Kitabı oku: «Останні свідки. Соло для дитячого голосу», sayfa 2
«Одна жменя солі… Усе, що залишилося від нашого дому…»
Мишко Майоров – 5 років.
Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.
Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.
Другий сон…
Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже міцно: від вологи сухі березові гвіздки тільки розбухнуть і ще міцніше триматимуть підошву, і вона не відпаде, аж доки не зноситься.
А ще дідусь підшиває валянки, вірніше, робить другу підошву на валянках, вони тоді довше служать і можна в них ходити без калош. Або обшиває шкірою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мій обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом і вощити воском дратовку, засилювати її в голку. Але шевська штопальна голка – велика цінність, і тому дідусь найчастіше користується щетиною, найзвичайнішою щетиною із загривка дикого кабана, можна і з домашнього, але та м’якіша. У дідуся такої щетини – цілий жмут. Нею можна й підошву пришити, й маленьку латочку в незручному місці: щетинка гнучка і де завгодно пролізе.
Третій сон…
Старші хлопці в сусідському великому сараї організували театр, іде вистава про прикордонників і шпигунів. Квитки по десять копійок, а в мене немає, і мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити війну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжніх гімнастерках. Спектакль приголомшує…
Далі сни мої обривалися…
Незабаром я побачив солдатські гімнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених і запорошених солдатів, а вони говорили: «Німець пре». Я почав чіплятися до бабусі: «А які вони, німці?»
Складаємо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись їдемо… Потім повертаємося… У нас у хаті – німці! Вони схожі на наших солдатів, тільки в іншій формі і веселі. Ми з бабусею і мамою тепер живемо за пічкою, а дідусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобає ковдри, дідусь не шевцює. Одного разу відсуваю запону: в кутку біля вікна сидить німець у навушниках і крутить ручки рації, чути музику, потім чітко російською… Інший німець у цей час намазував масло на хліб, побачив мене і махнув ножем біля самого мого носа, я ховаюся за полог і вже не вилізаю з-за пічки.
Вулицею повз наш будинок ведуть чоловіка в горілій гімнастерці, босого, зі зв’язаними дротом руками. Чоловік увесь чорний… Потім я бачив його повішеним біля сільради. Казали, що це наш льотчик. Уночі він мені приснився. Уві сні він висів у нас у дворі…
Із тих днів… Усе пам’ятається в чорному кольорі: чорні танки, чорні мотоцикли, німецькі солдати в чорній формі. Я не впевнений, що все це було насправді тільки чорним, але я так запам’ятав. Так воно лежить у пам’яті… Чорно-біла плівка… У школу я ще не ходив, але читати й рахувати вмів. Рахував танки, їх було багато, так багато, що білий сніг перетворювався на чорний.
…Мене закутують у щось теж чорне, і ми ховаємося на болоті. Увесь день і всю ніч. Ніч холодна. Кричать страшним голосом незнайомі птахи. Здається, що місяць світить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують німецькі вівчарки? Іноді долинав їхній хрипкий гавкіт. Уранці – додому! Я хочу додому! Усі хочуть додому, в тепло! Але дому вже немає, тільки купа димлячих головешок. Погоріле місце… Після великого вогнища… Знаходимо в золі велику грудку солі, яка завжди в нас лежала на припічку. Акуратно зібрали сіль, потім і глину, змішану із сіллю, зсипали її у глек. Це все, що залишилося від нашого дому…
Бабуся мовчала, мовчала, а вночі заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дівувала-а-а-а… Сюди свати приїжджали-и-и-и… Тут дітей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.
Уранці я розплющив очі – ми спимо на землі. На нашому городі…
«І поцілувала в підручнику всі портрети…»
Зіна Шиманська – 11 років.
Зараз – касирка.
Я озираюся в минуле з усмішкою… Зі здивуванням. Невже це було зі мною?
