Kitabı oku: «Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну», sayfa 9
Відмова від російського громадянства була непростим рішенням, зокрема, для молодих людей, які ухилялися від служби у царській армії. Це призводило до несення військової повинності у турецькій армії. Обидві партії робітників-сіоністів закликали євреїв залишатися в Палестині, але були й інші думки, зокрема декого зі співробітників «Га-Ахдут». Кілька членів зізналися своїм колегам, що не мали бажання вмирати, захищаючи Османську батьківщину.
Гівоні – персонаж – прототип Бен-Ґуріона у романі Реувені, заявляє, що готовий заплатити дуже високу ціну за людські життя, щоб реалізувати історичну долю свого народу. Кожен, хто виїжджає з країни, є зрадником, заявляє він, додаючи: «Якби у мене був дозвіл на це, я замкнув би країну на замок і не відпустив би жодної душі». Поясненням того, чому Реувені наділяє такою позицією Гівоні, було ось що: «П’ять тисяч євреїв, які потрапляють до Палестини, є важливішими для нас, для нашого майбутнього, ніж десять тисяч, що тікають і рятують свої життя в Єгипті». Його колеги помітили із сарказмом, що він, схоже, не проти взяти на себе відповідальність за великі кровопролиття; дякувати Богу, євреї підкорюються Джемалю-паші, а не Гівоні.360
Джемаль-паша був одним із лідерів молодотурок та командувачем сирійським і палестинським фронтом. Він зіграв провідну роль у вірменському геноциді та був відвертим противником сіонізму.361 Редактори «Га-Ахдут» не були впевнені, чи варто писати про депортації з Яффи. Це було важке рішення, особливо для Бен-Ґуріона як прихильника османів. Він неохоче підтримав публікацію болючої розповіді, яка стверджувала, що депортація насправді не була спрямована на іноземних громадян, а лише безпосередньо на євреїв, серед інших і тих, що мають османське громадянство. За кілька днів влада закрила видання, конфіскувала останні 127 примірників нещодавнього випуску, який знайшла в його приміщеннях, і заблокувала друкарню.362
* * *
За кілька тижнів Бен-Цві та Бен-Ґуріон були заарештовані й направлені до помпезного урядового будинку в мусульманському кварталі Старого міста. За словами Бен-Ґуріона, це трапилось через те, що їхні імена фігурували у списку учасників сіоністського конгресу 1913 року. Поводилися з ними досить добре. Бен-Ґуріон писав, що його допитувачем був неотесаний чоловік, «грубий, але не надто агресивний». Цей чоловік хотів знати все про «По’алей Ціон» та «Га-Шомер», і, здавалося, не бачив між ними різниці. Обидві, у його очах, були таємними підривними організаціями. Бен-Цві згадував, що вони настільки подружилися з їхніми охоронцями, що їм дозволяли приходити та йти, коли заманеться.
