Kitabı oku: «Ротонда душогубців», sayfa 5

Yazı tipi:

І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до його. Бо жорстокість справедливої людини може мати добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно емоціями. А на людину з розбурханою думкою жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент нещирості і надужиття. І через те не міг бути Іван Овсійович до батька одноцільним і по-рідному близьким. І враз візок, що з'їжджав з горбика на рівне, і дійсність оточення стали Іванові Овсійовичу перед очима. Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в один ряд із батьком.

І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін хаток старого Матусова з високим заводським виводом… А далі Станіславчик і нарешті залізничні «посадки» – гайки почали виступати серед пшениць та житів… І нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з купками туману замаячіла станція з димками від паротягів. Відти вряди-годи чулися і гудки хоч тих поїздів, що маневрували, а хоч тих, що проходили проз станцію. І відти, із-над гудків, вибивалися до неба зелені та високі акації понад степовою зеленню, неначе зелені скелі понад просторами зелених розливів весни. І серце у Івана Овсійовича почало нити почуттям безпритульності і самоти.

А хвилі хлібів ішли безнастанно, то спадаючи, то знімаючися до Станіславчика, а потім аж під узвишшя десь далеко до Буди із такою ж байдужістю до рефлексій молодого Бруса, як і колись вони це робили тут під час битов Хмельницького з поляками. І поряд з ними пролітали великі латки тіней від поодиноких хмар, що мандрували серед тихого та ясного, аж сліпучого неба. Здавалося, і хвилі хлібів, і тіні хмар біжать наввипередки до найближчих степових озер, щоб там, перебігши чисту та не скаламучену воду і сколихнувши прибережну траву, нести дальшим весняним просторам вогкість води, пройняту глибокою небесною блакиттю. А над всім жайворонки кричали так високо, що людське око ні одного птаха не могло помітити. І здавалося, що то так скрипить простір від руху вітру, хмар, тіней, молодих колосків та хвиль на степових озерах.

– Сину, а поглянь лишень на нашу межу, якою ми Ідемо… та придивися до людського хазяйства, та й побачиш наші поля трохи іншими, бо всяка далекість ховає собою людську працю від щирого ока.

Почулися батькові слова. І Іван Овсійович з незбутим болем самоти глянув на боки із візка і на межу, яка із-під коня поміж житами випиналася довжелезною смужкою вперед. Понад її краями упродовж росли польові маки, ромашки, козельці, нехворощ і пирій та спориш. А через їх перехилялося густе і ще не покрасоване колосся жита, просто їм у візок через драбини. А туди, трохи далі від межі, виднілися серед жита якісь купи, пророслі наскрізь бур'яном. Придивився. І впізнав купи борін з червоними зубками від іржі і з порепаними рамами від дощів та вітрів. І між ними стояли три сіялки з відчиненими скринями для зерна. У їх були навіть передки не поодчіплювані. А штильваги та йорчики просто лежали упоперек межі. І ввесь цей реманент був пророслий березкою, мишієм, полином і коров'яками. І коли переїздили через штильваги та йорчики, вони голосно затарабанили і заторохкотіли, і відти вилетіла дика качка і впала недалеко у гущину жита. І все це було схоплене з усіх боків польовими травами, неначе довгими ногами якогось небаченого спрута, що зібрався їх всіх утягти у вогку масноту чорнозему навіки.

І батько знов обізвався:

– І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!.. Та з таким доглядом то його хватить, ну, нехай на два, на три роки… А воно ж людська праця!.. Оті потріскані та поскалені дошки на сіялках та планки, та перебійки на боронах. Та оте колоддя полускане та побахкане – воно ж людські кістки, людські ноги поламані та руки струджені… І якому дурилові може прийти в голову, що це хазяйство нашого народу?

