Kitabı oku: «Час second-hand (кінець червоної людини)», sayfa 6
Увесь час було відчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школі до дочки нашого інструктора підійшли дві дівчинки з її класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твій тато в райкомі партії працював». – «Мій тато хороший». – «Хороший тато не міг там працювати. Ми вчора на мітингу були…» П’ятий клас… діти… Уже вони – гавроші, ладні підносити патрони. Інфаркт у «першого». Він помер у машині «швидкої», до лікарні не довезли. Я думала, що, як раніше, буде багато вінків, оркестр, а тут – нікого й нічого. Йшли за труною кіль ка людей… група товаришів… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп і молот і перші рядки радянського гімну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неї кепкували. Я весь час чула цей шепіт: у-у-у… Думала, що збожеволію… Незнайома жінка в крамниці: «Ну що, комуняки, просрали країну!» – мені в обличчя.
Що рятувало? Рятували дзвінки… Дзвінок від подруги: «Якщо зашлють у Сибір, ти не бійся. Там гарно». (Сміється.) Була вона там у турпоїздці. Їй сподобалося. Дзвінок від двоюрідної сестри з Києва: «Приїжджай до нас. Я дам тобі ключі. Зможеш сховатися в нас на дачі. Тебе там ніхто не знайде». – «Я – не злочинниця. Не буду ховатися». Батьки дзвонили щодня: «Що поробляєш?» – «Консервую огірки». Цілими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет і не дивилася телевізора. Читала детективи, одну книжку закінчувала й одразу ж починала іншу. Телевізор жахав. Газети також.
Довго не могла влаштуватися на роботу… Усі вважали, що ми поділили гроші партії, й у кожного з нас – шмат нафтової труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немає в мене ні автозаправки, ні крамнички, ні ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великої російської мови не впізнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляємо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в інших? Доля в моїх товаришів склалася по-різному… Один наш інструктор наклав на себе руки… У завпарткабінету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лікарні. Хтось перетворився на бізнесмена… Другий секретар – директор кінотеатру. А один інструктор райкому – священик. Я з ним зустрічалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художній галереї… На одній картині, пам’ятаю, багато-багато світла – і жінка стоїть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато світла… Не хотілося від цієї картини йти. Піду – і знову повернуся, мене до неї тягне. У мене теж могло бути інше життя. Не знаю тільки – яке?
Анна Іллінічна:
– Я прокинулася від гудіння… Відчиняю вікно… У Москві! У столиці повзуть танки і бетеери. Радіо! Мерщій увімкнути радіо! По радіо передавали звернення до радянського народу:
«Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека… Країна занурюється в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулиці від злочинних елементів… Покладемо край непевним часам…» Було незрозуміло – чи то Горбачов пішов у відставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловікові, він на дачі: «У країні державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевізор. По всіх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима інші кадри, всі ми діти радянської пропаганди: Сант’яго в Чилі… Палає президентський палац… Голос Сальвадора Ал’єнде… Почались телефонні дзвінки: у місті повно військової техніки, танки стоять на Пушкінській площі, на Театральній… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!
Після обіду чоловік повернувся з дачі. Сиділи на кухні. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Сміється.) Начиталися дисидентської літератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриється. Заженуть назад у клітку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементі… Згадували нещодавні події на площі Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбілісі розганяли демонстрацію. Штурм телецентру у Вільнюсі… «Поки ми читали Шаламова і Платонова, – сказав чоловік, – почалася громадянська війна. Раніше сперечалися на кухнях, ходили на мітинги, а тепер будемо стріляти одне в одного». Настрій був такий… Щось катастрофічне близько… Радіо ні на хвилину не вимикали, крутили-крутили – скрізь передавали музику, класичну музику. І раптом – диво! Запрацювало «Радіо Росії»: «Відсторонено від влади законно обраного Президента… Здійснено цинічну спробу перевороту…» Так ми дізналися, що тисячі людей уже вийшли на вулицю. Горбачов у небезпеці… Іти чи не йти – це навіть не обговорювалося. Іти! Свекруха спочатку мене відмовляла: подумай, мовляв, про дитину, ти божевільна, куди ти попхаєшся? Я мовчала. Ну, вона бачить, що ми збираємося: «Якщо ви такі ідіоти, то візьміть із собою хоча б содовий розчин, будете намочувати марлю і прикладати до обличчя у випадку газової атаки». Я приготувала трилітрову банку цього розчину, розірвала одне простирадло на клапті. Ще ми взяли з собою все, що в нас було з їжі, я вигребла з буфета всі консерви.
