Kitabı oku: «Сестра Керрі», sayfa 4

Розділ VІ
Машина і дівчина. Сучасний лицар

Того вечора Керрі вивчала своїх родичів. Настрій у квартирі був той же. Однак Керрі почувалася інакше, їй розкрилися очі на тих, хто її оточував. Напередодні, бачивши Керрі в піднесеному настрої, сестра сподівалась, що почує жваву розповідь про події першого дня роботи. Гансон, зі свого боку, чекав, що Керрі буде вдоволена.

– Ну що? – жваво спитав він, входячи в їдальню і кидаючи на Керрі запитливий погляд. – Як робота?

– О, хай їй… – простогнала Керрі. – Дуже-дуже тяжка. Мені там не сподобалося…

Її вигляд говорив ясніше за слова – виснажена й розчарована.

– А що то за робота? – спитав він мимохідь, збираючись митися.

– Та на машині… – відмахнулась Керрі.

Було видно, що все це цікавить його тільки з точки зору майбутнього прибутку для власної сім’ї. Він розчарувався: шкода, що Керрі не вдоволена.

Мінні теж стишила завзяття. Шкварчання печені на плиті перестало радувати її, бо Керрі почала скаржитись. Керрі ж сподівалась на затишну атмосферу, де її привітно й співчутливо зустріли б, накривши стіл зі словами: «Не журись! Трохи зачекай, щось ліпше знайдеш». Але ці сподівання розвіялись. Її нарікання тут недоречні, адже, на їхню думку, вона повинна мовчки працювати. Бо має платити за харчі й житло оті чотири долари на тиждень. Отож таке життя не віщувало нічого доброго.

Та й яка з Мінні подруга для Керрі? Вона надто вже зістарілась. Думки її склались, пристосувавшись до умов існування. А Гансон, коли в нього й були якісь приємні чи радісні думки, ніяк їх не виказував. Таке собі внутрішнє життя без ніяких зовнішніх проявів. Мовчазний, як пустка. А в Керрі буяла молода кров і уява. Кохання з його таємницями, залицяння – усе це було ще попереду. Вона залюбки віддавалася мріям: чим би їй хотілося зайнятись, у що вдягтись, в яких місцях побувати. Ось чим була наповнена її голівка. Але з ким було поділитись, в кому б такі думки знайшли би відголос?

Обмірковуючи увесь цей день, вона зовсім забула про Друе. Пересвідчившись, які байдужі ці двоє, вона воліла б, щоб він її забув. Бо навіть і не уявляла, як повелася б із ним і що стала б говорити, якби він прийшов.

Після вечері Керрі переодяглася, причепурилася. Це вже було чарівне створіння з великими очима і сумно стуленими вустами. На обличчі ясно вималювалося все, що вона відчувала: надії впереміш із розчаруванням, пригнічений настрій. Посуд було вже прибрано, і вона поблукала по кімнатах, побалакала трохи з Мінні. Сказала, що хоче спуститися вниз і постояти трохи на повітрі. Якщо Друе прийде, вона стріне його там. І коли вдягала капелюшок, то обличчя вже проясніло і виглядало пожвавленим.

– Схоже, Керрі пригнічена роботою, – сказала Мінні чоловікові, коли той заглянув з газетою в руках до їдальні.

– Що вдієш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пішла?

– Униз, подихати повітрям…

– Знаєш, я б їй порадив набратись терпіння. Можна кілька тижнів шукати іншої роботи і нічого путнього не знайти.

Мінні кивнула згідливо. Чоловік відклав газету.

– На твоєму місці, – додав він, – я б не радив їй стовбичити отам унизу. Це не зовсім пристойно для молодої дівчини.

– Я скажу… – знітилась Мінні.

Життя вулиці збуджувало у Керрі невгамовну цікавість. Здавалось, їй ніколи не набридне спостерігати, куди їдуть усі ці люди. Мабуть, їх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможність, гарне вбрання, розваги… Час від часу в душі виникала далека згадка про Колумбія-Сіті. Роздратування від пережитого сьогодні випаровувалось. А той манливий світ, що вона спостерігала, цілком поглинув її увагу.