Іванові Овсійовичу такі картини уже були давно знайомі, і йому здавалося, що і батько про цю синову обізнаність добре знає і говорить зараз тільки через те, що його безпорадність ослабла і що від неї можна виборсатися… І Іван Овсійович рішив нічого не відповідати, хоч і знав добре, що батькові від цього буде ще тяжче. І щоб собі дати спокій, став дивитися на коняку. Вона вже не бігла, а швидко йшла, бо межа була страшно заросла бур'яном, з якого ще не спала навіть нічна роса. І коняка була забрьохана, ніби вийшовши з річки: і копита, і ноги аж по черево мокріли, а з черева краплинками скапувала вода то там, то там. А на мокрім хвості і на боках видніли порвані листочки трави і червоні пелюстки маку… І син чогось не утримався:

– Тату, коли вам треба буде писати до мене, то листів не пишіть. Вони не доходять… Доходять, хоч і запізнено, тільки телеграми… Та чи у вас є гроші на телеграми?..

– Сину, скільки є людей у п'ятьох селах: у Матусові, Куцівці, Самгородку, Ташлику і в Сигнаївці, стільки я маю і гаманців з грішми для себе. Тільки що я до тебе не буду писати ні листів, ні телеграм. Я покладаю надії на твоє слово… Як ти не приїдеш, я буду певний, що ти загинув і що мені нема чого жити. Я загину теж… Ти ж бачиш, що вони всяку людську правду вигнали із своєї обіхідки… І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем… От і все… Більше мені нема чого говорити.


І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!..


– Рідний і дорогий мій тату… – обізвався Іван Овсійович, силкуючися бути щирим і сердечнішим у своїм слові:

– Мені просто сипнуло морозом за шкіру від ваших слів. Мені здається навіть, що я втратив тяму і розуміти вас. Бо ж навіщо ставите у своїй душі таки ж самому собі якийсь кут безвихіддя?.. Мовляв, як тебе не буде, то мушу згинути. Я в цьому тільки одне і розумію, що теперішній час страшний. І ми в ньому ходимо, неначе дичина по пастках. Але ж ми знаємо, що в страшних битвах воєн не всі вояки вигибають… Та все ж, щоб ваша душа не побивалася у таких жахах, то ось я вам кажу, що не буду ждати якихось двох неділь, а прибуду раніше від того строку, про який уже прийшлося мені говорити… Я знаю, що то значить самота і тривога в людини, яку прирікають на громадську смерть… Я швидше приїду…

– Чи там у тебе ж є кому сорочку випрати, коли ти кажеш про самоту?..

Спитався Овсій Юхимович таким живим батьківським зацікавленням, неначе й мови не було про страшні скутки життьові. І це питання, видно, добре уплинуло на сина, бо він, ніби усміхнувшись і засоромившись, відверто і просто виявив те, що цікавило батька:

– Так, у мене є подруга. Я з нею живу ось уже більше року. Вона цієї осені кінчає медичний інститут і буде акушеркою… Працює вона зараз у Олександрівській лікарні…

– То я тоді не візьму в тямки, як ти можеш зважуватися кидати близьку тобі людину і тікати самому за гряницю… Чи, може, вона погана людина? Як її звуть?..

– Ця справа, тату, дуже складна. Їй треба ще вчитися місяців чотири. По книжках вона вже все здала, і їй тільки треба відбути практику… І підбий я її ділити разом із собою утікацьку долю, то вона, може б, уже нігде не мала практики, і я б їй усе життя зіпсував би. І я не хочу вже більше того нещастя, що я маю.

– А як же її звуть?.. Якого вона роду?.. – не відставав батько…

– її звуть Олена Щоголова, її батько залізничний інженер… І родина хороша, і Олена дуже гарна людина… Але вона…

– Ех, сину, сину… що там тобі якесь «але»? Ти молодий, то не знаєш. А щастя людське має за життя тільки одну зав'язь, так само, як і кожде яблуко на дереві. Пропаде зав'язь, то вже не буде ні листків, ні самого яблука. І людина нічим не краща від їх… І я гадаю, що якби ти приклав більше розважності, то врятував би свою долю… чи так, чи сяк. Хіба б не можна було б і виїхати із цього краю, і притаїтися, і своє робити, не заважаючи їй теж свого допевнятися… Видно, щось там між вами негаразд. І ти, може, й тікаєш від цього «негаразду», а я, дурний, ще й собі «нате і мій глечик на капусту». Що воно там у тебе таке?..

