Kitabı oku: «Вона має таємницю»
Розділ 1
Я сиджу біля океану і дивлюся на хвилі, що зустрічаються з камінням. Я дивлюся на птахів, які лягають на повітряні потоки і піднімаються вгору. Я торкаюся ногами води. Заплющую очі.
Я пірнаю в могутні хвилі океану і відчуваю їх силу. Стрімкий потік крижаної гірської річки несе мене, її холод пронизує мене наскрізь. Я лягаю на прозору воду басейну, і мій погляд спрямовується в нічне небо. І хоч у ньому не видно зірок, вода віддзеркалює вогні хмарочосів, і вони вселяють відчуття: я – частина майбутнього. Я пірнаю у річку, в яку заводи зливають промислові відходи, бруд залишається на моїй шкірі, світлий купальник стає коричневим. Я лягаю на хвилі моря, і воно утримує мене. А сонце вже сідає за горизонтом, і від цього вода стає рожевою, ці барви розливаються по тілу. Я – у потоці.
Я пам’ятаю, що тато того ранку був дуже піднесений, а мама – дуже гарна. Мені здається, вони знали, куди прямуватиме наш катер, і відчували кожну мить, смакували кожну секунду. Мама заплела мені «колоски», щоб я не намочила волосся. Намазала мене захисним кремом від сонця. Я підбігла до тата і покрасувалася перед ним у своєму новому купальнику з рюшами. Він сказав, що я його маленька русалочка. Я простягла йому рятівний круг, щоб він надув його. Він подивився на мене і сказав:
– Так ти ніколи не навчишся плавати!
І викинув його за борт нашого катера – ми ще стояли на пристані. На палубі тато почав готуватися до відправки. Я ж узяла мотузку і почала виловлювати круг, щоб затягти його на борт. Нічого не виходило – хвилі відносили його все далі й далі. Сонце вранці світило дуже яскраво. Хвилі так красиво виблискували, що я раптом вирішила: не можна здаватися! Я ще раз закинула свою мотузку, і вона зачепила круг. Потягнула – і ось моя здобич уже в руках! Я радо притулила його до себе і раптом побачила тата, що стояв поруч з риболовецьким ножем. Він повторив свою фразу:
– Так ти ніколи не навчишся плавати!
Підійшов і проткнув мій круг ножем і жбурнув його геть.
– Вирівняй плечі!
– Я ще не зовсім добре плаваю… Як у відкритому морі без круга…
– Довірся морю, відчуй його, – промовив батько. – Я ось уже кілька років вчу тебе плавати і бачу, на що ти здатна. Поки не повіриш у свої сили – так і будеш триматись за круг замість того, щоб вільно плити. Сміливіше!
– Але ж там дуже глибоко.
– Яка різниця? Адже вся сила – в тобі! Просто повір – і допливеш.
Я подивилася на мого дужого тата і повірила йому. Вирішила, я зможу і без круга.
Ми вирушили в плавання на катері. Про погоду щось казали по радіо, але тайською мовою, яку ні я, ні батьки не розуміли. Отож ми довірилися небу. Воно було ясне. Ми рішуче помчали у відкрите море. Я торкалася хвиль руками.
Ставало все спекотніше. Мама ще раз намазала мене кремом і дала капелюшка. Мотор перестав ревти, і ми повільно зупинилися посеред моря. Мама вже була в костюмі для пірнання, тато закріплював на її спині балони з повітрям.
– Плавай недалеко від човна, – сказала мама. – Тільки обережно.
– І ви теж.
Тато надягнув свій костюм, підштовхнув маму, а потім зістрибнув сам. Вони занурилися під воду. Там, де щойно море вирувало від бульбашок, вже була морська гладінь, і лише слабкі хвилі розходилися по воді. Я нерішуче торкнулася води кінчиками пальців ноги. Ні, ліпше було залишатись на катері.
