Kitabı oku: «Іван Франко»

Yazı tipi:

* * *

Вступ

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Іван Франко. Поема «Мойсей»

Його дух обіймав цілий народ, і він бажав працювати для цілого народу. Його ідеєю, його устремлінням стала найвища мета: визволити народ від гнобителів, і щоб Україна стала вільною і рівноправною з іншими народами, а партії мають з’єднатися в праці для цієї остаточної цілі.
Ганна Франко-Ключко

Якщо викласти деякі факти з життя та творчості Івана Яковича Франка в цифрах, то отримаємо вражаючу картину.

Упродовж своєї більш ніж 40-річної творчої діяльності Іван Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений – літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками, налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя І. Франка окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. Франко-поет – автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Прозова творчість Франка – це насамперед понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози; крім того, Франко – автор 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів. Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до початку XX століття. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. У 50-томному виданні творів письменника 6 томів займають поетичні і один том прозові переклади.

Франкова смерть викликала відгомін у всьому світі. Тоді з’явилося 230 статей про письменника. З них 120 німецькою, російською, польською, угорською, французькою, білоруською та хорватською мовами. В українській пресі про Івана Франка було надруковано 90 статей.

Наприкінці XIX століття Іван Франко говорив про те, що головний підсумок усього минулого століття – емансипація особистості. А втримати рівновагу особистісної й індивідуальної самосвідомості, не скотитися в індивідуалізм допомагало відчуття родової, загальнолюдської, духовної спільності. Такий ідеал сформулював Іван Франко на прикладі власного життя: «І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Се було власне випливом мого бажання – бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишатися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли се».

Життя такої людини досліджувалося й описувалося вже не один раз. На сьогодні існує також велика кількість легенд, пов’язаних з біографією І. Франка, а деякі дослідники стверджують, що найбільшим міфотворцем своєї біографії був сам письменник. Один з критиків Івана Франка Михайло Рудницький писав, що «…єдиний твір, більший понад усі інші, цікавіший, ніж багато першорядних мистецьких творів нашої літератури, яким І. Франко не мав часу чи змоги дорівняти, твір нескінченний, над яким можна думати і сперечатися в гіпотезах і тезах, це – він сам».

Ким же був Іван Франко? Якому виду діяльності цієї надзвичайної людини віддати перевагу, розповідаючи про неї? Поет? Прозаїк? Драматург? Або просто – письменник? Але ж до того ще й фольклорист, науковець, перекладач, театрознавець, історик, економіст, філософ. А може, пророк у своїй вітчизні, національний проповідник? Урешті-решт (по-радянськи) – Каменяр, революціонер-демократ? Ми спробуємо охопити всі іпостасі І. Франка, спробуємо показати його як людину, не позбавлену якихось звичайних проблем, переживань, розчарувань. Урахувавши все вищезазначене, ми будемо відштовхуватися від простої, на перший погляд, і водночас доволі складної, але беззаперечної думки: Іван Франко – ГЕНІЙ.

За тлумачними словниками, геній – це людина, яка має вищу творчу здатність. Але ж необхідно враховувати, що ця людина має потрапити в сприятливі для розвитку своєї індивідуальності обставини. І тут величезне значення мають батьківщина, родина, освіта, коло спілкування, навіть політична ситуація в країні. За яких же умов розвивався геній І. Франка, що сприяло його розвиткові, що гальмувало й дошкуляло великій людині? Чим довелося заплатити за свою геніальність? Що турбувало, хвилювало, не давало спокою? Що примушувало і вдень і вночі брати в руки перо й невтомно працювати, забуваючи про здоров’я і відпочинок?

Родина

Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., І. F., Iw. Fr., Ккк та ін. – усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького району Львівської області) на Галичині, у присілку Війтова Гора (Слобода). У метричній книзі було зроблено запис латиною: «Року Божого тисяча вісімсот п’ятдесят шостого (1856), місяця серпня, дня двадцять сьомого (27) в селі Нагуєвичах, № будинку 7, народився хлопчик, греко-католицької віри, правого ложа, на ім’я Іван, син Якова Франка, землероба з села Нагуєвичі, і Марії, доньки Миколи Кульчицького». І. Франко пізніше казав, що насправді він народився на два дні раніше, а 27-го його хрестили й саме цю дату записали в метричну книгу. Батько, Яків Франко (1802–1865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835–1872), походила зі збіднілої шляхти.

