Kitabı oku: «Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki», sayfa 5

Він знову замовк, а я затамувала віддих.

– Бачиш, кохана, – мовив Яцек, – колись, як я був ще молодий і недосвідчений, я припустився певної легковажності. Я мав усі підстави вважати, що наслідки тієї легковажності уже давно не можуть завдати жодної шкоди. Та ось недавно, цілком несподівано для мене, з’явилися певні відголоски мого необачного вчинку, і відголоски ці завдають мені деяких труднощів. Я волів мовчати про все це перед тобою. Навіть більше: я вважаю це мовчання за необхідне з багатьох міркувань.

Я похитала головою.

– Не визнаю жодних міркувань, які зводять між чоловіком та дружиною мур таємниць. Чоловік повинен вважати дружину за найвірнішого свого друга, якщо він її справді кохає.

Яцек став переді мною на коліна і, дивлячись мені у вічі, запитав:

– Невже ти можеш сумніватися в тому, що я тебе кохаю? Що кохаю тебе всім серцем і душею?

Він був просто чудовий зі своїми зволоженими очима та отим легким тремтінням у голосі. В одну мить я зрозуміла, що повинна йому вірити, що не тільки він мене кохає, а і я кохаю його одного і найпалкіше, ніж будь-кого. Я була вже ладна відкинути всі свої підозри, відмовитись од будь-яких розпитів і вивідувань, одначе якийсь дух суперечності змусив мене промовити:

– Я знаю, що ти мене кохаєш, не знаю тільки, чому не хочеш дати мені жодних доказів цього.

– Ганко! – вигукнув він. – Яких же ще доказів ти од мене вимагаєш?

– Я нічого не вимагаю. Але маю право сподіватись од тебе відвертості.

Він узяв мою руку і, стискаючи її, мовив:

– Ти повинна мені вірити, коли я кажу, що дуже тебе шаную, аби оце тепер, ще не залагодивши цієї справи, забруднювати твою уяву і твої чисті думки тими огидними речами.

– Навіть огидними?…

– Так. От коли все воно минеться (а я маю підстави на це сподіватися), то я зовсім інакше зможу це тобі змалювати, і ти теж сприймеш це зовсім по-іншому.

Він говорив ще довго і вельми переконливо, посилався на свою чесність щодо мене, якої я, звісно, не могла заперечити, і, кінець кінцем, я мусила повірити в його добрі наміри.

Попри все те, я й на мить не припускала думки, щоб полишити справу на Яцека і відмовитися від слідства на власну руку. Після сьогоднішнього візиту до полковника Корчинського в мені ще дужче зміцніло переконання, що я зумію залагодити все куди краще, ніж Яцек.

Непокоїть мене мовчанка дядька Альбіна. Ще, гляди, та руда видра так закрутить йому голову, що він забуде, навіщо з нею познайомився. Щоправда, він досвідчений залицяльник, але в цих справах найпромітніший чоловік перед усякою вродливою жінкою стає безпорадним ягням. Треба тільки вміти з ними поводитись. А вже та англійка напевне має багатющу практику.

Одного не можу збагнути: чому вона покинула Яцека невдовзі по шлюбі? Адже він справді чарівний. І для кожної жінки був би блискучою партією.

П’ятниця

Приїхав Роберт. Для мене була вельми приємна несподіванка, коли я почула в трубці замість голосу отої розбещеної покоївки його теплий баритон. Це піднесло мені дух на цілий день, бо прокинулась я в жахливому настрої. Та й кожна жінка, бувши мною, вийшла б із себе. Чи ж так має поводитися чоловік після довгої відсутності?

Вже коли я зайшла вчора до його спочивальні, він не зволив завважити, що на мені новий прегарний халатик. Тричі його переробляли, доки скінчили. Справжнє чудо: білий матовий шовк, дуже цупкий, покроєний на взірець францісканської ряси. З каптуром і широчезними рукавами. Чудово збирається в складки й надзвичайно ефектно облямовує голову. Коли б я могла показатися в ньому Робертові, той нетямився б із захвату. Треба бути геть позбавленим естетичного смаку, щоб не добачити такої краси.