Щоб уникнути депортації, вони написали турецькою мовою глибоко патріотичного листа Джемалю-паші. Бен-Цві пішов так далеко, що особисто відправився шукати Джемаля у його штаб-квартирі у маєтку Августа Вікторія на Оливковій горі. Рахель Янаіт поїхала з ним і дивилася здалеку, ховаючись серед кипарисів. Бен-Цві вдалося особисто звернутися до турецького командира; Джемаль знав, хто вони такі, але сказав, що говорити нема про що. Вони вдвох збиралися створити єврейську державу в Палестині, тож мають бути депортовані до Єгипту. Бен-Цві та Бен-Ґуріон занурились у глибоку депресію. Їхні друзі влаштовували прощальну вечірку в місцевому готелі, але Бен-Ґуріон вважав за краще залишатися на самоті. Йому було нелегко змиритися із крахом свого переконання щодо турецького майбутнього сіонізму. Зобов’язані владою повідомити про депортацію до Яффи, наступного дня вони взяли в оренду кінний вагон за власні кошти для поїздки. Коли вони приїхали, то були заарештовані на кілька днів. Янаіт отримала дозвіл на прощання. На столі горіла свічка. Коли вона згасла, Бен-Цві та його подруга вийшли у коридор. Він нахилився і поцілував її. Бен-Ґуріон залишився у кімнаті.363
Депортація мала бути безперервною; їх також вигнали зі Стамбульського університету. Вони прибули до Каїра без документів, маючи лише рекомендаційний лист, який отримали від американського консула у Єрусалимі Отіса Глазбрука. Генрі Моргентау, посол Сполучених Штатів у Стамбулі, також стежив за ними. Протягом наступних тижнів вони подорожували, ходили до музею, підіймалися на піраміди і чекали на отримання спеціальних перепусток. Увечері напередодні Песаху Бен-Ґуріон писав у своєму щоденнику: «Ми збираємося розповісти історію Виходу з Єгипту та провести Седер біля гробниць фараона».364
Протягом наступних тижнів двоє друзів цікавилися долею тисяч біженців із Палестини й стежили за діяльністю двох уже тоді відомих єврейських діячів із Російської імперії. Один із них був офіцером Йозефом Трумпельдором, стоматологом, який героїчно воював і втратив ліву руку у російсько-японській війні. Він приїхав до Палестини 1912 року з кількома супутниками. Спочатку вони приєдналися до комунального господарства на березі озера Кінерет, але потім поїхали працювати у Деганію.
Другий – відомий сіоністський журналіст, автор і перекладач з Одеси, який підписував свої статті псевдонімом «Альталена», що італійською означає «гойдалка». Його справжнє ім’я було Зеєв (Володимир) Жаботинський. У рідному місті він виступав за створення єврейської самооборони. Трумпельдору вдалося втекти з Палестини ще до погрожувань депортацією; Жаботинський прибув до Єгипту як мандрівний кореспондент. Оскільки Єгипет був під британським протекторатом, двоє чоловіків запропонували британцям зарахувати єврейських біженців до добровольчої військової частини; ідея була схвалена. Результатом цього став загін погоничів мулів, який брав участь у Дарданелльській операції. Робоче припущення полягало у тому, що турки зазнають поразки, і тому було б доцільніше допомогти англійцям.365
Бен-Ґуріон і Бен-Цві відхилили ініціативу з двох причин – побоювалися, у доброму сенсі, що надання військової допомоги ворогу Туреччини може мати катастрофічні наслідки для єврейської спільноти у Палестині. Вони також продовжували вірити, що Палестина, цілком можливо, залишатиметься під контролем Туреччини після війни, і тоді її влада зможе надати євреям автономію. Зрештою, Туреччина була на боці Німеччини, а багато людей вірили, що перемога буде саме на її боці. Бен-Ґуріон підтримував Туреччину в дусі давньої єврейської традиції, яка також мала сіоністську версію, згідно з якою завжди й усюди найкраще підкорятися тому, хто на чолі. Крім того, двоє друзів були роздратовані, що Жаботинський і Трумпельдор реалізували ідею, яку вони, Бен-Ґуріон і Бен-Цві, провалили, коли запропонували це туркам. То була ще одна ініціатива щодо єврейських збройних сил, у якій Бен-Ґуріон участі не брав.
Із сіоністського погляду логічним було не допускати виїзду євреїв із Палестини. Логічним було і схвалення отримання євреями османського громадянства заради уникнення депортації. У підсумку деякі євреї були зараховані до турецької армії.
