ногу кірасирові,⁹¹ молодому й гарному чоловікові сажневого зросту. Фабріціо зажмурився і вихилив одну за одною чотири чарки горілки.

– Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркітантка.

Під впливом горілки Фабріціо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильність гусарів, товаришів з ескорту».

– Продайте мені всю почату пляшку, – сказав він маркітантці.

– Всю? А знаєш, скільки це коштує такого дня, як сьогодні? Десять франків!

Зате, коли Фабріціо наздогнав галопом ескорт, вахмістр гукнув:

– Ха-ха! Горілочки нам привіз! Того ти й чкурнув? Давай!

Пляшка пішла по руках, останній, хто допив, підкинув пляшку в повітря й гукнув Фабріціо:

– Дякую, товаришу!

Тепер усі дивились на Фабріціо прихильно. З серця його ніби камінь спав: серце він мав ніжне, чутливе до людської доброзичливості. Нарешті супутники перестали косувати на нього, і вони знайшли спільну мову. Фабріціо зітхнув на повні груди і вже невимушено запитав у вахмістра:

– А якщо капітан Тельє загинув, де ж мені тепер шукати сестру?

Кажучи так сміливо «Тельє» замість «Меньє», він уявляв себе юним Макіавеллі.⁹²

– Дізнаєшся сьогодні ввечері, – відповів вахмістр.

Ескорт рушив знову і слідом за маршалом помчав до піхотних дивізій. Фабріціо, випивши зайве, відчував, що геть сп'янів, його похитує в сідлі. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матір: «Якщо перебрав через край, рівняйся на коня попереду, і роби те, що робить сусід».

Маршал рушив до кавалерійських частин, довгенько пробув там і наказав іти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсім тямив, що діється навколо. Непереборна дрімота змагала його, і, коли кінь пускався чвалом, він гуцав на сідлі, як лантух.

Тут вахмістр крикнув своїм гусарам:

– Гей, сучі діти, повилазило вам, чи що?… Імператор!

Вершники, як стій, гаркнули на все горло:

– Хай живе імператор!

Герой наш, звісно, отямився і витріщив очі, але побачив тільки генералів, що скакали верхи на чолі ескорту. Обличчя заважали розгледіти довгі гриви, розмаяні на шишаках драгунів⁹³ імператорського почту.

«Так я й не побачив, не побачив імператора на полі бою. А все через оту кляту горілку!»

На цю думку Фабріціо зовсім протверезів.

Спустились на залитий водою шлях. Коні жадібно тяглися мордами до калюж.

– То це імператор проїхав? – запитав Фабріціо в сусіда.

– Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помітив його? – доброзичливо промовив гусар.

Фабріціо страх як кортіло наздогнати імператорський кортеж і пристати до нього. Яке щастя бути на війні, битись разом з таким героєм! «Адже саме для цього приїхав я до Франції. І я мав право це зробити: генералів я супроводжую лише тому, що моєму коневі заманулось поскакати слідом за ними».

Залишитися з ескортом Фабріціо вирішив лише тому, що його нові товариші дивились на нього привітно. Він почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатів, з якими скакав кілька годин. Він уже уявляв, як їх поєднає шляхетна приязнь героїв Тассо та Аріосто. А якщо пристати до імператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрінуть зле, імператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як і на всіх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабріціо так лагідно, що він раював, він би тепер і небо прихилив своїм новим товаришам; душею й думками він витав у високості. Відколи він відчув себе серед приятелів, усе довкола зразу змінилося. Він умирав від бажання розпитати гусарів. «Ні, хміль ще не вивітрився, – переконував він себе. – Не забувай, що тобі казала тюремниця!»