На першому поверсі будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хліб. Керрі не помітила його, поглинута своїм, поки він не опинився зовсім поруч.

– Я йду по хліб, – тільки й сказав він, проходячи повз неї.

Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді вийшов по хліб, але при цьому хотів подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись, як вона вгадала його наміри. Чому їй це спало на думку? А тої миті вона виразно відчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що він підозріливий.

Отак якась дрібниця здатна по-новому висвітлити все навколо. Її думки були порушені, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збігав час – чверть години, і ще, й ще, – їй ставало все ясніше: Друе не прийде. Це її чомусь сприкрило, нібито її покинули, бо вона виявилася недосить гарною.

У квартирі панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрі сказала, що теж іде спати.

– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мінні. – Тобі ж вставати рано.

Ранок був як завжди. Керрі виглянула зі своєї кімнати, Гансон уже подався на роботу. За сніданком Мінні пробувала розговорити сестру, але та думала про своє, і розмова не в’язалася.

Керрі пішла пішки, як і напередодні. Вона вже усвідомила, що чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, адже вона платитиме сестрі. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвіяло невеселі думки – така-бо щаслива властивість ранкового сонця.

На взуттєвій фабриці другий день начебто був не такий виснажливий, як напередодні. Але не було такої кількості нових вражень. При обході головний майстер спинився поруч.

– А ви звідки? – спитав він.

– Я… Мене найняв містер Браун, – схилила голову вона.

– Он воно що, – буркнув майстер і додав: – Дивіться, щоб усе ішло як слід.

Дівчата справили на неї ще гірше враження, ніж напередодні. Начебто були цілком задоволені своєю долею. Але, Господи, які вульгарні! Керрі мала більш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала її вухо. Одягові бракувало чепурності, до якої прагнула Керрі. Особливо неприємно патякала одна з дівчат, істота, озлоблена життям.

Вона кинула своїй сусідці:

– Я не буду це терпіти! Платня копійчана, а спину гнеш допізна. Здохнеш на цій роботі!

З чоловіками дівчата були розв’язні – хоч із молодими, хоч з літніми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж і її вважають такою, як і оці…

– Привіт! – звернувся до неї під час обідньої перерви хлопець із дужими кулаками. – А ви гарненька, нівроку…

Він чекав, що почує звичне: «Одчепись!» Та Керрі мовчки відсахнулась. І від несподіванки він отетерів і подався, зніяковілий.

Удома того вечора вона відчула себе геть самотньою. Туга діймала її. До Гансонів, схоже, ніхто ніколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерігала вулицю, тоді наважилася трохи пройтися. Її некваплива хода і невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловіків. Керрі неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти почав придивлятися, тоді сповільнив ходу і мовив:

– Схоже, вийшли пройтися?

Керрі вражено відскочила і насилу спромоглася відрізати:

– Я вас зовсім не знаю!

– О, це можна поправити! – відповів він люб’язно.

Вона сполохано кинулася геть і прибігла до своїх дверей зовсім захекана. Щось у погляді незнайомця неабияк злякало її.

Збігав тиждень. Керрі почувалася після роботи такою стомленою, що не в змозі була йти пішки. Сіла до конки. Її тендітна постава від цілоденного сидіння боліла і нила. Вона лягла спати навіть раніше за Гансона.

І квітам, і молодим дівчатам пересаджування в новий ґрунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого ґрунту, чистішого повітря. Керрі почувалась би краще, якби все відбувалося поступовіше, перехід був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу і встигнула оглянути місто, яке їй весь час хотілося побачити, було б якось веселіше.

Першого ж дощового ранку Керрі виявила, що забула парасольку. Мінні позичила їй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрі пішла у великий універсальний магазин і купила собі парасольку за долар з чвертю.

– Навіщо ти це зробила? – спитала Мінні.

– Але ж мені треба мати парасольку… – завзято відповіла Керрі.

– Марнотратниця…

Керрі образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирішила вона.

Першої суботи ввечері Керрі віддала свої чотири долари за утримання. Беручи гроші, Мінні відчула докори сумління. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.

Керрі ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала, нарешті відчула злість.

– Піду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.

– Сама? – уточнив Гансон.

