Kitabı oku: «Вона має таємницю», sayfa 2

«Ти зробила помилку…»

«Замовкни! – кричала я мозкові. – Замовкни, замовкни, замовкни!»

Я знову намагалася роздивитися потік удачі, який розчинявся в потоках страху і відчаю, сумнівів і тривог. Мозок своїми словами послаблював потік світла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась відшукати всередині себе віру і впевненість, щоб за їх допомогою з’єднатися із потоком удачі і насититися його силою. Але потоку удачі не видно було…

«Невже це обман? Невже ти заманило мене сюди, щоб убити?» – мало не заридала я посеред хвиль. Але знову лягла на хвилі і побачила, як сонце відбивається від води, що блищить. Та ні! Це не обман. Море намагається мене врятувати. Якщо воно дало мені шанс вижити, значить, я потрібна цьому світові. Я виживу! Я розповім усім про щось важливе. Адже тепер я знаю таємницю потоків. Вони мені довірились.

Це спрацювало! Ще кілька важких годин на хвилях, і я нарешті побачила землю. Ще один острів. Я спрямувала свій шлях до нього, вийшла на берег хитаючись, впала на пісок знеможено. Я вижила! Перепочивши, підвелася, мені терміново потрібна була вода. Я побачила на дереві стиглі банани, які висіли низько. Побачила й інші плоди. А ще кокоси, які не потрібно збивати камінням – вони вже лежали під пальмами злегка надтріснуті – бери і пий! Я рвала фрукти і їла, я пила, я була така щаслива! Мій план спрацював! І в цей момент я побачила човен, який повільно плив у морі. Я побігла в воду і почала швидко пливти на глибину. Я кричала, я махала руками, я плескала водою. Мені таки вдалося дістатись до човна. Люди витягли мене – я була врятована!

Розділ 2

Життя змушує забути про свою суперсилу, мозок перемагає і запевняє тебе в тому, що всі твої бачення були спровоковані сонячним перегрівом, стресом, і краще швидше витіснити ці спогади з пам’яті. Краще стати такою, як усі, щоб ці всі прийняли тебе до себе.

Тіла батьків згодом знайшли і відправили в Україну в закритих трунах. Мені було тоскно, адже тато хотів залишитися тут назавжди, біля моря. Я не могла пояснити це тайцям, адже їхньої мови не розуміла, та й сміливості на це не вистачило б.

Мене посадили в літак і відправили додому.

Про мене сповіщали в новинах.

А вдома родичі радилися, як бути зі мною далі.

Мені потрібен був опікун. Зголосився стати ним двоюрідний брат мого тата. Дядько мій жив не в Києві, а в невеличному елітному містечку біля Одеси. Його будинок стояв на березі моря. Тато колись розпитував дядька про нерухомість Одеської області, теж мріяв купити оселю там. Дядька Ніколаса я бачила всього лише раз – у дитинстві. Він повсякчас поважно говорив про свої справи і був єдиним у нашій родині, хто навіть у вихідні чи на свята не знімав костюма. Саме у нього я вперше побачила мобільний телефон. Дядько був успішним бізнесменом і постійно літав у відрядження. Його дружина, Лінда, мала стати моєю прийомною мамою. По телефону Ніколас запевнив, що вони дуже чекають на мене, Лінда підготувала для мене кімнату, їй хочеться познайомитися зі мною ближче. Вона вже дізналася про майбутню школу для мене. Ніколас відразу попередив, що вдома буває рідко. А Лінда навпаки – повсякчас удома, і вона подбає про мене. Лінда малювала картини, вирощувала троянди, дивилася серіали і готувала їсти. У неї був песик. А тепер ще з’явилася й я.

Літак летів над хвилями і мчав мене у невідоме. Я мала зібрати свої речі з самотньої квартири, де ще кілька тижнів тому ми з мамою грали в настільні ігри. Я зайшла до квартири, побачила в кухні на столі печиво, яке ми з мамою випікали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печиві була мамина любов, а мами вже не було.

