Kitabı oku: «Іван Мазепа», sayfa 5

Іван Мазепа був обраний гетьманом, отримав клейноди й присягнув на вірність царям і правительці. Рік потому він так і писав Голіцину: «своею мя возвел на уряд гетьманский рукою»¹⁵⁴.

Юрій Хмельницький

Величко, апологет Самойловича, з докором пише, що Мазепа став ворогом гетьмана, «добродееви своєму»¹⁵⁵. Але, кидаючи услід за ним цей докір у «зраді патрону», історики грішать проти об’єктивності. Згадаємо: Самойлович змістив Многогрішного, якого заслали в Сибір. Многогрішний, спокусившись булавою з рук російських, зрадив Дорошенка (тут уже факт «зради» безперечний). А як бути з усіма іншими українськими гетьманами? Дорошенко – Опара, Юрій Хмельницький – Іван Виговський і так далі й таке інше. Боротьба за владу, що стала звичайною в Гетьманщині. У 1687 році Мазепа був винен тільки в одному: він знав і не попередив. Але, по-перше, як і більшість старшин, він цілком щиро вважав усунення справедливим. А по-друге, що б змінилося, попередь він гетьмана? Йти проти Голіцина з його стотисячним військом було неможливо. Тікати – в умовах тієї ворожої старшини, що оточувала Самойловича – не можна.

Поза сумнівом, як людина глибоко релігійна, Мазепа не міг згодом не мучитися цим епізодом. Наслідком його роздумів стала, зокрема, поема «Ей Іване, поповичу гетьмане»¹⁵⁶. У ній він докоряв колишньому гетьману за неповагу «в войску волности и всѣм станом (сословиям – Т. Т.-Я.) належитой годности», за прагнення «в страхе сурово» правити, за спроби всіх посварити («жеби никто ни с ким не ѣл хлѣба»).

У 1693 році Мазепа знову подумки повернувся до повалення Самойловича і, немов виправдовуючись, говорив Вініусу, що хоча він разом із старшиною «били челом» – то лише домагаючись відставки гетьмана. А «чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в ссылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего челобитья, ни прошения… не бывало»¹⁵⁷. Підписуючи чолобитну, Мазепа міг мати на увазі долю Дорошенка, тобто дійсно вважати, що Самойлович за минулі заслуги отримає «почесне заслання».

Що стосується моральної сторони прийняття булави, то якби Мазепа відмовився піти назустріч недвозначно висловленій волі Голіцина, він поплатився б кар’єрою або головою. Але цього мало. Його місце тут же зайняв би Кочубей (до речі, теж облагодіяний Самойловичем) або хто-небудь ще. Черга із старшин, що претендували на булаву, була довгою.

Доля Самойловича насправді була вирішена ще тоді, коли він уперше виступив проти Голіцина. І Мазепа назавжди засвоїв цей урок: як небезпечно відкрито висловлювати свою думку сильним світу цього.

Мазепа заплатив за булаву. Я маю на увазі не ті «тридцять серебрянників», про які вже згадувалося. Він прийняв булаву на умовах уже укладених старшиною Коломацьких статей, які робили гетьмана, по суті, маріонетковим правителем. Саме цей документ є найяскравішою ілюстрацією голіцинської політики по відношенню до України.

Традиційні посилання на «статті Богдана Хмельницького» в Коломацькому документі виглядають як насмішка над тим часом, коли Гетьманщина знаходилася під номінальним контролем Москви. Голіцин замахнувся навіть на основу козацької демократії: тепер «утікачів» слід було видавати російській владі. Самого гетьмана теж не можна було обирати і знімати без царського указу. Але що було корінною відмінністю Коломацьких статей від усіх попередніх, це те, що вони перетворювали гетьмана на абсолютно безпорадну фігуру. Йому заборонялося «переменять генеральную старшину», тобто, по суті, він був не вільний вибирати собі основних помічників (читач, який коли-небудь мав справу з кадровим питанням, повинен тут поспівчувати Івану Степановичу). Старшині і козакам прямо наказувалося «проведывать и писать великим государям» на випадок якщо гетьмани стануть «чинити какие ссорі», тобто встановлювалася і заохочувалася система доносів на гетьмана. До того ж, згідно з Коломацькими статтями, при гетьманові в Батурині, нібито «для охранения и целости», повинен був знаходитися Московський стрілецький полк. І, нарешті, Голіцин вирішив відмінити систему «оренд», введену Самойловичем у 1678 р. Відповідно до неї винокуріння, шинкарства, а також дігтярна і тютюнова торгівля, і млини віддавалися на відкуп орендарям¹⁵⁸, які давали гетьманській казні величезні прибутки¹⁵⁹. На ці гроші, зокрема, утримувалися найбоєздатніші наймані охотницькі полки.