А Яцек у відповідь на мій поцілунок запитав:

– Ти нічого не маєш мені сказати?

Тон його був холоднуватий, а в погляді вбачався ніби осуд.

– А в чім річ? – спитала я.

І тут-таки мені сяйнула думка, що, певне, це тітка на мене наплела. Цілий день у Яцековій поведінці було стільки сердечності, і раптом такий тон!

– Річ у тім, – відказав він, – що я волів би не дізнаватися від третіх осіб, що моя дружина за відсутності чоловіка приймає у себе когось, кого я не знаю, зустрічається з якимсь добродієм по якихось пивничках і таке інше. Зрозумій мене правильно. Я ні в чому тебе не підозрюю. Одначе вважаю, що коли ти маєш якісь флірти, то звичайна пристойність вимагає розповісти про це мені.

Я була така обурена, що насилу стрималась, аби не сказати:

«Яке ти маєш право, ти, двоєженець, читати мені мораль?»

Одначе опанувала себе й запитала:

– А ти хотів би, щоб я також вірила всім пліткам, які хтось може вигадати про тебе?

Яцек почервонів. (Може, крім тої рудої видри, в нього ще щось на сумлінні?) Він нахмурив чоло й похитав головою.

– Ідеться не про плітки, а про цілком конкретні речі.

– Знаю, знаю. То все твоя люба тітонька. Забрала собі в голову, що посередник з продажу землі – мій коханець. Страх навіть подумати, скільки гидоти в голові отаких протухлих старих панн!.. Авжеж! Мене викрито, я маю одного коханця посередника, другого сажотруса і третього підмітальника! А не казала тобі часом твоя тітка про кавалерійський ескадрон?!

– Заспокойся, люба, – мовив Яцек. – Вона зовсім не казала, ніби ти маєш коханця. Даремно ти звинувачуєш її в таких безглуздих підозрах. І взагалі, як ти можеш дозволяти собі такі неподобні слова? Вона просто розповіла мені, що двічі бачила тебе з якимсь добродієм, котрого змалювала як дуже пристойного та шляхетного з вигляду, зовсім не схожого на посередника.

– Не знаю, може, твоя тітка має якісь спеціальні приписи щодо вигляду посередників, – знизала я плечима. – В усякому разі, я тут абсолютно ні до чого.

– Але тітка Магдалена твердить, що згодом приходив справжній посередник…

– Твоя тітка – кретинка. Їй не вкладається в голові, що у Варшаві можуть існувати два посередники з продажу земельних ділянок.

Яцек замислився і відказав:

– Твоя правда, люба. Та коли я й узяв до уваги те, що розповіла мені тітка, то лише тому, що ти ані словом не згадала мені, що бачилася з якимсь посередником. Не розумію тільки одного: навіщо було тобі зустрічатись із ним у якійсь пивничці?…

– Де ж пак, у пивничці! Яка дивовижна правдивість! Певно, це твоя тітка Магдалена ходить по пивничках. Ти просто втратив глузд, коли можеш такому повірити. Я собі звичайнісінько виходила з дому по тістечка й зустріла того посередника у під’їзді. Він провів мене до кондитерської на розі, ото й тільки. А коли тобі не досить мого пояснення і ти й далі не облишиш цю тему, то затям собі: якщо я ще раз почую слово «посередник», то зараз же збираю свої речі й виїжджаю до Голдова.

Я аж кипіла вся з люті, просто кипіла!

– І ще одне, – додала я. – Годі вже з мене твоєї тітки Магдалени. Одна з нас тут зайва. Я не хочу більше бачити в домі цієї пані. Або вона забереться звідси, або я. І знай – я свого рішення не зміню.