Друзі тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в їх квартирі, але я наполягала на тому, що хочу бути в своїй. Мені потрібно було попрощатись з духами. Найважче було першої ночі. Привиди спогадів приходили до мене. Мені здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибігала зі своєї кімнати, але в коридорі було порожньо й темно…

Вранці я немовби чула, як мама ворочається в своєму ліжку. Забігла до спальні, а там нікого. Батьків поховали за містом. Дві години я добиралася до кладовища, десь із годину шукала їхню могилу. Постояла там кілька хвилин і втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати їм, відчути їх, не треба було долати таку відстань. Вони були у серці. В промінні. У небі. В моїй пам’яті.

Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалості, і вважав своїм боргом притулитися до мене, стиснувши в обіймах співчуття. Я ненавиділа все це, мріяла, щоб всі скоріше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далі, але варто було мені зустріти сусідку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що мої батьки мертві, зустрічаючи жалість в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зі мною буде. А я повинна була їх заспокоювати і говорити:

– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже ніколи і нічого хорошого в моєму житті не буде. Але тоді я була занадто ввічлива, я намагалася всіх заспокоїти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо, я боялась оголити свій страх і відчай, хотіла здатись сильною.

Через кілька днів я зібрала всі свої речі і перевезла до маленької квартири мами на околиці Києва. У цьому допомогла татова колега по роботі. В тій квартирі стояв лише старенький письмовий стіл та стілець. А тепер ще з’явилась купа коробок зі спогадами.

І вже наступного дня татові друзі відвезли мене в аеропорт, я полетіла в чуже місто. Дядько зустрів мене в аеропорту з букетом квітів, я розцвіла в усмішці, але ми рушили до будинку і були все ближче до нового моря, від цього моя тривожність наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, більше ніхто та ніщо в цьому житті не змусить мене пірнути в море.

Коли я вперше зайшла в їх будинок, Лінда дивилася на мене, нібито побачила привида, закотила очі і швидко пішла на кухню.

– Пробач, люба, – сказав дядько і вибіг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присіла на край стільця в холі. Колючки троянд із дядькового букета порвали мої колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Мені хотілося бути красивою, щоб сподобатися їм. Але план провалився. Я чула їхню суперечку, розглядала дірку на колготках, бездарні картинки на стінах мого нового притулку.

– Ти знущаєшся? Це ж не дитина! Кого ти привів?

– Я казав, що їй одинадцять! Вона ще дитина!

– Ти казав, це маленька дівчинка! А привів майже дівулю! Вона от-от приведе сюди якогось залицяльника! І що тоді? Я маю оплачувати її аборти?

– Знову щось не так! Ти сама просила, щоб ми стали її опікунами!

– Я прохала про дитину! Ти показував мені фото маленької дівчинки!

– Ти ж знаєш – діти швидко ростуть… Заспокойся, мила. Розумію – тобі важко… Але уяви, що вона пережила… Їй потрібна твоя підтримка, турбота…

Лінда вийшла з кухні, вдаючи привітність на обличчі, я вдала, що не чула їхньої суперечки, і привіталася з нею.

Я ще ніколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленні, адаптувалися до низької температури, ходили одягнені в светри, вони мовчки споживали їжу і говорили про політику, новини і своїх друзів. Моя прийомна мама вважала, що підтримати мене можна, поставивши переді мною на стіл тарілку з пластівцями і заливши їх крижаним молоком і направивши до моєї кімнати робот-пилосос. У ті роки робот-пилосос вважався дивом техніки, його в будинок привіз Ніколас з іншої країни, тому я повинна була бути вдячна їм за те, що мені не доводиться самій щодня підмітати в будинку. Від такої турботи Лінди мені було дуже сумно. В її собаки були до жаху нещасні очі, і я її як ніхто інший розуміла. Собака стала мені найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже їх будинок був наскрізь просякнутий самотністю і смутком, скільки б людей в ньому не жили. Здається, Лінда кровоточила болем самотності і нудьги, залишаючись в будинку одна, але по приїзді чоловіка цього болю було там так багато, що вони починали тонути в ньому уже вдвох. А тепер до їх компанії потопельників приєдналась і я.

Вже наступного дня мій дядько полетів на місяць в США, а ми залишилися з Ліндою вдвох. Незабаром я повинна була відправитися в нову школу, перед цим вона повела мене в магазин, де ми вибирали шкільну форму.