На довершення усіх цих реформ князь Василь декларував в Коломацьких статтях початок процесу «русифікації» (у дусі декларацій Катерини II в 60-ті роки XVIII століття). Гетьманові пропонувалося «народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять», при цьому слід було не допускати «голосов таких», що Україна є Гетьманщиною, а не просто частиною «Их Царского Пресветлого Величества Самодержавной Державы». У цьому положенні статей уперше явно оголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область на звичайних правах, що входить до складу Російської держави.

Титульна сторінка Коломацьких статей.

25 липня 1687 року

Єдине, чого досягла старшина, це гарантій військового захисту. Факт цей вирішальний для розуміння трагічних подій фіналу гетьманства Мазепи, а тому слід його особливо підкреслити. У статтях говорилося, що в разі наступу на Україну ворожих або Задніпровских військ, царі повинні були посилати на допомогу «скорые посылки». Особливо підкреслювалося: «и не так как прежде сего бывало, что войско Запорожское писало, прося себе о скорых посылках», а вороги тим часом Україну «до последней пагуби привели и изнищали». Це прохання було повністю задоволене і обіцяно «войско Запорожское и Малороссийской народ держать в милости своей государской и от неприятеля во всякой обороне».

Зрозуміло, стаючи гетьманом тоді, на Коломаці, Мазепа не мав можливості змінити статті. Він міг не прийняти булаву. Або прийняти, а потім домагатися інших умов. Надалі. Мазепа вибрав друге.

Голіцин, добившись у Коломацьких статтях таких досягнень, не позбавив себе і щедрої нагороди. У відповідь на прохання гетьмана і старшини передати майно Самойловичів у військовий скарб, князь Василь вирішив віддати тільки половину, а другу забрав у царську казну. Враховуючи, що йшлося про мільйони (!) (ми ще детально говоритимемо про скарби Самойловича і їх роль у долі Мазепи), можна не сумніватися, що значна частина «царської долі» потрапила в руки фаворита. Тут також можна згадати свідоцтво І. Желябузького, що, коли з нагоди Вічного миру було видано з царської казни 200 000 рублів польським послам, цю суму «князь Василь Васильович Голіцин з тими польськими послами розділив навпіл»¹⁶⁰. Швидше за все аналогічна доля спіткала й гроші Самойловича. Невіль так і писав, що при конфіскації майна Голіцина було знайдено «100 000 червінців у скрині», як вважали, узятих «з майна гетьмана Івана Самойловича»¹⁶¹. Під час «Бендерської комісії»¹⁶² 1709 року старшина теж писала, що Голіцину до Москви передали багато майна Самойловича.

Що стосується легенди про «хабар», даний Голіцину, згідно з якою Мазепа нібито став гетьманом, то серйозно про це можуть говорити лише ті, хто не знає реалій двору Софії Олексіївни. Всемогутній коханець-фаворит, що походив з древнього і багатого князівського роду, думав про те, як зробити свою царівну самодержавною царицею. Абсолютна влада і політика цікавили Голіцина. Він зовсім не був Меншиковим, що не соромився красти на кожному кроці дрібниці. Так що легенда Костомарова про приношення Мазепи в десять тисяч рублів, виглядає просто смішно. Дрібний, буденний подарунок, без якого не існувало Московське царство. Але ніяк не плата за гетьманство. Численні й щедріші «подношения» Мазепа потім робитиме й іншим російським сановникам, включаючи Меншикова і Шереметєва¹⁶³. Це було звичайним явищем того часу. Голіцин у 1687 р. був настільки упевнений у своїх силах і настільки захоплений своїми династичними планами, що йому і в голову не приходило радитися. Він вибрав того, що здавався йому відповідним кандидатом і зробив його гетьманом. За це він чекав не хабаря, а покірності.