Того дня, коли почалася війна, ми пішли до цирку. Усією родиною. На ранкову виставу. Ні про що не здогадувалися. Ні про що… Усі вже знали, а ми ні. Ляскали в долоні. Сміялися. Був там великий слон. Слонище! Танцювали мавпочки… І ось… Вибігли ми весело на вулицю – а люди йдуть заплакані: «Війна!» Усі діти: «Ур-ра!!» Зраділи. Тепер ми себе проявимо, допоможемо нашим бійцям. Станемо героями. Я над усе любила воєнні книжки. Про бої, про подвиги… Мрії там усякі… Я схиляюся над пораненим бійцем, виношу його з диму. Із вогню… Удома всю стінку над своїм столом обклеїла воєнними фотографіями з газет. Там – Ворошилов, там – Будьонний…
Ми з подружкою тікали на фінську війну, а наші знайомі хлопці – на іспанську. Війна нам уявлялася найцікавішою подією в житті. Найбільшою пригодою. Ми про неї мріяли, ми були дітьми свого часу. Гарними дітьми! Моя подружка завжди ходила в старій будьонівці, де вона її взяла, я вже забула, але це була її улюблена шапочка. А як ми тікали на війну? Зараз розповім… Вона залишилася в мене ночувати, звичайно, навмисно, а на світанку ми разом потиху вибралися з дому. Навшпиньки… Тс… тс… Захопили із собою якісь продукти. А старший брат, певно, вже слідкував за нами, як ми останніми днями шепотілися, щось пхали в мішечки. У дворі наздогнав нас і повернув. Вилаяв і пригрозився, що викине з моєї бібліотеки всі воєнні книжки. Увесь день я плакала. Ось такими ми були!
А тут справжня війна…
Через тиждень у Мінськ увійшли німецькі війська. Самих німців я не зразу запам’ятала, а запам’ятала їхню техніку. Великі машини, великі мотоцикли… У нас таких не було, таких ми не бачили… Люди оніміли й оглухли. Ходили зі зляканими очима… На парканах і стовпах з’явилися чужі плакати та листівки. Чужі накази. Прийшов «новий порядок». Через якийсь час знову відкрилися школи. Мама вирішила, що війна війною, а переривати навчання не слід, все одно я повинна вчитися. На першому уроці географічка, та сама, яка нас учила й до війни, почала виступати проти радянської влади. Проти Леніна. Я сказала собі: вчитися в такій школі я не буду. Ні-і-і-і… Не хочу! Прийшла додому й поцілувала в підручнику всі портрети… Усі улюблені портрети…
Німці вривалися у квартири, когось увесь час шукали. То євреїв, то партизанів… Мама сказала: «Сховай свій піонерський галстук». Удень я галстук ховала, а вночі, коли лягала спати, надягала. Мама боялася: а якщо німці постукають уночі? Умовляла мене. Плакала. Я чекала, поки мама засне, стане тихо вдома й на вулиці. Тоді діставала з шафи червоний галстук, діставала радянські книжки. І моя подружка так робила. Вона й будьонівку берегла.
Тепер сама дивуюся: невже це була я?
«Я їх руками збирала… Вони білі-білі…»
Женя Селеня – 5 років.
Зараз – журналіст.
У ту неділю… Двадцять другого червня…
Пішли з братом за грибами. Уже був час товстих боровиків-колосовиків. Лісок наш невеликий, ми там знали кожний кущик, кожну галявину, де які гриби ростуть, які ягоди і навіть квіти. Де іван-чай, а де жовтий звіробій. Синій верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудіння. Гуло з неба… Підвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять літаків… Вони летіли високо, дуже високо, я подумав, що раніше наші літаки так високо не літали. Було чути гудіння: у-у-у!
Тут же ми побачили нашу маму, вона бігла до нас – розгублена, із плачем, голос у неї переривався. Таким і залишилося враження від першого дня війни – мама не кличе лагідно, як зазвичай, а кричить: «Діти! Мої діти!» У неї великі очі, замість обличчя самі очі…
Через два дні, мабуть, до нас на хутір зайшла група червоноармійців. Запорошені, спітнілі, з пошерхлими губами, вони жадібно пили воду з колодязя. І як же вони ожили… Як проясніли їхні обличчя, коли в небі з’явилися чотири наших літаки. На них ми помітили такі чіткі червоні зірки. «Наші! Наші!» – кричали ми разом із червоноармійцями. Але раптом звідкись виринули маленькі чорні літаки, вони крутилися навколо наших, щось там тріщало, гриміло. Це наче, знаєте… Хтось рве клейонку або тканину… Але звук голосніший… Я ще не знав, що так здалеку або згори тріщать кулеметні черги. За нашими літаками, що падали, потягнулися червоні смуги вогню та диму. Бабах! Червоноармійці стояли й плакали, не соромлячись своїх сліз. Я вперше бачив… Уперше… Щоб червоноармійці плакали… У воєнних фільмах, які я ходив дивитися в наше селище, вони ніколи не плакали.
А потім… Потім… Ще через кілька днів… Із села Кабаки прибігла мамина сестра – тітонька Катя. Чорна, страшна. Вона розповіла, що в їхнє село приїхали німці, зібрали активістів і вивели за край села, там розстріляли з кулеметів. Серед розстріляних був і мамин брат, депутат сільської ради. Старий комуніст.