Мій тато обожнював плавати, а мама була водним знаком за Зодіаком. Вони познайомилися у воді – побачили одне одного на глибині десяти метрів – у масках, в тісних костюмах і з аквалангами, незграбні й смішні. Але за легендою – закохалися одне в одного відразу, бо між ними виник якийсь зв’язок. Тільки згодом, піднявшись на поверхню, вони розгледіли одне одного краще, кожен про себе знаючи напевно, що зустріли того самого. А потім з’явилася я. Вони з дитинства намагалися привчити мене до води. Щодня занурювали мене новонароджену у ванну, а я вже тоді вередувала і в холодній, і в гарячій воді. Вимагала витягнути мене та покласти на сухе ліжко. Але вони не розуміли мене, тому щодня продовжували купати.
Коли я трохи підросла, мама часто розповідала мені казки про море та океан. Коли ми гуляли біля річки, вона казала, що життя – це вічний потік, і сенс життя в тому, щоб цей потік повсякчас рухався. Вона говорила, що цей потік і є Бог, і він завжди допомагатиме тому, хто намагатиметься свій потік рухати вперед. Адже людина в потоці – помічник Бога. Отже, потрібно лише довіритися потоку. Вона говорила, що чим би я не займалася в житті, я маю бути впевнена, що мій потік приведе мене до мети. І подумки уявляти, куди пливеш, і тоді потік принесе тебе в потрібне місце. Головне —вірити.
Тато був не таким глибокодумним. Він просто любив риболовлю, щоб приносити щедрий улов. Любив подорожі, щоб пірнати під воду з аквалангом. Він був добувач і дослідник. Мріяв переїхати з Києва кудись, ближче до моря. До Іспанії або хоча б до Одеси. Але міг вирушати до морських глибин лише під час відпустки, та й то ненадовго. Море снилося йому, підводне полювання було темою номер один під час розмов з друзями, а планування наступної подорожі було найулюбленішою темою під час сімейних вечерь. Коли я була дитиною, далекі мандри були не дуже популярні. Отож друзі татові дивувалися: чому він не купить для сім’ї квартиру? В Києві або ж біля його омріяного моря. Ми на той час жили в орендованій квартирі в центрі міста. Відповідь була очевидна – море. Як міг тато позбавити нашу родину зустрічі з морем, збираючи гроші на нерухомість? Ніяк.
А я була неначе не їхня дитина – боялася води. Адже у воді можна потонути, захлинутися, загубитись… Я не розуміла: як можна підкорити хвилі, підлаштовуватися під них? Та й навіщо, якщо можна ліпити палаци з піску на березі. Як можна розслабитися, відірвавши ноги від землі? Чому б не використовувати свої ноги – чудовий винахід еволюції? Адже ми – не риби.
Мама і тато чомусь довго не виринали. На небі вже з’явилися хмари, подув холодний вітер. Хвилі стали вищі. Тато буде розчарований – адже я досі так і не пірнула у воду. Вирішила зануритися скраєчку, щоб намочити трохи купальник, тримаючись за драбину. Скажу потім батькам, що плавала…
Спустилася до води, вона була холодна, адже я добряче нагрілася на сонці. Занурилася і швидко вилізла. Батьки не поверталися. Я вже почала хвилюватися, зазвичай вони пірнали десь хвилин на двадцять. Мені здавалося, що минуло вже значно більше. Мій купальник встиг висохнути. Я походила по катеру, посиділа в каюті, знову підійшла до драбини та полізла до солоних хвиль, щоб намочити купальник. Цього разу навіть голову опустила, щоб волосся стало мокрим. А потім страх заполонив моє серце, я швидко полізла назад на катер, сіла, заспокоїлась, я у безпеці. Але батьки не повертались. Серце знову билось все тривожніше. А раптом на них напала акула? Або вони зачепилися там за каміння? А може повітря в балонах скінчилося?
«Будь ласка, поверніться!.. – благала я. – Я зараз занурюся у воду, а ви тимчасом повернетеся, гаразд?»