– Занадто коротка спідниця, поміряй краще цю.

– Але ця велика на мене.

– Проте вона не оголює твою дупу. Дівчина повинна бути скромною. До того ж, ми не можемо собі дозволити кожен місяць купувати тобі спідниці, а ця буде на виріст.

Виявилось, що родина успішного бізнесмена може бути дуже заощадливою. Крім спідниці, яка спадала з мене, але прикривала коліна, мій стиліст-мораліст купила мені мішкуватий светр, водолазку і інші потворні речі, які я ненавиділа. Коли я попросила зайти і купити косметику, вона витріщилася на мене так, ніби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки і мені потрібні тіні для смокі-айс.

– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!

– Але хоча б безбарвний лак для нігтів і тональний крем!

– Тобі одинадцять років!

– Скоро дванадцять!

– Тобі не потрібно фарбувати і ховати те, що дано природою.

– Але природою мені дано прищ!

– Поговоримо про косметику в шістнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабніти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собі дозволити кожну твою примху.

По дорозі до школи я сподівалася на те, що там дійсно всі ходять з дарованими небесами прищами і в такому ж лахмітті, в яке вирядилася я. Але вже у дворі я зрозуміла: в моїй школі всі фарбуються і носять нормальні спідниці. Я відчувала себе нікчемністю в цьому убогому лахмітті, постійно підтягувала свою спадаючу спідницю і закатувала рукава на мішкуватому светрі. Вже на підході до школи я почула гучний регіт компанії, яка однозначно сміялася з мене. Я молила лише про те, щоб швидше цей найгірший день мого життя закінчився, а він тільки починався. Втупивши погляд в підлогу, я зайшла до шкільного кабінету та пройшла до задньої парти, з полегшенням сіла на стілець, там на мене ніхто не дивився. І в цей момент, незрозуміло з якого дива, щаслива вчителька назвала мене по імені і попросила вийти до дошки, щоб представити класу. Я почервоніла і вийшла, підтягуючи спідницю. Не знала, що в школу потрібно брати змінне взуття, тому соромилася ще й своїх брудних чобіт. Модниці з перших парт відразу ж незлюбили мене і обдарували своїми скептичними поглядами, оцінивши зверху вниз.

На заняттях у перші дні я погано розуміла те, про що говорять вчителі, адже програма моєї школи була інша. А вчителі, здається, приймали це нормально, вважали мене розумово відсталою, я ж була «загублена сирота з новин, що пережила жахливу трагедію». Що з мене було взяти. Вже краще б вони лаяли мене і намагалися пояснити ще раз, ніж забивали на мене і просто посміхалися мені, розуміючи, що я не вирішила жодного прикладу.

– Як справи у школі? – питала мене Лінда за вечерею після чергового пекельного дня у школі.

– Нормально. Сьогодні треба було записатися на факультативні заняття. Я записалася на танці, тому по вівторках і четвергах буду повертатися пізніше.

– Які ще танці?

– Бальні. Фламенко, танго, сальса…

– Дуже дивний вибір…

– Але ж я ходила на танці ще в своїй школі! Мені дуже подобалося.

– Але ти відстаєш від програми! Тобі потрібні інші заняття, щоб ти змогла наздогнати своїх однолітків, а не вихилятися стегнами. Не зрозуміло для яких цілей. Як це тобі в житті допоможе?

– Але мені подобається.

– Що там іще є за заняття?

– Літературний гурток, шахи…

– Ну от, у нас удома якраз є шахи. Ти могла б тренуватися і в школі, і вдома.

Так моє життя стало ще більш похмурим, адже по вівторках і четвергах я проводжала поглядом своїх однокласниць, які виходили з кабінету і йшли наліво в зал для танців. Я ж повертала праворуч і плела ноги на третій поверх, де в оточенні очкастих ботанів грала в шахи під керівництвом найнуднішого в світі викладача. Іноді я могла підійти до вікна, стати навшпиньки і витягнути шию. Тоді я могла побачити, як в залі гарно танцюють дівчата. Але потім я йшла назад за свою парту і вчилася вигадувати виграшні комбінації за допомогою коня і королеви.