Однак для багатьох рішення лишитися в Палестині коштувало життя, неважливо, чи ними керував сіоністський патріотизм, чи дещо інше. Через війну в Палестині погіршились умови життя, і тисячі померли від голоду. Бен-Ґуріон поставився до цього як до ціни, яку слід заплатити за сіонізм.366367
Він сам ще й досі не отримав османського громадянства, стверджуючи пізніше, що вони з Бен-Цві подали заявку і навіть сплатили необхідний збір; можливо, їх депортували до завершення процесу підготовки документів. Коли Бен-Ґуріон в’їхав до Сполучених Штатів, за документами він був громадянин Російської імперії. На початку 1917 року він також оголосив себе громадянином імперії.368 Протягом наступних років йому було важко визнати, що він помилявся, коли заохочував євреїв Палестини брати османське громадянство. «Можливо, це була помилка з мого боку, – писав він, – але, незважаючи на такі умови, я б і тепер був проти виїзду з країни».369
* * *
Якби Бен-Ґуріон хотів, то напевно б залишився у Єгипті, але він хотів потрапити до Нового Світу. У віці двадцяти дев’яти років, не маючи професії, він знав, що ніколи не стане ані адвокатом, ані, швидше за все, міністром Туреччини. Він більше не займався фізичною працею і залежав від грошей, які отримував з-за кордону, частково від батька. Але у цьому віці Бен-Ґуріон мав одну велику перевагу – він знав, чого хоче досягти, і що здатний вчитися. Наступною його зупинкою була Америка.
Дорогою до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон дивувався безмежжю Атлантичного океану. Він поетично описував зображення хвиль та гру світла, як робив це, коли вперше відплив із Плоньська до Палестини.370 Його друзям та знайомим, які загалом сприймали його як похмурого інтроверта, важко було б повірити, що ним могли бути написані такі романтичні уривки.
* * *
Шістнадцятого травня 1915 року вдалині з’явилися перші хмарочоси. Бен-Ґуріон був приголомшений. Від тоді, як вони з Бен-Цві оселилися в одній із кают третього класу на грецькому кораблі «Патріс», його захопила американська мрія, яку він носив із собою з дитинства на початку того, що всі називали «американським століттям». Америка розпалювала його уяву; він був схвильований майже так само, як під час поїздки до Палестини. Ритм життя у найсучаснішій та найдемократичнішій країні світу зачаровував його, як писав Бен-Ґуріон. Коли чайки почали кружляти над палубою «Патрісу», він більше не думав про жахливу їжу, яку подавали на кораблі; Давид раптом почав асоціювати себе з легендарними батьками – засновниками Америки. У своєму щоденнику він писав: «Нам, охочим побудувати з руїн у пустелі нову країну, потрібно дізнатись, як депортовані та переслідувані люди з Англії заснували величезну багату країну з незрівнянними копальнями та творчим потенціалом». Протягом подальших років він порівнював завоювання американського заходу із завоюванням Палестини. Під час подорожі він почав вивчати англійську.
Час від часу Бен-Ґуріон фантазував у своєму щоденнику – як здивуються його друзі, коли він з’явиться у Нью-Йорку, не повідомивши їм про свій приїзд. Ім’я Шмуеля Фукса не фігурує, але «друзі», про яких він пише, зводяться на наступній сторінці до однієї особи. В очікуванні їхньої зустрічі Бен-Ґуріон знову піддався ностальгії, повернувшись подумки до їхніх «невинних і мрійливих юнацьких років», коли вони ще були «просякнуті ілюзією, одночасно наївною і чистою». Зустрінувшись знову, вони, напевно, зрозуміють, хто з них зробив правильний вибір – мрійник, який поїхав до Палестини та пішов у політику, або його любий друг, який намагався заробляти стоматологом у Брукліні. Так чи інакше, «оскільки мене занесло до Америки, потрібно зробити там щось для Палестини». Він зрадів, коли зрозумів, що приїде до Нью-Йорка вчасно, щоб відсвяткувати Шавуот.371
7. Новий світ
«Це трохи смішно»
Америка тепло зустріла його; імміграційні процедури були простими й швидкими. «Американці знають секрет оперативності», – захоплено казав він. Обов’язковий медичний огляд також був менш принизливим, ніж він побоювався. Бен-Ґуріон заявив про намір стати громадянином й отримав візу, яка дозволяла йому жити й працювати в країні. «Ура!», – написав він у своєму щоденнику, як тоді, коли вперше зійшов на берег Яффи. Кілька членів місцевого осередку «По’алей Ціон» чекали на нього біля острова Елліс, імміграційного центру на південній околиці Манхеттену. Вони передали жахливі новини з Плоньська – німецька бомба потрапила у синагогу. Загинуло близько вісімдесяти осіб, серед яких і батько Шломо Цемаха. Бій, що розгорнувся навколо Плоньська тоді докладно висвітлювався газетою «Нью-Йорк Таймс». Батько Бен-Ґуріона та решта його родини були живі й здорові.372
Бен-Ґуріон не був застрахований від легендарного культурного шоку, який часто вражає людей, що вперше відвідують Нью-Йорк. Він звалився на нього наче «злива», і Бен-Ґуріон не міг забути цього враження впродовж життя. Під час своїх перших днів у місті він безцільно та до повного знесилення блукав проспектами Манхеттену. Третього дня йому вже здавалося, ніби він тут перебуває не менше ніж тиждень. Щоденник Бен-Ґуріона передає почуття захоплення і подекуди сарказму щодо багатоповерхових будівель, величезних магазинів, нескінченних вулиць, карет та автомобільного руху, маси пішоходів, вихору кольорів і голосів, постійного поспіху, нестримного бажання кожного щось рекламувати.