Багато людей, як і ми, йшли до метро… А хтось стояв у черзі за морозивом… Купував квіти. Проходимо поруч веселою компанією… Ловлю слова: «Якщо завтра через танки не потраплю на концерт, то я їм цього ніколи не подарую». Біжить назустріч чоловік у трусах і з авоською, а в авосьці – порожні пляшки. Порівнявся з нами: «Вулиця Будівельна – не підкажете?» Я показала йому, де слід повернути праворуч, і далі – прямо. Він: мовляв, дякую. Йому все «по барабану», аби пляшки здати. А що, 1917 року було інакше? Хтось стріляв, а хтось на балах танцювали. Ленін на броньовику…
Єлена Юрієвна:
– Фарс! Розіграли фарс! Переміг би ГКЧП, сьогодні жили би в іншій країні. Якщо б Горбачов не злякався… Не видавали б зарплатню шинами та ляльками. Шампунем. Випускає завод цвяхи – цвяхами. Мило – милом. Усім кажу: погляньте на китайців… У них свій шлях. Ні від кого не залежать, нікому не уподібнюються. І увесь світ сьогодні боїться китайців… (Знову до мене із запитанням.) Я впевнена – мої слова ви викреслите.
Я обіцяю – розповіді буде дві. Хочу залишитися витриманим істориком, а не істориком із запаленим смолоскипом. Нехай суддею буде час. Час справедливий, але віддалений час, а не близький. Час, який уже буде без нас. Без наших упередженостей.
Анна Іллінічна:
– Можна із цих днів покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у моді. А тоді все відбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжнє, й усі ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками й були ладні померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабульки московські, на чому тільки душа тримається, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Підгодовували всіх… і танкістів теж: «Їжте, хлопчики. Тільки не стріляйте. Невже будете?» Солдати нічого не розуміли… Коли вони відкрили люки й вилізли з танків, то очманіли. На вулицях – уся Москва! Дівчата залазили до них на броню, обіймали, цілували. Пригощали булочками. Солдатські матері, в яких сини загинули в Афганістані, плакали: «Наші діти загинули на чужій землі, а ви що – приїхали на своїй землі помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жінки, в нього здали нерви, він кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стріляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не підемо!» Там було безліч кумедних речей і зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: «Чи є в кого-небудь валідол, людині тут погано». Відразу знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною в колясці (бачила б це моя свекруха!), вона дістала пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? «У кого є помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомівську… Крістіан Діор… Шанель… Ніхто це не знімав, не зафіксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонійність події, її оздоблення… вони з’являються потім, оці прапори та музика… І все відливається в бронзу… А в житті все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сиділи всю ніч біля вогнища просто на землі. На газетах і листівках. Голодні, злі. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Казали, що це кооператори… бізнесмени… Одного разу я навіть бачила кілька банок червоної ікри. Ікра зникла в когось у кишені. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зі мною сидів хлопець у зеківських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гітарами. І професура. Усі були разом. Народ! Це був мій народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років п’ятнадцять, якщо не більше. Хтось мешкав у Вологді… Хтось у Ярославлі… Але вони сіли на поїзд і приїхали до Москви! Захищати щось важливе для всіх нас. Уранці ми забрали їх до себе додому. Помилися, поснідали й повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шмат арматури або камінь. «Булыжник – оружие пролетариата», – сміялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.