– Так, – відповіла Керрі.

– Може, не треба? – вставила Мінні.

– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – відрубала Керрі обурено. Обоє збагнули, що вона невдоволена опікуванням.

– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.

– Хтозна… – відповіла Мінні.

– Але ж вона має розуміти, що дівчині не слід отак тинятись по вулиці самій.

Керрі не наважилась іти далеко. Повернулася і постояла в дверях. Другого дня вони пішли в Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього місця.

У понеділок вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою дуже скромні. Однак дівчата були вдоволені!

Кілька днів підряд дощило, і Керрі їздила конкою. Увечері вона промокла до нитки, ідучи до конки на Ван-Б’юрен-стріт. Увесь вечір вона самотньо сиділа у вітальні, замислено дивлячись у вікно, де вогні відбивались у мокрій бруківці. Керрі знов відчула, що в неї зіпсувався настрій.

У суботу вона віддала Мінні чотири долари із заробленого, сховала свої жалюгідні п’ятдесят центів. Вона вже заприязнилася з кількома дівчатами на фабриці. Ті розказали, що із заробітку у них лишалося на свої витрати більше, ніж у неї. Адже у них були кавалери, – із тих, що їх Керрі ігнорувала після зустрічі з Друе. Вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй геть не подобалися ці грубуваті фабричні хлопці. Зустрічаючись із ними на роботі, вона лише сухо кивала.

А над містом уже повіяло зимою. Вітер хутко гнав темні хмари. Довгі, тонкі смуги диму з високих фабричних димарів тяглись довкола, різкими раптовими поривами знімався вітер на вулицях і перехрестях. Керрі з тривогою думала про зимовий одяг. У неї немає ні теплого жакета, ні шапочки, ні черевиків. З важким серцем почала вона розмову з Мінні.

– Не знаю, що робити… – знічено сказала вона ввечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немає. І шапочка потрібна…

Обличчя Мінні стало заклопотаним.

– Ну що ж, – зітхнула втомлено, – залиш собі частину своїх грошей і купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмінно викличуть ускладнення.

– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуєш. Хоч один або два тижні… – осміліла Керрі.

– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мінні.

Керрі охоче погодилася. Отже, вихід знайдено. Вона збадьорилася і негайно стала підраховувати. Найперше – шапочка. Бо її вже не цікавило, які пояснення Мінні дасть Гансону. Той нічого не сказав, але в квартирі зависла гнітюча атмосфера.

Можливо, так і склалося б, але несподівано Керрі застудилася. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер. Керрі, все ще без жакета, вийшла о шостій з фабричної задухи і затремтіла під поривом холодного вітру. Вранці Керрі вже чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нило тіло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечір вона почувалася зовсім кепсько, не схотіла навіть їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.

– Хтозна… Мене щось морозить…

Керрі тулилася до пічки, її лихоманило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці у неї був сильний жар.

Мінні неабияк перелякалась за сестру і дбайливо доглядала її. А Гансон висловив думку, що може їй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима на порозі, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.

– Що робити, сестро? – сказала Керрі. – У понеділок я піду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.

Та її зусилля були марні. Благенька одежина ніяк не підходила для пізньої осені. Останні гроші витратила на шапочку. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала нестерпною. Щовечора її охоплювала відраза при самій думці, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрі розуміла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути і повертатися додому…

Увесь наступний день вона тинялася містом, позичивши у Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала хоча б якоїсь роботи, заходила в дешеві заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вікні якого побачила об’яву, що потрібна офіціантка, але їй відповіли, що потрібна дівчина з досвідом.

Украй пригнічена, Керрі сліпо йшла крізь густий байдужий натовп.

Раптом чиясь рука схопила її за лікоть.

– Оце так зустріч! – промовив хтось.

Керрі з подивом упізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.

– Як маєтеся, Керрі? – усміхнувся він. – Ну ви ж і гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?

Від нього віяло такою щирою привітністю, що Керрі теж почала усміхатись.

– Я? Вдома… – зізналась вона.

– А я ще здалеку запримітив вас! Одразу здогадався, що це ви! Я саме збирався вас провідати. Як же усе-таки ваші справи?