Америка поставила Бен-Ґуріона перед двома основними викликами, які вимагали від нього переглянути свої найфундаментальніші переконання. Як самопроголошений соціаліст, він зіткнувся з тим, що влада Америки – це влада капіталізму, на соціалізм великого попиту не було. Як сіоніст він прагнув почати діалог із більше ніж двома мільйонами євреїв, які, знайшовши нову батьківщину в США, почувалися тепер як вдома. Не було великого попиту і на сіонізм. Американські євреї нагадували йому власного батька: «Вони заявляють, що є сіоністами, але не переїжджають до Палестини»373. Тільки незначна їх кількість розуміла іврит; а йому все ще бракувало вільного знання англійської. Здебільшого він говорив їдишем. Це був не найкращий спосіб для знайомства з Америкою.
* * *
Після прибуття до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон та Бен-Цві взяли за правило представлятися емісарами з Палестини, підкреслюючи, що приїхали лише на короткий строк. Якщо йому доводилося називати свою професію в офіційній формі, Бен-Ґуріон писав «журналіст». Це ставило його поряд з іншими письменниками, які прагнули розповсюдити сіонізм, серед них Герцль і Жаботинський. Дорогою Бен-Ґуріон розглядав можливість видання у Сполучених Штатах свого щоденнику івритом.374
Американські покровителі розмістили його за невисоку плату. Вони вирішили направити Бен-Ґуріона разом із Бен-Цві у лекційну поїздку по партійних відділеннях, бо емісари з Палестини були цікавіші за біженців та вигнанців. Тим часом вигнанці влаштували низку святкових зустрічей, виголошуючи довгі промови на свою честь та повідомляючи про свій приїзд єврейській пресі. «Це було трохи смішно», – зауважив Бен-Ґуріон.375 Їхні покровителі розглядали Бен-Цві як старшого з них двох. Спочатку життя в орендованій на двох кімнаті у Брукліні було досить скрутним: Бен-Цві давав уроки, Бен-Ґуріон писав статті. Іноді їх підтримувала і Партія.
