Kitabı oku: «Фінансист», sayfa 6
Тепер усе змінилося. Молодий Ковпервуд не дуже-то цікавився родичами Ліліан, а ті, зі свого боку, віддалилися від неї через з їх точки зору неналежний шлюб. Сім’я Френка і раніше була пов’язана з ним тісними узами теплих родинних почуттів і загальним прагненням до благополуччя, але найголовніше – він зумів завоювати прихильність кількох справді поважних осіб. Френк запрошував до себе в гості (зовсім не для обговорення справ, бо це було б не в його дусі) банкірів, заможних людей, які вкладали гроші в різні підприємства, і клієнтів – теперішніх і майбутніх. На берегах річок Скуїлкіл, Віссахікон і в багатьох інших місцях розташовувалися заміські ресторани, куди приємно було навідатися недільного дня. Френк і Ліліан часто їздили до вдови Сенеки Девіса, до судді Кітчена, відвідували знайомого юриста Ендрю Шарплеса, Гарпера Стеджера, особистого повіреного Френка, і багатьох інших. Ковпервуд володів даром привітного і невимушеного спілкування. Ніхто з тих, що знали його (хоч чоловік чи жінка), не підозрювали всієї глибини його натури. Френк завжди і повсякчас думав, але це не заважало йому насолоджуватися життям.
Одним з його найбільш ранніх і найбільш щирих захоплень був живопис. Він палко любив природу, але, сам не знаючи чому, вважав, що найкраще вона пізнається на полотні художника (так само як через інших краще усвідомлюється сенс законів і політичних подій). Ліліан була до живопису більше ніж байдужою, але супроводжувала чоловіка на всіх виставках, не перестаючи нишком думати, що Френк усе-таки – не без дивацтв. Кохаючи її, він намагався пробудити в ній цікавість до інтелектуальних насолод, але місіс Ковпервуд, хоча і вдавала, ніби живопис цікавить її, насправді була до нього байдужа і холодна: мабуть, ця царина залишалася для неї просто недоступною.
Діти забирали більшу частину її часу. Ковпервуда, однак, це анітрохи не засмучувало. Він вважав чудовою і надзвичайно гідною таку материнську прихильність. Разом з тим йому подобалися в Ліліан її флегматичність, мимовільна посмішка і навіть її байдужість до всього на світі (втім, удавана, що пояснювалося насамперед її умиротворенням і забезпеченістю).
Якими все-таки різними людьми вони були! Своє друге заміжжя вона сприйняла точнісінько так, як і перше. Для неї це було вагомою подією, що виключала будь-яку можливість усіляких вагань у думках і почуттях. Що ж до Френка, то він крутився в галасливому світі, який (принаймні у фінансовому відношенні) весь складався зі змін, раптових і вражаючих перипетій. Френк почав іноді придивлятися до дружини – не дуже прискіпливо, бо він любив її, але намагаючись правильно оцінити її єство. Він знав Ліліан уже більше п’яти років. Але що, власне, він знав про неї? Юнацький запал перших років їхнього спільного життя змушував його багато на що закривати очі, але тепер, коли вона вже беззастережно належала йому…
На ті часи повільно насувалася і нарешті була оголошена війна між Північчю і Півднем, яка викликала таке збурення настроїв, що всі, здавалося, були поглинуті тільки цим. Спочатку творилося щось неймовірне. Потім почалися мітинги, багатолюдні і бурхливі; вуличні заворушення; інцидент з останками Джона Брауна8; прибуття Лінкольна, цього великого народного трибуна, до Філадельфії, проїздом зі Спрингфілда (штат Іллінойс) в Вашингтон, де він мав принести присягу і вступити на посаду президента; битва при Булл-Рені, битва при Віксбергу; битва при Геттісбергу і так далі, і так далі. Ковпервуд був на той час двадцятип’ятилітнім молодим чоловіком, холоднокровним і цілеспрямованим. Він вважав, що пропаганда проти рабства з точки зору людської