Kitabı oku: «Поезія (1837 - 1847)», sayfa 5

«У НЕДІЛЮ НЕ ГУЛЯЛА…»

 
У неділю не гуляла
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваючи, співала.
«Хустиночко мережана,
Вишиваная,
Вигаптую, подарую,
А він мене поцілує,
Хустино моя
Мальованая.
Здивуються вранці люди,
Що в сироти хустка буде
Мережаная,
Мальованая.
А я косу розплітаю,
З дружиною похожаю.
Доленько моя,
Матінко моя».
Отак вона вишивала,
У віконце поглядала,
Чи не ревуть круторогі,
Чи не йде чумак з дороги.
Іде чумак з-за Лиману
З чужим добрим, безталанний,
Чужі воли поганяє,
Поганяючи, співає:
«Доле моя, доле,
Чом ти не такая,
Як інша, чужая?
Чи я п’ю, гуляю,
Чи сили не маю,
Чи до тебе доріженьки
У степу не знаю?
Чи до тебе свої дари
Я не посилаю?
Є у мене дари —
Очі мої карі.
Молодую мою силу
 
 
Багаті купили,
Може, й дівчину без мене
З іншим заручили…
Навчи ж мене, моя доле,
Гуляти навчи».
Та й заплакав, сіромаха,
Степом ідучи.
Ой застогнав сивий пугач
В степу на могилі,
Зажурились чумаченьки,
Тяжко зажурились.
«Благослови, отамане,
Коло села стати,
Та понесем товариша
В село причащати».
Сповідали, причащали
Й ворожки питали —
Не помогло… з незціленним
В дорогу рушали.
Чи то праця задавила
Молодую силу,
Чи то нудьга невсипуща
Його з ніг звалила.
Чи то люди поробили
Йому, молодому,
Що привезли його з Дону
На возі додому.
Благав Бога, щоб дівчину…
Хоч село побачить.
Не доблагав… Поховали,
Ніхто й не заплаче!
Поставили громадою
Хрест над сиротою
Й розійшлися… Як билина,
Як лист за водою,
 
 
Пішов козак з сього світа,
Все забрав з собою.
А де ж тая мальована,
Шитая хустина,
А де ж тая веселая
Дівчина-дитина?!
На новому хресті хустку
Вітер розвіває,
А дівчина у черниці
Косу розплітає.
 

«ЧОГО МЕНІ ТЯЖКО, ЧОГО МЕНІ НУДНО…»

 
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите ― а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
 

«ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ…»

 
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйновати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимовати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить…
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу,
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу…
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити??!
 

ГОГОЛЮ

 
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли ― похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже ― викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
 

1845

«НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ…»

 
Не завидуй багатому,
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному,
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молоді як зійдуться,
Та любо та тихо,
Як у раї, ― а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе,
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.
 

«НЕ ЖЕНИСЯ НА БАГАТІЙ…»

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі,

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає —

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

ЄРЕТИК

ШАФАРИКОВІ

Камень, его же небрегоша зиждущіи, сей бысть въ главу угла: отъ Господа бысть сей, и есть дивенъ во очесЂхъ нашихъ.

 
Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди; нагрілися
Й полягали спати,
І забули сірий попіл
По вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє
Іскра огню великого.
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тліла іскра,
Тліла, дожидала
На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.
Отак німота запалила
Велику хату. І сім’ю,
Сім’ю слав’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.
Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирут розділили.
Виростали у кайданах
Слав’янськії діти,
І забули у неволі,
Що вони на світі!
А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла,
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих.
І дождалась… Прозрів єси
В попелі глибоко
Огонь добрий смілим серцем,
Смілим орлім оком!
І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі…
І слав’ян сім’ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного,
Перелічив трупи,
А не слав’ян. І став єси
На великих купах,
На розпутті всесвітньому
Ієзекіїлем,
І ― о диво! трупи встали
І очі розкрили,
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихої любові
 
 
Навіки і віки!
І потекли в одно море
Слав’янськії ріки!
Слава тобі, любомудре,
Чеху-слав’янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді. Твоє море
Слав’янськеє, нуве!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!
Привітай же в своїй славі
І мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса.
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!
Псалом 117, стих 22.
 