Промовивши це, я вийшла до свого покою і демонстративно повернула ключ у замку. Яцек хвилин п’ять стояв під дверима, перепрошуючи й благаючи, щоб я не гнівалась. Я не озвалася до нього ані словом. Певна річ, і сама півно5 чі очей не склепила.

Вранці я не привіталася з тіткою. Вона наливала каву в їдальні, і я пройшла повз неї, наче повз якусь річ. Я завважила, як це її налякало. Ось я навчу її розуму, ідіотку!.. Яцекові сказала «добридень» тоном власниці пансіонату, що звертається до нового пожильця:

– Що зволиш на сніданок?

Він мав засмучений і винуватий вигляд, але це мене не зворушило. Мені було цікаво, чи перестав він вірити тітчиним дурницям, та, на жаль, його викликали телефоном до міністерства. Отоді я й подзвонила Робертові. Це враз піднесло мені настрій. Кортіло побачити, як він мене зустріне. Ми умовилися на п’яту.

Рівно о п’ятій я була на Познанській. Далебі, Роберт таки найчарівніший мужчина з усіх, яких я будь-коли знала! Мене цікавило, як він виправдається за свій від’їзд, але він вірний своєму стилеві. Він загалом не згадав про це ані словом, тільки вигукнув:

– Нарешті!

Як багато може означати одне слово! Диво, та й годі! Він був такий милий, що я навіть вирішила не казати йому нічого про оту покоївку. Нехай собі… В очах у нього якісь золоті вогники. Він, певне, мрійник, тільки приховує це перед людьми. Який він романтичний! Ми чудово згаяли ті дві години. Коли б я й мала щось йому закинути, то це його надмірну любов до музики. Весь час показує мені якісь нові платівки Баха, Бетховена і т. ін.

Сьогодні він сказав мені:

– Варто виїжджати, коли знаєш, що хтось чекає твого повернення.

Як він гарно говорить! Немає в ньому нічого банального. Тото поряд з ним схожий на манекен з пап’є-маше. Безперечно, коли зважати на манери чи матеріальні можливості, він незрівнянно вищий за Роберта. Але йому бракує внутрішнього змісту. А в цьому чоловікові завжди вгадується глибока душа. Немає в ньому нічого поверхового. Кожна зустріч з ним – мандрівка у незнане. Відчуваєш легкий дрож якоїсь невиразної небезпеки і водночас довіру до нього. Жінки мене зрозуміють. Я ніколи не знаю, про що він думає. Ніколи не знаю, що він скаже, як поведеться.

Я написала, що він мрійник, але це зовсім не означає, що він сентиментальний. Скоріше навпаки. Оцим він, власне, різниться од Яцека. У чуттєвості Яцека багато лагідності, що теж не позбавлена принадності. Одначе з багатьох поглядів вони подібні. Гадаю, що Роберт також міг би бути добрим дипломатом. Проте я відчуваю в ньому, хоч він цього нічим не виказує, здатність до вчинків гвалтівних, а може, навіть і жорстоких. Дивно, що така людина займається такою прозаїчною справою, як торгівля.

Я розказала йому про пригоду з батьком і всю історію з отим конвертом. Кому-кому, а йому я могла сміливо про це розповісти. Я певна, що коли є в світі чоловік, гідний довіри, то це саме він. Він узяв близько до серця мої переживання і щиро сміявся, коли я переказала йому свою останню розмову з полковником Корчинським.

– Ну, і показав він тобі ті фотографії? – запитав Роберт.

Тут я пригадала собі отого листоношу (чи лісника) і сказала:

– Авжеж. І уяви собі, яка кумедна штука: серед тих образків був один, разюче схожий на тебе.

– На мене? – здивувався він.

– Так. Ти вже пробач мені, але якби не одяг, я подумала б, що це справді ти. Якась уніформа… не гнівайся… чи то листоноші, чи ще когось такого… Ти тільки не ображайся. Ти носив коли-небудь вуса й бороду?

Він нетерпляче знизав плечима.

– Ніколи в житті. Чому ти про це питаєш?