моралі може бути цілком обґрунтованою, навіть безсумнівно, але для комерції – украй небезпечною. Він бажав перемоги Півночі, але знав, що і він, та й інші фінансисти, можуть опинитися у великій скруті. Сам він не мав бажання воювати – безглузде заняття для людини з яскраво вираженою індивідуальністю. Нехай воюють інші. Зрештою, на світі досить бідаків, простаків і недоумків, готових підставити свої груди під кулі: вони тільки й годяться на те, аби ними командували і посилали їх на смерть. Щодо нього, то своє життя він вважав недоторканним і цілковито присвяченим родині та діловим інтересам. Він пам’ятав, як одного разу, в годину, коли робітники йдуть додому з роботи, по одній з вуличок хвацько промарширував невеликий загін вербувальників у синіх мундирах. Барабанний бій, прапор Сполучених Штатів – все це, звичайно, мало одну мету: зрушити уяву й душу досі байдужого або невпевненого громадянина, наелектризувати його так, щоб він втратив почуття міри і самозбереження і, пам’ятаючи лише про те, що він потрібен країні, забув про все – про дружину, батьків, дім і дітей, і приєднався б до загону. Френк побачив, як якийсь робітник, який ішов, злегка помахуючи обіднім казанком і, мабуть, аж ніяк не думав про такий фінал свого трудового дня, раптом зупинився і почав прислухатися до тупоту загону, що наближався. А коли солдати порівнялися з ним, зачекав трохи, провів їхні ряди нерішучим і здивованим поглядом і раптом, прилаштувавшись до хвоста, з урочистим виразом на обличчі пішов до вербувального пункту. Що захопило того трудягу? – запитував себе Френк. Чому він так легко підкорився чужій волі? Адже він не збирався йти на війну. На його обличчі ще лишалися сліди мазуту і кіптяви; це був молодий чоловік років двадцяти п’яти, з вигляду – ливарник чи слюсар. Френк дивився услід маленькому загону доти, поки той не зник за рогом вулиці.
Яким дивним є це раптове пробудження войовничого духу! Френку здавалося, що люди нічого не хотіли чути, окрім барабанів і труб, нічого не хотіли бачити, крім тисяч солдатів, які йшли на фронт із холодною сталлю рушниць на плечах, нічим іншим не цікавилися, крім війни і військових новин. Безсумнівно, це було хвилююче відчуття, навіть величне, але ризиковане для тих, хто його відчував. Воно кликало до самопожертви, а Френк цього не розумів. Якщо він піде на війну, його можуть убити, а тоді – яка користь від його піднесених почуттів? Ні, краще він буде наживати статки і займатися справами політичними, громадськими, фінансовими. Бідолашний дурень, що пішов за вербувальним загоном (ні, не дурень, він не називатиме його так!). Просто розгублений бідолаха-трудівник, нехай зглянеться над ним небо! Нехай зглянеться небо над ними усіма! Воістину, вони не відають, що чинять!
Якось йому довелося бачити Лінкольна. Цей довготелесий, з незграбною ходою, кістлявий, на вигляд простакуватий чоловік справив на Френка незабутнє враження. Стояв холодний і непогожий лютневий ранок; видатний президент воєнної епохи щойно закінчив своє урочисте звернення до народу, в якому він говорив, що єднальні узи між штатами можуть бути натягнуті до межі, але вони не повинні бути розірвані. Коли він виходив з Палацу Незалежності9, уславленої будівлі, де зародилася американська свобода, його обличчя було сумним і задумливо-спокійним. Ковпервуд не зводив очей з президента, поки той виходив з під’їзду, оточений штабними офіцерами, представниками місцевої влади, детективами і цікавим, співчутливо налаштованим натовпом. Уважно вдивляючись в незвичайні, грубо викарбувані риси Лінкольна, він переймався усвідомленням дивовижної чистоти і внутрішньої величі цієї особистості.