 
«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І Рай у найми оддає!
Небесний Царю! Суд Твій всує,
І всує царствіє Твоє.
Розбойники, людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу,
І силу, і волю.
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати.
Нема кому розкувати,
Одностайне стати
За Євангеліє правди,
За темнії люде!
Нема кому! Боже! Боже!
Чи то ж і не буде?
Ні, настане час великий
Небесної кари.
Розпадуться три корони
На гордій тіарі!
Розпадуться! Благослови
На месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки!»
Отак у келії правдивий
Іван Гус думав розірвать
Окови адові!… і диво,
Святеє диво показать
Очам незрящим. «Поборюсь…
За мене Бог!… да совершиться!»
І в Віфліємськую каплицю
Пішов молиться добрий Гус.
«Во ім’я Господа Христа,
За нас розп’ятого на древі,
І всіх апостолів святих,
Петра і Павла особливе,
Ми розрішаємо гріхи
Святою буллою сією
Рабині Божій…»
«Отій самій,
Що водили по улицях
В Празі позавчора;
Отій самій, що хилялась
По шинках, по станях,
По чернечих переходах,
По келіях п’яна!
Ота сама заробила
Та буллу купила —
Те[пе]р свята!… Боже! Боже!
Великая сило!
Великая славо! зглянься на людей,
Одпочинь од кари у світлому Раї.
За що пропадають? за що Ти караєш
Своїх і покорних, і добрих дітей?
За що закрив їх добрі очі,
І вольний розум окував
Кайданами лихої ночі!…
Прозріте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмішище ченцям!
Розбойники, кати в тіарах
Все потопили, все взяли,
Мов у Московії татаре,
І нам, сліпим, передали
Свої догмати!… кров, пожари,
Всі зла на світі, войни, чвари,
Пекельних мук безкраїй ряд…
І повен Рим байстрят!
От їх догмати і їх слава.
То явна слава… А тепер
Отим положено конглавом:
Хто без святої булли вмер —
У пекло просто; хто ж заплатить
За буллу вдвоє, ріж хоч брата,
Окроме папи і ченця,
І в Рай іди! Конець концям!
У злодія вже злодій краде,
Та ще й у церкві. Гади! гади!
Чи напилися ви, чи ні
Людської крові?… Не мені,
Великий Господи, простому,
Судить великіє діла
Твоєї волі. Люта зла
Не дієш без вини нікому.
Молюся, Господи, помилуй,
Спаси Ти нас, святая сило,
Язви язик мій за хули
Та язви мира ізціли.
Не дай згнущатися лукавим
І над Твоєю вічно-славой,
Й над нами, простими людьми!…»
 
 
І плакав Гус, молитву дія,
І тяжко плакав. Люд мовчав
І дивувався: що він діє,
На кого руку підійма!
«Дивіться, люде: осьде булла,
Що я читав…» ― і показав
Перед народом. Всі здрогнули:
Іван Гус буллу розідрав!!
Із Віфліємської каплиці
Аж до всесвітньої столиці
Луна, гогочучи, неслась.
Ченці ховаються… Мов кара,
Луна в конглаві оддалась —
І похилилася тіара!
Зашипіли, мов гадюки,
Ченці в Ватикані,
Шепочеться Авіньйона
З римськими ченцями,
Шепочуться антипапи,
Аж стіни трясуться
Од шопоту. Кардинали,
Як гадюки, в’ються
Круг тіари. Та нищечком,
Мов коти, гризуться
За мишеня… Та й як паки?
Однієї шкури
Така сила… а м’ясива!
Аж здригнули мури,
Як згадали, що у Празі
Загелкали гуси
Та з орлами летять биться…
Конглав схаменувся,
Зібрав раду. Положили
 