Уже стояла трибуна. Над трибуною повісили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовці говорили в мегафон. Починали вони свої виступи нормальними словами – і звичайні люди, й відомі політики. Через кілька хвилин нормальних слів уже бракувало всім, й тоді починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» і матюк! Добірний російський матюк! «Закінчився їхній час…» і – велика, потужна російська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозуміло всім. Відповідало моменту. Хвилини такого підйому! Такої сили! Старих слів не вистачало, а нові ще не народилися… Постійно очікували штурму. Тиша, особливо вночі, була неймовірна. Усі жахливо напружені. Тисячі людей – і тиша. Пам’ятаю запах бензину, який розливали в пляшки. Це був запах війни…
Там стояли чудові! Там стояли прекрасні люди! Зараз багато про горілку пишуть і наркотики. Мовляв, яка це революція? П’яні та наркомани пішли на барикади. Брехня! Усі чесно прийшли помирати. Ми знали, що ця машина перемелювала людей на пісок сімдесят років… Ніхто не думав, що вона так легко зламається… Без великої крові… чутки: міст заміновано, незабаром пустять газ. Хтось зі студентів медичного інституту пояснює, як поводитися під час газової атаки. Ситуація змінювалася щопівгодини. Страшна звістка: троє хлопців загинули під танком… Але ніхто не похитнувся, не пішов із площі. Настільки важливо це для твого життя, хай би як потім все склалося. Хай би скільки було розчарувань. Але це ми пережили… Ми такі – були! (Плаче.) Під ранок над площею: «Ур-ра! Ура!» Знову матюки… сльози… крики… Ланцюжком передали: армія перейшла на бік народу, спецпризначенці із загону «Альфа» відмовилися брати участь у штурмі. Танки йдуть зі столиці… А коли оголосили, що путчистів заарештовано, люди кинулись обіймати одне одного – це було таке щастя! Ми перемогли! Ми оборонили свою свободу. Разом ми це змогли! Отже, можемо! Брудні, змоклі під дощем, довго ще не хотіли розходитися до домівок. Записували адреси одне одного. Клялися пам’ятати. Товаришувати. Міліціонери в метро були дуже ввічливими, ніколи ані до того, ані після того я не бачила таких ввічливих міліціонерів.
Ми перемогли… Горбачов повернувся з Форосу в цілком іншу країну. Люди ходили містом і усміхалися одне одному. Ми перемогли! Довго мене не залишало це відчуття… Я ходила й згадувала… Перед очима сцени… як хтось вигукнув: «Танки! Танки йдуть!» Усі взялися за руки і встали ланцюжком. Десь година друга чи третя ночі. Чоловік поряд зі мною дістав пачку печива: «Хочете печива?» – й усі беруть у нього це печиво. Чомусь регочемо. Хочеться печива… хочеться жити! Але я… досі… Я щаслива, що там була. Із чоловіком, із друзями. Тоді всі були ще дуже щирими. Шкода нас тих… Що ми вже не такі… Особливо раніше було шкода.
Прощаючись, запитую в них: як їм вдалося зберегти свою, як я дізналася, ще університетську дружбу?
– У нас угода – не зачіпати ці теми. Не робити одна одній боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спілкувалися. Але це минуло.
– Тепер говоримо тільки про дітей та онуків. Що в кого на дачі росте.
– Зберуться наші друзі… Також ані слова про політику. Кожен своїм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» і «товариші». «Білі» й «червоні». Але ніхто вже не хоче стріляти. Досить крові.
Про братів і сестер, катів і жертв… та електорат
Алєксандр Порфир’євич Шарпіло – пенсіонер, 63 роки
Із розповіді сусідки Марини Тихонівни Ісайчик:
– Чужі люди, що вам потрібно? Ходять і ходять. Ну… смерть без причини не буває, причина завжди є. Смерть знайде причину.
Горіла людина на своїй грядці з огірками… Облив голову ацетоном і підпалив сірником. Сиджу, телевізор увімкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашків, наче, голос, і якийсь молодий. Ішов собі студент, технікум у нас тут поблизу, і бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибіг, почав гасити. Сам обгорів. Коли я прилетіла, Сашко вже на землі лежав, стогнав… голова жовта… Чужі люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?
Усім на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалі… взагалі… У нашому селі, де я дівувала в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.
Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше люблю, як зерно половіє, колосся гойдається. Мені це – як вам картина в музеї… І зараз не женуся за білою булкою, а смакує найкраще чорний посолений хліб із солодким чаєм. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Від усякого болю один у нас засіб – терплячість. Так і життя минуло. От і Сашко… наш Порфирич… Терпів, терпів, та й не витерпів. Ось як! Тут плачемо… і коли йдемо, теж плачемо…
Знову люди почали в Бога вірити, бо немає іншої надії. А колись нас у школі вчили, що Ленін – бог, і Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки війна не почалася. Почалася війна… Сталін церкви відчинив, щоб молитви правили за перемогу російської зброї, і звернувся до народу: «Брати та сестри… друзі мої…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулі й підкуркульники… У нашому селі всі міцні родини розкуркулили, якщо двоє коней і дві корови у дворі – це вже куркулі. До Сибіру їх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жінки душили своїх дітей, щоб ті не мучилися. Ой, горя… сліз людських… було більше, ніж на землі води. А тут Сталін попросив: «Брати та сестри…» Повірили йому. Пробачили. І Гітлера перемогли! А Гітлер у броні до нас прийшов… у залізі… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевізор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша річ – піти проголосувати правильно – і годі. Я одного разу хворіла, не пішла на дільницю, так вони самі до мене приїхали на машині. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…
Як живемо, так і вмираємо… Я й у церкву ходжу, і хрестика ношу, а щастя як не було, так і немає. Не зібрала я щастя. І вже не допитаєшся. Швидше б умерти… Швидше би Царствіє Небесне, набридло терпіти. Так і Сашко… Лежить тепер на кладовищі… відпочиває… (Перехрестилася.) Із музикою поховали, зі слізьми. Усі плакали. Цього дня багато плачуть. Шкодують. А чого каятися? Після смерті хто почує? Залишилося: дві кімнатки в бараці, одна грядка, червоні грамоти й медаль «Переможець соціалістичного змагання». У мене така ж медалька у шафі лежить. І стахановкою була, й депутатом. Поїсти не завжди вистачало, а червону грамоту дадуть. Сфотографують. Нас тут три родини в цьому бараці. Поселилися молодими, думали – на рік-два, а прожили все життя. У бараці й помремо. Хто двадцять, хто тридцять років… стояли в черзі на квартиру, чекали… Тепер об’явився Гайдар і сміється: ідіть – купуйте. За які такі статки? Гроші наші пропали… одна реформа, друга… обікрали нас! Таку країну спустили в унітаз! У кожної родини – дві кімнатки, сарайчик і грядка. Ми однакові. Ото заробили! Забагатіли! Усе життя вірили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпіли, працювали і страждали. А тепер уже не живемо, а дні проводжаємо.
Ми із Сашком із одного села… Тут… під Брестом… Бувало, сядемо з ним увечері на лавочці та згадуємо. А про що ще говорити? Гарною він був людиною. Не пив, не п’яниця… ні-і-і… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловікові? Випив – поспав… випив… Ходжу собі двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кінець. Смерть – душі простір… де він там? Наостанок про сусідів подумав. Не забув. Барак старий, одразу після війни побудували, дерево всохло і, як папір, загорілося б, запалало. Умить! негайно! Згоріли б до трави… до піску… Написав записку дітям: «Виховуйте онуків. Прощавайте» – і поклав на помітне місце. Пішов на город… на свою грядку…
Ой-ой! Взагалі… взагалі… Приїхала «швидка», на ноші його кладуть, а він зопалу встає, хоче сам іти. «Ти що, Сашку, накоїв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синові подзвони, нехай у лікарню приїде». Він іще зі мною розмовляв… Піджак обгорілий, а плече біле, чисте. П’ять тисяч рублів залишив… Колись були великі гроші! Зняв з ощадкнижки і на стіл поклав поруч із запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такі гроші можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть. Горілка тепер дорожча від цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горілку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалі… взагалі… Життя промайнуло… Єдине, що час ні за які гроші не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.
А Сашко сам не захотів жити. Відмовився. Сам повернув Богові квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та їздить тепер міліція. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поїзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Мені й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостій ранку. А там мінський, перший московський… Уранці й уночі вони різними голосами кричать. Усю ніч, бува, слухаю. На старість сон відлітає… Із ким мені тепер розмовляти? Тепер сама на лавочці сиджу… Я його втішала: «Сашку, знайди добру жінку. Оженися». – «Лізка повернеться. Чекатиму». Я сім років її не бачила, як вона від нього пішла. З офіцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато років. Кохав він її сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашкові життя поламала». Ой-ой! Взагалі… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потім плакати? Хто тебе почує з-під землі… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока років можна все робити, й грішити можна. А після сорока слід каятися. Тоді Бог простить.