Прийнявши булаву, Мазепа приніс свою знамениту клятву «перед святим Евангилием»: бути у царської величності «в вечном подданстве верно и постоянно польскому королю и султану турецкому и хану крімскому не изменит»¹⁶⁴. Дивне формулювання. Зазначимо на майбутнє, що договір зі шведським королем вона не передбачала.

У результаті зусиль Голіцина Мазепа виявився правителем, позбавленим прибутків, оточеним внутрішніми шпигунами і до того ж контрольованим російськими військами. Його спроби отримати дозвіл приймати «присільніе листі от окрестніх государей» зустріла категоричну відмову. Адже уряд Софії постійно користуватиметься відомостями гетьманських «шпигунів» в сусідніх країнах, що, по суті, порушувало статті й створювало прецедент для розправи, якби таке бажання виникло. Прямо на раді Голіцин наказав Мазепі повідомляти про всі справи (окрім «не подлинніх и мелких»)¹⁶⁵, не приховуючи своїх намірів повністю контролювати кожен крок гетьмана і всю ситуацію в Україні.

Виникає питання: як оцінити те, що Мазепа прийняв гетьманство в таких умовах? Прагненням до влади за всяку ціну? Чи вірив він у те, що зможе зробити для своєї країни більше, ніж хто-небудь інший? Чи сподівався він із часом змінити статті або хоча б добитися їх «заморожування»? Або не думав про майбутнє, а просто використав шанс, що випав на його долю? Честолюбство, кар’єризм, безпринципність. Нехай ці камені кидають ті, хто вважає себе безгрішним. Мало хто відмовився б від булави, якби опинився на місці Мазепи. І нехай назвуть хоч би одного правителя України, який би зробив для своєї країни стільки, скільки зробив за своє гетьманство Мазепа. Усупереч усім і всьому. І передусім усупереч Голіцину і умовам Коломацьких статей.

Розділ 4
Початок гетьманства: Мазепа і Голіцин

Мрія Мазепи здійснилася. У сорок вісім років він став гетьманом «війська запорізького обох сторін Дніпра». Правда, було дуже багато «але». На іншому боці Дніпра за умовами Вічного миру йому підкорявся тільки Київ. Влада його, зусиллями Голіцина, була вкрай урізаною, його оточувала чужа йому лівобережна старшина, озлоблена тим, що якийсь прибулець запанував над ними в обхід їхніх власних планів.

Узагалі обрання Мазепи сталося абсолютно несподівано для багатьох під тиском Голіцина і в обхід сильніших претендентів (включаючи генерального писаря В. Кочубея). Явно не на такий результат розраховували старшини, подаючи свій донос на Самойловича. Вони повинні були ненавидіти цього пройдисвіта, що буквально викрав у них з рук булаву. Або сподіватися, що Мазепа буде фігурою «прохідною», тимчасовою, яку замінять при першій слушній нагоді. Адже Коломацькі статті давали великий простір для такої «слушної нагоди».

І ось у цих складних умовах, коли, здавалося, все було проти нього, Мазепа проявив себе як талановитий державний діяч і політик, стриманий, обережний і неквапливий, як майстер політичного компромісу. Нікому не перечив, послужливо і запопадливо поводячись із ворогами й однодумцями, він умів наполягти на своєму, поволі, але рішуче здійснюючи свої плани.

З роками, проведеними при владі, приходило почуття свідомості власної гідності й значущості. Від усієї фігури гетьмана, незважаючи на середній зріст, віяло силою і владністю. Його важкий, пронизливий погляд мало хто витримував.