 
Одностайне стати
Против Гуса. І в Констанці
Всіх ворон скликати!
Та стерегти якомога
І зверху і здолу,
Щоб не втекла сіра птаха
На слав’янське поле.
Як та галич поле крила —
Ченці повалили
До Констанця; степи, шляхи,
Мов сарана, вкрили
Барони, герцоги і дюки,
Псарі, герольди, шинкарі,
І трубадури (кобзарі),
І шляхом військо, мов гадюки.
За герцогинями німота;
Хто з соколами на руках,
Хто пішки, верхи на ослах —
Так аж кишить! Все на охоту,
Мов гад у ірій, поспіша!
О чеху! Де твоя душа??
Дивись, що сили повалило —
Мов сарацина воювать
Або великого Аттілу !
У Празі глухо гомонять,
І цесаря, і Вячеслава,
І той собор тисячоглавий
Уголос лають! Не хотять
Пускать в Констанц Івана Гуса!
«Жив Бог! жива душа моя!
Брати, я смерті не боюся!
Я докажу отим зміям,
Я вирву їх несите жало!…»
І чехи Гуса провожали,
Мов діти батька…
 
 
Задзвонили у Констанці
Рано в усі дзвони.
Збиралися кардинали,
Гладкі та червоні,
Мов бугаї в загороду,
І прелатів лава.
І три папи, і баронство,
І вінчані глави;
Зібралися, мов Іуди,
На суд нечестивий
Против Христа. Свари, гомін,
То реве, то виє,
Як та орда у таборі,
Або жиди в школі…
І всім разом заціпило!…
Мов кедр серед поля
Ливанського, у кайданах
Став Гус перед ними!
І окинув нечестивих
Орліми очима.
Затрусились, побіліли,
Мовчки озирали
Мученика. «Чого мене —
Чи на прю позвали?
Чи дивиться на кайдани??»
«Мовчи, чеше смілий…» —
Гадюкою зашипіли,
Звірем заревіли.
«Ти єретик! ти єретик!
Ти сієш розколи!
 
 
Усобища розвіваєш,
Святійшої волі
Не приймаєш!…» ― «Одно слово!»
«Ти Богом проклятий!
Ти єретик! ти єретик!… —
Ревіли прелати. —
Ти усобник!…» ― «Одно слово».
«Ти всіми проклятий!…»
Подивився Гус на папи
Та й вийшов з палати!…
«Побороли! побороли!…» —
Мов обеленіли.
«Автодафе! автодафе!…» —
Гуртом заревіли.
І цілу ніч бенкетовали
Ченці, барони… всі пили
І, п’яні, Гуса проклинали,
Аж поки дзвони загули.
І світ настав… Ідуть молиться
Ченці за Гуса. З-за гори
Червоне сонце аж горить.
І сонце хоче подивиться,
Що будуть з праведним творить?!
Задзвонили в усі дзвони,
І повели Гуса
На Голгофу у кайданах
І не стрепенувся…
Перед огнем; став на йому
І молитву діє:
«О Господи милосердий,
Що я заподіяв
Оцим людям? Твоїм людям!
За що мене судять!
За що мене розпинають?
Люди! добрі люди!
Молітеся!… неповинні —
І з вами те буде!
Молітеся! люті звірі
Прийшли в овніх шкурах
І пазурі розпустили…
Ні гори, ні мури
Не сховають. Розіллється
Червонеє море
Крові! крові з дітей ваших.
О горе! о горе!
Онде вони! в ясних ризах.
Їх лютії очі…
Уже крові…» ― «Пали! пали!…»
«Крові! крові хочуть!
Крові вашої!…» І димом
Праведного вкрило.
«Молітеся! молітеся!
Господи, помилуй,
Прости Ти їм, бо не знають!…»
Та й не чути стало!
Мов собаки, коло огню
Кругом ченці стали.
Боялися, щоб не виліз
Гадиною з жару
Та не повис на короні
Або на тіарі.
Погас огонь, дунув вітер
І попіл розвіяв.
І бачили на тіарі
Червоного змія
Прості люде. Пішли ченці
Й Te Deum співали,
Розійшлися по трапезах
І трапезували
І день і ніч, аж попухли.
Малою сім’єю
Зійшлись чехи, взяли землі
 