«Оце справжня людина! – казав собі Френк. – Яка незвичайна натура!» Кожен жест президента вражав його. Дивлячись, як Лінкольн сідає в екіпаж, він думав: «Так от який, цей нищитель підвалин, цей колишній провінційний адвокат! Ну що ж, у критичний період доля обрала найдостойнішого».
Образ Лінкольна ще довго стояв перед очима Френка, і згодом його думки неодноразово поверталися до цієї виняткової людини. Він був переконаний, що йому пощастило бачити одного зі справді величних світу цього. Війна і державна діяльність не цікавили Френка, але він знав, як важливо часом і те, й інше.
11
Під час війни і після того, як стало очевидно, що війна ця надовго, Ковпервуду випала нагода проявити свої здібності фінансиста у справді масштабній справі. Вся країна, штат, місто відчували в цей період гостру потребу в грошах. У липні 1861 року Конгрес затвердив випуск внутрішньої позики на п’ятдесят мільйонів доларів у вигляді облігацій, що підлягають погашенню протягом двадцяти років і принесуть власникам до семи відсотків річних. Штат, у свою чергу, приблизно на тих же умовах санкціонував випуск позики на три мільйони. Реалізацію першої позики проводили бостонські, нью-йоркські і філадельфійські фінансисти, другої – лише філадельфійські. Ковпервуд не брав у цьому участі. Він був ще недостатньо знаний. В газетах він читав про засідання, на яких фінансові верховоди, знайомі йому особисто або тільки з імені, «обговорювали найбільш доцільні заходи щодо надання допомоги країні або штату». Френка вони не запрошували. Між тим, він усією душею жадав бути серед них. Він уже тоді зрозумів, що для успіху справи часто буває достатньо одного слова багатої людини, не треба ні грошей, ані гарантій, ні конкретного забезпечення – нічого, лише її слово. Якщо ходили чутки, що за лаштунками якої-небудь справи ховаються «Дрексел і Ко», «Джей Кук і Ко» або «Гулд і Фіск», – вона вже вважалася надійною! Джей Кук, молодий філадельфієць, провів чудову операцію: він узяв на себе, в компанії з Дрекселем, реалізацію випущеної штатом позики і розпродав її за номіналом. На загальну думку, позика могла бути розповсюджена лише за ціною дев’яносто доларів за сто. Кук з цією думкою не погодився. Він вважав, що гордість за свій штат і патріотизм громадян допоможуть реалізації позики серед дрібних банків і приватних осіб, тож сума підписки перекриє (можливо, навіть із надлишком) суму випуску. Наступні події підтвердили правильність розрахунків Кука, і це зміцнило його ділову репутацію. Ковпервуду дуже хотілося зробити щось подібне, але він був досить практичний, щоб не відчувати заздрощів до Кука, – він завжди виходив з фактів і реальних можливостей.
Його час настав за півроку, коли з’ясувалося, що Пенсильванії знадобиться значно більше грошей. Солдатів, виставлених штатом за розкладкою, потрібно було одягати й утримувати. Крім того, необхідно було провести низку оборонних заходів, а до того ж ще й поповнити скарбницю. Законодавчі збори після довгих обговорень нарешті дозволили випуск внутрішньої позики на суму у двадцять три мільйони доларів. У фінансових колах жваво обговорювалося питання про те, кому буде доручено реалізацію позики, – першими називали компанії Дрекселя і Джея Кука.