(Сміється.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповім… У мене горя не один мішок… (Підвела голову.) Оно-о-о… Ластівки прилетіли… Тепло буде. Правду сказати, до мене одного разу вже приходив кореспондент… Про війну розпитував… Я останнє з двору винесу, аби тільки війни не було. Жахливіше за війну нічого немає! Під німецькими кулеметами стоїмо, а наші хати тріщать від вогню. Палають і садки. Ой-ой! Із Сашком ми війну щодня згадували… У нього батько зник без вісті, а брат у партизанах загинув. Зігнали до Бреста полонених – хмари людей! Їх гнали шляхами, як коней, тримали за огорожею, вмирали вони й валялися, як сміття. Ціле літо Сашко ходив і шукав там із мамою свого батька… Почне мені розповідати… і не може зупинитися… Шукали вони серед мертвих, шукали серед живих. Ніхто вже смерті не боявся, смерть стала звичайною річчю. До війни співали: «От тайги и до британских морей / Красная Армия всех сильней…» Гордо ми співали! Навесні крига розтанула… скресла… Уся ріка за нашим селом була забита трупами, голі, почорнілі, тільки ремені на поясах блищать. Ремені з червоними зірочками. Немає моря без води, а війни – без крові. Бог дає життя, а під час війни його забирає будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоїть. І голос його почую. Озирнусь – нікого. Взагалі… взагалі… Що ти, Сашку, накоїв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землі горів, так на небі не буде. Відмучився. Десь же зберігаються всі наші сльози… Як там його зустрінуть? Каліки по землі повзають, паралізовані лежать, німі живуть. Не нам вирішувати… не наша воля… (Хреститься.)
Довіку я війну не забуду… Німці увійшли до села… Молоді, веселі. І такий був гуркіт! Вони в’їхали на величезних машинах, і мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього ніколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспі були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькі машини. А ці! Як будинок! Я побачила їхніх коней, не кінь, а гора. На школі вони написали фарбою: «Червона Армія вас кинула!» Почалися німецькі порядки… У нас жило багато євреїв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зібрали й повезли в містечко. Вони були з подушками, ковдрами, а їх одразу всіх повбивали. Зібрали з усього району й постріляли в один день. Скинули в яму… Тисячі… тисячі людей… Розповідали, що три доби кров ішла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому місці тепер парк. Зона відпочинку. Із того світу нема привіту. Ніхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)
Не знаю… як воно було? Самі вони прибилися до неї чи вона їх у лісі знайшла? Сусідка наша переховувала в повітці двох єврейських хлопчиків, гарних-прегарних. Янголята! Усіх розстріляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вісім, а другому – десять років. І наша мама їм молоко носила… «Діти, ні-ні… – просила вона нас. – Нікому ані слова». А в тій родині був старий-престарий дід, ще ту війну з німцями пам’ятав… Першу… Він їх годує і плаче: «Ой, дітки, зловлять вас і будуть мучити. Міг би, так краще б я сам вас убив». Такі слова… А чорт усе чує… (Хреститься.) Приїхали три німці на чорному мотоциклі з великим чорним собакою. Хтось доніс… Завжди є такі люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душі… І серце в них медичне, а не людське. Нікого їм не шкода. Хлопчики побігли в поле… в жито… Німці нацькували на них собаку… Збирали люди їх потім по шматочках… по ганчірочці… Нічого було ховати, й ніхто не знав, під яким прізвищем. Сусідку німці прив’язали до мотоцикла, вона бігла, поки серце не розірвалося… (Уже й не витирає сльози.) Під час війни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночі – почують миші. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.
Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’ємо із Сашком по скляночці… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалі… взагалі… У десять років залишився він у родині за батька, й за брата. А мені, коли закінчилася війна, виповнилося шістнадцять років. Пішла працювати на цементний завод. Треба мамі допомагати. Тягали мішки з цементом по п’ятдесят кіло, вантажили на бортову машину пісок, гравій, арматуру. А я хотіла вчитися… Боронували й орали на корові… Корова ревла від такої праці… А що їли? Що їли? Жолуді товкли, шишки в лісі збирали. Усе одно мріяла… Усю війну мріяла: закінчу школу, стану вчителькою. Останній день війни… було тепло-тепло… Ми з мамою пішли в поле… Примчав на кавалерійському коні міліціонер: «Перемога! Німці підписали капітуляцію!» Гасав полями і всім кричав: «Перемога! Перемога!» Люди бігли в село. Кричали, плакали, матюкалися. Найбільше плакали. А назавтра почали думати: як далі жити? У хатах – порожньо, в сараях – вітер. Кружки, зроблені з банок консервних… Банки після німецьких солдатів залишилися… Свічі зі стріляних гільз. Про сіль за війну забули, ходили, і в усіх кістки гнулися. Німці, коли відступали, кабана в нас забрали, останніх курей половили. А перед тим партизани вночі корівку повели… Корівку мама не віддавала, так один партизан вистрілив угору. У дах. Склали в мішок вони і швейну машинку, і мамині сукні. Партизани то були чи бандити? Зі зброєю… Взагалі… взагалі… Людина жити завжди хоче, й під час війни також. Під час війни багато про що дізнаєшся… Немає звіра гіршого за людину. Це людина людину вбиває, а не куля. Людина людину… Ми-и-ла ти моя!!