Через місяць Ніколас нарешті повернувся. По телефону я поскаржилася йому на те, що у мене зовсім немає косметики, він несподівано для мене привіз мені тональний крем, блиск для губ і туш для вій. Попросив не фанатично використовувати їх. Я вдячно обняла дядька і побігла ховати свою здобич в потаємні куточки своєї кімнати, щоб Лінда або її пилосос випадково не знайшли атрибути мого порочного життя – туш, від якої вії стають на міліметр довшими, що на думку Лінди, мабуть, повинно було діяти на чоловіків занадто спокусливо, а мене перетворювати в розпусне дівчисько. Спочатку я використовувала блиск і туш на вулиці після виходу з будинку по дорозі в школу. Потім зробила зовсім ризиковано – нафарбувалася вдома та пройшла повз Лінду, чекаючи її інфаркту. Але, звичайно, вона нічого не помітила на моєму обличчі. Адже від крему і туші насправді моя зовнішність практично не змінювалася.

* * *

– Може, приготуємо сьогодні щось разом? – запропонувала якось Лінда. Ніколас знову подався в чергове відрядження, і ми залишилися вдвох.

– Гаразд, – сказала я.

Подумала, що настав нам час зблизитися, поговорити по-жіночому на кухні під час приготування пасти або запікання риби. Ми так іноді робили з мамою – змішували тісто для печива, розкатували на столі присипаному борошном, вирізали з нього зірочки і сердечка, укладали на деко, весь цей час говорили про всяку всячину. Мама розпитувала мене про те, що я відчуваю по відношенню до вчителів, чи подобається мені якийсь хлопчик, що ми подаруємо на день народження подружки, питала, чи йде їй нова сукня з вирізом ззаду. А коли печиво було в духовці, ми в очікуванні його готовності обговорювали плани на майбутнє, мама обов’язково питала мене, куди б я хотіла поїхати на канікули і щоб я хотіла з’їсти завтра на сніданок. Печиво заполоняло своїм ароматом все більше території нашої квартири, ми з нетерпінням чекали його готовності. А потім ми звали тата. Або він сам приходив, адже перед ароматом домашньої любові його дівчат важко було встояти. Мама вручала татові печиво у формі сердечка і говорила, що це її сердечко, а я давала таткові своє. Він обіймав маму і цілував її в щічку, обіймав мене і цілував мене в щічку. Він говорив про те, що наше печиво найсмачніше на світі, і він ніколи не їв такого смачного печива ні в одному, навіть найдорожчому, ресторані планети. І я так раділа тому, що йому сподобалося, що думала про кар’єру кухаря. У мене навіть був блокнот, в який я виписувала рецепти печива та іншої випічки.

Але з Ліндою було все інакше. Вона доручила мені чистити картоплю, а сама дивилась телевізор. Вона коментувала новини і говорила, що наша країна котиться до дна. Утім, на її думку, увесь світ котиться на дно, і скоро ми всі помремо. Після картоплі я отримала інше завдання – чистити гриби. Отак я сиділа над сміттєвим відром, нахилившись, чула нарікання Лінди. Мені було нудно, я взяла навушники і стала слухати музику. Так і минуло наше спільне приготування їжі. Поїдали ми наш кулінарний шедевр у повному мовчанні. Вона про щось згадувала, я про щось мріяла, вона тікала від реальності в минуле, а я тікала в майбутнє.

Моє життя стало полягати в очікуванні Ніколаса з відрядження, адже йому я могла розповісти про свої потреби, і кожен раз він допомагав мені, привозив мені крем або парфуми, нормальні людські дівочі труси, які не були схожі на панталони старої бабці або на дитсадкові труси з качечкою, якими мене щедро отоварювала моя прийомна матуся. Ще я отримувала красиві заколки на волосся і сережки. Та й взагалі, Ніколас був моїм дилером краси зі світу далеких країн і аеропортів. Він був моєю надією на прекрасне, на щось мого розміру, на щось, що смачно пахне і що робить мене жіночною. Ще ми кожного разу грали з ним в шахи. Він кожного разу піддавався мені, і я вигравала.

– Тільки в цей раз не піддавайся! – сказала я одного разу і помахала страхітливо пальцем!