Нагуєвичі – тепер село Івана Франка – підгірське поселення, розташоване за 14 кілометрів від Дрогобича і за 12 – від Борислава. Знаходиться в долині між відрогами Карпатських гір уздовж невеличкої річки Збір, яка впадає в Дністер. Багато творів І. Франка написані за подіями, які сталися в його рідному селі («Великий шум», «Гутак», «Украдене щастя», «У кузні», «Лесишина челядь», «Грицева шкільна наука»). Перші згадки про Нагуєвичі датуються 1424 роком. Спочатку поселення називалося Сольним, бо тут були запаси соляної ропи. Під час монголо-татарської навали більшість мешканців загинуло, а вцілілі покинули згарища. Ті, що повернулися згодом, назвали нове село Башів. У XIV столітті король подарував село панові С. Нагуєвському. Пан відразу ж перейменував село на свою честь, але недовго жив тут, бо його звели зі світу опришки, а панське майно розкупили в держави чи в нащадків пана багатші селяни. Побутує легенда, що дід Івана Франка купив велику частку панського майна, в тому числі кузню.

Син І. Франка, Тарас Іванович, за архівними записами встановив, що до кінця XVIII століття в Нагуєвичах ще не було прізвища Франко, і висловив здогад, що рід батька міг поселитися в Нагуєвичах, прийшовши із села Озимини на Дрогобиччині.

На початку 80-х років XIX століття в Нагуєвичах виявили запаси нафти й поклади земляного воску. У сорока селян пани Федорович і Щепанський хитрістю виманили майже задарма орну землю. Проте покладів корисних копалин виявилося небагато, пани розорилися, але й селян це не врятувало, адже колишні їхні городи були вже забруднені нафтою й не могли давати гарних врожаїв. Багато розорених хліборобів емігрували за океан і опинилися в Канаді, Америці, Аргентині.

Хоча між батьком, у якого це був другий шлюб, і досить молодою матір’ю Мирона (так у дитинстві називали в сім’ї Івана) була велика вікова різниця (33 роки: батькові було 53, а матері – 20 років), подружжя жило у злагоді. Перша дружина Якова Франка померла від холери. Син Іван був його первістком, а тому Яків покладав на нього всі надії. Звичайно, не ковалем хотів він бачити свою розумну дитину і не хліборобом, а вченим паном, шанованою людиною. Про освіту для найстаршого сина коваль дбав досить старанно. Яків Франко був людиною неписьменною, але обдарованою природним гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато притч, казок, легенд, його мова була дотепною, барвистою. Яків був доброю людиною й не шкодував для сина душевного тепла, не кажучи вже про матеріальне забезпечення. Батькова кузня залишилась у пам’яті Івана на все життя: він сидів, приглядаючись до ковальської праці і слухаючи розповіді подорожніх людей. Батько дбав, щоб сина не зачепили ані іскри від розжареного заліза, ані непристойні розмови. У батьківській кузні завжди було людно – «йшлося до коваля, як у гості, як до сусіди, а не як до ремісника». Це й була перша школа людського спілкування, краси та величності людської праці, ворота в широкий світ, що розкривався перед здивованими очима дитини, охочої сидіти десь у куточку кузні та слухати розмови й оповіді старших. Величність, могутність і статечність ковальської справи, цього стародавнього ремесла, безпосередньо пов’язаного з корисністю самої праці («Батько був славний коваль, на всі околишні села, особливо його сокири мали велику славу», – наголошував І. Франко в оповіданні «У кузні»), були споріднені з патріархальною традицією селянського побуту.

Іван Франко присвятив батькові поему «Панські жарти», у передмові до якої написав:

О батьку мій! Коли сьогодні
Хоч іскра тих огнів горить
У моїх грудях, щоб народні
Злі дні в добро перетворить,

Коли нещастям, горем битий
Не засклепивсь, не знидів я,
А встав, щоби братам служити,
То все те – спадщина твоя.

У шлюбі з Марією Кульчицькою у Якова Франка, крім Івана, народилося ще четверо дітей: дочки Тетяна (1858) і Юліана (1863) та сини Захар (1859) і Онуфрій (1861). На жаль, дочки померли малими.