І я втретє залізла у воду, прихопивши з собою маску і трубку. Цього разу відпустила руку від дробини і віддалась морю. Махала ногами посеред хвиль. Опустила обличчя в масці під воду, намагаючись розгледіти щось на дні. Вода була прозора, і все було добре видно. Але їх я так і не могла вгледіти. Я вилізла і побігла за рушником, довго не могла знайти його. Хмари на небі стали сірими. Коли вибігла назад, тато вже стояв на палубі.
– Тату! Чом ви так довго? Де мама?
– Вона знайшла на дні скриню зі скарбами!
– Правда?
– Та ні. Просто побачила якусь рибу, ми такої раніше не бачили. А там далі —дуже красивий підводний риф. Невимовна краса, важко відірватися. Пірнеш із нами?
– Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.
– Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боїшся пірнати, хіба ні?
– Боюся.
– Якщо не побореш свій страх – не зможеш знайти скарби. Адже вони – на глибині!
– Там усього лише слизькі риби. Я роздивлюся їх у акваріумі в місті.
– Уяви, як це – бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибині, в її природній середі!
Нарешті я почула плескіт води – то мама випірнула і почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:
– Пропоную попоїсти. – Вона зняла костюм і стала розтирати шкіру, що взялася мурашками від холоду. А тоді додала: – А потім пірнемо ще раз, а тоді пришвартуємося на острові, отам далі, по курсу…
Хвилі почали все сильніше гойдати катер, але це не хвилювало ні тата, ні маму. Вони захоплено говорили про підводні рифи і про риб.
Такими я їх і запам’ятала – піднесеними. Мама готувала обід, нарізала огірки та помідори, а я похапцем хапала щось і запихала до рота. Це була така гра – непомітно поцупити щось із дошки, адже так воно смачніше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагідно, як і все, чого торкалася – руками, поглядом, словом.
Тато порпався з балонами. А я вже хотіла на берег, бо мені було нудно. Ми підобідали. З неба почав сіятись дощ. Замість того, щоб відпочити після обіду, батьки вирішили дослідити глибини ще раз. Одягли підводні костюми, стрибнули у воду.
Я взяла миску із рештками салату і сховалася від дощу під рушником. Дощ капав на огірки та помідори. Я їла і уявляла, що це чіпси. В нашій родині вони були під забороною. А мої однокласники могли хрумтіти їх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слід, бо сонце зайшло за хмари. І в школі мені навіть не повірять, що я була на морі.
Катер гойдало все сильніше. Я й не думала, що таке буває. Що сонячний день може так стрімко перетворився на штормовий. І блакитне небо стати чорним. Вітер, дощ та хвилі малювали таку картину, ніби от-от мав зчинитись ураган. Я трималася за поручень з надією: коли ж вони повернуться? Хвилі скаженіли, я ще ніколи не бачила таких. Мене кидало туди-сюди, порожня миска ковзала по палубі. Може хвилі розсердилися на мене за те, що не хотіла плавати? Може хвилі вирішили навчити мене? А раптом вони вирішили забрати моїх батьків, щоб покарати мене, а потім і мене поглинуть?
Почало заливати палубу. Я заплакала. Зараз би дуже знадобився мій рятівний круг. Але він валявся на палубі з великою діркою. Я кинулась шукати в каюті рятувальний жилет чи рятівний човен. Знайшла великий жилет, начепила його. А коли чергова хвиля хитнула катер і затопила палубу, я випала за борт. Згадала мамині слова: потрібно довіритися потоку, розслабитися, і він принесе тебе куди треба.
* * *
Я відкрила очі і побачила сонячне небо. Нібито мені все те наснилося. Але це було насправді – я була на березі в жилеті, почала відкашлюватися… Навколо плавали уламки катера.
Я підхопилася на ноги, видивляючись своїх батьків. Їх же могло викинути на берег, як і мене! Вони мають бути живі! У них же балони!
