Kitabı oku: «Знахар», sayfa 4

Розділ IV

У самому маєтку в Одринах не було нічого вартого до огляду. Великий палац, який згорів під час війни, поріс кропивою, лопухами та кінським щавлем, з року в рік усе більше вкривався мохом і пліснявою та все більше ставав схожим на руїну. Власниця маєтку, княгиня Дубанцева, вдова сановника петербурзького двору, постійно мешкала у Франції і ніколи не навідувалася сюди. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки у дерев’яному флігелі на фільварку, також зі слідами запустіння та занедбаності.

Але навколо лежала велика і прекрасна Одринецька пуща, тисячі гектарів густо зарослих соснами і ялинами, дубами й березами, з підліском із ліщини і ялівцю, порізана крутими, вузькими стежками, на яких частіше можна було віднайти сліди дикого кабана чи косулі, ніж коня чи людини. З пташиного польоту всі ці величезні простори були схожими на зелений оксамит із вшитими блискучими намистинками з напівшляхетного каміння водних плес, які змінюють відтінки. Води тут не бракувало. Великі й малі озерця, з’єднані прихованими у лозах і вільшаниках струмочками, дозволяли простіше об’їхати на човні, ніж обійти пішки. Човнами також найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.

До панської садиби у середині пущі треба було йти пішки. Садиба стояла на узгір’ї, на невеликій галявині, оточеній зусібіч високою стіною старого лісу. У садибі мешкав лісничий, пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років управляв Одринецькою пущею, а після його смерті синові лишилися й посада, і все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вільні¹⁷, а пізніше й у далекій Варшаві. Після довгих років повернувся з дипломом лісничого у кишені, з дружиною і донечкою, розпочав життя у садибі і вже п’ятий рік мав необмежену владу в пущі. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довіряв, ні в що не втручався й у лісничівку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевірити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з пані Беатою Окшиною, з паном Яном зіграти партію в шахи або маленьку Марисю посадити в сідлі попереду себе і «повозити» по галявині. Зрештою, це був єдиний гість, який заглядав у лісничівку.

Пан Окша, видно, після батька успадкував характер відлюдькуватої людини, до сусідів, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вік, був любителем усамітнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти від такої красуні-дружини, надзвичайно доброзичливої жінки, та донечки-янголятка і щастя в домі.

Тому й покидав дім він надто неохоче. Коли йому доводилось їхати до повітового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вільна, з дня на день відкладав від’їзд, і через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю і мусив лежати в ліжку. А що вже був добрим чоловіком, людяним і справедливим! Усі підлеглі, дивлячись на нього, дуже жаліли, бо він танув на очах. Двічі навіть до нього привозили лікаря, що було справою не простою і дорогою, бо вісім миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лісничий з того вже не вибереться, і, зрозуміло, до того йшлося.

Літо в пущі – красиве. Сильно пахне живицею, повітря нагріте, як у печі, різних мушок стільки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхівки струнких сосон, вітер шумить у кронах старих дубів, мох, ніби пухнастий килим, ягід і грибів незмірно багато, жити тут і не вмирати. А коли настане осінь, тиша у бору залягає така, як у костелі під час служби. Стоять замислені дерева і навіть не чують, як із них золотими та червоними пелюстками опадає листя. А взимку глибокий сніг усе вкриває високими заметами, товстими подушками наростає на вітті, а коли людина вдихне морозного здорового повітря у груди, аж її радість огортає.

Але після зими настає весна. З відталої лісової землі, з озер і боліт постають вологі випари й тоді починається найгірше для тих, кого мучать сухоти. Так було і з лісничим Окшею. Зиму він переніс добре, а коли у березні сніг почав танути, знову зліг через стан здоров’я. А як захворів, то вже четвертий тиждень перебував у ліжку і у спальні приймав рапорти від гайових. Схуд так, що його важко було впізнати, а часом, коли закашлювався, так ним тіпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не міг говорити. Тільки піт великими краплями виступав на чолі й він важко дихав.

Це було в суботу, коли пані Беата гайових вже не пустила до свого чоловіка. Вийшла до них у кухню, сама бліда і нещасна, й тихо мовила:

– Чоловік так погано почувається… Не можна його мучити.

І розплакалась.

– А щоб так лікаря привезти, панусю, – обізвався один. – Легше тоді йому буде помирати.

– Пан не хоче лікаря, – захитала головою. – Сама я благаю його про це, він не погоджується.