– Я уже вам казав і ще раз кажу. Я письменник і не можу звати добром завоювання москалями України… І не можу звати тих засобів, якими вони нас приборкують, своїм добробутом і своїм визволенням. Значить, уже мені «амінь» з моєю літературою тут. І чи ви б мене звали путящою людиною, якби я геть замовк і не зазначив чесно московських слідів у нашім громадськім житті?

І зітхнув старий, і поправив на голові картуз, та й промовив:

– Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке совість у людських грудях. І коли вона неспокійна, то ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині мир на землі, без якого неможливе ніяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя. Мені дуже тяжко тобі казати, але кажу… Роби так, як підказує твоє серце…

І знаю, що молодій людині майже завжди серце говорить так, як говорить і зрадник своєму цареві… Майже завжди у твоїх літах воно людину веде із світла у ніч, коли йому розум не дасть свого малесенького ліхтарика. А молодість тим і молодість, що ніколи нікого не питається. «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Ти зараз вибив із моїх рук досвід, який би міг стати тобі в допомозі. Бо, мабуть, люди живуть і вмирають, слухаючи серця, а досвід записують у книги, щоб там і тямився… Горе мені старому і горе мати дітей, знаючи, що їх життя не навчить. Роби, що хоч. Ти мого нічого не послухаєш…

І вдарив старий коняку возжиною. Коняка шарпнула і почала тюпати, але він її притишив на стару ходу. Права рука у його знов трусилася. Видно, він був дуже схвильований і, видно, він осудив сина, відчувши з останньої розмови, що ніякої злагоди і навіть просвітку на цю злагоду немає, а тільки є одна загряниця, неначе одна дорога у прірву, у яку колись плигали і козаки Тараса Бульби… Тоді дехто з їх вхопився, а дехто і розплескався на скелях.

Так само і син після останніх батькових слів збагнув усім своїм єством, що він уже не може нічого сказати у відповідь, бо він з батьком був і в батьковій хаті, і під оцим тихим ласкавим сонцем не таким, як треба було б. Він увесь час почував у собі настрій зверхності над батьком і через те, що тепер батько був безпорадний, і через те, що він колись був потужний. І він розумів, що всього настрою збутися не можна без глибокої любові до батька, бо найвсеосяжніша пошана не може бути одновартою навіть з найтихішим зітханням співчуття, яким коротенько часом дихне любов.

І син мовчав і дивився, як поволі під'їздили до того хутора, що недалеко від станції, над самим переїздом до неї, носачівські люди збудували. Перша хата від поля була не огорожена і покрита залізним червоним дахом із тієї бляхи, що зірвали з якоїсь панської будівлі, бо тоді покрівлі купити не було де. Перед нею над межею росло із п'ять вишеньок свіжопосадовлених. А останні хати уже всі були оброслі молодими тополями та акацією. І коли вони наблизилися до хутора кроків на двісті, син сказав:

– Тату, тут я злізу і піду пішки. Вам не можна під'їздити конякою під саму станцію. Ваша Вигра дуже гарна і ставна, і червоноармійці, якщо є на станції, відберуть її у вас разом з возиком.

Батько нічого не відповів і мовчки зупинив коняку. Син вискочив із візка, витяг із трави свій чамайдан і поставив його коло своїх ніг, а сам уловив батькову ліву руку і припав до неї устами, прощаючися. І старий Овсій Юхимович, застуканий такою несподіванкою, поклав праву руку на синову голову та й промовив:

– Сину… я і сам зможу дати собі раду… Як буде час, заїзди за мною, а як буде тобі з ним скрутно, то сам їдь за гряницю… Але мені здається, що якби ти і заїхав, то я тільки з тобою попрощався б…

Із очей його котилися по щоках і по вусах ревні сльози, але не видно було жодного сліду у настрої старого, який би говорив, що він бажав би поцілувати на прощання сина. Та й син добре знав, що батько навіть із своїми, так само як і з чужими людьми, цілувався тільки на Великдень.

У цю саме мить пролетів над ними аероплан просто на Куцівку. Мабуть, один із тих, що Сталін споряджав везти на Україну катів робити соціальну профілактику серед населення. Син і батько його не помітили, бо розлучалися у глибокім і стриманім горі.