Попри те, що в 1709 році за наказом Петра все, що було пов’язано з Мазепою, включаючи його портрети, знищувалося, історія донесла до нас зображення гетьмана й описи його сучасниками. Це була людина середнього, швидше невисокого зросту, що особливо впадав у вічі на тлі рославих козаків. Зате він до кінця своїх днів зберіг струнку і сильну фігуру, позбавлену такого властивого козацькій старшині животика (згадаємо, наприклад, важкого й обрезклого Кочубея). Аж до самої смерті гетьман скакав верхи, захоплюючи оточення своїм умінням, тоді як більшість його однолітків пересувалися у візках¹⁶⁶. Деякий час Мазепа носив невелику, шляхецьку бороду, але потім, коли почалася кампанія Петра по бородогоління, він змінив її в 1700 році на довгі вуса¹⁶⁷. Мазепа зовсім не був красенем (хоча Балюз і називає його таким в молодості). Але яскравий інтелект, що випромінював, розумні й пронизливі очі, природна грація притягували і зачаровували людей. Що вже говорити про більш ранні роки, якщо навіть у 1708 році шведи, наче змовившись, писали у своїх щоденниках, що Мазепа «дуже захоплює своїми жестами», «наші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації… величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елеганція»¹⁶⁸.

Він був дуже закритою людиною. Це поширена фраза, яку повторювали багато сучасників з оточення Мазепи. Роки вивчення біографії гетьмана переконують, які повну міру його закритості навряд чи усвідомлювали навіть люди, що близько його знали. Жан Балюз, що так прагнув розкрити таємні думки Мазепи і залишив яскравий опис гетьмана та його двору, не міг і уявити, що за підсумками його візиту той склав детальне і украй негативне повідомлення Петру, зневажливо висміюючи француза й розкриваючи його справжні плани¹⁶⁹.

Мазепа не був звичайним правителем, який, досягнувши влади, бездумно й фанатично тримається за неї всіма силами, витрачаючи зусилля лише на внутрішню боротьбу й страшенно боячись суперників. Ведучи складну політичну гру, він зберігав свій внутрішній світ, повний захоплень і глибокого сенсу. Особисті речі (рахівниця і торбан), що збереглися, вірші, написані не для офіціозу чи на замовлення, але для себе, «в стіл», відкривають Мазепу як людину, занурену наодинці з собою в глибокі роздуми, зокрема про високі, філософські предмети, що любила грати на музичних інструментах та перечитувати античних авторів. Із власної волі й веління душі Мазепа відвідував учені диспути в київській академії, вів бесіди латиною зі студентами, не пропускав нові постановки в театрі. Любив і вмів займатися господарством і фінансовими проблемами. Він умів зупинитися і замислитися, подивитися на події з боку. Майже з перших років гетьманства він створював милий йому світ українського бароко. І як справжня річ у собі лише дуже рідко, в хвилину слабкості або крайнього роздратування, вихлюпував на оточення справжні емоції, які ним оволодівали.

Цією яскравою й багатосторонньою особою керували, безумовно, честолюбство й упевненість у власних силах. Без цих якостей політичними лідерами не стають. Але дуже небагато, досягаючи вершини влади, здатні, як і раніше, замислюватися про високі матерії й порівнювати з ними власні кроки. Діючи за тільки йому відомим планом, керований таємними думками й бажаннями, не ділячись ними ні з ким, а якщо й ділячись – то частіше всього лише частково або умисно дезінформуючи оточення, Мазепа був загадкою для сучасників і залишається складною фігурою для істориків.

Саме входження у владу гетьмана виявилося нелегким. Україною прокотилася хвиля бунтів. Ще відразу після усунення Самойловича багато козаків розійшлися з табору й стали розбурхувати людей. Почалися розправи над орендарями, їх грабували і вбивали¹⁷⁰. Будинки багатьох полковників теж були розграбовані за їх відсутності¹⁷¹. Частина старшини опинилося в опозиції, не погоджувалися зі зміщенням гетьмана. Іноземці повідомляли, що велика частина України не визнала Мазепу¹⁷². Він був навіть вимушений просити в Голіцина 4000 російських солдатів, які супроводжували його до Батурина¹⁷³. Син Самойловича Григорій разом з прилуцьким полковником Л. Горленком збирався шукати підтримки в Криму.

Портрет-гравюра гетьмана Війська Запорозького Івана Мазепи, надрукована вперше у німецькому виданні 1704 року. Д. Бейел.