– Я б поїхав по лікаря, – запропонував інший. – А панові лісничому можна сказати, що лікар сам проїздом, значиться, по дорозі заїхав.

На тому й домовилися, пані Окшина витерла сльози і повернулась у спальню. Після багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до ліжка хворого, зробила зусилля, щоб усміхнутись і вдавати радість. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжніх, тих страшних і болючих думок, які терзали її душу. Коли він впадав у сон, вона плакала і щиро молилася.

– Боже, прости мені, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його від мене. Я згрішила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла інакше!

І сльози текли по її прозорому обличчю, а вуста тремтіли від шепоту незрозумілих слів.

Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лід і ліки.

Несподівано ввечері хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершків і сказав:

– Здається, буду жити!

– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозуміло. Ти почуваєшся сильнішим. От побачиш, через місяць цілком будеш здоровий.

– Теж так думаю. Чи Маріола ще не спить?

Він ніколи не називав її цим іменем. Не любив його і з самого початку називав її просто Марисею, до чого з часом призвичаїлася й Беата.

– Ні, ще не спить. Готує уроки.

– У тебе ще є час для занять із нею?..

Замовк, а через мить додав:

– Боже, скільки кривди я тобі й їй завдав.

– Янку! Як ти можеш говорити такі страшні речі! – здивувалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не віриш. Ти дав нам стільки щастя, стільки найкрасивішого щастя!..

Він прикрив очі й прошепотів:

– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе більше. І ця моя любов не дозволить мені померти.

– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гірше смерті. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Богові. Знаєш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!

– Не маю права. Тут повітря сповнене бактерій. Мене турбує і те, що й ти постійно ним дихаєш. Для її молоденьких легенів – це отрута.

– Нехай вона постоїть у дверях. Перекинься з нею хоча б кількома словами. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

– Добре, – погодився він.

Беата прочинила двері й гукнула:

– Марисю! Татко дозволяє тобі підійти.

– Татусю! – почувся з глибини дому радісний голос, а пізніше тупіт швидких кроків.

Дівчинка вбігла і стала нерухомо. Вже два тижні вона не бачила хворого і зміна, яка сталася з ним, ясна річ, її вразила.

– Татусь сьогодні почувається краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяє тобі стати біля дверей. Незабаром він встане і ви знову будете разом ходити у ліс.

– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.

– Дякую, татусю. А знаєте, татусю, підмило ту криву березу біля Сивого Ручаю?

– Підмило?

– Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще він казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосі при Гумінському броді. Йшли один за одним.

– Схоже, з Червоного лісу.

– Ага, Микола теж так думає.

– А ти ще не забула ботаніку й фізику? – запитав він з усмішкою.

– Зовсім ні, татусю! – промовила впевнено і на підтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Після короткої розмови Окша попрощався з дівчинкою, пославши їй поцілунок рукою.

Рука була худою і неприродно білою.

Коли Марися вийшла, сказав:

– Як та дівчинка росте! Тепер їй дванадцять років, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушені віддати її до школи. Маю надію, що врешті княгиня здобуде дозвіл на вирубку дерев і ми тоді станемо на ноги.

– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.

– Так, так, – признався він енергійно, – мушу поправитись і закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирішив шукати іншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися підростає. Це важливіше.

Замислився і за хвилину запитав:

– Ти багато заплатила за ліки?

– Не турбуйся про це.

– Знаєш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобі б не багато залишилося після сплати витрат на поховання. Це мене найбільше дратує… За продані меблі тобі б вистачило на якийсь рік. Особливо за ті старі вишиті серветки та килимки, гадаю, вони матимуть ціну.

– Янку! Про що ти говориш! – закричала вона з докором.

– Нічого, повторюю, про що я думав. Думав також, що у разі чого, ти маєш право добиватись якоїсь ренти для Марисі. Не думаю, щоб Вільчур знайшовся. Про це було б у газетах. Мусить же хтось управляти його майном, а Марися має на нього право.

На обличчі Беати виступив рум’янець.

– І це ти говориш, Янку?! – закричала Беата, не приховуючи обурення.

До цього часу протягом п’яти років вони жодного разу навіть пів натяком не згадували про професора. П’ять років тому він наказав їй навіть білизну і одяг Маріоли відіслати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша опустив погляд.

– Я не маю права прирікати її на злидні.