Покликала мама ворожку… Ворожка наворожила: «Все буде добре». А нам нічого їй дати. Мама знайшла два буряки в погребі й була рада. І ворожка рада. Поїхала я вступати, як мріяла, до педучилища. Там слід було заповнити анкету… Усе я написала й дійшла до запитання: чи були ви або ваші родичі в полоні або під окупацією? Я відповіла – так, звісно, були. Директор училища покликав мене до кабінету: «Дівчино, забери свої документи». Був він фронтовик, без однієї руки. Із порожнім рукавом. Так я дізналася, що ми… всі, хто був під окупацією… неблагонадійні. Під підозрою. Уже ніхто не говорив нам «брати та сестри»… Через сорок років тільки цю анкету відмінили. Сорок років! Життя моє закінчилося, поки відмінили. «А хто нас під німцями залишив?» – «Тихо, дівчино, тихо…» – директор зачинив двері, щоб ніхто не чув. «Тихо… тихо…» Як ти долю оминеш? Серпом воду різати… А Сашко вступав до військового училища… Написав в анкеті, що родина їхня була під окупацією, а батько зник без вісті. Його одразу відрахували… (Мовчить.) Нічого, що я вам і про себе, і своє життя описую? Ми всі однаково жили. Щоб мене тільки не посадили за цю розмову. Є ще радянська влада чи вже зовсім вона пропала?
За горем і добро забула… Як молодими були й любилися. Я на Сашковому весіллі гуляла… Кохав він Лізку, довго залицявся. Вмирав за нею! Білу фату на весілля з Мінська привіз. Заніс молоду в барак на руках… Старі наші звичаї… Молодий несе молоду на руках, як дитину, щоб домовик не побачив. Не помітив. Домовик чужих не любить, проганяє. Він же в домі господар, треба йому сподобатися. А-а-а… (Махнула рукою.) Тепер уже ні в що не вірять. Ані в домовика, ані в комунізм. Живуть люди без жодної віри! Ну може, в кохання ще вірять… «Гірко! Гірко!» – кричали ми в Сашка за столом. А як тоді пили? Одна пляшка на весь стіл, на десятьох людей… Тепер на кожного пляшку став. Корівку треба продати, щоб синові або дочці справити весілля. Кохав він Лізку… Але серцем не приманиш, та й за вуха не притягнеш. Взагалі… взагалі… Гуляла вона, як кішка. Діти виросли, зовсім від нього пішла. Не озирнулася. Я йому радила: «Сашку, знайди справну жінку. Зіп’єшся». – «Скляночку наллю. Фігурне катання подивлюся й спати лягаю». Самому спати – й ковдра не гріє. І в раю нудно самому. Пив, але не запивав. Ні… не запивав, як інші. О! Тут у нас є сусід… Він і одеколон «Гвоздика» п’є, і лосьйон, і денатурат, і мийні засоби… І треба тобі – живий! Тепер пляшка горілки коштує, як раніше пальто. А закуска? Півкіло ковбаси – половина моєї пенсії. Пийте свободу! Їжте свободу! Таку країну здали! Державу!! Без єдиного пострілу… Я одного не розумію, чому в нас ніхто не запитав? Я все життя велику країну будувала. Так нам казали. Обіцяли.
Я і ліс рубала, і шпали на собі тягала… Їздили ми з чоловіком у Сибір. На комуністичне будівництво. Пам’ятаю ріки: Єнісей, Бірюса, Мана… Будували залізницю Абакан – Тайшет. Везли нас туди в товарних вагонах: два яруси збитих нар, ані матраців, ані білизни, під голову – кулак. У підлозі – дірка… За потреби – відро (завішували його простирадлом). Зупиниться поїзд у полі, нагребемо сіна: наша постіль! Світла у вагонах не було. Але всю дорогу співали комсомольських пісень! Драли горло. Сім днів їхали… Прибули! Глуха тайга, снігу – в людський зріст. Незабаром почався скорбут, кожен зуб хитався. Воші. А норма – ого! Чоловіки, хто охочий, ходили на ведмедя. Тоді в нас з’являлося м’ясо в казанах, а то – каша й каша. Я запам’ятала, що ведмедя б’ють тільки в око. Жили в бараках – ані душу, ані бані. Улітку їздили в місто й у фонтані милися. (Сміється.) Хочеш слухати, додам іще…