Бунти поширювалися і серед простих козаків, як відповідь на жорстку політику гетьманської адміністрації останніх років. У Гадяцькому полку забили осавула Кияшку. Потім жертвою став сам полковник Л. Горленко і його писар: їх, побивши, кинули в піч, що горіла, і засипали землею ще живих. Усюди відбувалося побиття старшини, погрожували компанійцям і сердюкам. Усе це відбувалося в тих частинах, які не були в головному обозі, оточеному московськими військами. Залишений в Україні за наказного гетьмана Д. Апостол писав, що не в змозі утримати ситуацію. Послали за допомогою до сівського воєводи Леонтія Неплюева. Він оточив бунтівників, а старшина видала Григорія Самойловича. Син гетьмана, який ще нещодавно хвалився, що проїде по всій Україні в золотій кареті, принижено кланявся воєводі й поклав до його ніг свій полковницький пернач. Це його, проте, не врятувало, і незабаром Григорій Самойлович був страчений Неплюєвим «за зраду». Усе його майно забрав воєвода. Самого колишнього гетьмана під сильною охороною відіслали до Орла, а потім – до Сибіру.

Зауважимо, що Григорій був страчений Неплюєвим без жодного узгодження з Мазепою (ще один приклад, наскільки обмеженою була гетьманська влада). Ці події показали вирішальну роль, яку відігравали в Гетьманщині російські війська і воєводи. Показали вони й ненависть козаків до старшини, а також те, що гетьманові слід було покладатися лише на сердюків і «компанійців». Втім, Мазепі знову пощастило: внаслідок бунту природним чином відмінялися положення Коломацьких статей про «не заміну» старшини: «зрадників» слід було покарати, і Голіцин не став цьому опиратися.

Віддамо належне Мазепі, він ніколи не був прибічником крутих заходів. Важко сказати, що це було: природна обережність або християнське милосердя. Швидше за все і те й інше. Але політика Мазепи в перші роки його гетьманства – яскравий приклад стриманості.

Отримавши булаву, Іван Степанович зіткнувся з такою кількістю проблем, що важко навіть припустити, з чого він збирався почати. Ми передусім спробуємо розібратися в його фінансовому положенні. Від Самойловичів у військовий скарб надійшли величезні кошти. За підрахунками старшини, їх можна було оцінити в мільйони¹⁷⁴. Окрім маєтків та багатого господарства, було конфісковано безліч дорогоцінних речей, зброї, посуду, одягу та іншого¹⁷⁵. Саме ці скарби стали основою майбутнього фантастичного багатства Мазепи. Втім, потрібно визнати дивовижний факт: при першій же нагоді гетьман пожертвував значні суми з цих грошей опальним спадкоємцям Самойловича. Так, коли дочка останнього виходила заміж за князя Четвертинського, їй була дана тисяча імперіалів у вигляді приданого. А коли настала пора вінчатися його внучці – та отримала від Мазепи тисячу золотих, срібний посуд і коштовності. Коли потім зять Самойловича Четвертинський потрапив у татарський полон, Мазепа заплатив за нього три тисячі золотих. Нарешті, займаючись будівництвом у Києво-Печерській лаврі, Мазепа збудував там вежу з церквою в ім’я святого Івана Кущника, патрона тоді вже покійного Івана Самойловича. І мало того. Коли в присутності російських воєвод складалися описи майна сім’ї Самойловича, з’ясувалося, що пропала скриня з соболиним кунтушем. Старшина пояснила, що та скриня була віддана за наказом Івана Мазепи дружині колишнього гетьмана. Таким чином, Іван Степанович, ризикуючи прогнівити російських воєвод, віддав шубу нещасній жінці, що від’їжджала до Сибіру.

Чи було це спробою спокутувати свою провину? У будь-якому разі усі перераховані вчинки можна оцінити як дуже щедрий і благородний жест. Я б навіть сказала – людяний. Якщо Мазепа поступав так, подумки знову і знову звертаючись до подій Коломацької ради, то називати його бездушним навряд чи справедливо.