– А я не маю права простягати руку по його гроші. Сто разів, тисячу разів воліла б померти. Ніколи, чуєш, Янку, ніколи!

– Добре, не треба більше говорити про це. Але бачиш, якби я не помирав… Коли думав, що помру, страх охоплював мене, що станеться з вами…

– Я вмію шити, вишивати, можу давати уроки… Все, аби тільки не те… Подумай, із якими очима я мала б прийти до його спадкоємців із вимогами, я, яку вони… мають право вважати винуватцем його смерті. А зрештою, Янку, для чого ми про це говоримо? Ти, дякувати Богові, почуваєшся здоровим, і все піде якнайкраще.

– Авжеж, кохана, авжеж, – притулив обличчя до її руки.

– Ну от! – зарум’янилася вона. – А тепер мусиш постаратися заснути. Вже пізно.

– Добре. Я вже трохи сонний.

– На добраніч, любий, добраніч. Сон додасть тобі сили.

– На добраніч, щастя моє.

Прикрила лампу, лягла на софі й накрилася пледом. Через п’ятнадцять хвилин пригадала, що мусить дати на ніч краплі.

Встала, відрахувала двадцять крапель ліків, які пахнули креозотом, долила води і нахилилася над хворим.

– Янку, – напівголосно озвалася вона, – потрібно випити ліки.

Він не прокинувся. Делікатно торкнулася його плеча і схилилася над ним.

Тоді побачила, що у нього відкриті очі.

Він був мертвий.

Розділ V

На півдорозі між Радолішками і Нескупою з незапам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність монахів-василіан із монастиря у Віцкунах, заснований ними ж за часів короля Баторія. Млин тепер належав Прокопові Шапелю, якого всі звали по-білоруськи Прокопом Мельником.

Земля довкола не була ані надто багата, ані надто родюча, от така собі житньо-картопляна та переважно належала дрібній шляхті й селянам, але жита Прокопові молоти не бракувало, бо ніякої конкуренції довкола у нього не було, незважаючи на вітряк у литовському селі Бервінтах, що лежало звідси на відстані п’яти кілометрів. Їхнього млина на вісімдесят хат не вистачало, бо литовці вирізнялися винятковою господарністю і не один з них із п’яти десятин трафив зібрати більше, ніж білоруський господар із семи чи восьми.

Так само було і в Нескупій. Тут сиділи москалі-старообрядці, що сюди з Росії колись прийшли. Хлопи всі великі, здорові, працьовиті, для них не було дивиною від сходу до заходу ходити за плугом, а орати так глибоко, що й у Бервінтах так не орали.

У Радолішках же, як то у кожному містечку, були єврейчики, які у незначних кількостях скуповували збіжжя у віддалених селах і для потреб містечка, і на вивіз до Вільна. Від них Прокіп Мельник також діставав роботу, він і не нарікав. Щоб тільки посуха не настала, щоб води у ставках не забракло, то й не було причин нарікати. А в тих краях посуха бувала надзвичайно рідко і мала б тривати невідомо як довго, щоб висушити воду довкола. Ставки, хоч і викопані кількасот літ тому, були солідні, глибокі, кожні десять років їх чистили, щоб не заростали.

Ставків було три. Два верхні й один нижній. Усі густо обсаджені вербами. Нижній мав великий перепад, майже на два сажні, а крім лотка, який пускав воду довкола, були ще два великих стоки на випадок повені. У ставках вигравала риба: плотиці, окуні, миньки, але найбільше пічкурів. І раків не бракувало. У глибоких ямах під корінням, вимитим водою, водилися вони сотнями. Обидва наймити Прокопа, особливо молодший Казик, дуже майстерно навчились їх ловити. Стоїть по коліна у воді й як тільки нахилиться та руку по лікоть або й глибше в нору засуне, то вже рака й тягне.

У самому млині їх ніхто не їв, вважаючи за хробаків, але вже у містечку, в Радолішках, завжди можна було їх продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і лікар купували. Особливо їх полюбляв лікар. Волів за візит пів копи¹⁸ раків узяти, ніж два десятки яєць чи три злотих.

За містечком, верст за дванадцять, на фабриці також було чимало любителів раків, але сюди потрібно було потрапити при оказії. Пішки йти задалеко, а старий Прокіп на такі справи коней не давав, хоч коняка був застояний і випасений, як свиня. Фуражу йому, як відомо, не бракувало. Тільки стояв і переступав з ноги на ногу і пирхав, аж по цілому хліві йшла луна. Хлів був великий, міцний, збудований із грубого кругляка. Окрім коня там стояло дві корови й у загорожі – свинки. Під дашком було місце для воза і саней.