– Обіцяю! – посміхнувся він і підморгнув.

– Серйозно! Я в цьому місяці переграла найрозумнішого ботана в нашій групі! Тому тепер я зможу здолати тебе!

– Вірю!

І так я знову виграла.

– Ти ж не піддавався? – вирішила на всякий випадок перевірити я.

– Ні, звичайно!

– Чесно?

– Чесно!

Я заплескала в долоні і поцілувала дядька в щоку. А потім попрямувала на кухню. А Ніколас, потираючи щоку, сказав загадково:

– Ти знаєш, іноді ти виграєш більше, дозволивши виграти твоєму супротивнику.

– Що ти сказав? Так значить, ти все-таки піддавався?

– Ні, звичайно! – засміявся Ніколас.

Я обожнювала його. Його сміх, його мудрість, його подарунки, його добрий погляд, його костюми. Але не любила його валізи. Він постійно їхав. Тому моє життя переважно складалася з дуже складної для мене шкільної програми, занадто нудних для мене шахів, насмішок однокласників, які не хотіли спілкуватися зі мною в мішкуватому светрі і довгій спідниці, називали мене «мауглі» і виштовхували з черзі за їжею в їдальні. І зі спілкування з Ліндою, в якому кожна з нас перебувала десь далеко один від одного в своїй поліпшеній версії реальності.

* * *

Одного разу до нас на шахи прийшов Алекс. Містер-популярність з паралельного класу. Спочатку я розлютилася на те, що він прийшов в нашу зграйку нудних ботанів, я чекала, що він почне глумитися над нами і демонструвати свою перевагу. Він же звик забивати голи, представляючи інтереси всієї школи і зривати овації трибун. Перемагати на Олімпіадах, перемагати на дискотеках, підкочуючи до дівчаток. Яких перемог чекав він тут? Побачивши його в кабінеті, я подумала:

«Хоч би мене не посадили грати з ним»

І тут тренер сказав:

– Кіро, сядь з Алексом. Він сьогодні уперше в нас, але я вже розповів йому всі правила.

Я сіла навпроти цього чужорідного тіла і чекала якихось типових для вищої касти принижень. Давай же, почни розпитувати мене про те, як я жила з мавпами на острові і їла банани. Але Алекс виявився не таким.

– Пробач, я хвилююся… Боюся виглядати йолопом, адже зовсім не вмію грати. Навчиш мене?

– Я тут тільки три місяці і теж не експерт.

– Якщо чесно – я нічого не зрозумів з того, що він говорив, – ніяково посміхнувся Алекс, і в нього на щоках з’явилися милі ямочки.

Я посміхнулася підбадьорливо.

– Це нічого. Я спочатку відчувала себе жахливо тупою, коли мені пояснювали щось, а я сідала і розуміла, що нічого не второпала.

– О, саме так! У мене було точнісінько таке ж відчуття! Я знаю, шахи – гра інтелектуалів, але моя самооцінка щойно впала до нуля. Тож ти мене навчиш?

– Спробую…

Ми потягнулися до шахів, і наші руки торкнулися. Я зніяковіло відвела очі.

– Давай ти білими, – сказала я.

– Тут усього двоє дівчат, чому ти вирішила ходити сюди?

– Це моя прийомна матуся вирішила за мене…

– Серйозно? Вона хоче зробити з тебе всесвітньо відому шахістку?

– Навряд. Це щоб уберегти мене від порочного життя, щоб я не ходила на бальні танці…

– То вона думає, що там навчаються не бальним танцям, а стриптизу? – підморгнув і засміявся Алекс.

Мені стало приємно від його підтримки.

– Ну, а ти чому прийшов на шахи?

– Не хочу здатися самовпевненим, але я вже скрізь досяг певних висот. Не віриш? У мене чорний пояс із карате, окрім того, я капітан футбольної команди. А ще зіграв головну роль у нашому шкільному театрі. Отож вирішив зайнятися чимось новим. А потім зіграти з татом. Так що навчи мене грати так, щоб я його переміг.