Отже, він став, нарешті, багатий. Втім, у перші роки гетьманства про багатство ще навряд чи можна говорити. Відміна оренди дуже позначилася на державному скарбі. Мазепа постійно скаржився Голіцину на нестачу грошей. «Из небольшой казны войсковой»¹⁷⁶… «у нас никаких доходов нет, а росходы непрестанніе имеем, яко же и сами вы ведаете что ныне аренды нет»¹⁷⁷. Він писав, що не може відправляти в Москву запорожців (які постійно приїжджали в гетьманську столицю, щоб звідти їх послали до царя за нагородами), оскільки від цього «до конца скарбец войсковой истощитца»¹⁷⁸. Ймовірно, в цих скаргах не без долі лукавства, позаяк добро Самойловича складало величезний капітал. Але Мазепа був занадто добрим господарем, щоб не знати: гроші мають властивість швидко закінчуватися. А раз прибутків – катма, то й витрати слід було всіляко обмежити.

Михай ло Миклашевський .

Невідомий художник. 1706 р.

Утім, це ніяк не відбивалося на тих щедрих нагородах, які він роздавав старшині. Ледве ставши гетьманом, Мазепа просить дати царську жалувану грамоту на два села Кочубею¹⁷⁹, потім йому ж – на млин¹⁸⁰. Такі ж царські жалувані грамоти стараннями Мазепи отримав генеральний осавул М. Миклашевський¹⁸¹, а потім генеральний хорунжий І. Ломиковський¹⁸², ряд військових товаришів та інші старшини. Жан Балюз згодом писав, що Мазепа підкорив свою старшину «розкішними прийомами у своїй резиденції»¹⁸³.

Ще одним напрямом гетьманських щедрот були монастирі. Десятками обчислюються універсали Мазепи, що підтверджують старі пожалування й нові. Київський Братський, київський Миколо-Пустинський, лубенський Мгарський, київський Золотоверхо-Михайлівський, київський Видубицький, Троїцький Кирилівський, київський Фролівський, київський Межигірський – це тільки частина монастирів, облагодіяних Мазепою в цей період. На його прохання вони отримують і царські жалувані грамоти.

Величко згадує, що у Мазепи були традиційні «воскресные обеды». Важко сказати, на якому етапі свого гетьманства Іван Степанович ввів цю традицію, але, безумовно, він з перших днів прагнув всіляко задобрити старшину.

Серед монастирів, що користувалися заступництвом Мазепи, безумовно, був і Вознесенський дівочий монастир, ігуменею якого була його мати Марія Магдалина. Пожалування матері – це єдина ознака в голіцинський період використання своєї влади в особистих цілях. Утім, навряд чи можна розглядати як особисту користь пожалування монастиреві, навіть якщо враховувати, що ігуменею там була його мати.

Узагалі, як вже говорилося вище, Марія Магдалина була жінкою чудовою. Користуючись заступництвом свого сина, вона, окрім ігуменства Вознесенським київським монастирем, поширює свій вплив на глухівский Преображенський¹⁸⁴, отримує право посилати черниць в Москву «за милостинею» (при цьому їм царський уряд надавав підводи й поденну платню)¹⁸⁵. Її рішучість, енергія й цілеспрямованість були рисами, успадкованими від неї Мазепою. Магдалина, безумовно, пишалася своїм сином-гетьманом, поза сумнівом, мала на нього значний вплив, а Іван до самої її смерті залишався відданим і дбайливим сином. При цьому Марія Магдалина дбайливо посилала своєму любому синові-гетьманові свіжі овочі з власного монастирського городу¹⁸⁶.

Вознесенський монастир (Печерськ)

Як ми вже говорили вище, вплив матері простежується в тісному зв’язку Мазепи з українським православ’ям. Хоча всі попередні гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, теж жертвували пожалування монастирям, але Іван Степанович робив це вже на іншому якісному (і кількісному) рівні.

Недоброзичливці можуть оцінити ці щедрі пожертвування виключно як «замолювання гріхів». Проте факти свідчать, що вже в цей період Мазепа стає покровителем українського православ’я. У січні 1688 року він домагається від Голіцина підтвердження прав Києво-Печерської лаври на друкарню¹⁸⁷, а вже в квітні посилає князеві нову книгу, надруковану там, – «Венец Христов»¹⁸⁸. Цю ж книгу Мазепа представив і царям¹⁸⁹. Він вступається за архімандрита Ясинського, що не догодив Голіцину¹⁹⁰.