Дім було прибудовано до млина. Він складався з трьох кімнат, у яких жив Прокіп із родиною й наймитами, і прибудівка, зовсім нового, спорудженого для найстаршого сина, Альбіна, коли той надумав женитися. Після смерті Альбіна прибудівок стояв пусткою, бо й другого сина, коли туди перебрався, відразу ж наступного дня спіткало нещастя. Казали люди, що хтось мав наврочити чи поганим оком поглянути на підмурівку. А чи правда то була, чи неправда, досить того, що там ніхто не хотів жити, хоч були й такі, котрі тихенько шепотіли, що це не підмурівка винна, а Бог покарав Прокопа Мельника у дітях за те, що він свого брата пустив з торбами по світу.

Така балаканина страшенно гнівила Прокопа. Не міг того стерпіти і вже не один за свої підозри добре від нього дістав.

Хай там як, а правда була десь посередині. Старий Мельник мав трьох синів. Середній загинув на війні, найстарший вже перед самою женячкою п’яний на лід вийшов, проваливсь і втопився. А наймолодший, вбиваючи клин у шворінь на самому вершечку, зваливсь і мало життя не позбувся, але й так обидві ноги поламав. Даремно привозили лікаря, даремно той ноги його у дощечки вкладав. На все життя він мусив залишитися калікою, не міг ходити. П’ятий місяць то лежав, то сидів, ні до якої роботи не надавався й у свої вісімнадцять років був тягарем для батька.

І з дочкою не склалось у Мельника. Вийшла заміж за майстра з цегельні, але той під час пожежі загинув, а вона сама вагітною була, видно, через те народила хвору на падучу дитинку.

Ось тому Прокіп ходив понурий як ніч і вовком дивився на світ, хоч йому люди й заздрили через багатство, хоч млин не стояв порожній і хоч сам нарікати на здоров’я не міг.

Того року восени ще один клопіт додався: молодшого наймита, Казика, брали до війська. На його місце Прокіп будь-кого брати не хотів. У млині робота відповідальна, вимагає розважливості й сили. Перший-ліпший пастух до такої роботи не годився. Довго вирішував старий, аж вибір його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синів, а наймолодший навіть до міста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою і навіть закінчив школу.

Прийнявши рішення, у четвер, ярмарковий у Радолішках день, Прокіп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проїжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельникові, бо його знали всі. Той і тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, із зацікавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лиці Прокопа нічого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насуплені брови і він ворушив своєю великою сивою бородою.

Нарешті над’їхав і Романюк. Він прибув за покупками, бо віз був порожній, а ззаду сиділа його баба.

Прокіп махнув йому рукою і пішов поряд із возом. Вони потиснули один одному руки.

– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибуває, брате?

– Живу з Божою поміччю. Але турботу маю.

– Я чув.

– Не те. Тепер Казика до війська беруть.

– Беруть?

– Та таки беруть.

– То й що?..

– Еге ж. А знаєш, що у мене добрий зарібок. Наймит голоду не зазнає і ще може відкласти.

– Знаю, – підтвердив Романюк.

– Тож я собі подумав, що твій Микита підходив би до такої роботи.

– Чом би й ні.

– Ну, то як?

– Що, як?

– Ну, з Микитою?

– Ага, щоб у тебе працювати?

– Еге ж.

Романюк почухав голову, в його маленьких сірих очках зблиснула радість. Проте відповів байдужим тоном:

– Хлопець здоровий, сильний…

– То й слава Богу, – поспіхом пробурмотів Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тільки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.

– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немає. Бо він тепер аж до Ошмян поїхав.

– Шукати роботи?

– Таж так.

– Але повернеться?

– А чому ж має не вернутися? Зараз із Радолішок поштівку йому надішлю.

– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

– Я зрозумів.

– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитів, – додав Прокіп.

– Приїде вчасно.

– То з Богом!

– З Богом.

Романюк потягнув віжки, на що невеликий сивий кінь навіть не звернув уваги, і цілком задоволений собою поринув у глибокі роздуми. Господар подумав, що це було особливим знаком, якщо Мельник серед стількох обрав саме його сина.