Розділ п 'ятий. Із самої Москви

Була обідня пора. Товариш Маздигін сидів у себе в кімнаті коло столу у товаристві комсомольця, який стояв перед ним і мняв у руках будьонівку. У кухню були трохи прочинені двері, і відти чути було, як Гапуся цокала рогачами і тарабанила ложками. Мабуть, доготовлювала обід. А на охайно застеленім ліжку сірим новим одіялом лежала собака Неля, руда, з білими плямами. Вона була сита і випещена, її руді вуха лежали на обох передніх лапах, а поміж ними світили розумні собачі очі, повні уваги до хазяїна. Хазяїн же сидячи не зважав ні на собаку, ні на комсомольця, а тримав пильний погляд на ліворвері, що блищав на ріжку стола від правої руки. Здавалося, що господар хоче увагу прикувати до зброї і комсомольця, щоб знав, з ким діло має. А над Маздигоновою головою у кутку і в такій формі вису, у якому завжди пробував образ Спасителя на такім самім місці, висів патрет Сталіна, а трохи ближче до комсомольця, при вікні, був патрет голови Всеросійської Чеки Менжинського. І вся підлога пофарбована чи смолою, чи мазутою, але без жодної запахучості, різко відділялася від білих стін кімнати неначе для того, щоб нагадувати сажу індустріального пролетаріату. А посеред підлоги, аж попід столом і Маздигоновим стільцем, лежало біле селянське рядно. Його крайки були штучно виткані з блакитними зубчиками і жовтими маленькими півниками. А посередині між кождим півником і зубчиками червоніло дві ягідки з двома зеленими хвостиками.

– І тобі начальник Орточеки нічого не давав?.. – спитався Маздигін.

– Ба ні… Ось вони дали у конверті якусь бомагу…

І витяг із спідньої кишені піджака кореспонденцію, і подав начальникові парткому місцевого району. І Маздигін узяв і швидко прочитав, що, мабуть, йому справило приємність, бо він весело став говорити і так голосно, щоб його почули і ті, що аж у кухні:

– Начальник Орточеки пише, що ті арештовані, яких ви сьогодні до їх відігнали, узавтра будуть відправлені у Черкаси, а відти на північ у Росію.

– Як, то це Передерія і Вербокрута геть забрали із села?..

– Геть забрали. Вони вже сюди не вернуться.

– А я думав, що вони не більше тижня в районі пробудуть. А воно он яка штука!

Здивовано і ошелешено проказав комсомолець. І в кухні під цей гук розмови страшно напружено і чуйно затихло. Ні стук, ні брязк, ні цок, ні плеск води не виривався із тиші. І Маздигін і цим був удоволений, і переводив погляд то до дверей кухні, то до комсомольця. І в погляді був і допит, і радість перемоги. І довершуючи загальне враження, він сказав, ніби жалкуючи:

– Вони останні дні поводилися в селі так, неначе подуріли. Тільки те й робили, що пили та лаяли Совєцьку владу. І далі вже таке терпіти не можна було. І я мусив виконати свою повинність перед партією…

Під час цього, що Маздигін говорив, у комсомольця почало прояснюватися на обличчі якесь злорадство чи, може, тільки втіха, бо він, чухаючи потилицю і аж ніби винувато, почав так говорити, як говорить буває селянський оповідач, коли думає несподівано здивувати слухачів і виграти і собі вдоволення:

– А ви знаєте, товаришу Парком, що оце, як я… та й ті товариші, з якими ми відгонили арештованих… Як оце, ідучи назад, порівнялися з цариною, то, їй-богу, просто на наших очах за селом проти Цибульки сів аероплан. І до його люду так і посунуло. А відти виліз чорненький чоловік і каже, що він навмисне приїхав до нас наводити порядки… Такий невеличкий… І каже людям, що він із самої Москви і пробуде у нашім селі з тиждень. І допитувався, де школа. Він, мабуть, уже швидко тут і буде…

Треба було бачити самому читачеві той жах, який виявився на всій постаті Маздигона, щоб зрозуміти, що то воно таке є несподіванка для людини з порушеним сумлінням. Товариш Маздигін був просто замовк усім своїм чуттям і вицвів у своїм погляді до безкольорового і зчерствілого звичайного шкляного виразу. І його обличчя й тепер було справлене до кухні, якесь вже таке несамовито неживе і стовпувато невиразне, що навряд таке можна знайти навіть у тих кам'яних бабів, що можна зустріти ще на Волинських узвишшях. Та й ці порівняння не можуть дати образу того очманіння, яке виявив товариш «Парком».