– Бо той добродій на фотографії мав вуса й іспанську борідку.

– Ото гарна подоба! – засміявся Роберт. – І що ж далі з тою фотографією?

– Як це «що»? – перепитала я.

– Ну, чи сказала ти тому полковникові, що знаєш когось схожого?

Це мене розсмішило.

– Ах ти, наївний хлопчику! Звісно, що не сказала.

Він запитав мене ще, о котрій годині я була у полковника. Не розумію, чому його це зацікавило. Потім нараз подивився на годинник, попросив пробачення і на хвилину вийшов до кухні. Повернувся неначе трохи знервований і сказав, що, на жаль, не може мене більше затримувати, бо чекає візиту одного клієнта, про якого зовсім забув. Вигляд він мав нібито трохи роздратований. Може, я даремно сказала йому про ту схожість. Кому ж бо приємно, коли на нього схожий хтось із нижчих верств. Я постаралася пом’якшити це враження і, здається, домоглася свого. Він попрощався зі мною дуже лагідно й попрохав, щоб я завтра йому зателефонувала.

Додому я поверталася у чудовому настрої. Кумедна річ, як часом запам’ятовуються деякі обличчя. Виходячи від Роберта, я здибала на вулиці того типа, що напихався яєчнею у молочній на Жолібожі. Мабуть, я тому так добре його запам’ятала, що безглуздішої фізіономії зроду ще не бачила.

Вдома я переконалася, що Яцекові справді запали в душу мої слова. Уже в передпокої Юзеф повідомив мене, що тітка Магдалена завтра вранці виїжджає до села. Нарешті я позбудуся в домі цієї надокучливої жінки!..

Неділя

Жах, та й годі! Я й досі не можу прийти до тями. Яке щастя, що Яцек нічого не знає! Скільки житиму, не забуду полковникової делікатності. Він справді дуже добрий до мене. Подумати страшно, в чому міг би запідозрити мене Яцек, якби про все дізнався. А в трупарні я мало не зомліла.

Я довідалася про все учора вранці. Коли Яцек пішов з дому, я подзвонила Робертові й почула в трубці зовсім незнайомий голос. Цілком зрозуміло, що я поклала трубку. Одначе коли хвилини за дві знову взяла її, то допевнилася, що телефон ще не роз’єднано. Оскільки я мала нагальну справу до Толі Вощевської, це почало мене дратувати, тим більше, що мені зовсім не хотілося, щоб мій телефон був з’єднаний з Робертовим. Так тривало майже півгодини, і аж тоді я змогла подзвонити Толі. А хвилин через п’ять з’явилися якісь двоє панів. Тут розгардіяш, тітка збирається їхати, а вони показують мені якісь посвідчення й починають допитуватися, чи це я телефонувала на номер пана Роберта Тоннора. Я, звісно, категорично заперечила. Мене пойняв страх. Тоді вони сказали, що треба негайно допитати всіх у помешканні, бо хтось дзвонив з мого апарата до пана Тоннора. Отож я не мала іншої ради й призналася, що це я. Зрештою, телефонний дзвінок – цілком буденна річ. Ми дзвонимо різним особам, з якими нас нічого не зв’язує, крім звичайного знайомства чи ділових інтересів.

Тоді вони попрохали мене, щоб я вдягнулася і поїхала з ними. Коли я відказала, що не маю часу, старший з них усміхнувся і спокійнісінько промовив:

– В такому разі я буду змушений вас заарештувати.

Я аж обмерла. Мене – заарештувати?!

– Та ви що? Я дружина радника Реновицького!

– Навіть коли б ви були дружина самого міністра, нічого б не допомогло. Даю вам п’ять хвилин на те, щоб одягнутися.

Я хотіла подзвонити Яцекові, щоб він рятував мене, але вони не дозволили. Якби я щойно не підмалювала очі, то була б заплакала.

– За що… за що ви мене арештовуєте? Що я лихого вчинила?…

– Ми вас зовсім не арештовуємо. Ви тільки повинні дати свідчення. І прошу вас поквапитись.