– Все гаразд. – Керрі сумно усміхнулася.

Друе кинув на неї пильний погляд, – щось не так…

– То може поспілкуємось? Ви нікуди зараз не поспішаєте?

– Та ні, – відповіла Керрі.

– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!

Вона одразу відчула полегшення, зігрілася його піклуванням, веселістю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагається.

– От і чудово! – він узяв її під руку. У його тоні було стільки товариської щирості, що це зовсім розтопило її серце.

Вони пройшли по Монро-стріт до старовинного ресторану «Віндзор». Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вікні, звідти можна було спостерігати за рухливим натовпом. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили теж.

Вони обоє зручно всілись за столиком.

– Вам що замовити? – запитав він.

Керрі пробігла поглядом довге меню, подане офіціантом. Їй нестерпно хотілося їсти, незнайомі назви страв ще більше розпалювали апетит. А ціни!

«Пів смаженого курчати – сімдесят п’ять центів».

«Філе з грибами – долар двадцять п’ять центів».

Вона чула про всі ці страви, але невже сама має їх замовляти з меню?

– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе і гук-нув: – Гей, офіціанте!

До них наблизився кремезний, круглолиций негр і шанобливо схилився.

– Філе з грибами… – почав Друе, – фаршировані помідори…

– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.

– Смажена картопля…

– Так, сер.

– Ще спаржа. І кава.

Друе повернувся до Керрі.

– Я ще зранку нічогісінько не їв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обідати, аж тут побачив вас…

Керрі лише ніяково всміхалась.

– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував він. – Розкажіть геть усе, докладно. Як ваша сестра?

– Дякую, здорова, – промовила Керрі.

Він пильно подивився на неї.

– А ви часом не хворіли?

Керрі сумно кивнула.

– Яка прикрість! У вас і справді не надто добрий вигляд. Я одразу помітив, що ви зблідли. Що ж ви робили весь цей час?

– Працювала… – знизала плечима Керрі.

– Он як? І де ж це?

Керрі розповіла.

– «Родс, Моргентау і Скотт»? Так-так, знаю цю фірму. Це на П’ятій авеню, правда? Скупенька компанія. Що примусило вас туди піти?

– Не могла нічого кращого знайти… – зізналася Керрі.

– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слід вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?

Керрі кивнула.

– Це несолідна фірма. Це робота не для вас, ні!

Він балакав невгаваючи, розпитував Керрі, розповідав про себе. Заодно пояснював, який це гарний ресторан. Аж тут появився офіціант, несучи на величезній таці апетитні страви. За обідом Друе проявив себе у всьому блиску. Він дуже елегантно виглядав за сніжно-білою скатертиною, заставленою срібним посудом, з ножем і виделкою в руках. Коли розрізав м’ясо, його персні так блищали, наче ось-ось спалахнуть. Новісінький костюм приємно облягав його. Він люб’язно простягав руку, щоб подати таріль чи хліб, налити кави. Він накладав Керрі повну тарілку, не перестаючи випромінювати чудовий настрій. Керрі, зігрівшись душею й тілом, незабаром змінилася до невпізнання. Перед Друе вже сиділа ніби зовсім інша дівчина. Що казати, цей чудовий хлопець у новісінькому костюмі зовсім зачарував її.

Схоже, маленька завойовниця міста сприйняла несподіваний поворот долі на краще. Вона почувалася трошечки ніяково, але обстановка великого залу підбадьорювала. А натовп добре вдягнених людей за вікном справляв таке приємне враження! Ось що значить мати гроші! Як чудово прийти сюди пообідати! Щасливий цей Друе, роз’їжджає повсюдно, гарно вдягається, такий люб’язний і обідає в розкішних ресторанах. Друе справді такий поважний, просто дивно, що він так по-дружньому і з такою увагою ставиться до неї.

– Отже, ви втратили роботу через хворобу? – співчутливо зітхнув він. – Що ж тепер гадаєте робити?

– Шукатиму… – невизначено промовила Керрі, і в очах її промайнула згадка про злидні, які переслідуватимуть її невблаганно і невідступно, мов голодний пес.

– Е ні! – жваво заперечив Друе. – Так не годиться! А ви давно шукаєте?