Досі пам’ятаю слова тітки Каті:
– Вони йому розбили голову, і я руками мізки збирала… Вони білі-білі…
Вона жила в нас два дні. І весь час розповідала… Повторювала… За ці два дні в неї побіліла голова.
І коли мама сиділа поряд із тітонькою Катею, обіймала її і плакала, я гладив її по голові. Боявся.
Я боявся, що мама теж стане білою…
«Жити хочу! Жити хочу!»
Вася Харевський – 4 роки.
Зараз – архітектор.
Від цих видовищ, від цих вогнів… Це – моє багатство… Це – розкіш, те, що я пережив…
Мені ніхто не вірить… Навіть мама не вірила… Коли після війни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не міг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобі хтось розповів…»
Ні, я сам пам’ятаю…
Вибухають бомби, а я чіпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я міг тоді знати про смерть? Ну що?
Сам пам’ятаю…
Мама віддала нам із братом останні дві картоплини, а сама тільки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини ці останні. Я хотів їй залишити… Маленький шматочок… І не зміг. Брат теж не зміг… Нам було соромно. Страшенно соромно.
Ні, я сам…
Побачив першого нашого солдата… По-моєму, це був танкіст, точно не скажу… І побіг до нього:
«Тату!!» А він підняв мене на руки до неба: «Синку!» Я все пам’ятаю…
Я пам’ятаю, як дорослі говорили: «Він – маленький. Не розуміє». А я дивувався: «Які дивні ці дорослі, чому вони вирішили, що я нічого не розумію? Я все розумію». Мені навіть здавалося, що я розумію більше, ніж вони, тому що я не плачу.
Війна – це мій підручник історії. Моя самотність… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замість дитинства в мене була війна.
Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…
«Через петельку для гудзика…»
Інна Левкевич – 10 років.
Зараз – інженер-будівельник.
У перші ж дні… Від самого ранку…
Над нами вибухали бомби… На землі лежали стовпи і проводи. Люди налякані, всі бігли з будинків. Зі своїх будинків усі бігли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провід! Обережно – провід!», щоб ніхто не зачепився, не впав. Ще вранці двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводі, а ввечері ми вже були біженцями. І коли йшли з Мінська, то бачили, як горіла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вікні… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, троє йшли пішки, а молодша «їхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла із собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Візьміть наших дітей, а ми підемо захищати місто». Не хотіла повірити, що німці вже в місті. Місто здали.
Страшним і незрозумілим було все, що відбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Біля вбитих валялися чайники та каструлі. Вражала їхня кількість. Усе горіло… Здавалося, що ми біжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Мені було цікаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть і як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом і через петельку для ґудзика спостерігала… Люди біжать… На дереві щось висить… Коли я зрозуміла, що це щось від людини на дереві висить, мене заціпило. Я заплющила очі…
Сестрі Ірмі було сім років, вона несла примус і мамині черевички, страшенно боялася загубити ці черевички. Черевички були нові, блідо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла їх мимоволі, а може, тому, що це була в неї найгарніша річ…
І з ключом, і з черевичками ми незабаром повернулися назад у місто, де все згоріло. Невдовзі почали голодувати. Збирали лободу, їли лободу. Їли якісь квіти! Швидко закінчилися дрова. Німці спалили великий колгоспний сад за містом, боялися партизанів, то всі ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагріти вдома піч. Із дріжджів робили печінку: смажили дріжджі на сковорідці, й у них з’являвся присмак печінки. Мама дала мені гроші, щоб я купила хліба на базарі. А там стара жінка продавала козенят, і я подумала, що врятую всю нашу сім’ю, якщо куплю козеня. Козеня підросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всі гроші, які мені дали із собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тільки, що ми кілька днів сиділи голодні: гроші закінчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його із собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзі померло… Це була трагедія… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночі тайкома, а нам сказала, що козеня з’їли миші.
Але в окупації ми відзначали всі травневі й жовтневі свята. Наші свята! Наші! Обов’язково співали пісень, у нас уся родина співоча. Нехай це була картопля в мундирах, іноді один шматочок цукру на всіх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всі відзначали. Пошепки співали мамину улюблену пісню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…
Сусідка напекла пиріжків на продаж і запропонувала нам: «Візьміть у мене за гуртовою ціною, а продайте вроздріб. Ви молоді, у вас ноги легкі». Я вирішила взятися за цю справу, знаючи, як мамі важко одній прогодувати нас. Принесла сусідка ці пиріжки, ми із сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:
– Ірмо, тобі не здається, що цей пиріжок більший за той? – кажу я.