 
З-під костра і з нею
Пішли в Прагу. Отак Гуса
Ченці осудили,
Запалили… Та Божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел із-за хмари
Замість гуся і розклює
Високу тіару.
Байдуже їм, розлетілись,
Мов тії ворони,
З кровавого того свята.
Ченці і барони
Розвернулись у будинках
І гадки не мають —
Бенкетують та інколи
Te Deum співають.
Все зробили… Постривайте!
Он над головою
Старий Жижка з Таборова
Махнув булавою.
 
 
З-під костра і з нею
Пішли в Прагу. Отак Гуса
Ченці осудили,
Запалили… Та Божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел із-за хмари
Замість гуся і розклює
Високу тіару.
Байдуже їм, розлетілись,
Мов тії ворони,
З кровавого того свята.
Ченці і барони
Розвернулись у будинках
І гадки не мають —
Бенкетують та інколи
Te Deum співають.
Все зробили… Постривайте!
Он над головою
Старий Жижка з Таборова
Махнув булавою.
 

СЛІПИЙ

(Поема)

 
Думи мої молодії,
Поховані діти,
Не літають з того світа
Пустку натопити.
Покинули сиротою
З тобою одною,
Моє серце, моя зоре,
Раю мій, покою!
Ніхто не зна мого раю,
І сама не знаєш,
Що витаєш надо мною,
Як зоря над гаєм.
І дивлюся я, дивлюся,
А ти, моя зоре,
Спускаєшся низесенько,
Тихо заговориш,
Усміхнешся, подивишся —
Дивлюсь і не бачу…
Прокинуся ― плаче серце,
І очі заплачуть.
Спасибі, зіронько! минає
Неясний день мій, вже смеркає,
Над головою вже трясе
Косою смерть. І поховають,
А там і слід мій занесе
Холодний вітер. Все минає.
І ти случаєм прочитаєш
Вилиту сльозами
Мою думу і тихими,
Тихими речами
Проговориш: «Я любила,
Я його любила,
І він не знав…» Зоре моя,
На мою могилу
Світи, зоре. А я буду
З-за світа літати
І про тебе, моє серце,
На небі співати.
Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає!
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею, от-от догнав
І бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає
І жидові заставляє —
Ні, не покидає.
Як реп’ях той, учепиться
За латані поли
Та й збирає колосочки
На чужому полі,
А там ― снопи… а там ― скирти,
А там… у палатах
Сидить собі наш сирота,
Мов у своїй хаті.
Отака-то тая доля,
Хоч і не шукайте.
Кого любить, сама найде,
У колисці найде.
Так коло полудня в неділю,
Та на Зелених ще й святках,
Під хатою в сорочці білій
Сидів з бандурою в руках
Старий козак.
«І так, і сяк,
І треба б то, і шкода.
Ні, буде треба, хоч два года
Нехай по світу поблукає
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись. Ярино!
А де Степан?» ― «А он під тином,
Неначе вкопаний, стоїть».
«А я й не бачу! А ідіть
Лишень сюди; та йдіть обоє!…
Ануте, діти, отакої!» —
І вдарив по струнах.
Старий грає, а Ярина
З Степаном танцює!
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює:
«Якби мені лиха та лиха,
Якби мені свекрівонька тиха,
Якби мені чоловік молодий,
Та другої не любив, не любив.
Ой гоп, чики-чики!
Та червоні черевики,
Та троїсті музики, —
Одвіку довіку
Я любила б чоловіка».
«Ой гоп, заходивсь
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив,
І вечерять наварив».
«Ану, діти, отак, діти!»
І старий піднявся.
Як ударить, як ушкварить —
Аж у боки взявся.
«Чи так, чи не так,
Уродив пастернак.
А петрушку
Криши в юшку —
Буде смак, буде смак,
Ой так, таки так,
Оженився козак,
Кинув хату
І кімнату
Та й потяг у байрак».