Про матір Івана Франка відомостей мало. Вона походила зі старого й великого шляхетського роду Кульчицьких. (З цього роду походив Юрій Кульчицький, герой Віденської облоги 1683 року.) Батько Марії Кульчицької помер ще до народження онука Івана, а мати – Людвіка Кульчицька – була овдовілою, заможною шляхтянкою з Ясениці-Сільної, у неї було шестеро дітей.

Мабуть, Марія була дуже вродливою жінкою, бо Яків Франко вирішив одружитися з нею одразу ж після першої випадкової зустрічі. Мати дуже любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельців і заїжджих жінок. Вона багато співала Івасеві, а син володів унікальною пам’яттю, то й запам’ятовував пісні. Так само як уособленням духовного шляху для І. Франка став батько, образ матері нерозривно пов’язаний у його художньому світі з піснею, поезією, творчістю. Сердечними словами згадав поет у вірші «Пісня і праця» матір та її співанки, які заронили в його душу перші зерна поезії, що проросли художніми шедеврами:

Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у житті я приніс.

Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя…

Пізніше саме завдяки материнським пісням і спогадам про матір Іван почне цікавитися фольклором, збирати, записувати, видавати фольклорні збірники. М. Возняк стверджував, що Іван Франко «почав і закінчив фольклором». Сучасники розповідали, що І. Франко був добрим виконавцем і щедрим носієм української народної пісні. Голос у співця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравої виразності, почуття й тонких нюансів. Він співав, як співають селяни: без афектації, концертної манери, але спів його глибоко зворушував слухачів. Від І. Франка записував пісні М. Павлик, а мелодії – М. Лисенко. Окремі мелодії перейшли з його голосу до репертуару Лесі Українки, коли вони відпочивали разом у карпатському селі Буркуті; тоді чоловік Лесі Українки Климент Квітка записав їх за допомогою нот.

Чому й звідки з’явилося в Івана друге (домашнє) ім’я Мирон, досі залишається загадкою. Але частково пролити світло на це питання може родинний переказ. Івана назвали вдома Мироном, щоб уберегти дитину від ранньої смерті. Дитяча смертність у той час була дуже високою, батьки боялися втратити первістка, тому в сім’ї вирішили зробити спробу ошукати смерть. Цей трюк був поширений у східних християн. Дитину вдома називали не так, як було записано в церковній метриці, щоб смерть, коли прийде по дитину, не могла її знайти. Відомо, що Іванового брата Захара вдома називали Михайлом. Як бачимо, традиція давати дітям друге ім’я існувала в родині Франків.

Іван був єдиною дитиною в сім’ї, яка отримала повну вищу освіту. Односельці Якова Франка розповідали, що всі сини коваля були кмітливими й здібними хлопцями, однак батько дбав про серйозну освіту саме свого старшого сина. Мабуть, така його доля була запланована батьком з перших днів життя сина. Первісток у сім’ї, улюбленик батька й бабусі Людвіки Кульчицької, дитина трохи дивна (на думку односельців), – він був приречений на навчання та інше, краще й цікавіше життя від того, яке знали його рідні й близькі. Відомо, що брат Івана Онуфрій також був дуже здібною дитиною. Як казали близькі до родини люди, він мало чим поступався братові, але… про серйозну освіту Онуфрія не дбав ні батько, ні пізніше вітчим. Хлопець залишився працювати в селі. Його доля, як і доля Івана, була передбачена, заздалегідь спланована. А якби Іван не був першою довгоочікуваною дитиною коваля Якова? Якби він опинився на місці Онуфрія? Чи знайшов би його талант, чи допомогла б йому неймовірна жага пізнання знайти вихід з майже безвихідного становища? Чи пишалися б ми сьогодні генієм Івана Франка?