Що було діяти? Я поїхала з ними, ледве жива з ляку. Трохи заспокоїлась лиш тоді, коли побачила, що вони привезли мене до установи полковника Корчинського. Я вже знала, що тут нічого лихого мені не заподіють. Одначе полковника не було. Мене одвели до іншого кабінету, і там мене прийняв отой його приятель, з яким я недавно зазнайомилась. Тепер він був у мундирі майора. Привітався до мене дуже сухо. Просто наче зовсім інша людина. Тоді суворо запитав:

– Відколи ви знаєте Альфреда Валло?

Я зробила великі очі.

– Валло? Я взагалі такого не знаю.

– Що ж, нехай так. Відколи ви знаєте Тоннора?

– І його не знаю… Себто знаю, але дуже мало.

Майор нахмурив чоло.

– Попереджаю, що ви повинні казати щиру правду. Людина, про яку я вас питаю, – дуже небезпечний шпигун. Мене анітрохи не обходять ваші інтимні стосунки. Але ви зобов’язані прямо відповідати на запитання, які я вам ставитиму. Отже, відколи ви його знаєте?

– Боже мій!.. Я познайомилася з ним десь на початку минулого місяця.

– Де?

Не могла ж я розповідати йому оту історію з Гальшкою! Отож сказала:

– Тепер уже й не пригадаю… Здається, в якомусь ресторані чи кав’ярні. Я тоді познайомилася з кількома людьми, а серед них і з паном Тоннором.

– Хто вас з ним познайомив?

З якою втіхою я б увіпхнула в усе це Гальшку! Нехай би й вона скуштувала того меду, що я. Адже все воно скоїлося з її вини. Хто міг би подумати, що Роберт – шпигун? Страшні люди. Як вони вміють маскуватися!

– Ніяк не можу пригадати, – запевнила я майора. – Певно, то була якась випадкова людина.

– А вашого чоловіка Тоннор знав?

– Що ви, боронь Боже!

– Як часто ви з ним бачилися?

– Та майже зовсім… Хіба я знаю? Може, разів зо два в житті…

Майор придивлявся до мене з видимою недовірою.

– Даруйте, пані, але ви повинні казати щиру правду. Якщо виявиться, що ви справді не знали про те, ким є Тоннор, про ваші свідчення ніхто не довідається. Як часто ви бували у нього?

– Нну… кілька разів…

– А він у вас також бував?

– Ні-ні, боронь Боже!

– Чи розмовляв з вами пан Тоннор про службові справи вашого чоловіка? Чи знав він узагалі, яке становище посідає пан Реновицький у міністерстві?

– Він зовсім цим не цікавився.

– Ви напевне це пам’ятаєте?

– Абсолютно, – потвердила я. – Ми ніколи не розмовляли про політику чи про такі речі, що могли б бути важливими для шпигунів. Мене вони також не цікавлять. І звісно, я й гадки не мала, що він шпигун. Він справляв враження дуже пристойної та порядної людини. Мені й тепер важко повірити, що він був шпигуном. Я знала, що він має експортну чи імпортну контору, яка міститься на Електоральній.

Майор кивнув головою.

– Цю контору було створено, щоб замаскувати його справжню роль. Коли ви бачили Тоннора востаннє?

– Здається, вчора.

– О котрій годині?

– Увечері, між п’ятою і сьомою.

Майор натиснув кнопку дзвінка, і на порозі, на мій превеликий подив, з’явився отой бридкий тип, якого я бачила у молочній на Жолібожі. Він не сказав ані слова, тільки подивився на мене й кивнув головою.

Майор жестом звелів йому вийти і поглянув на мене вже трохи лагідніше.

– Я бачу, ви кажете мені правду. Тож тримайтесь цієї лінії і надалі. Запевняю вас, ми знаємо дуже багато. І якщо ви скажете нам неправду, ми легко це викриємо.