«По’алей Ціон» в Америці був створений як осередок партії Російської імперії. Активісти, майже всі іммігранти, серед яких дехто з родичів Бен-Ґуріона, привезли із собою як платформу партії, так й ідеологічні розбіжності, що непокоїли їх у Старому світі, з усіма інтригами, змовами та суперництвом. Існували відділення в кількох американських містах, але нараховували вони лише близько трьох тисяч членів та прихильників, що становили десь половину представників сіоністського робітничого руху в США. Рух випускав у Нью-Йорку газету їдишем, «Дер Їдишер Кемпфер», накладом у шість тисяч екземплярів.376
Бен-Ґуріон знав деяких американських прихильників сіонізму ще до свого приїзду, і вони всі також про нього чули. Нахман Сиркін, визнаний інтелектуальний лідер партії в Америці, розповів, як кілька років тому намагався викупити Палестину у турецького султана. Він запропонував заручитися десятками тисяч молодих людей у русі «Ге-Халуц» («Піонер»), члени якого були зобов’язані розселитися у Палестині та займатися фермерством. Пінхас Рутенберг, російський революціонер і терорист, ознайомив Бен-Ґуріона з планом створення єврейської армії, яка мала відвоювати Палестину.377
* * *
Ті євреї, яких Бен-Ґуріон спочатку зустрічав в Америці, здебільшого здавалися йому жалюгідними. Він ледве впізнав свого двоюрідного брата. «Обличчя стало змученим, постава зігнулася – він дуже постарів», – зазначив Давид, додавши, що діти його двоюрідного брата розмовляли англійською та їдиш знали лише трохи.378 Один із братів Рахель Бейт Халахмі представив його в Асоціації молодих вихідців із Плоньська в Америці. Бен-Ґуріон визнав тих людей неприємними. «Духовно порожні, не містили в собі нічого та ні до чого не прагнули», – написав він у своєму щоденнику.379
Шмуеля Фукса серед них не було – тоді його не було й у місті. Бен-Ґуріон зустрів свою дівчину, яка була бундисткою. Минуло кілька тижнів, але Фукс так і не повернувся. У неділю, 7 липня 1915 року, Бен-Ґуріон написав про це у щоденнику: «Сьогодні у «По’алей Ціон» пікнік. Ось звідки я чув, що Ш. Фукс приїде. Ми не бачились дванадцять років… завтра я маю їхати». Наступного дня Бен-Ґуріон вирушив із місією до партійного відділення Рочестеру в Нью-Йорку. Це була перша зупинка лекційного туру, який охопив і кілька інших міст. Його щоденник розповідає: «Я розраховував виїхати звідси о такій-то годині, але спізнився на поїзд усього на кілька хвилин, втративши цілий день, тепер дістануся Рочестеру лише об одинадцятій ночі». Про Фукса не було жодного слова. Може, він був на пікніку, а може й ні. Можливо, Фукс був там, а Бен-Ґуріона не було; може, таки не з’явився. Або, можливо, вони обидва прийшли та побачились, і Бен-Ґуріон вирішив не оприлюднювати той момент і навіть не згадувати про це у своєму щоденнику. Багато років по тому, у бутність прем’єр-міністром, він зазначив, що зустрічався з Фуксом у Нью-Йорку. «Я розповів йому про наші починання в Палестині, і він поступово повернувся до сіонізму», – писав Бен-Ґуріон. Але це було не зовсім так.380
Коли Фукс уперше приїхав до США, то входив до «По’алей Ціон», але, схоже, поступово втрачав інтерес до партії. Він вивчав стоматологію в нью-йоркському університеті, одружився, мав професійний успіх і купив багатоквартирний будинок. Він публікував вірші та оповідання їдишем, деякі з них під псевдонімом «Еммануїл», ім’ям, яке пізніше дав своєму синові. Шмуель мав зв’язок з іншими їдишськими письменниками та поетами, давав їм гроші та підтримував їдишський театр.381
«Якби я був негром»
Лекції Бен-Ґуріона у відділеннях «По’алей Ціон» по всій країні були спрямовані на пошук молоді, яка могла б переїхати до Палестини, а тим часом вербували їх до «Ге-Халуц», який, начебто, сприяв розвитку піонерських поселень у Палестині.382 У межах туру Центральний Комітет партії закликав членів приєднатися до цієї організації. Але ретельне дослідження показує, що іммігранти «Ге-Халуц» мали насамперед виконувати військовий обов’язок. Її цілі формулювали кілька разів, і в якийсь момент наказали: «створити спеціальну групу самооборони в Палестині». У відхиленій версії, що зберігається в архіві Бен-Ґуріона, цей уривок їдишем супроводжується двома єврейськими словами в дужках, що означають «оборонна група».383 У статуті «Ге-Халуц», який цитував Бен-Цві у своїх спогадах, зазначається, що організація має функціонувати як «фізкультурно-спортивні та військові тренувальні клуби». Члени повинні були самі на себе взяти зобов’язання прийняти дисципліну, накладену керівництвом.