Ковпервуд багато думав про це. Якби йому вдалось домогтися повноважень на реалізацію частини цієї величезної позики (навряд чи він був би в змозі взяти її на себе повністю – у нього ще не було достатньо зв’язків) – він значно підвищив би свою репутацію біржового маклера, і водночас у нього очистилося б чимало грошей. Яку ж суму він може взяти на себе? От у чому питання. Хто стане купувати у нього облігації? Батьківський банк? Цілком імовірно. «Вотермен і Ко»? На обмежену суму. Суддя Кітчен? Незначну частину. Компанія «Мілс-Девід»? Так. Він став перебирати в пам’яті підприємства і приватних осіб, які з тих чи інших міркувань (з мотивів особистої дружби, в силу поступливого характеру, вдячності за послуги в минулому і так далі) підписалися б через нього на якусь кількість цих семивідсоткових облігацій. Френк підсумував свої можливості і виявив, що після певної попередньої «обробки» він, з усією ймовірністю, міг би розмістити облігації на один мільйон доларів, якби впливові політичні діячі Філадельфії посприяли у наданні йому цієї частки позики.
Найбільші надії Френк покладав на такого собі Едварда Мелію Батлера, у якого були не те щоб видатні, але вельми солідні зв’язки в політичному світі. Батлер був підрядником, котрий проводив роботи з прокладання каналізаційних труб і водогонів, зі спорудження фундаментів, брукування вулиць тощо. Колись, задовго до того, як Ковпервуд познайомився з ним, Батлер на свій страх і ризик брав підряди на вивезення сміття. Місто в той час ще не знало систематизованого прибирання вулиць, тим більше на околицях і в деяких старих, населених біднотою районах. Едвард Батлер, тоді молодий бідняк-ірландець, почав з того, що безкоштовно згрібав і прибирав відходи, які йшли на корм його свиням і худобі. Пізніше він виявив, що є люди, готові дещо сплачувати за ці послуги. А ще пізніше один місцевий діяч, член муніципалітету і приятель Батлера (обидва вони були католиками) подився на всю цю справу під зовсім іншим кутом. Чому б не призначити Батлера офіційним підрядником з прибирання сміття? Муніципалітет може виділити для цієї мети щорічні асигнування. Батлеру буде надана можливість найняти кілька дюжин сміттєвих фургонів. Більше того, ніяких інших сміттярів в місті не залишиться. Зараз вони, звичайно, є, але офіційний договір між Батлером і муніципалітетом покладе край будь-якій конкуренції. Частиною прибутку від цієї дуже вигідної справи доведеться поступитися, щоб догодити і заспокоїти тих, кого обійшли підрядом. Під час виборів треба буде позичати гроші деяким організаціям і окремим особам, та це не біда – йдеться про невеликі суми. Отже, Батлер і член муніципалітету Патрік Гевін Коміський уклали ділову угоду (останній, звісно, таємно). Батлер більше вже не роз’їжджав сам зі сміттєвим фургоном. Він найняв спритного ірландського хлопця на ім’я Джиммі Шихен, котрий жив по сусідству, і той став його помічником, керуючим, конюхом, бухгалтером – одне слово, майже всім. Незабаром Батлер став заробляти від чотирьох до п’яти тисяч на рік, – раніше він ледве мав дві тисячі, – переїхав у цегляний будинок на південній околиці міста і віддав дітей до школи. Місіс Батлер покинула варити мило і розводити свиней. Відтоді фортуна була незмінно прихильною до Едварда Батлера.
Раніше він не вмів ані читати, ані писати, але тепер, звичайно, навчився грамоти. З бесід із містером Коміським він з’ясував, що існують й інші форми підрядів – наприклад, на прокладку каналізаційних, водопровідних і газових магістралей, брукування вулиць тощо. Кому ж узятися за них, як не Едварду Батлеру? Він знайомий з багатьма членами муніципалітету. Він зустрічався з ними в задніх кімнатчинах пивниць, на пікніках, що влаштовуються верховодами міста в суботні та недільні дні, на передвиборних нарадах і засіданнях, бо, користаючися зі щедрот міста, повинен був допомагати їм не лише грошима, а й порадою. Цікаво, що Батлер незабаром виявив неабияку політичну кмітливість. Йому досить було поглянути на людину, щоб сказати, чи піде вона вгору. Багато з його бухгалтерів, керівників і табельників стали членами муніципалітету або законодавчих зборів. Кандидатури, які він висував на виборах, зазвичай проходили з успіхом. Спочатку він здобув вплив у районі, де балотувався в муніципалітет його ставленик, потім на своїй виборчій дільниці, згодом на міських зборах своєї партії, звичайно ж, вігів10 і, нарешті, його стали вважати головою самостійної політичної організації.