Я блукала берегом, але не побачила нікого. Зайшла в море глибше. Знаєте як буває, коли потрібно виходити з дому, ти поспішаєш, а навушники знайти не можеш. Або блиск для губ. І ти ходиш туди-сюди по колу, дивишся в тих місцях, де вже дивився, блукаєш в пошуках того, що незрозуміло де заховано, точно знаєш, воно десь тут і не знаходиш. Надія тримає тебе в колі, не вирватись із нього ніяк. Ти плентаєшся тим же маршрутом вже вкотре, це безглуздо, бо надія сліпа і дурна.
Я шукала їх, кликала, кричала. Та лише вітер дув мені в обличчя, а сонце світило, як і раніше. Нібито вчора воно зрадницьки не кинуло нас посеред моря, полишивши на поталу урагану. Я ходила скрізь, але не знаходила тих, хто мені був так потрібен тоді.
Сіла на берег. Що ж тепер? Я вижила, але невже мене чекає тривала і болісна смерть? Від голоду чи дикої тварини, самотності чи страху, від урагану, холоду дикої ночі або ж від болю втрати. Залишалося лише чекати, у який саме спосіб життя буде стирати мене.
Я заплакала від відчаю і страху, але знову надія штовхала мене вперед. Я вирішила піти в глиб острова. Тут могли жити люди. Вони врятують мене, а потім знайдуть і моїх батьків, які десь у морі чекають допомоги.
Ліс був геть непрохідними джунглями, що вбивали надію на зустріч із людьми. Було несхоже, що тими лісами хтось ходив до мене. Доводилось щокроку прокладати шлях через густі хащі, як дряпали мої ноги. Я вже подумала: може, повернутися назад? Але вирішила іти далі. Попереду хоча був хоч якийсь шанс на порятунок.
Пробираючись через хащі, я дивилася на сонце, яке стало моїм компасом. Щодалі я заглиблювалася, то виразніше відчувала, що я – єдина людина на цьому острові. Тому зосередила свою увагу на пошуку чогось їстівного, фруктів чи кокосів. Але і їх як на зло ніде не було видно, що породжувало ще більший відчай. Але й спонукало продиратися крізь зарості, ніби якесь чуття вело вперед.
Через якийсь час я вийшла на галявину і побачила… будівлю. Спочатку дуже зраділа, але ретельніше роздивившись, побачила, що будівля геть зруйнована. Проте, до мене тут вже хтось жив, а значить я не в якомусь бермудському трикутнику чи певній непрохідній глушині, наскрізь зітканою з самотності. Значить, тут хоча б в минулому були люди, і мою самотність можна розбавити зв’язком з минулим, яке залишило сліди в теперішньому часі.
Крізь стіни вже встигли прорости дерева, їх покривав мох. Стару будівлю поглинала навколишня природа, знищуючи її. Звідкись раптом вибігла мавпа, подивилася на мене і стрибнула на дерево. Я засумнівалася – чи треба йти туди? В руїнах можна сховатися від дощу, якщо небо знову зробить мені цей сюрприз. Але там мене не знайдуть рятувальники, не побачать з літака, не почують з корабля.
Але щось змусило зазирнути в руїни. Цей стародавній закинутий храм манив, ніби магніт. Побоюючись мавп і прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам’яні сходинки і відчула босими ногами їх прохолоду. Земля була тепла і волога, а каміння вселяло якусь дивну впевненість своєю міцністю. Я зробила ще крок і опинилася біля дверей, які бовталися на петлях. Раптом з будівлі вилетіли птахи, я сахнулася, але потім упевнено ступила вперед.
Будівля була всередині чимось схожа на храм. У ній стояли напівзруйновані колони, а навпроти дверей було піднесення і невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвітлення, посміхався мені. Як же я йому позаздрила тоді. Він прожив своє довге життя і знайшов в ньому стільки причин для своєї просвітленої тихої спокійної посмішки, тоді як мої дні були приречені. Страх знову опанував мною. Я сіла на кам’яну сходинку біля Будди. Як же я буду тут? Здичавію, перетворюся на тварину? Помру від голоду? А якщо вцілію – чи побачу батьків? Навіщо, навіщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера і потягнути їх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летіти в ці далекі краї. Якби ж вони не пірнали в оті морські глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.