«Ні, вже не те, підтопталась
Моя стара сила,
Утомився; а все це ви
Так розворушили,
О, бодай вас! Що то літа!
Ні, вже не до ладу,
Минулося. Іди лишень
Полудновать лагодь,
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба з’їсти.
Іди ж, доню, а ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчині, то ти ще був
Маленьким, Степане;
Ще й не лазив…» ― «То я не син,
Я не син ваш, тату?…»
«Та ні, не син; стривай лишень.
От умерла й мати,
Ти й зостався; а я й кажу
Покойній Марині,
Таки жінці: «А знаєш що!
Возьмім за дитину», —
Тебе б то це. «Добре», ― каже.
От ми й спарували
Вас з Яриною докупи…
А тепер осталось —
Ось бачиш що? ти на порі,
І Ярина спіє…
Треба буде людей питать!
Та що-небудь діять!
Як ти скажеш?» ― «Я не знаю,
Бо я думав теє…»
«Що Ярина сестра твоя?
А воно не теє…
Вона просто, як любитесь,
То й жінкою буде.
Та перш ось що! треба буде
І на чужі люди
Подивитись, як живуть.
Чи орють,
Чи не на ораному сіють
І просто жнуть,
І немолоченеє віють.
Та як і мелють, і їдять —
Все треба знать.
Так от як, брате: треба в люди
На год, на два піти
У наймити;
Тойді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?
А коли хочеш, сину, знать,
Де лучше лихом торговать,
Іди ти в Січ, як Бог поможе,
Там наїсишся всіх хлібів.
А я їх їв.
І досі нудно, як згадаю!…
Коли заробиш, принесеш,
А не заробиш, поживеш
Моє добре; та звичаю
Козацького наберешся,
Та побачиш світа, —
Не такого, як у Братстві,
А живі мисліте
На синьому прочитаєш.
Та по-молодечій
Будеш Богу молитися,
А не по-чернечій
Харамаркать. Отак, сину.
Помолимось Богу
Та сивого осідлаєм —
І гайда в дорогу!
Ходім, лишень, полудновать.
Що ти там, Ярино,
Змайструвала?» ― «Уже, тату».
«Отаке-то сину!»
Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,
І очі не бачать, не чуть голови,
Неначе немає, ніби неживий,
Замість шматка хліба за кухоль береться;
Дивиться Ярина та нишком сміється:
«Що це йому стало? ні їсти, ні пить
Нічого не хоче! чи не занедужав?
Братіку Степане! що в тебе болить?» —
Очима спитала. Старому байдуже,
Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба, ― старий розмовляє,
Нібито до себе. ― Анумо вставать.
Може, до вечерні ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сідлать».
«Степаночку, голубчику!
Чого-бо ти плачеш?
Усміхнися-бо до мене.
Хіба ти не бачиш,
Що й я плачу!… Розсердився
Бог знає на кого
Та й зо мною не говорить.
Заплачу, єй-богу,
Та й утечу… ось побачиш.
Скажи-бо, Степане!
Може, справді, нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за бабою,
Може, це з пристріту?»
«Ні, Ярино, моє серце,
Рожевий мій квіте!
Я не брат тобі, Ярино!
Я завтра покину…
Тебе й батька сиротами…
Де-небудь загину,
І ти мене не згадаєш,
Забудеш, Ярино,
Свого брата…» ― «Перехрестись!
Єй-богу, з пристріту.
Я не сестра! Хто ж я така?
О Боже мій, світе,
Що тут робить?… Батька нема,
А він занедужав,
Та ще й умре!… О Боже мій!
А йому байдуже,
Мов сміється надо мною.
Хіба ти не знаєш,
Що з тобою і татуся
Й мене поховають!…»
«Ні, Ярино, я не умру,
А тілько поїду
Од вас завтра… а приїду…
На той рік приїду,
Вже не братом, з Запорожжя,
А за рушниками…
Чи подаєш?…» ― «Та цур тобі
З тими старостами!
Ще й жартує!…» ― «Не жартую,
Єй-богу, Ярино!
Не жартую…» ― «То це й справді