Дві години ми мило спілкувалися з Алексом, я вчила його тому, як ходять різні фігури, як потрібно продумувати ходи, вчила простим комбінаціям, які ведуть до перемоги. Я намагалася здаватися розумною, щоб він не подумав, що я дурепа. А потім під кінець злякалася, що він вирішив, нібито я зануда. До того ж я згадала слова Ніколаса про те, що іноді, щоб виграти, потрібно програти. Тому я різко почала піддаватися, щоб красивий хлопчик навпроти мене не відчував себе лузером. Алекс уважно слухав і дивився на дошку. Здається, тоді я вперше закохалася в хлопця. Я милувалася тим, як він дивиться на дошку і думає, мене абсолютно не дратувало, що кожен його крок потрібно було чекати по кілька хвилин. Після заняття я вже подумки уявила, як ходжу з ним за ручку по школі, адже він закохується в мене з кожним заняттям шахів все сильніше. Я вчу його грати, він перемагає батька, виграє на Олімпіаді і, отримуючи золоту медаль, присвячує перемогу мені – його коханій дівчині. Вперше я оцінила старання Лінди вберегти мене від порочних грішних танців і інвестувати енергію на інтелектуальний розвиток.

На наступне заняття я поспішала, зносячи все на своєму шляху. Вранці я одягла свої щасливі рожеві трусики, чистила зуби дуже довго, спідницю підкотила зверху не два рази, а три. Подумки готувала красиві навчальні шахові промови. Вирішила, що в цей раз буду піддаватися з самого початку, зроблю комплімент його шаховій еволюції. Біля дзеркала уявляла, що дивлюся йому в очі не секунду, сором’язливо відводячи очі відразу ж після того, як наші погляди перетинаються, а довше. Цілих п’ять секунд. І ось дзвінок з останнього уроку, я зірвалася з останньої парти і прямую праворуч! Перед цим забігаю в туалет, щоб попісяти, підкрутити розкрутити спідничні підкати вгорі і нафарбувати губи. І поки я займаюся першим пунктом зі свого списку справ в туалеті, туди ж заходять дівчатка з паралельного класу.

– Ти що – серйозно налаштована йти туди?

– Я ж тобі кажу, він був на шахах минулого вівторка.

– А дівчатам туди хіба можна?

– Звичайно, можна! Пішли зі мною! Невже не хочеш?

– Але які з нас шахістки?

– Там не обов’язково грати…

Не дослухавши їхньої розмови, я помчала в кабінет. Якщо ці дівчата справді хотіли записатися на мої шахи, повторюсь на МОЇ шахи, мені треба якнайшвидше забігти до класу і зайняти стіл, за яким ми сиділи з Алексом! А раптом мене посадять з однією з цих нахаб? А я так хотіла вчити цього хлопця з ямочками на щоках і запахом м’ятної жуйки. Примчавши до класу, я зайняла своє звичне місце. Алекса там не було. За дві години уроку не з’явився ні він, ні туалетні дівчата.

Наступного дня в їдальні я хвилювалася так, як ніколи досі. Мені потрібно було підійти до Алекса і невимушено поцікавитись, чому його не було на занятті. Але зробити це було складно – піднос дрижав, сік розливався, ноги підкошувалися, а блузка була мокра від поту. Та все ж я дійшла до його столу і сіла поруч.

– Привіт! А чого тебе не було вчора? – здавалося, я заїкаюся, вимовляючи ці слова.

– Вчора було тренування з футболу. Але я радий, що ти помітила мою відсутність… – він посміхнувся.

Я зраділа тому, що змогла зробити йому приємно! Я вже уявила наше весілля. Він посміхався мені у відповідь, хіба це не значить, що він так само закоханий у мене, як я у нього, і що ми проведемо все життя разом? Та в цей момент до нього підійшла найкрасивіша дівчинка нашої школи і поцілувала його прямо в губи.

– Хочеш йогурт? – запитала вона, геть ігноруючи мене.

– Хочу, – відповів він і взяв баночку. – Міро, я…

– Кіра, – поправила я.

– Ой, вибач, Кіро. Гадаю, що мені немає сенсу ходити зараз на шахи, адже скоро канікули, за літо я все забуду. Може, восени ще пограємо. Бажаю удачі тобі на шахах!