А Будда все продовжував посміхатися мені. Сонячний промінь впав мені на коліно. Він був таким теплим, що в мить мої тривоги розвіялися.
«Мамо, це ти?» – прошепотіла я. І раптом уперше переповнилася упевненістю, що вони – в кращому місці. І зараз моя матуся дарує мені своє ніжне тепло і любов. А мрія тата збулася – він не просто поїхав до моря – він залишився в ньому жити назавжди. Замість скорботи, я відчула якесь блаженство. З потойбіччя до мене доторкнулася мама. Я дивилася на промінь, що зігрівав мене.
Я раптово перестала існувати в своїх страхах та проблемах, я розчинилась в системі, в якій знаходилась, побачила навколо стародавній храм, наповнений причинами і наслідками, наповнений переплетенням доль, питань і відповідей. Замість переживань про минуле, замість образи на долю, замість переймання про майбутнє я бачила лише сонячний промінь на своєму коліні і нібито стала цим променем, усвідомлюючи взаємозв’язок всього у Всесвіті і усвідомлюючи те, що я не зможу померти, я вже частина всього сущого, мені ніколи не вдасться досягти дна, адже дна не існує. Неможливо впасти, адже ми є частина Бога, і він утримає нас, і, падаючи вниз, ми в кінці впадемо назад з неба, але побачимо все в новому світлі, пролетівши по колу всю Землю по шляху, накресленому Богом і названому долею. Я усвідомила: все, що сталося, повинно було трапитися. І це усвідомлення прийшло разом з янгольським турботливим теплом.
Я дивилася на сонце, поки промінь не змінив свій нахил. Здавалося, я цілу вічність провела в забутті. Промінь вже покинув мене. Я зажадала знову потрапити в те прекрасне місце, де можна ні про що не хвилюватися. Перемістивши своє коліно в його сторону, я зрозуміла, що наздоганяю промінь, а бігати за променем не варто, адже більше усвідомлень він мені не давав. Проміння саме знайде тебе тоді, коли прийде час. Я сіла так, щоб коліно знову було зігріте його теплом. Але промінь тепер був лише променем і не давав ніяких нових усвідомлень. Я знову ризикувала провалитися в тривоги і жаль. Але не стала. Я вирішила: неодмінно виберуся з цього острова і напишу про нього книгу. Я вирішила, що мої батьки будуть жити в словах, адже я вкладу їхню мудрість в речення і глави. Отже – я буду жити вічно, і вони будуть жити вічно.
Я обернулася до Будди, і його усмішка була вже зовсім іншою. Не дратувала і не викликала нерозуміння, скоріше навпаки – і я теж посміхнулася трохи схоже. Я заздрила тому, що він прожив своє життя, зумів осягнути те, що змусило його посміхатися і зберіг цю посмішку. Але насправді це він повинен заздрити мені – адже моє життя ще попереду, і я збиралася боротися за нього. Я була в грі, а він хоч і виграв, але вже не грав.
Я йшла до моря і згадувала мамині слова про потік. Якщо Бог – це потік, він обов’язково допоможе вибратися з острова та опинитись вдома.
* * *
По дорозі я була більш уважна й рішучіше налаштована і мені вдалося знайти якісь плоди. Вони були кислі і не особливо соковиті, але одним своїм існуванням вже заспокоїли мене. А біля самого берега мені навіть вдалося знайти кілька зелених бананів. Також я побачила кокоси на пальмі. Кілька сотень кидків палицею вгору, і я збила собі один. Камінням розбила панцир кокоса – і нарешті втамувала спрагу.