Ти завтра покинеш
Мене й батька?… Ні, жартуєш.
Скажи-бо, Степане!
Хіба й справді я не сестра?…»
«Ні, моє кохане!
Моє серце!» ― «Боже ти мій,
Чом же я не знала?
Була б тебе не любила
І не ціловала.
Ой, ой, сором! Геть од мене.
Пусти мої руки!
Ти не брат мій! ти не брат мій!
Муко моя! муко!»
І заплакала Ярина,
Як мала дитина,
І крізь сльози промовляє:
«Покине!… покине!…»
Як той явор над водою,
Степан похилився.
Щирі сльози козацькії
В серці запеклися!
Мов у пеклі… А Ярина
То клене, то просить,
То замовкне… поцілує,
То знов заголосить!
Незчулися, як і смеркло.
І сестру і брата,
Мов скованих, обнявшися,
Застав батько в хаті!
І світ настав, а Ярина
Ридає… ридає…
Уже Степан із криниці
Коня напуває.
Взяла відра та й побігла
Ніби за водою
До криниці… А тим часом
Запорозьку зброю
Виніс батько із комори,
Розгляда, радіє,
Приміряє… ніби знову
Старий молодіє!
Та й заплакав… «Зброє моя!
Зброє золотая!
Літа мої молодії,
Сило молодая!
Послужи ж, моя ти зброє,
Молодій ще силі!
Послужи йому так щиро,
Як мені служила!…»
І Ярина дає зброю,
А Степан сідлає
Коня, свого товариша,
Й жупан одягає.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
І самопал семип’ядний
Повис за плечима.
Аж зомліла, як узріла,
І старий заплакав,
Як побачив на коневі
Такого юнака.
Веде коня за поводи
Та плаче Ярина.
Старий батько іде рядом,
Наставляє сина.
Як у ві[й]ську пробувати,
Старших шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.
«Нехай тебе Бог заступить!» —
Як за селом стали,
Сказав старий, та всі тро[є]
Разом заридали.
Степан свиснув, і курява
Шляхом піднялася.
«Не барися, мій синочку,
Швидче повертайся!…» —
Старий сказав та й заплакав.
Мов тая ялина
При долині, похилилась,
Замовкла Ярина;
Тілько сльози утирає,
На шлях поглядає.
Із куряви щось вигляне
І знов пропадає.
Ніби шапка через поле
Котиться, чорніє…
Ховається… мошечкою
Тілько… тілько… мріє,
Та й пропало… Довго, довго
Стояла Ярина
Та дивилась, чи не вирне
Знову комашина.
Не вйрнула; похилилась,
Заплакала знову…
А за нею й старий батько,
Та й пішли додому.
Минають дні, минає літо,
Наста[ла] осінь, шелестить
Пожовкле листя; мов убитий,
Старий під хатою сидить;
Дочка нездужає Ярина,
Його єдиная дитина
Покинуть хоче; з ким дожить?
Добити віку вікового?
Згадав Степана молодого,
Згадав свої благі літа,
Згадав та й заплакав
Багатий сивий сирота.
Мов лату на латі,
На серце печалі нашили літа.
«В Твоїх руках все на світі.
Твоя свята воля!
Нехай буде так, як буде —
Така моя доля!»
І барвінком, і рутою,
І рястом квітчає
Весна землю; мов дівчину
В зеленому гаї.
І сонечко серед неба
Опинилось, стало,
Мов жених той молодую,
Землю оглядало.
І Ярина вийшла з хати
На світ Божий глянуть,
Ледве вийшла… Усміхнеться,
То піде, то стане,
Розглядає, дивується,
Та любо та тихо,
Ніби вчора народилась…
А лютеє лихо…
Б самім серці повернулось
І світ заступило.
Як билина підкошена,
Ярина схилилась;
Як з квіточки роса вранці,
Сльози полилися.
Старий батько коло неї,
Як дуб, похилився.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась.
У Почаєві святому
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля,
Їй хоча приснилась!…
Не снилося. Вернулася.
Знову забіліла
Зима біла. Знову весна
Рястом червоніла;
Знов Ярина вийшла з хати
На світ дивуватись.