І коли він трохи опритомнів, то гарячково ухопив ліворвер із ріжка стола. Схопився і потім, упхнувши зброю у кишеню, швиденько підійшов до кухонних дверей, аж Неля на ліжку підвела голову, і, ставши на порозі, він облесливо і ласкаво звернувся до своєї «господині»:

– Гапусю, швиденько, серце, кидай варіння та готування… Ти вже, мабуть, усе споготовила?..

– Усе. Треба тільки у тарілки наливати та розкладати.

– То ти вже не турбуйся, серце, а біжи мерщій додому та трохи причепурися і чекай, поки я тебе не покличу. Гість прийде, то ти будеш служити йому… Іди ж, не барися і сама не вертайся. Жди, він прийде, і я зараз же й покличу.

І Гапуся, заряджена його несамовитим настроєм, справді на мить зупинилася серед свого начиння, глянула, щось обтерла на хвартусі і коло очей і хутко вийшла. А хазяїн, охоплений своїми спасенними думками, і комсомольцеві звелів теж:

– А ти негайно лети до голови комнезаму і звели йому, нехай сам сідає на вантажну машину… Де вона зараз стоїть?..

Стурбовано перепитався, неначе спотикнувся об якийсь несподіваний під ногами камінець. І хлопець спокійно відповів:

– Та ж під тином у його… у товариша комнезаму.

– Ну, то от.

Почав знов гарячково Маздигін:

– Нехай сідає на машину і жене щодуху до Передерієвої жінки, і нехай захватить її з собою, а відти так само нехай пре до Шелестіяна… І нехай захватить на вантажника і Гапусю… І нехай він їх обох везе в Оцарок, де зараз свиняче стійлище нашої комуни. Там свиней зараз, може, з двісті. І нехай… Ці дві жінки найрозумніші і найохайніші… Крім того, вони обидві є дочки вороже настроєних батьків до Совецької влади… І нехай вони там будуть аж доти, доки не помиють геть усіх свиней у озері… Це протягнеться з тиждень. Але коли голова комнезаму братиме жінок, то нехай не каже, куди і навіщо… Нехай аж на місці їх поінформує про важливість справи… Я гадаю, що приставник із Москви не буде оглядати нашого хазяйства аж у степу. Та впорядкованість його і нам зробить більше приємності… Ну ж, не барися… Почекай, я й забув… Та скажи голові комнезаму, нехай і сам лишається з машиною, аж доки я йому дам знати. І нехай там наглядає за цими двома жінками, щоб не повтікали. А як приїздитиме по харчі, тоді нехай свинарі наглядають не тільки свиней, але і цих жінок… Вони бідні, і їм вигідно буде там побути… Ну, то швиденько до діла… І щоб нічого не забув!

Комсомолець вийшов. А в Маздигона мигнула була думка піти назустріч «приставникові» з Москви, але всі справи, які він сподіяв останніми днями, тепер його пригноблювали, і він рішив побути самому, поки він не прийде. Незалежність, хоч і п'ятихвилинна, все-таки є незалежність, яка нагадує ще не стурбовану звірину у норі. І це непогано. А те, що він так не по-людському повівся з Гапусею, то, коли придивитися пильніше, стане зрозумілим.

Останні два дні Маздигін просто боявся, щоб вона не наробила йому недоброї слави. Вона кождий день його питала: коли ж ми станемо чоловіком та жінкою. Цебто, коли запишуться у Заксі, якщо не можна звінчатися. А він удавано сміявся і говорив:

– Та ми ж і так чоловік та жінка… Ми ж і так щоночі удвох спимо…

Гапуся сердилася і подавала останню свою аргументацію, що у неї, мовляв, у цю пору прочищалася кров, а тепер немає, щось усередині загатило. І їй страшно стає, що ж далі буде? І допитувалася, чи тепер є куди подавати скаргу, бо люди говорять, що колись на того, хто скривдить дівчину, було можна подавати в суд. І за ці дні Маздигонові ставало цього доволі. Він постановив визволити себе із почувань, зв'язаних з Гапусею, але селянські умови і затишок Маздигона схиляли до приємностей з нею, і він відкладав.