Почала шукати на березі якісь корисні речі, які хвилі могли винести з катера. Сподівалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберігати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тільки якусь дошку, шматок каната і за іронією долі – дірявий круг. Я виклала з каміння та гілок на березі три великі літери SOS, бо так колись робили у фільмі. Це відволікло мене від тривожних думок, що насувались на мене. Адже сонце наближалося до моря і скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно ні рятувальних вертольотів, ні корабля. Натомість періодично з’являлися мавпи, які підозріло поглядали на мене…
«Можете забирати оце собі! – я жбурнула їм круг. Але коли тобі ніхто не відповідає – можна збожеволіти. Я гукнула: – Мене звуть Кіра!»
Отак представившись мавпам, я відчула, що тепер у мене є сусіди, нехай і німі, а значить я не одна. Через кілька годин одна з моїх нових подруг поцупила мій банан, поклавши кінець нашій дружбі! Я спорудила невеликий куреник для своїх харчових здобутків. Дивні тварини: ви ж умієте лазити по деревах, невже так важко зірвати банан із дерева? Я відчула, що моя шкіра пече, бо весь день вешталась під сонцем. Тепер мої однокласники точно повірили б у те, що я була на морі. Але не факт, що вони побачать мене. А от я їх можливо і побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них під час контрольних та допомагатиму писати.
«Ну, добре. SOS я підготувала. Їжа є, молоко у кокосі ще є. Але як вибратися звідси?»
Навіть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собі з листя, гілок і кори гніздечко. Темрява лякала сильніше, ніж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутінки і рожеві барви на небі змінюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починає горіти – сонце підпалює небокрай. У барвах сонця я відчула крах надій. Мені сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночі я прокинулася і тряслася від холоду і страху. А раптом зараз із хащів на мене вискочить дикий звір і розірве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить і потягне у своє лігво. А ще я боялася отруйних павуків та зміїв. Нарешті під ранок я заснула.
* * *
«Раз уже я тут, потрібно все роздивитися як слід…» – подумала я вранці і подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острів належить мені, і я його могутня володарка, вселила в мене оптимізм і допитливість. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильніше, ніж учора, а шкіра ще не зажила після вчорашнього.
– Ну, добре, тату, я пірну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо і почала занурюватися в море. Адже потрібно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морі були невеликі хвилі. Я пливла все впевненіше. А потім ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Мені так подобалося те, що могла пропливати довгі відстані, не торкаючись ногами землі. Тато мав рацію, в рятувальному колі ніколи не навчишся плавати. Але на глибині солена хвиля хлюпнула в обличчя і залила водою ніздрі, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батьків. Море буває таким підступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:
– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило їх? Чому ненавидиш мене? Ти чуєш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало мені пастку, оточило зусібіч…
Я вийшла з води, впала на пісок. З грудей вирвалося ридання. Хутчіше туди, в ліс! Геть від смерті, треба знайти храм. Сонце підбилося височенько, як і вчора, коли я знайшла будівлю. Скоріше сісти біля Будди і знову наповнитися блаженним спокоєм, відчути маму.
До храму я дійшла хутко. Зайшла вже сміливіше, але сидіти не хотілося, сонце ще не заглядало крізь щілини. Я торкалася стін храму і гадала: скільки ж йому років? Хто все це побудував, хто тут бував?
Сіла на приступець і втупилася в двері. Примружила очі і раптом… Що це?
Я примружила очі і в той момент вперше побачила перед собою рух різних потоків. Вони входили в храм, пронизували мене, виходили з мене. І знову я перестала усвідомлювати себе, а стала лише частиною системи, яка складалася лише з цих потоків. Тоді мені складно було дати їм імена. Я лише бачила, що одні потоки були світлими і божественними, вони дарували посмішку лише при одній зустрічі з ними своїм поглядом, вони переливалися як діаманти, немов шовк, були на смак наче материнське молоко, звучали, як симфонія геніального музиканта. Фокусуючи на них увагу, потоки розширювалися. В одному благодатному доброму потоці було багато різних течій з відтінками різних кольорів і переливання. Вони навіть могли почати протікати крізь серце, і від цього мурашки починали бігти по шкірі, адже я ставала частиною цих потоків.