Він повернувсь і поглянув на жінку. Серед грубих хусток, замотаних навколо її голови, стирчали тільки ніс і очі.

– Нашого Микиту Мельник бере, – мовив.

Баба зітхнула:

– Боже мій, Боже!..

І не зрозуміло було, чи вона радіє, чи журиться. Зрештою, Романюк ніколи над тим не замислювався. Голос-бо її був такий жалісно-стогнучий.

Радів і Прокіп. Він страшенно не любив перемін і неспокою. Тепер справу було вирішено. Так йому здавалось, а здавалося так аж до вечора п’ятниці.

Того дня він пізніше, ніж завжди, пішов зачиняти млин. Усе чекав. Домашні навіть і не здогадувалися, чому він такий злий, бо нікому нічого не сказав. Але всередині аж кипів від злості. Бо ж він ясно сказав: хлопцеві прийти у п’ятницю! Казика все не було. Від завтра прибуде роботи, а тут хоч головою об стіну бийся.

– Почекай-но, втрачене щастя, – тихо буркотів, крутячи бороду.

І присягав собі, що не візьме його, якби він із самого ранку прийшов. Субота – не п’ятниця. Краще першого-ліпшого, з дороги, навіть злодія, аби тільки не Микиту.

Але й на ранок Микита не з’явився. Треба було взяти на допомогу одного із селян, який привозив жито до млина.

Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч йому гнів заважав у молитві, вийшов під будинок і сів на лаві. Він довго жив на світі, але так його ще ніхто не підводив. Хотів зробити хлопцеві добре, а він не з’явився. Очевидно, що знайшов в Ошмянах роботу і тому не приїхав, але це його не виправдовує.

– Шкодуватимуть за тим Романюки, – буркотів, потягуючи дим із люльки.

Сонце ясно світило. День був теплий і тихий. Над ставками розліталося птаство у пошуках комах. Раптом на гостинці почувся гуркіт. Старий підніс до очей руку. Гостинцем мчав мотоцикл.

– Святого дня такі речі, – сплюнув Прокіп. – Бога не бояться.

Він знав, про кого говорить. Усі навколишні села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. На інженера за кордонами вивчивсь, а зараз на відпочинок до батьків приїхав. Гомоніли, що після батька він мав успадкувати фабрику, але йому в голові був тільки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозі розлякувати.

Старий неохоче дивився на клуби куряви, які здійняв, прогуркотівши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бік, зауважив чоловіка, який ішов шляхом до млина. Чоловік ступав повільно, рівним кроком, на плечах мав вузлик на палиці. Найперше Прокопові здалося, що це йде Микитка, і кров прилинула до голови, але коли подорожній наблизився, виявилося, що він немолодий, з чорною сивіючою бородою.

Підійшов, поклонився, по-божому привітавсь і запитав:

– Дозволь присісти і води напитися. День жаркий і хочеться пити.

Мельник зміряв його уважним поглядом, відсунувся, звільняючи на лавці місце, й кивнув головою.

– Присісти кожному вільно. А води у нас, дякувати Богу, не бракує. Он там, у сінцях, цебер стоїть, – вказав позад себе.

Прибулець видався йому симпатичним. Мав сумне обличчя, але Прокіп сам надто багато неприємності пережив, щоб любити веселі обличчя. А при цьому очі чоловіка світились якоюсь добротою. Від кожного подорожнього чоловік може довідатися про щось цікаве. Той же, видно було, з далеких країв був родом, бо його мова була інша.

– А звідки ж то тебе Бог провадить? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся і сів, витираючи верхом долоні краплі води з бороди і вусів.

– Здалека. А зараз із-під Гродна йду. Шукаю роботу.

– І аж від Гродна роботи не знайшов?

– Так, робив місяць у коваля в Міцкунах. Та робота скінчилася, то я й пішов далі.

– У Міцкунах?

– Так.

– Я знаю тамтешнього коваля. Чи то не Воловик?

– Воловик, Юзеф. З одним оком.

– То правда. Іскра йому випалила. А значиться, то ти сам коваль.

Прибулець усміхнувся:

– І коваль, і не коваль. Всяку роботу вмію…

– Як же то так?

– Та вже літ зо дванадцять по світу ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий поглянув із-під густих брів.

– А по млинарській лінії ти працював?