І враз оце приїхав хтось із самої Москви наводити порядки… І він почав діяти під тиском тієї совісті, що змушує і всякого злочинця ховати сліди, аби тільки себе назовні являти порядною людиною. Бо ні один злочинець, навіть за всі свої удачно накоєні гріхи, не проміняє отієї зовнішньої таблички, що зветься порядністю. І через те Маздигін так легко з гарячої голови просто викинув дівчину геть від себе туди, відки скарга на його або не могла з'явитися, або могла, але дуже забарившися.

І враз він почув віддалений тупіт ніг, та й заглянув у причілкове вікно своєї кімнати, і побачив, що іде чорненький, чепурний чоловік, тримаючи в руці ленінську кепку, а поруч із ним селянин із чамайданом. Підійшли до воріт шкільної садиби, і селянин поставив чамайдан і зупинився, щось гаряче говорив. І скільки Маздигін не придивлявся, але селянина не впізнав. І довго випроводжав його тягучим поглядом ще й тоді, коли явно чути було стукіт у двері про дозвіл увійти, і коли Неля скочила із ліжка, стала коло дверей і люто почала гавкати. І тільки тоді, як селянин зник за тинком школи, хазяїн повернувся до дверей і гукнув:

– Куш назад!..

І відчинив двері. Собака ж у цей час, вискочивши знов на ліжко, стояла з підведеними трохи вухами і дивилася на нову появу. Гість швидко переступив поріг, підійшов до першого вікна і поставив під ним свою вагу, а на неї свою кепку поклав. І простяг праву руку до господаря, і промовив:

– Парцюня… Спеціально до вас із самої Москви… Ну, у вас, видно, буде що робити, бо селяни мене зустріли коло аероплану з такими вимогами, що ніхто б не сподівався. Так і почали: «Наведіть, мовляв, порядки»…

– Порядки?.. – нервово перепитав Маздигін, а той йому:

– Ні, про вас вони нічого ще не говорили. Але ви розумієте, як може така вимога вразити ту людину, що приїхала поглиблювати революцію на селах, а від неї вимагають порядків?..

– А яких же їм треба порядків?

Уже з певним заспокоєнням і полегшенням спитався Маздигін.

– Ну, про це, мені гадається, вам краще мусило бути б відомо. Але чемність – це другий закон для людства після всякого першого державного… Селяни і тут виправдали Марксове твердження, що живлення визначає свідомість. Вони скаржаться, що Матусівський завод не виплатив їм половини обіцяного цукру за возовицю матеріалів на будівництво радгоспу, а що комуні ваших незаможників виплатив. І вони зараз гадають те, чи не віддали належний їм цукор вашій комуні теж.

– Та сідайте ось. Чого ви стоїте?

Аж тепер запропонував Маздигін прибулому стілець, коло якого недавно стояв комсомолець. Той сів, і за ним сів хазяїн на давнє своє місце, тільки й того, що на правім ріжку стола уже не лежав ліворвер. І аж тепер уже хазяїн геть став вільно говорити, не почуваючи стовідсоткової небезпеки:

– Дурні вони, ці селяни. Їм кожний раз говорять у Матусові, що цукор їм увесь належний віддадуть, тільки треба підождати, поки новий дирехтор приїде. А вони там марудять і себе мордують, ніби цим приспішать справу… Ото тільки як ідете селом і побачите купку людей, то то вже там кипить мова про те, що має новий дирехтор приїхати і виплатить їм належний цукор… Дурні, аж крутяться… Краще б мовчали та ждали, то щось би й було, а так…

– Е-ге-ге…

Задоволено протяг Парцюня:

– То я бачу, що у ваших краях і у вашому селі не так страшно, як здається. Тут уже, видно, добре заглиблена революція. Коли так говорять у заводі, то це значить, що совєцька держава виграла. Це значить, що новий дирехтор є і що він селянам і гадки не має, щоб платити. Бо селянина зроби дужим, то він і з голими руками піде супроти гармат і кулеметів… І врешті зможе й перемогти. Ні, революція не на те прийшла, щоб їм порядки робити… Ні-ні…

І при цих словах Парцюня витяг з бокової кишені піджака папір і подав його Маздигонові… Той прочитав і, склавши його, знов подав власникові з дуже чемним і трохи боязким питанням:

– І що ж би ви від мене зараз хотіли, товаришу?..