– Здається…
Ви не уявляєте, як хотілося спробувати шматочок.
– Давай відріжемо трошечки, а потім підемо продавати.
Посиділи так дві години, і нічого нести на базар. Потім сусідка почала варити подушечки, це такі цукерки, їх давно вже немає чомусь у магазинах. Дала вона нам продати ці подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:
– Одна подушечка більша за інші. Давай, Ірмо, трошки її полижемо.
– Давай…
У нас було одне пальто на трьох, одні валянки. Ми часто сиділи вдома. Пробували розповідати одне одному казки… Якісь книжки… Але це було нецікаво. А цікаво нам було мріяти, як закінчиться війна і як ми житимемо після війни. Їстимемо самі пиріжки та цукерки.
Коли війна закінчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неї залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усі гарні речі ми виміняли на продукти. На цій кофтинці були чорні манжети, мама відпорола їх, щоб нічого не було темного, а тільки світле.
Одразу ми пішли в школу і з перших днів почали вчити пісні для параду…
«Тільки мамин крик чула…»
Ліда Погоржельська – 8 років.
Зараз – кандидат біологічних наук.
Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…
Хотілося спати. Мама підняла нас рано-вранці і сказала: «Війна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усі дивилися на тата, а тато наш поводився спокійно. Як завжди. Він був партійним працівником. Кожному, сказала мама, треба взяти із собою що-небудь. Я нічого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…
Я забула сказати, що мешкали ми в місті Кобрині. Недалеко від Бреста. Ось чому війна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослі майже не розмовляли, йшли мовчки, їхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть і йдуть люди, багато людей, і всі мовчать.
Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоїлися. Тато в нас у сім’ї в усьому був найголовніший, тому що мама була дуже молодою, вона в шістнадцять років вийшла заміж. Вона не вміла навіть готувати. А тато – сирота, він усе вмів. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.
Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали даремно…
Серед дня побачили колону якихось військових. Вони їхали на конях і були одягнені в новеньку червоноармійську форму. Коні ситі. Великі. Ніхто не здогадався, що це диверсанти. Вирішили: наші! Зраділи. Тато вийшов до них назустріч, і я почула мамин крик… Пострілу я не чула… Тільки мамин крик: «А-а-а-а! І-і-і…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що ці військові навіть не злізли зі своїх коней… Коли мама закричала, я побігла. Усі кудись побігли… Бігли мовчки. Я чула тільки, як наша мама кричить… Я бігла, поки не заплуталася й не впала у високій траві…
До вечора наші коні стояли. Чекали. А ми всі повернулися на це місце, коли темніти почало. Мама сама там сиділа й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослі копали яму… Як потім нас із сестричкою підштовхували: «Ідіть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далі йти не змогла. Сіла на землю. А сестричка поруч зі мною. Братик спав, він був зовсім маленький, нічого не розумів. А мама наша лежала на возі непритомна, нас до неї не пускали.
Так ніхто з нас і не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в білому кителі. Молодого й гарного. Навіть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.
У Сталінградській області, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспі. Мама, яка нічого не вміла, не знала, як полоти грядки, не відрізняла вівса від пшениці, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дідуся. Але ми сиротами себе не відчували. Нас жаліли й ростили всі. Пам’ятаю тітоньку Таню Морозову. У неї загинуло двоє дітей, вона жила сама. І вона від себе відривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за війну стала рідною. Братик, коли підріс, казав, що в нас немає тата, зате в нас є дві мами: наша мама й тітонька Таня. Так ми всі й росли… Із двома, з трьома мамами…
Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацію бомбили, і ми бігли ховатися. Ми бігли ховатися не до мами, а до солдатів. Закінчиться бомбардування, мама нас лає, що ми від неї тікаємо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, біжимо до солдатів.
Коли звільнили Мінськ, вирішили повертатися. Додому. У Білорусь. Мама наша – корінна мінчанка, але коли ми вийшли на Мінському вокзалі, вона не знала, куди йти. Це було інше місто. Самі руїни… Пісок із каміння…
Я вже навчалася в Горецькій сільгоспакадемії… Мешкала в гуртожитку, було нас в кімнаті вісім осіб. Усі – сироти. Ніхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кімната. Пам’ятаю, як ми вночі всі кричали… Я могла зірватися з ліжка й стукати у двері… Кудись рвалася… Дівчата мене ловили. Тоді я починала плакати. І вони за мною. Усією кімнатою ревма ревіли. А зранку треба йти на заняття і слухати лекції.
А одного разу я на вулиці зустріла чоловіка, схожого на тата. Наче мій тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…