– Ні, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І я там чув, що їхній син згодився до тебе на роботу. Але він в Ошмянах дістав роботу в кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп нахмурився.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але почув, то, думаю, спробую. Вступити і спитати не гріх. Хочеш, то візьмеш мене, не хочеш – не візьмеш.

Прокіп стенув плечима.

– Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?

– І я не напрошуюсь.

– То й мудро робиш. Я не знаю тебе, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добрий чоловік, без жодного злого наміру, але, може, й поганий. Навіть твого прізвища не знаю, ані звідки ти родом.

– Моє прізвище Антоній Косіба, а родом я з Каліша.

– Хто б то знав, де там той Каліш.

– Напевно, що далеко.

– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди в ньому різні.

Запанувала мовчанка, але Мельник за хвилину запитав:

– Що ж ти ходиш, що й місця собі ніде не нагрієш? То ти дому не маєш?

– Не маю.

– І баби своєї не маєш?

– Ні.

– А чому?

– Не знаю… Від баби нічого доброго немає на світі.

– Що правда, то правда, – підтакнув Прокіп, – через них тільки спокуси та клопоти. Але завжди треба оженитись. Так Бог наказав.

І подумав старий Прокіп, що це право для нього виявилося жорстоким. Жінка йому справді народила трьох синів і дочку, але не на радість, а на нещастя.

Роздуми його перервав прибулець:

– Так, ти мене не знаєш. Але ж я у людей працював, посвідчення маю. Можеш їх прочитати.

– І читати не буду. З читання і писання немає нічого путнього.

– Документи теж у порядку. Якби я був злодій, не роботу б шукав, а щось украсти. Якби я злодієм був, то давно б мене замкнули у в’язниці. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть я не можу ніде прихилитися, бо нікого близького не маю.

– А чому не маєш?

– А ти маєш? – запитав прибулець.

Мельник задумався.

– Аякже, маю сім’ю.

– Але якби, не дай Боже, вимерла, то ти б знайшов близьких?.. Чи б ти знайшов доброзичливих, сердечних людей, які б тобі допомогли у біді?..

Незнайомий говорив ніби з гіркотою і дививсь у вічі Мельникові.

– Ніхто не має близьких, – закінчив він, а Мельник нічого на це не відповів.

Уперше у житті йому підсунули таку думку, і вона здалася йому справедливою. Тож приязніше подивився на прибульця.

– Що там про мене люди кажуть чи думають, – сказав він, – мене це мало обходить. Певно, й тобі байок нарозказували. Але я сам знаю, як належить жити. Кривди чи біди нічиєї не хочу. Хоч хто б прийшов до мене, то голодним назад не піде. Богом присягаюсь! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує і ти наїсися. Правда й те, що не дозволю тобі у рові ночувати. Куток знайдеться. Але роботи для тебе у мене немає. Так тобі скажу: ти видаєшся наче й не глупим чоловіком і, може, порядним. Але мені потрібен робітник здоровий, сильний, молодий. А ти вже свій вік маєш.

На це прибулець без слова встав. За кілька кроків від дому, у траві лежав тріснутий навпіл камінь з млина. Він нагнувся над ним, підклав долоні під половинку, розставив ноги, уперся і підняв. Тримав його якусь хвилину, мовчки дивлячись на Мельника, після чого кинув, аж земля задвигтіла.

Прокіп поволі набивав свою люльку. Прибулець сів поряд, витягнув із кишені цигарку. Запалив. І Мельник сказав:

– Уже полудень доходить.

– А таки доходить, – підтвердив прибулець, поглянувши на сонце.

– Пора на обід. Що ж то ці баби порядку святого дня не дотримуються.

Баби ж пильнували порядок, бо власне з сіней долинув тоненький голос дівчинки:

– Дідусю! Обід!

– Ходи, з’їси із нами, що Бог послав, – пробурмотів Прокіп, підводячись.

– Дякую, – відповів прибулець і пішов за ним.

Із сіней без підлоги, через високий поріг треба було входити просто до кімнат, а ліворуч, через іще вищий, – до великої кімнати, тобто до просторої кухні, яка водночас була їдальнею і в якій життя вирувало цілий день. Майже чверть кімнати займала громіздка, побілена вапном піч. З великих челюстів бухтіло жаром. На його червоному тлі чорніли потріскані чавунчики, попихкуючи, булькаючи та наповнюючи повітря запахом смачної страви. На печі та на добудованих лежаках, де взимку спали старші й діти, тепер валявся якийсь старий мотлох, прикритий домотканим смугастим килимком.