Якісь таємничі сили працювали на нього в муніципалітеті. Йому діставалися великі підряди, він брав участь у всіх торгах. Про сміттєзбиральні роботи він уже й не думав. Старший син містера Батлера, Оуен, був членом законодавчих зборів і компаньйоном батька. Другий син, Келем, служив у відділі міського водопостачання і теж брав участь у справах батька. Старша дочка, п’ятнадцятирічна Ейлін, ще вчилася в монастирському пансіоні Св. Агати, в Джермантауні. Інша, тринадцятирічна Нора, наймолодша в сім’ї, була влаштована у приватну школу, яка перебувала у віданні католицьких черниць. Сім’я Батлерів переїхала з південної частини Філадельфії на Джирард-авеню, ближче до аристократичного кварталу – там уже зароджувалося інтенсивне «світське» життя. Батлери не належали до кола обраних, але у глави сім’ї, п’ятдесятип’ятирічного підрядника, котрий «коштував» майже півмільйона, знайшлося багато друзів у світі політичному і фінансовому. Та й сам він був уже не той «неотесаний паруб’яга». Це був кремезний чоловік із червоним, злегка обвітреним обличчям, сивочолий, сіроокий, з широкими плечима і могутніми грудьми – типовий ірландець. Багатий життєвий досвід надав його обличчю спокійного, певного і незворушного виразу. Великі руки і ноги нагадували про дні, коли він ще не носив чудових костюмів з англійського сукна і жовтих черевиків, але нічого «простацького» в ньому не залишилося – навпаки, тримався він із великою гідністю. Щоправда, говорив Батлер, як і раніше, з ірландським акцентом, але завжди жваво, люб’язно і переконливо.
Він одним із перших зацікавився будівництвом кінних залізниць і так само, як Ковпервуд і чимало інших, дійшов висновку, що це діло з великим майбутнім. Найкращим доказом був прибуток, який приносили куплені ним акції та паї. Батлер діяв через маклерів, оскільки не встиг вступити в ці підприємства в період їх організації. Він скуповував акції всіх кінно-залізничних компаній, вважаючи, що перед будь-якою з них відкриваються прекрасні перспективи. Але найбільше йому хотілося повністю отримати у свої руки контроль над однією або двома лініями. Відповідно до цього задуму він підшукував надійного молодого чоловіка, здібного і чесного, який діяв би за його вказівками, роблячи все, що йому накажуть. Хтось рекомендував йому Ковпервуда, і він листовно запросив його до себе.
Ковпервуд не забарився, адже багато чув про Батлера, його кар’єру, зв’язки і вплив. Одного сухого морозяного лютневого ранку Френк вирушив до нього. Згодом він не раз згадував цю вулицю – широкі цегляні тротуари, бруківку, злегка припорошені снігом, хирляві, оголені деревця і ліхтарні стовпи. Будинок Батлера, хоча і не новий (він відремонтував його після покупки) – був непоганим зразком архітектури свого часу. П’ятдесят футів у довжину, чотириповерховий, він був складений з сірого вапняку, до парадних дверей вели чотири широкі білі сходинки. Вікна з білими лиштвами мали форму широких арок. Зсередини вони були завішені мереживними фіранками, і червоний плюш меблів, що трохи просвічувався крізь мереживо, мав якийсь особливо затишний вигляд з холодної і засніженої вулиці.
Чепурна покоївка-ірландка відкрила двері Ковпервуду; він увійшов і дав їй свою візитну картку.
– Містер Батлер удома?
– Не можу сказати, сер. Я зараз дізнаюся. Можливо, він вийшов.