Та не святих вже благати —
Ворожки питати.
І ворожка ворожила,
Пристріт замовляла,
Талан-долю за три шаги
З воску виливала.
«Он, бачиш, кінь осідланий
Маха головою.
А он їде, а онде йде
Дідусь з бородою.
Ото гроші. Бач, віскривий,
Якби догадався
Та втер йому; отже й утер.
Дивися ― сховався
За могилу, лічить гроші.
Знову іде шляхом,
Заплющившись, з торбинками.
То, бач, ради страху,
Щоб татаре або ляхи
Часом не спіткали…»
І радісінька додому
Ярина верталась.
Уже третій, і четвертий,
І п’ятий минає —
Не малий рік. А Степана
Немає, немає.
І стежечки, доріженьки
Яром та горою,
Що топтані до ворожки,
Поросли травою.
А Ярина у черниці
Косу розплітає;
Старий батько коло неї
Падає, благає,
Хоч годочок, хоч літечко,
Хоч Петра діждати,
Хоч Зелених. Діждалися,
Уквітчали хату
І любистком, і клечанням,
У сорочках білих,
У неділю, мов сироти,
Під хатою сіли.
Сидять собі та сумують,
Слухають ― щось грає
За ворітьми, мов на кобзі,
І тихо співає.
«У неділю вранці-рано
Синє море грало,
Товариство кошового
На раді прохало:
«Благослови, отамане,
Чайки поспускати
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати».
Чайки і байдаки спускали,
Гарматами риштовали,
З широкого гирла Дніпрового випливали.
Серед ночі темної
На морі синьому,
За островом Тендром потопали,
Пропадали.
Один потопає,
Другий виринає,
Козацтву-товариству із синьої хвилі
Рукою махає, гукає:
«Нехай вам, товариство, Бог допомагає!»
І в синій хвилі потопає,
Пропадає.
Тілько три чайки, слава Богу,
Отамана курінного,
Сироти Степана молодого,
Синє море не втопило,
А в турецьку землю, агарянську,
Без вес[е]л і кормиг прибило.
Тойді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки-яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В Цареградськую башту сажали,
В тяжкую роботу завдавали.
Ой Спасе наш чудотворний,
Межигорський Спасе!
І лютому ворогові
Не допусти впасти
В турецькую землю, в тяжкую неволю.
Там кайдани по три пуда,
Отаманам по чотири.
І світа Божого не бачать, не знають,
Під землею камень ламають,
Без сповіді святої умирають,
Пропадають.
І згадав сирота Степан в неволі
Свою матір Україну,
Нерідного батька старого,
І коника вороного,
І сестру Ярину.
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає,
Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю…
Уже на третьому полі
Турки-яничари ловили,
До стовпа в’язали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали,
В кайдани забили,
В тюрму посадили
І замуровали».
Отак на улиці під тином
Ще молодий кобзар стояв
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина
І не дослухала, упала.
«Степаночку! Степаночку! —
Ридала, кричала. —
Степаночку, моє серце,
Де ти забарився?
Тату! тату! Це Степан наш!
Ідіть подивіться».
Прийшов батько, розглядає,
Насилу Степана
Розпізнає; отак його
Зробили кайдани.
«Сину ти мій безталанний,
Добрая дитино!
Де ти в світі пробувався,
Сину мій єдиний?»
Плаче старий, обнімає,
І сліпий мій плаче
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
І беруть його під руки,
І ведуть у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
І голову йому змила,
І ноги умила.
І в соро[ч]ці тонкій, білій
За стіл посадила.
Годувала, напувала,
Положила спати
На перині… і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