Не обтиньковані, а пошальовані стіни були вкриті сотнями кольорових ілюстрацій. На покуті висів золотистий іконостас, прикрашений різнобарвними папірцями, а перед ним на бронзових ланцюжках горіла маленька лампадка з оливою.

У тому ж куті стояв великий стіл, з нагоди неділі вкритий обрусом із грубого чистого полотна. На скатертині лежав великий плоский буханець хліба, були дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі та сіль у зеленій сільничці, кришечка якої зображала вівцю з ягнятками. Під стіною простягалася широка лава, а над нею полиці, застелені газетами з вирізаними зубчиками. На полицях стояли миски, дзбанки, кухлі, тарілки, емальовані кварти і чавунчики, а на почесному місці – шість мідних каструльок, які сяяли яскравим металевим блиском.

У великому приміщенні було шестеро людей. Одна стара згорблена баба, дві ще досить молоді жінки і бліденька дівчинка з красивими чорними очима, на вигляд років тринадцяти. І двоє чоловіків: товстий рудий селянин із червоними щоками, який скромно сидів біля дверей, і молодий, стрункий брюнет, у якому прибулець упізнав сина господаря, Василя. Василь сидів на лаві за столом, обіпершись на лікоть, і дививсь у вікно. Прихід батька і незнайомого не перервав його сумних роздумів.

Натомість, баби забігали біля подачі на стіл. Через хвилину на столі парували дві миски: одна з жирним борщем, щедро забіленим, друга з вареною картоплею.

Для Прокопа і для Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта мала їсти з загальних мисок. Старий усівся на почесному місці під образами, широко перехрестився, інші зробили так, як він, і за мить у кімнаті почулося смачне сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого тут не здивувала. Не раз вони тут бували. Ніхто на нього не звернув особливої уваги. Між собою зрідка вони перекидалися короткими фразами, раз по-польськи, раз по-білоруськи, як і всі у цих краях. Незабаром миски спорожніли, і стара господиня, яку всі звали матір’ю Агатою, звернулася до однієї з жінок:

– Ну ж бо, Зоню! Що ти засиділася? Рухайся ж!

Зоня висока, широка в стегнах молодиця, зірвалася з місця, вхопила порожні миски й побігла до печі. Узяла рогача на довгому держаку, який стояв у кутку, хутко встромила його до розпашілої пащі й видобула з неї чавунчик. Її здорові, повні щоки почервоніли від вогню, а коли вона поверталася з повною мискою, то мусила її тримати на витягнутих руках, у неї були винятково великі й повні груди.

Після борщу настала черга подавати м’ясо, варену свинину, нарізану великими шматками завбільшки з долоню, жирну та перерослу.

– Ольго! – проскрипіла нетерпляче мати Агата, звертаючись до іншої жінки, – відріж же братові окраєць хліба! Не бачиш!

Ольга, худа й метка, потягнулася до буханця, легенько його підхопила, обперла об груди і відрізала довгу, тонку і рівну скибку.

– І мені хліба, мамо, – нагадала про себе дівчинка, яку звали Наталкою.

– І чоловікові не забудь, – пробурмотів Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя і поклала перед ним такого ж рівного окрайця.

– Дякую, – проказав він, а вона засміялась і кивнула головою.

– Немає за що.

– Ти здалеку?

– Здалеку, з Каліша.

– То ти й у Вільні був?

– Таж був!..

– І Гостру Браму¹⁹ бачив?..

– Бачив. Там образ Матері Божої, чудотворна ікона.

Прокіп з-під лоба глянув на сина і знову опустив очі.

– Кожен знає, що так є, – буркнув.

– А чуда ти сам бачив? – заговорив Василь.

– Бачити не бачив, але люди розказували. Про різні чуда.

– А наприклад, зроби ласку, розкажи.

– Я таких речей не вмію, – задумався гість, – але, що чув, якщо зможу, повторю.

– Повтори, повтори, – мала Наталка підсунулася до нього.

Розпочав розказувати про матір, яка народила мертвих близнюків, про купця, якому злодії вкрали товар, про богохульника, якому всох язик, про солдата, якому на війні відірвало обидві руки, а всім їм Остробрамська допомогла.

Власне закінчили їсти, і жінки почали збирати зі столу, але стояли нерухомо, заслухавшись оповідача. Він же, з натури, видно, був мовчуном, говорив тихо і коротко.