За кілька хвилин Френка провели нагору. Батлер прийняв його в кабінеті, що трохи нагадував контору. Там стояли письмовий стіл, дерев’яне крісло, деякі шкіряні меблі і книжкова шафа. Усі ці предмети були розрізнені і розставлені так, як не розставляють меблі ні в конторі, ні в житловій кімнаті. На стіні висіли картини: одна – написана олією, щось абсолютно неймовірне! – темна і похмура; на іншій – в рожевих і розпливчасто-зелених тонах було зображено канал і баржу, що пливла по ньому, і, нарешті, кілька непоганих дагеротипів рідних і друзів. Ковпервуд звернув увагу на прекрасний, злегка підфарбований портрет двох дівчаток. У однієї волосся було рудувато-золотаве, в іншої каштанове і, мабуть, шовковисте. Це були гарненькі, здорові і веселі дівчата кельтського типу; їхні голівки майже торкалися, очі впритул дивилися на глядача. Френк помилувався ними і вирішив, що це, напевно, доньки господаря будинку.
– Містер Ковпервуд? – зустрів його Батлер; він якось дивно розтягував голосні, та й взагалі це була людина повільна, поважна, вдумлива.
Френк звернув увагу на його міцну постать – могутню, як старий дуб, загартований дощем і вітрами. Шкіра на його обличчі була туго натягнута, та й весь він був якийсь підтягнутий і підібраний.
– Так, – відповів Френк.
– У мене є до вас справа – стосовно купівлі акцій. Я подумав, що краще вам прийти сюди, ніж мені їздити до вас у контору. Тут ми можемо поговорити віч-на-віч, крім того, і роки мої вже не ті.
Він подивився на гостя, трохи примруживши очі.
Ковпервуд посміхнувся.
– Я до ваших послуг, – чемно відповів він.
– Наразі я зацікавлений у тому, щоб виловити на біржі акції деяких кінних залізниць. Подробиці я відкрию вам пізніше. Бажаєте випити? Ранок сьогодні холодний.
– Дякую, я ніколи не п’ю.
– Ніколи? Неабияке зізнання, якщо йдеться про віскі! Але так чи інакше – це похвально. У моїх синів теж душа не навертається – і мене це дуже тішить. Так от, я хочу виловити на біржі деякі акції, але, зізнаюся, ще важливіше для мене знайти кмітливого юнака, як ви, скажімо, через якого я міг би діяти. Ви ж самі знаєте, що одна справа завжди тягне за собою іншу, – і Батлер подивився на свого гостя допитливим, але водночас доброзичливим поглядом.
– Цілком вірно, – погодився Ковпервуд, привітно посміхнувшись у відповідь на погляд господаря будинку.
– Та-ак, – задумливо мовив Батлер, чи то до Ковпервуда, чи до самого себе. – Тямущий молодий чоловік міг би бути мені дуже корисним у справах. У мене двоє синів – загалом недурні хлопці. Але я не хотів би, щоб вони грали на біржі. Та якби й захотів – не знаю, може, вони б і не зуміли. Але справа тут, власне, не в цьому. Я взагалі дуже зайнятий і, як я вам казав, роки мої вже не ті. Я тепер уже не такий легкий на підйом. А якби у мене був відповідний помічник (до речі, я все дізнався про вашу роботу), він міг би виконувати для мене різні невеликі доручення щодо паїв і позик – вони давали б дещо нам обом. У мене частенько питають порад з того чи іншого питання молоді люди, які бажали б вкласти свій капітал у справу, тож…
Він замовк і, ніби піддражнюючи гостя, став дивитися у вікно, добре знаючи, що зацікавив Ковпервуда, і що розмова про вплив у діловому світі і про комерційні зв’язки ще більше його заохотить. Батлер дав йому зрозуміти, що головне в цих справах – вірність, такт, кмітливість і дотримання таємниці.