Але поруч були і інші потоки. Вони були тривожними, чорними, схожими на хаос, на астероїди, змітали зі шляху гармонію, змітали на своєму шляху все світле, робили дири і теж пронизували мою сутність і виходили зі спини. Вони були темними і холодними, стрімкими і вселяли страх. В той момент я вперше на власні очі переконалася в тому, що існують потоки.
– Дивно, – сказала я, коли мої бачення закінчилися. – Виявляється, еволюціонували весь цей час зовсім не люди, а потоки. А люди лише пливли в цих потоках, перероджувалися і егоїстично приписали всі їхні досягнення собі.
Я ошелешено сиділа і дивилася на ліс, який виднівся через двері. Я повільно підійшла до дверей і зрозуміла, що ліс цей – це теж потік достатку, любові і радості. Але в той же час ліс – це потік небезпеки і невідомості, страху та нестабільності. Потоки, світлі та темні, завжди рухались поруч. І лише від мене залежало, через які фільтри я буду дивитись на один і той же ліс. Я жадібно вдихнула в себе ліс і видихнула подяку до нього, вирішивши фокусуватися на добрих потоках. І в цей момент помітила, як потік подяки, що проходить крізь мене, посилився.
– Як ти це робиш? Як тобі вдалося це зробити? – запитала я небо.
Я ніколи не вірила в Бога, я любила біологію і вірила в еволюцію, але бачення в храмі наповнили мене упевненістю в те, що від наших очей заховано щось вище, тонке, прекрасне і жахливе. Дещо більше. Магія. Напевно, це можна було якось пояснити наукою, напевно, навіть Бога можна якось пояснити наукою, але я точно зрозуміла, що він є. Складно сказати, чи було першим яйце чи курка, так і тепер мені було складно сказати, запрограмував Бог еволюцію або народився внаслідок еволюції. Але якщо ці благосні потоки, які пронизують все живе, не були енергією Бога, то чим вони могли бути?
Лягай у потік, і він принесе тебе до твоєї мети. Говорила мама. А що, якщо я обійду потоки переймання, які затоплюють мене в собі, ляжу в потік впевненості і удачі, і допливу додому? Я йшла назад до берега і намагалася дивитися на ліс через фільтр щедрості та удачі, я швидко знайшла дерева з більш солодкими і смачними фруктами, а моя стежка була на диво не такою тернистою і непрохідною, як до цього. Виходить, щоб тобі щастило в житті, потрібно просто вибрати потік удачі, а не сидіти і чекати слушної нагоди? Виходить, що життя – це просто твій вибір, куди інвестувати енергію своєї уваги і направляти рух своєї душі? А зовсім не хаотичні події, які трапляються?
На березі я склала у сховку зібрані плоди й вирішила підійти до моря ближче. Можливо, потік удачі допоможе роздивитися в морі корабель? Та на березі я раптом відчула, як чорний потік входив у мене, посилився і витіснив світло. Он воно що – це, мабуть, через образу на море…
– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотіла я, розвернулась і пішла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тільки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою і страхом при погляді на хвилі.
Сидячи під пальмою, я продовжила розмовляти з морем:
– Ну як ти пропонуєш пробачити тобі, море? Як? Ти вбило їх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило їх своїми рибами, а потім поглинуло їх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я і кричала, і на очі наступали сльози, дивлячись на море. Ні, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась під пальмою і вирішила відпочити. Птахи співали. А море раптово заговорило зі мною. Як мама. Хвилями. Його тихі хвилі говорили ніжністю і спокоєм. Нібито вибачалися, нібито просили прийняти його природу, прийняти недоліки, без яких і переваг би не було. У відповідь я плакала. Так і покидала мене зі сльозами моя образа і біль. Так і залишилася в моїй душі порожнеча замість злості. Хвилі пестили пісок, одна за одною, заспокоювали своєю послідовністю, заколисували мене. А через кілька годин я вже змогла підійти до води, я торкнулася її стопами і прошепотіла:
– Пробач мені, море, за те, що злилася на тебе. Я б теж хотіла тобі пробачити за те, що ти забрало їх, але мені здається, я не можу. Мені не вистачає їх. Пробач мені за те, що я не можу тобі пробачити. Вибач.