Я була така наполохана, що мені й на думку не спадало вдаватися до якихось викрутів. На саму гадку про те, що вони можуть розповісти про все Яцекові, мене аж дрож проймав. Вони дуже небезпечні люди.

Майор почав мене випитувати, про що я розмовляла з Тоннором останнього разу. Найбільше його цікавило, чи не згадував той про свій намір виїхати, чи не називав якогось міста чи країни, чи не обіцяв мені написати.

Я сказала, що він зовсім не мав наміру виїжджати і напевне тепер у Варшаві, бо щойно повернувся з якоїсь комерційної подорожі. Майор замислився і, хвилину помовчавши, дуже суворо мовив до мене:

– Цей суб’єкт утік. Проте він ще повинен бути в Польщі. На всіх прикордонних пунктах ведеться пильне спостереження. Тож немає сумніву, що рано чи пізно його схоплять. Одначе я гадаю, що він спробує якось зв’язатися з вами, якщо ваші з ним стосунки мали якісь глибокі чуттєві підвалини…

– Але ж, пане майор… – перебила його я. – Мене ніщо з ним не зв’язувало. Даю вам слово честі.

З виразу його обличчя я зрозуміла, що майор не повірив мені. Він нетерпляче махнув рукою.

– Це мене мало обходить, шановна пані. Зате мені дуже важливо, щоб ви одразу ж повідомили мене, якщо Тоннор пришле вам телеграму чи листа. Ви знаєте його почерк?

– Ні.

Майор поклав переді мною кілька аркушиків паперу. Кожен був списаний іншим почерком.

– Оце зразки. Якщо ви отримаєте лист, написаний одним з цих почерків, ви повинні негайно, не відкриваючи конверта, принести його мені. Якщо Тоннор до вас зателефонує, постарайтеся вивідати у нього, де він є. Ні в якому разі не кладіть трубки на апарат. Ви розумієте? Це дасть нам змогу з’ясувати, з якого апарата вам дзвонили. Сподіваюся, що маю право вам довіряти і що ви будете суворо дотримуватись цих настанов. У противному разі мені довелося б встановити контроль над вашою кореспонденцією і телефоном, що, звісно, аж ніяк не належить до речей приємних.

Я запевнила його, що він може цілком на мене звіритись. Тоді він запитав, чи бачила я когось у Тоннора. Я сказала, що не бачила нікого, за винятком покоївки.

– Чи могли б ви її впізнати?

– Авжеж.

Коли він узявся надягати плаща, я догадалася, що ми маємо їхати до тюрми. Одначе все виявилося куди гірше.

Машина зупинилася перед трупарнею. Боже, яке то страхіття! Мене повели через похмуре приміщення, в якому лежало безліч трупів, накритих білими простирадлами. У повітрі стояв нестерпний сморід. Я мало не зомліла. Ніколи в житті не бачила такого жахливого видива.

Коли відкрили обличчя, я одразу впізнала її. Вона була дуже синя і лежала з розплющеними очима.

– Так, це вона, – сказала я. – А що… її вбито?

Майор заперечливо похитав головою. А коли ми вийшли з трупарні, пояснив:

– Вона сама отруїлася, коли її арештували на вокзалі.

– Отруїлася? Чому? Хіба вона теж була шпигунка?

– Так. Її спільникові пощастило втекти тільки завдяки гримові. Вона воліла померти, аніж потрапити до в’язниці.

Я була до краю вражена. Повернувшись додому, зараз же лягла в ліжко. Боже мій, які жахливі речі діються у світі! Яке воно все огидне й підле! Я не любила її, але ж вона була молода й гарненька. Ці злочинці затягають у багно своїх безглуздих справ навіть жінок. Хіба ж це по-людському! Якби я була президентом країни, я б категорично заборонила пускати до Польщі шпигунів.

Тепер я тремчу на гадку, що Тоннор може до мене зателефонувати. Боже мій, я не зичу йому зла, але все ж воліла б, щоб його швидше схопили.