– Чотири дні… – зізналась вона.

– Подумати тільки! – Друе, ніби звертався до якогось уявного співрозмовника. – Ні, все це не для вас! Оті дівчата, – він провів рукою, ніби окреслюючи колом усіх продавщиць і фабричних робітниць, – заробляють копійки. Ви ж не можете існувати на такі кошти?

Він поводився з Керрі зовсім по-дружньому. Відкинув саму думку про тяжку працю і змінив напрям розмови. Ах, Керрі була така гарненька… Навіть у такому непоказному вбранні було видно, яка в неї гарна фігура. А очі! Великі і наївні очі! Друе вдивлявся у неї, і вона прочитала ці думки в його погляді. Відчула його захоплення, яке так підкреслювалося щедрістю й благодушністю. Керрі відчувала, що й він подобається їй, може, й більше. Було щось інше, глибше, наче якийсь підводний струмінь у течії її думок. Їхні очі зустрічалися щохвилини, і це спрямовувало відчуття в одне річище.

– Чому б нам не піти сьогодні в театр? – сказав він, підсуваючись ближче, стіл був не дуже широкий.

– О ні! Я не можу! – злякано запротестувала вона.

– А що ж ви збираєтесь робити ввечері?

– Нічого… – відповіла Керрі сумно.

– Бачу, вам не дуже подобається там, де ви живете?

– Ну, не те щоб…

– То що ж ви робитимете, коли не знайдете роботи?

– Мабуть, поїду додому…

Її голос ледь помітно затремтів. Вони обоє зрозуміли без слів: він – безвихідь її становища, а вона – те, що йому все ясно.

– Ні! – рішуче заявив він. – Це неможливо! – В цю мить він був сповнений щирого співчуття. – Дозвольте допомогти вам… Візьміть у мене трохи грошей.

– О ні! – відсахнулася вона.

– Що ж ви будете робити?

Вона замислилась і мовчки похитала головою.

Він дивився на неї з усією лагідністю, на яку був здатен. У жилетній кишені в нього лежало кілька м’яких зелених банкнот. Друе, беззвучно намацавши їх, дістав і затис у руці.

– Послухайте, крихітко, – заговорив він доброзичливо – Я щиро хочу стати вам у пригоді. Ось, купіть собі дещо з одягу…

Він уперше зачепив цю болючу тему, і вона одразу згадала, що вдягнена так кепсько! Своїм прозорим натяком він вразив її в найболючіше місце. Губи дівчини затремтіли.

Її рука лежала на столі. Вони були зовсім самі в своєму куточку. Він поклав на цю ручку свою – велику й теплу.

– Ну, годі вже, Керрі, – умовляв він. – Що ви можете вдіяти самі? Дозвольте мені по-дружньому допомогти вам.

Він злегка стиснув її ручку. Вона спробувала звільнитись. Він стиснув міцніше, і вона більше не пручалась. Тоді він всунув зелені банкноти в її долоньку і на її заперечливий жест прошепотів:

– Не хвилюйтесь, я вам їх лише позичаю…

Він таки примусив її взяти гроші. Тепер вона відчувала, що якийсь дивний зв’язок єднає її з ним. Вийшли на вулицю, і він провів її далеко на південь, до Полк-стріт.

– Вам таки не хочеться іти до ваших родичів? – спитав він, ніби між іншим.

Керрі почула, але пропустила повз вуха.

– Знаєте що? Приходьте сюди завтра зранку! І ми з вами підемо на денну виставу. Гаразд?

Керрі спершу відмовлялась, але нарешті погодилася.

– А у вільний час купіть собі, що треба – гарненькі черевички і жакет.

Вона й не уявляла собі, які складні думки хвилюватимуть її по його відході. Поки він був тут, її не полишав бадьорий, безтурботний настрій.

– І не сушіть собі голову, як жити далі зі своїми родичами, – сказав він підбадьорливо. – Я вам допоможу.

Керрі попрощалася з ним, почуваючись так, ніби якась велика, дужа рука простяглася до неї, щоб скинути тягар клопотів з її плечей. У неї тепер були гроші – аж дві м’які зелені десятидоларові банкноти!