Я сіла біля моря і розглядала потоки, я намагалася їх приручити, я зовсім не думала, що зійшла з розуму або померла. Мені здавалося, що те, що відбувається, логічно, і так повинно було статися. Я отримала силу і хотіла навчитися керувати нею, щоб врятуватися. Але ця сила працювала лише за допомогою серця. Як би сильно я не хотіла залучити більше світла в своє тіло, воно збільшувалось лише тоді, коли я починала відчувати світло і вливати його в потік першою.
Сонце наближалося до горизонту і знову почало розмальовувати воду в невимовної краси кольори. Вчора в цей момент я лякалася майбутньої ночі, але тепер я хотіла насолодитися фарбами сонця, гідно попрощатися з ним і прийняти його красу, яку воно безкоштовно дарувало мені. Тільки лише бери її, бач її, розчиняйся в ній, дихай нею, будь нею. Будь частиною цієї краси, що розливається по хвилях рожевим кольором. Які ж красиві заходи були на тих островах! Це така краса, яку потрібно переживати, відчувати, сфотографувати очима і залишити собі на все життя. Як могла я вчора заховатись від тієї краси страхами ночі? Я зайшла в море, лягла на воду. Я все ще не до кінця пробачила море і все ще боялась води. Але я мала торкнутись до сонця, яке розлилось по воді. Так любила робити мама, розтягнути руки і ноги, зберігати рівновагу і лежати на воді, розслабитися, поринути в море і чути його гул у вухах. Я ставала морем, кольори розливалися по моєму тілу, я відчувала могутність хвиль, на яких лежала. Я не ображалася, якщо вода знову потрапляла в ніс, я знала, морю немає до мене ніякого діла, воно не зі зла. Я розслабилася. Відчула підтримку води. Майже пробачила море.
* * *
Уранці я вирішила, що чекати допомоги безглуздо, треба діяти. Якщо я буду триматися за цей острів, я ніколи не навчуся плавати упродовж усього життя. Я зрозуміла: потрібно рухатись далі.
«Та ні! Це небезпечно! – відразу ж гукнула якась частинка мене. – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле місце, де можна знайти їжу, і попливти кудись морем, яке вбило твоїх батьків?»
І я б послухала цю частину себе, абсолютно раціональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потік удачі нібито шепотів мені про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу від сонця воду, довіритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб підсилити потік удачі, я почала фокусуватися на моментах удачі у своєму житті. Так, наш катер потонув в морі, яке вранці було спокійним і тихим, але я вижила, хіба це не означає, що я отримала від життя найцінніше, хіба це був не лотерейний квиток? Хіба я не щасливиця? Я знайшла їжу на острові, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хіба це не означає, що удача була частиною мене? У літаку тато цитував якогось там Генрі Форда. Одна з найвидатніших особистостей, говорив, що ти можеш вірити в успіх, а можеш вірити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега і згадувала всі моменти з життя, в яких мені щастило, я заново переживала їх і бачила, як потік переливається світлом, посилюється і пронизує мене все активніше і забирає за собою. В один момент він був настільки сильним, що я впевнено пішла в море і почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зі мною, і кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потік меншим.
«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмієш далеко плавати!»
А я все пливла. Я вміла! Я пливла вперед, не знаючи куди. Я просто згадувала маму, я довіряла своєму потокові.
Не знаю, скільки часу я рухалась вперед в солоному морі. Спочатку на животі, потім на спині. Лежала на воді, щоб відпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб відпочили руки. Щодалі я запливала, тим більшими були хвилі. Іноді вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в ніс. Очі щипало від солі. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотілося пити. Я сильно втомилася.