Навчання

«Школу Франко перейшов довгу і хорошу», – зазначав Микола Зеров. Спочатку шестирічного Івана віддали вчитися до початкової (так званої тривіальної) школи в Ясеницю-Сільну, звідки родом була мати Франка. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко від хати Франків, аж на другому кінці села, до того ж вважалася гіршою. Напередодні дядько Івана, Павло Кульчицький, трохи більше ніж за тиждень навчив племінника всього, що сам умів: розпізнавати букви й читати, отже, хлопець уже з перших днів знав і вмів значно більше за інших учнів. Між однокласниками малий І. Франко відрізнявся кмітливістю, рухливістю й любов’ю до походеньок. Хлоп’ячий гурт під орудою найменшого на зріст, але найавторитетнішого з-поміж усіх рудоволосого Івася бачили то на горі Магурі, де хлопчиська обривали достиглу черешню, то на річці, де вони голіруч ловили рибу, то в лісі, де водилися гриби, то в кузні коваля Якова, куди Ясь приводив їх на своєрідну екскурсію.

Початкова школа давала неабиякі знання, і вже за два роки Іван бездоганно читав українською, польською й німецькою, добре рахував, розв’язував задачі. В автобіографії 1890 року І. Франко зазначав про початкову школу: «Там я пробув два роки і вивчив читати по-руськи (під проводом вуйка, через 10 днів), по-польськи і по-німецьки (се ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) і співати до служби Божої». У школі в Ясениці-Сільній, на відміну від нагуєвицької, навчання віддавна було поставлено краще (в Нагуєвичах у школі тоді «вчили тільки руського та потрохи церковнослов’янського язика й церковного співу»). Священик Йосип Левицький запрошував здібного й зацікавленого в навчанні І. Франка до себе в гості, давав йому додому читати книги, а потім у заповіті й відписав Іванові всю власну бібліотеку.

Дуже пишалася своїм онуком бабуся Людвіка Кульчицька, яку Іван завжди навідував аж до її смерті в 1871 році. Він був її улюбленцем, вона не залучала його до важкої роботи в полі чи по господарству, вчила того, що знала сама. Інші онуки чомусь не отримували стільки уваги й прихильності бабусі. І, як кажуть сучасники І. Франка, саме Людвіка Кульчицька наділила Івана тим духовним аристократизмом, який відзначали у вдачі поета всі, хто його знав. Отже, як бачимо, рідні люди робили все для розвитку талантів і здібностей малого Івана. Батько, дядько, бабуся ділилися усіма своїми знаннями з хлопчиком, підтримували всі його зацікавлення й робили все, щоб дати йому гарну освіту, відкрити йому новий світ.

Яків Франко прекрасно усвідомлював, що його старшенькому мало початкової сільської школи, тому по її закінченні (1864) віддав сина вчитись у Дрогобич, у так звану нормальну Головну міську школу отців-василіан. Вступний іспит для малого Івана закінчився тим, що його як особливо здібну дитину зарахували відразу до 2-го класу. Проте в класі треба було спочатку довести свої інтелектуальні переваги над паничами й заслужити авторитет в учителів, а І. Франко прийшов у селянському одязі, через що йому як мужицькому синові негайно відвели «ослячу» задню лавку. Проте на кінець навчального року І. Франко виявився учнем з найкращою успішністю, за що був нагороджений книгою. Батько плакав від радості за успіхи свого сина. Мабуть, це була остання втіха, яку доля подарувала старому: незабаром він помер.

За день, крім своїх уроків, майбутній письменник міг виконати ще до п’яти завдань на одну тему, і були вони такі відмінні одне від одного, що вчитель не здогадувався, що це робота однієї руки. В нагороду від однолітків Іван брав тільки книжки. Ще школярем він зібрав собі невелику бібліотеку в 500 томів. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя. Хоча спочатку, мабуть як і більшість дітей, Іван читав усе поспіль, без будь-якої системи.

Книги – морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.

Часто історики літератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школі, ототожнюють письменника з героями його оповідань із шкільних літ, вважаючи, що ці оповідання мають автобіографічний характер («Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист» тощо). Сам І. Франко, відповідаючи одному із своїх біографів, зазначав, що його оповідання зі шкільних літ мають значення психологічне й літературне, а не історичне. «Ті літа, – писав І. Франко, – поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, а між моїми вчителями василіанської школи я з приємністю можу згадати молодого монаха Крушельницького, що учив нас у ІІ-й класі, о. кат. Красицького, о. ігумена Борусевича й пізнішого ігумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то є І класи, русина Чарничевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних і галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою».

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.