– Що ж, якщо ви розпитували про мою роботу… – зауважив Френк, супроводжуючи свої слова характерною для нього мимовільною посмішкою і не закінчуючи фрази.
Батлер у цих небагатьох словах відчув силу і переконаність. Йому сподобалися витримка і врівноваженість молодика. Про Ковпервуда він чув від багатьох. (Тепер фірма називалася вже «Ковпервуд і Ко», причому «компанія» була чисто фіктивна.) Він поставив Френкові ще кілька запитань щодо біржі і загального стану ринку. Затим поцікавився, що йому відомо про залізниці, і нарешті виклав свій план, який полягав у тому, щоб скупити якомога більше акцій кінних ліній Дев’ятої, Десятої, П’ятнадцятої і Шістнадцятої вулиць, але, по можливості, поволі і не здіймаючи галасу. Діяти тут треба обережно, скуповуючи акції частково через біржу, частково ж у окремих власників. Батлер змовчав про те, що він має намір чинити тиск на законодавчі органи, щоб домогтися дозволу на продовження шляхів за теперішні кінцеві пункти, аби, коли настане час, розпочати роботи, приголомшити залізничні концерни звісткою, що найбільшими їхніми акціонерами є Батлер (батько чи сини) – далекоглядний план, спрямований на те, щоби зрештою ці лінії опинилися повністю в руках сімейства Батлерів.
– Я буду щасливий співпрацювати з вами, містере Батлер, будь-яким бажаним для вас способом, – сказав Ковпервуд. – Я не скажу, що у мене вже зараз велика справа – це ще тільки перші кроки. Але зв’язки у мене хороші. Я придбав власне місце на нью-йоркській і філадельфійській біржах. Ті, кому доводилося мати зі мною справу, як на мене, завжди залишалися задоволені результатами.
– Про вашу роботу мені дещо вже відомо, – повторив Батлер.
– Дуже добре. Коли я вам знадоблюся, ви, можливо, зайдете в мою контору або напишете мені, і я прийду до вас. Я повідомлю вам свій секретний код, тож усе вами написане залишиться в найсуворішій таємниці.
– Гаразд, гаразд! Зараз ми більше не будемо про це говорити. Скоро ми знову зустрінемося, і тоді в моєму банку вам буде відкрито кредит на певну суму.
Він підвівся і поглянув у вікно. Ковпервуд теж піднявся.
– Здається, нині чудова погода?
– Прекрасна!
– Ну, я впевнений, що з часом ми з вами зійдемося ближче.
Він подав Ковпервуду руку.
– Я теж маю надію.
Ковпервуд попрямував до виходу, і Батлер провів його до парадних дверей. У цю ж хвилину з вулиці вбігла молода рум’яна блакитноока дівчина в яскраво-червоній пелерині з капюшоном, накинутим на рудувато-золотаве волосся.
– Ах, тату, я тебе мало з ніг не збила!
Вона посміхнулася батькові, а заодно і Ковпервуду, сяючою, променистою і безтурботною посмішкою. Зуби у неї були блискучі і дрібні, а губи – мов яскраво-червоний бутон.
– Ти сьогодні рано повернулася. Я думав, що ти пішла на весь день.
– Я так і хотіла, а потім передумала.
Вона пройшла далі, розмахуючи руками.
– Отже, – продовжував Батлер, коли вона зникла, – почекаємо день-другий. До побачення!
– До побачення!
Ковпервуд спускався сходами, радіючи перспективам фінансової діяльності, що відкривалися перед ним. І раптом в його уяві знов постала щойно бачена ним дівчина – живе втілення юності. Яка вона яскрава, свіжа, життєрадісна! В її голосі звучала вся веселість і бадьора сила п’ятнадцяти чи шістнадцятирічної дівчини. Життя у ній вирувало. Ласий шматочок, який з часом дістанеться якомусь хлопцеві, і до того ж її батько ще збагатить зятя або щонайменше посприяє його збагаченню.