– Дякую, – сказала я і почала швидко підніматися, щоб залишити цю закохану парочку удвох. Зі своїм підносом я встигла пройти два кроки, а після наступила на свій же шнурок, що розв’язався, і подарувала моїй школі ще одну веселу історію – падаюча з підносом в курячий бульйон Кіра. Єдине, що мене тішило в ту мить – усвідомлення наближення літніх канікул і надія на те, що за цей час всі забудуть цей інцидент. А Алекс забуде правила гри в шахи, тому я почну його вчити, буду піддаватись ще старанніше і тоді ми точно будемо з ним разом, поки смерть не розлучить нас десь на Марсі через сто років.

* * *

У червні Лінда увесь час проводила на березі моря, в якому вже можна було купатися. Спочатку вона активно кликала мене з собою, роблячи вигляд, що піклується про мене. Але, мені здається, їй просто потрібен був хтось, хто б мазав її червону спину кремом. Я кожен раз знаходила привід не йти. Вона кожен раз витрачала десятки хвилин на вмовляння мене йти з нею. Довелось зізналася їй щиро, чому я не ніколи не піду купатись у море. Довелось розповісти, що я дуже боюся моря і ніколи в житті більше не ризикну зануритися в цю жахливу стихію, яка забирає життя простих людей, яка руйнує сім’ї, яка прикидається другом лише для того, щоб поглинути тебе, покалічити, змусити страждати. Довелось сказати, що ніколи-ніколи-ніколи я не буду плавати у хвилях, бо ніколи-ніколи-ніколи я не зможу довіряти їм. Після цього жінка нарешті відчепилася від мене зі своїми вмовляннями прохолонути в морських глибинах, що приносять користь організму. На пляжі моя прийомна мама читала книги і слухала музику, засмагала і плавала. Я ж писала вдома любовну прозу про нещасливе кохання, намагаючись забути Алекса і досі переймаючись з приводу свого феєричного падіння в їдальні. Я проклинала свої почуття, виганяла їх з себе, як диявола, а потім думала, що саме закоханість допомогла мені ожити, але лише для того, щоб померти після цього. Прози накопичилося так багато, що довелося спеціально йти в магазин за другим блокнотом. Коли я описувала фантастичні історії, мені ставало легше. До того ж я забувала, про що коли написала, і перечитувала це через тиждень, то мені ще й було що почитати. Сама собі письменниця. Іноді я писала вірші, іноді писала не про Алекса, іноді малювала ілюстрації, іноді дивилася на себе в дзеркало і плакала від того, що я жирна і негарна. Оскільки кондиціонерів у нас не було, доводилось спати з відкритими вікнами і слухати море. Воно кожного разу нагадувало мені про те, як вбило моїх батьків. Тому я закривала вікна, щоб тільки не чути хвилі. Спала спітнілою, але в цілющий тиші.

У липні до нас на цілий місяць повернувся Ніколас. Того разу він привіз мені купу солодощів та новий купальник. Уявлення не маю, як йому вдавалось кожного разу підбирати для мене речі ідеального розміру, які ідеально сиділи на моїй фігурі. В новому червоному купальнику я виглядала як справжня спокуслива жінка.

– Невже на цілий місяць? – раділа Лінда новинам про те, що Ніколас нарешті нікуди не полетить, а буде з нами. Я вперше бачила її по-справжньому щасливою. Здається, раніше вона не раділа його приїздам тільки тому, що усвідомлювала те, що скоро він покине нас. А тепер він обіцяв залишитися з нами на цілий місяць!

– Так, люба. Контракти підписані, завдання роздані, всі делеговані, обіцяю відключити телефон на місяць і присвятити його вам. Тим більше у вас двох скоро день народження!

– Ну що ж! Тоді давай ти відпочинеш, а ми поки приготуємо святковий обід! – запропонувала Лінда.

– А я й не втомився! Пропоную святковий обід влаштувати вже зараз на пляжі! Так хочу пірнути скоріше в море! – сказав мій активний дядя.

Я так раділа приїзду Ніколаса, що на радощах теж пішла на пляж, забувши про лякаюче море, а просто радіючи появі дядечка. Тим більше, тепер у мене був мій гарний купальник. Споглядаючи, як Ніколас з розбігу пірнає у воду, я навіть почала думати про те, щоб приєднатись до нього.