Зусиллями Мазепи Голіцину представили «Житія святих», написані ігуменом батуринського монастиря Дмитром – майбутнім святим Димитрієм Ростовським (Туптало)¹⁹¹. Мазепа дуже турбувався про сприятливий для Дмитра результат і писав з нагадуваннями про нього Голіцину навіть з походу на Самару.

Патріарх Московський Іоаким (1620—1690).

Невід. худ. XVII ст.

Архімандрит Інокентій

(Гізель). Невідомий художник. XVII cт.

Але справа ця складалася дуже непросто. Супротивником виявився сам патріарх московський Іоаким. Це була людина фанатична, мстива і жорстока, він «не терпів ніякого прояву вільнодумства, з підозрою ставився до будь-якого незалежного судження»¹⁹². Саме за його розпорядженням спалили в пустозерському острозі протопоп Авакум і його товариші¹⁹³. Покінчивши з Никоном, Іоаким розпочинає боротьбу з усіма «новшествами» в православ’ї. Жорстока боротьба розгортається з його ідейними супротивниками, передусім із Сильвестром Медведєвим, про що ми ще говоритимемо нижче. Українське православ’я теж здавалося Іоакиму неканонічним. З його подання на соборі в січні 1690 р. практично всі українські богословські книги оголосили єретичними – починаючи від Катехізису Петра Могили (майбутнього святого) і включаючи тексти Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Сильвестра Косова, Іоанникія Галятовського і т. ін.¹⁹⁴. Іоаким відмовився благословити видання «Житія святих» через побоювання, «дабы чего в тех книгах не было противного церкви». Мало того, він посилає архімандритові Києво-Печерської лаври Варлааму Ясинському, де друкувалися ці книги, лист з доганою за видання книг без попереднього дозволу¹⁹⁵. Ясинський був ображений і засмучений¹⁹⁶. Він звернувся по допомогу і пораду до Мазепи, який знову використав увесь свій вплив на Голіцина, щоб цей почин успішно завершився.

Поступово стаючи покровителем просвіти, Мазепа розбирався і з іншими внутрішніми проблемами. Головною для нього залишалися запорожці. Ми вже зазначали, що Мазепа мав усі підстави їх, м’яко кажучи, не любити. У листах до Москви він не приховує свого ставлення до вільної Січі: «…вони, запорожці, в своїх промовах завжди багатослівні й непостійні»¹⁹⁷.

Іоаникій Галятовський.

Невідомий художник. XVIII чи XIX cт.

Варлаам Ясинський

Потрібно тут нагадати, що тільки після Вічного миру Запорожжя потрапило під юрисдикцію московського царя. Вільне рицарство абсолютно не освоїлося з цією новою ситуацією, а точніше – трактувало її по-своєму. За роки Руїни в запорожців затвердилася практика постійної зміни політичних орієнтацій. У цьому ж ключі вони продовжували діяти й тепер. Політика Мазепи, що прагнув навести порядок у своїх володіннях, їх абсолютно не влаштовувала. Запорожці постійно вимагали від царя, в особі гетьмана, грошей за свою «службу», крім того, при кожній слушній і незручній нагоді бажали особисто їхати в Москву, де сподівалися отримати додаткові нагороди. Щоб не сваритися із запорожцями відкрито, Мазепа був вимушений видавати тим, хто приїжджав гроші¹⁹⁸, посилаючи їх до царя. Крім того, він відправляв їм «хлібні запаси», причому запорожці, за його словами, навіть не бажали самі їх забирати, а вимагали, щоб підводи доставлялися в Запорожжя¹⁹⁹. Мазепа часто скаржився, що запорожці писали йому «зело непотребные слова и выговоры свои…»²⁰⁰.

Узагалі гетьман не довіряв Низовому війську і, як підтвердив час, був у цьому абсолютно правий. Показово, що вже в березні 1688 року, коли запорожці запитували його, як здійснюватиметься похід на Крим, Мазепа «ничего до них запорожців на те не відписав»²⁰¹.

Новобогородицька фортеця.

Кін. XVII – поч. XVIII ст.