– Нічого особливого, тільки того, що ви уже знаєте, – була відповідь.

Маздигін напружився і потягся сидячою своєю постаттю наперед, неначе враз оглух від якогось раптового гуку і забажав конче чути кожне слово розмовця. А розмовець, не дивлячись ні на кого і мацаючи те місце одежі, яке було над кишенею з папером, тільки що туди покладеним, знов почав говорити:

– Вам клопотатися нема чого. Я тут тільки те робитиму, що ви уже робили, але робитиму з більшою настирливістю і з більшим вибором буду ставитися до об'єктів своєї роботи… І сьогодні мені потрібно тільки дві речі… Одна і друга… Друга річ – це найти приміщення мені ночувати, а перша – найти мені щиру і безпосередню людину, яка б знала дуже добре місцевих людей: щоб коли я її розпитував би, то щоб вона мені не мізкувала, а говорила тільки те, що у неї назбиралося у почутті… Чи, краще кажучи, у підсвідомості, про ту річ, яка мене цікавитиме… Мені треба говорити з селянином неосвіченим і нігде не бувалим поза межами села. Ця перша потреба мені є на те, щоб я, коли одержу другу, цебто приміщення, міг у йому обмірковувати все переговорене і на другий день щоб міг почати вже революційні операції у вашому селі… Розумієте?..

– Розумію…

– Ви парторг і голова партійного осередку, то повинні розуміти…

Притакував Парцюня і провадив далі:

– Але мені важно не тільки те, що ви мене розумієте, а й те, щоб ви, розуміючи річ, держали її у свідомості, виробленій нашою пролетарською революцією. Щоб ви не пускали качок ловити рибу у польовий пісок, а курей збирати черв'яки унутрі тієї води, що кипить у лотоках.

– А чи ви схочете, щоб і я був на ваших розмовах?.. – спитався обережно Маздигін.

– Це і геть-то ваша справа, бо ви ніяк не зможете заважати чи затемнювати думок того селянина, що я візьму на конференцію… Прості люди завжди з більшою приємністю розповідають те, що на їх розуміння є хорошим, більшій приявності людей, ніж комусь одному. І з цього боку ви були б навіть бажаним слухачем… А я цікавлюся тільки тим найкращим у селянськім житті, яке виробила буржуазна культура на протязі всього її існування… Але я продовжую… Скажіть мені, чи ви пролетарці?..

– Пролетарці.

Та Парцюня не вгавав і знов поставив паскудне для Маздигона питання:

– А той незаможник, селянин, що робить у вашій комуні, теж пролетарій?..

І хазяїн твердо і переконливо запевнив:

– Пролетарій, тільки що хоч несвідомий, а хоч малосвідомий.

І Парцюня зареготався і вдоволено, і радісно зазначив:

– Ви, звичайно, вибачите мені за такі підозрілі питання. Але я дуже радий, що так вас запитався… Ви не розумієте, що таке пролетарці, хоч і бороните нашу революцію справді по-пролетарськи… Цього від мене ви ніяк не сховаєте. Я це почуваю… Пролетарів тепер між тими людьми, що працюють, не шукайте. Всі вони там і між тими людьми, відкіля керують тими, що працюють… Диктатура пролетаріату!.. Та ж оцей вислів чого вартий!.. Яка ж би там була диктатура пролетаріату, де він би сам працював? Ніякої. Там би хтось інший диктував, що і як треба робити, а не пролетаріат. І скажіть мені, будь ласка, чи буржуї щось своїми руками робили у своїй державі?

– Ні… На їх робили інші.