– Дивно, що раніше ти не виходила купатися, а коли приїхав Ніколас, тут же вирядилася в цей купальник. Де ти взагалі відкопала такий купальник? – запитала мене Лінда, витягаючи з пляжного кошика на килим вино та сир.

– Мені Ніколас подарував.

Лінда почала качати головою:

– Це нікуди не годиться. Піди зараз же переодягни його на той купальник для басейну, який я тобі купувала. Не потрібно світити перед сусідами своїм пупком. Швидко! Ти хочеш, щоб вночі в наш будинок залізли насильники, побачивши тебе зараз в цьому купальнику?

Я лише розвела руками та покірно пішла перевдягатися, але не повернулася. Плавати в жахливому купальнику, який приплющує мої груди, я не збиралася. Я спостерігала у вікно за тим, як вони мило воркують на шезлонгах. Здавалось Ніколасу було байдуже те, що мене не було з ними. Я закрила вікно та продовжила писати своє оповідання. Тепер мій принц в творах став старшим, і нас з ним розлучала відьма.

Через кілька днів я прокинулася і виявила в своєму ліжку сюрприз. Я спустилася вниз і побачила дядю, що снідав вівсянкою і читав газету.

– Ніколас, у мене до тебе незручне прохання.

– Так, люба. Уважно слухаю.

– Мені потрібні прокладки.

– З цим питанням краще звернутися до Лінди.

– Я боюся до неї звертатися, ми нещодавно посварилися через мій купальник, – сказала я. Мені справді здавалося, що якщо ми поїдемо вибирати прокладки з Ліндою, то вона купить мені якісь бабські памперси.

– Добре, я поїду в магазин і куплю їх тобі. А краще з’їздимо в магазин удвох. Зараз я попереджу Лінду про те, що ми їдемо. – він відклав свою газету та підвівся.

– Але ж вона спить. Навіщо турбувати її спокій?

– Але вона здивується, що нас немає.

– О, Ніколас, мені терміново потрібно їхати. Розумієш? – сказала я, показучи поглядом на свою вагіну та натякаючи на потопи крові.

Дядечко кивнув головою та попрямував взуватися. А я зраділа тому, що Лінда, прокинувшись, буде перейматись через нашу відсутність.

Ми вирушили до найближчого в маркету на авто, блукали там в пошуках відділу з предметами для гігієни, Ніколас уважно вивчав склад тампонів і прокладок, намагався знайти для мене найкращі. У підсумку ми набрали цілий кошик всяких місячних аксесуарів, нібито крововиливи з піхви почалися не лише у мене, але у цілої жіночої футбольної команди.

– Ми просто запасаємося важливими речами для бомбосховища, – сказала я здивованій касирці, яка пробивала на касі п’яту пачку тампонів. – Раптом метеорит вдарить, а наш будинок на березі моря, або наше місто затопить цунамі після падіння метеорита в море. Люди кладуть в бомбосховище свічки, сірники, воду, консерви, але тампони, чому ніхто туди не кладе тампони? Наше бомбосховище не буде заплямовано кров’ю. Хіба що кров’ю під час пологів, якщо в бомбосховищі буде жити вагітна.

– Як ви збираєтеся вибратися з бомбосховища, якщо його накриє морем? – тільки лише відповіла мені касирка.

– Ну воно у нас технологічне, схоже на ковчег, – увійшла в роль я.

Ніколас в авто запитав мене, про що я пишу свої новели.

– Випадково не про кінець світу?

– Ні, – збрехала я. Насправді одне оповідання на цю тему у мене було. Але Ніколасу про це було краще не знати, бо раптом би мене чекала зустріч з психологом.

Дорогою додому я вмовила дядю заїхати на заправку перекусити бургерів з картоплею фрі, адже я нічого не їла. Хоча мене тішила думка про те, що Лінда таким чином буде ще довше страждати від незнання причини нашого зникнення. Тим більше, мені хотілось довше побути наодинці з дядею. Зробивши замовлення, я витягла з сумки тампони. Нарешті я зможу викинути свій закривавленний білий носок з трусів, який служив мені кілька годин вірою і правдою, але змушував мене відчувати себе жахливо некомфортно.