Реконструкція Олександра Харлана

Виконуючи рішення Коломацьких статей, Іван Степанович приступив до будівництва порубіжної фортеці, яка повинна була служити перешкодою татарським набігам, базою для майбутніх Кримських походів, а також – форпостом проти запорожців. Із завданням Мазепа впорався блискуче, уперше проявивши свої здібності військового стратега. 14 червня 1688 року він із загоном вийшов з Батурина і прийшов на річку Самару, де вибрав зручне місце – за 5 верст від Дніпра, «с доступом кораблей, запасом дров и трав». Тут була закладена Новобогородицька фортеця, що є нині в межах сучасного міста Дніпро. Проект був виконав голандський інженер полковник Вазаль. Це будівництво запорожці небезпідставно оцінили як образу і «збиток»²⁰². Будівництво йшло повним ходом. Сам гетьман залишався в «таборі під Самарою». У кінці липня він уже докладав, що «в первых числех августа та крепость станет в своем совершенстве»²⁰³.

Запорожці не відразу повністю усвідомили всю загрозу своїй «вольності», що походила від нової фортеці. Упродовж літа вони тільки ремствували, а в вересні вже «в безумии своем кричали» на воєводу Г. І. Косагова через будівництво міста²⁰⁴. Мазепа не без зловтіхи писав: «…учинив к Самаре поспешение прилежнім поспехом тот город сделали что запорожці и осмотретца не могли». Тепер Новобогородицьке місто вже досягло своєї досконалості²⁰⁵. У жовтні за докладно розробленим Мазепою планом компанійський полковник І. Новицький здійснив вдалий похід на Очаків²⁰⁶.

Досить цікаво відзначити, що Голіцин не нагородив Мазепу за ці успішні й своєчасні дії. Або він вважав їх простим виконанням своїх обов’язків, або хотів усі заслуги на південному фронті приписати виключно собі.

Однак протистояння гетьмана із запорожцями тривало і поглиблювалося. Показовим є факт, що коли підготували донос на гетьмана, донощики збиралися, якщо їх не нагородять у Москві, йти до Запорожжя, де «за теж басни сорные» розраховували від отамана кошового і від Війська Низового отримати «особную милость»²⁰⁷. Невдоволені політикою гетьмана запорожці звинувачували його в усіх смертних гріхах, зокрема, ніби їм не були віддані всі гроші, що їм належали.

Ситуація загострилася напередодні підготовки нового Кримського походу. Мазепа побоювався з боку запорожців якого-небудь «шкідництва» і не вважав, що вони зможуть надати допомогу в поході²⁰⁸. Напередодні виступу їм були вислані до Дикого Поля сотники для підпалу сухих трав. Запорожці їх перехопили, палити траву не дали, а сотників «узяли за караул»²⁰⁹. Мазепа із цього приводу писав Голіцину: «Запорожских казаков безумству дивлюся», що вони монаршу милість і його дружбу забули, посланцям його в їх справі чинили перешкоди, і «хульные многие слова говорили»²¹⁰. Посланця гетьмана на Запорожжі зустріли недружньо, він вислухав багато (за виразом Мазепи) «враки, и плутовские слова», а на раді запорожці взагалі ухвалили помиритися з татарами²¹¹. У своїх листах до Мазепи вони в’їдливо запитували, чи збираються йти війська на війну або «для будови міст», натякаючи на спорудження Новобогородицької фортеці, що применшувала їх «вольності». Мазепа відповідав на це, що такими «сорными словами «…вам… уши набивают какие-то легкомысленные и неспокойные головы²¹². Його дещо упереджене ставлення до запорожців повністю виправдалося. В середині липня 1689 року Мазепа повідомляв Голіцину, що в Січ прибув від хана якийсь ага, після чого запорожці й татари взаємно присягнули про перемир’я²¹³. Не чекаючи указу (це було дуже ризиковано, знаючи характер князя Василя), гетьман розіслав універсали, щоб запорожців не пускали в міста, так само як і з міст на Запорожжя нікого не пропускали²¹⁴, тобто блокує Січ. Уряд Софії в умовах провалу походу був украй роздратований поведінкою запорожців, і Мазепі надіслали указ під страхом страти нікого не пускати й не випускати із Запорожжя²¹⁵, який, по суті, підтвердив його дії.