Якийсь відгомін думки почувся, а не відповідь на Парцюнине питання. А Парцюня, чогось торкнувшись носа указовим лівим пальцем, став говорити вдоволено і наполегливо:

– От бачите, ви починаєте розуміти… Тепер пролетаріат уже схопив владу у свої руки, маючи справді голову на плечах, бо буржуї її не мали. Вони давали геть всім своїм робітникам і селянам… економічний ґрунт для повстань супроти себе… А без економіки ніяких повстань ніколи б не було. І через те ви видовбайте просто у своїй свідомості, що нам, мені, усім пролетарям, які тримають владу у руках, справжній ідеал робітника є такий, щоб робітник був голий із жінкою і разом з дітьми, як Адам і Єва із своїми Кавелями і Хавелями… Щоб не спробували зробити супроти нас повстання… З вашого лиця я бачу те, що треба, і продовжую. Я приїхав вам помагати, а не вас топити. Нам немає чого тут, на селах, щось добре робити, а єсть просте розуміння і обов'язок супроти себе, супроти пролетаріату конче зробити всіх людей, якими ми керуємо, голими, як я уже сказав, неначе наші прапрадіди Адам і Єва, і завжди голодними, неначе класичні вовки!.. От вам що…

І він передихнув і став дивитися переможно на свого слухача, але у його можна було вловити з обличчя, що там є якась тінь і глибокого докору. Маздигін мовчав, кусаючи верхню губу, але не від сміху або від наміру засміятися. Ні, якісь інші почування випиналися з його, ще не звичні і ще не перечуті, бо його очі мали такий колір і вираз, який можна побачити у щілини тих повік, що має вішальник, лежачи у анатомці з незатуленими геть очима.

І Парцюня, ніби вдовольнившись належним враженням, знов несподівано засміявся, приказуючи:

– А схочуть Адам і Єва ходити в рубцях, то ми приведемо їх на фабрику, і вони нароблять одежі, а ми їм дамо по парі сорочок й піджачків, а решту і запрем у коморі, а ключики сховаємо в кишеню… Схочуть Адам і Єва їсти, ми поведемо їх у поле, і вони там напрацюють гори хліба, а ми його увесь змолотимо і звеземо в комору, і дамо кілограмів по п'ять на тиждень Адамові і Єві, а від решти хліба ми покладемо ключики собі в кишеню… Схочуть вони і яблучок, то ми звелимо їм насаджувати садів. І вродять яблучка, і ми всі ті фрукти, що потовчені та побиті, що швидко у коморі можуть згнити, віддамо їм, а від решти покладемо ключик собі в кишеню… І нехай тоді нащадки буржуазії забажають зробити супроти пролетаріату повстання, то хто їм віддасть ключики від одежі та від хліба, щоб хоч поснідати перед повстанням, яке ми спровокуємо зимою їм для циганської халяндри, бо ж вони будуть у рубцях або голі… Тепер розумієте, що значить ми, пролетаріат?..

І в тім питанні його голос забринів ненавистю і погордою…

– Ми ті, що хочемо обладувати вічно, поки й цієї планети, на якій живемо. І хочемо обладувати всією планетою, яка зветься Земля… Тепер розумієте, що таке диктатура пролетаріату?.. Отож подумайте та й не кажіть мені нічого.

І саме в цей час почувся надворі проз вікна тупіт, і Неля скочила з ліжка, і, опинившись коло дверей, почала гавкати. Хазяїн підбіг до неї, вхопив за ошийок і без усяких церемоній шарпнув її назад до стіни в куток. Собака завищала і з напівпідведеними вухами, здавлено гарчачи, зробила стійку, ніби збираючись плигнути. І відчинилися в кімнату двері, і Неля, заспокоєна, зараз же знов ускочила у Маздигонове ліжко і лягла на передні лапи, бо там, за порогом, стояв одноокий Шелестіян. Він дивився мовчки якусь мить на двох людей перед собою. Мабуть, не сподівався зустріти тут нікого, крім Маздигона, а може, зразу зніяковів перед тим товаришем, що приїхав, як ішла поголоска, «порядки наводити». Але, кажу, він спочатку був ошелешений, а потім, щось ізміркувавши, звернувся зухвало-демонстративно до Маздигона, і в голосі у його забриніло непідроблене, велике горе:

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.