«Ні, не тр[е]ба, мій таточку,
Не треба, Ярино!
Подивіться: я загинув,
Навіки загинув.
За що ж свої молодії
Ти літа погубиш
З калікою… Ні, Ярино,
Насміються люди,
І Бог святий покарає
І прожене долі
З ції хати веселої
На чужеє поле.
Ні, Ярино, Бог не кине,
Ти найдеш дружину,
А я піду в Запорожжя.
Я там не загину,
Мене люблять…» ― «Ні, Степане,
Ти моя дитина,
І Бог тебе покарає,
Як мене покинеш».
«Оставайся, Степаночку!
Коли не хоч братись,
То так будем. Я сестрою,
А ти мені братом,
А дітьми йому обоє,
Батькові старому.
Не йди, серце, Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?…» ― «Ні, Ярино…»
І Степан остався;
Зрадів старий, мов дитина,
Аж за кобзу взявся;
Хотів вшкварить навприсідки
З усієї сили…
І на призьбі під хатою
Усі троє сіли.
«Розкажи ж тепер, Степане,
Про свою недолю.
Бо й я таки гуляв колись
В турецькій неволі».
«Отож мене, вже сліпого,
На світ випускали
З козаками… Товариство
На Січ прямувало,
І мене взяли з собою,
І через Балкани
Поспішали в Україну
Вольними ногами.
І на тихому Дунаю
Нас перебігають
Товариші-запорожці
І в Січ завертають.
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали
У Покрови. Як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаї
Новим кошем стали.
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Німоті ділила.
Та бахурям і байстрюкам
Люд закрепостила.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю.
Ляхи були ― усе взяли,
Кров повипивали!…
А москалі і світ Божий
В путо закували!
Отаке-то! тяжко, тату,
Із своєї хати
До нехриста поганого
В сусіди прохатись.
Тепер, кажуть, Головатий
Останки збирає
Та на Кубань підмовляє,
Черкеса лякає.
Нехай йому Бог поможе,
А що з того буде —
Святий знає. Почуємо,
Що розкажуть люди!…»
Отак вони що день божий
Удвох розмовляли
До півночі, а Ярина
Господарювала.
Згадували Запорожжя,
Козацькую славу
І співали удвох собі
Про Чалого Саву,
Про Богдана недомудра,
Ледачого сина,
І про Гонту-мученика,
Й славного Максима.
А Ярина їх слухала…
Та святих благала.
Ублагала… на всеїдній
З Степаном побрались.
Оце і вся моя дума.
Не здивуйте, люди.
Те, що було, минулося
І знову не буде.
Минулися мої сльози,
Не рветься, не плаче
Поточене старе серце,
І очі не бачать
Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю,
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої:
Все плаче, все гине.
І рад би я сховатися,
Але де, не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь Господа лають.
Серце в’яне, засихає,
Замерзають сльози…
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі.
Отаке-то! не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила,
Я світа не бачу.
Ледви, ледви опівночі
Серцем прозираю
І немощну мою думу
За світ посилаю
Зцілющої й живущої
Води пошукати.
Як інколи, то й принесе,
І покропить в хаті,
І засвітить огонь чистий,
І сумно і тихо
Розказує про весілля —
Звертає на лихо.
Тепер мені про сліпого
Сироту кончає,
Але як довести краю,
І сама не знає.
Бо не було того дива,
Може, споконвіку,
Щоб щаслива була жінка
З сліпим чоловіком!
Отже сталось таке диво!
Год, другий минає,
Як побрались, а дивіться —
Вкупочці гуляють
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати,
Та вчить внука маленького
Чолом оддавати.