* * *
Бен-Ґуріон їздив один, зазвичай поїздом; він тимчасово проживав у партійних активістів, але не завжди був упевнений, що на нього чекатимуть; іноді й не чекали. Часом його господарі забували організувати лекцію. «Товариші нічого не підготували», – скаржився він одного разу. Це сталося, «як і очікувалося», у Янгстауні та Кантоні, а до того ще й у Піттсбурзі. Кантон був невеликою втратою, як казав він; з самого початку його не варто було відправляти туди. Але Бен-Ґуріона не прийняли в більших єврейських спільнотах Янгстауна та Піттсбурга, і це було суттєво.384
Члени партії в Нью-Йорку вважали його своїм емісаром і, ймовірно, сподівалися, що його виступи допоможуть зібрати гроші для партії та залучити передплатників газеті. Але він не був вправним оратором і не збирав великі натовпи; дехто згадував, що Бен-Ґуріон виступав нудно і без фантазії. Інші промовці розповідали історії; він наводив факти. Іноді його виступи справляли сильне враження, але ліричними вони не були. Як результат, речник із нього був не надто популярний. Іноді Бен-Ґуріон виступав перед аудиторією, яка ледь сягала двадцяти осіб; сорок – це була вже хороша явка. Одного разу він скасував захід у Цинциннаті, тому що суддя Луї Брендайс збирався виступити недалеко від нього того самого вечора.385
* * *
Наприкінці серпня 1916 року Бен-Цві та Бен-Ґуріон попросили Брендайса разом із послом Моргентау у Стамбулі втрутитися та отримати для них дозвіл на повернення до Палестини.386 Тоді вони обидва все ще вважали, що Палестина може бути під Османським сюзеренітетом, хоча й розуміли, що можливий, безумовно, й інший розвиток подій. Тож вони не знали, на чиєму боці діятиме військова сила, яку планували зібрати: на боці чи проти турків. У будь-якому разі «Ге-Халуц», мабуть, мав намір діяти проти арабів під контролем Бен-Ґуріона. Але цього не сталося. «Реакція не була масовою», – писав Бен-Ґуріон; американська філія «Ге-Халуц» налічувала лише близько ста членів.387 Це був провал. Бен-Ґуріон пройшов довгий шлях задля того, щоб американські євреї почали переїжджати до Палестини.
Більшу частину часу він проводив з іншими членами своєї партії, але часто виходив із того вузького світу і озирався навколо. Він стежив за президентською кампанією і пізніше згадував тривожне очікування, що передувало обранню Вудро Вільсона на другий термін. «Результат світової війни багато в чому залежав від результатів виборів», – писав він. У Нешвіллі Бен-Ґуріон вперше побачив те, що називав «поселенням блідих негрів», «блідий» – це термін для району, у якому російська влада змусила жити євреїв. Коли він заходив у міський транспорт, то бачив два знаки, що свідчать про те, що місця спереду були для білих, а ззаду для «кольорових», як тоді в Америці називали негрів. «Коли ви заходите в транспорт, білі сидять на передніх сидіннях», – писав Бен-Ґуріон до Бен-Цві. – Якщо якесь місце звільняється, чорним також дозволяють сісти (але Бог любить однаково і тих, і тих). Коли люди виходять, спочатку виходять білі, а потім чорні». Бен-Ґуріон також бачив окремі ванні кімнати для чорношкірих та білих. Його, хто виріс на «Хатині дядька Тома», охоплювали злість, біль та сором, як писав він і розповів Бен-Цві, що коли пішов дивитися фільм, то сів поруч із неграми. Білетер негайно підійшов до Бен-Ґуріона і зажадав, щоб він пересів від них подалі.388389
Він відпочивав від політики у різних місцях: наприклад, спостерігаючи видовище Ніагарського водоспаду, яким був настільки приголомшений, що майже забув про з’їзд, на який їхав до Буффало, попри те, що він мав проходити у великій, переповненій залі. Бен-Ґуріон часто писав про воду, але зустріч із цією «магічною дивною прірвою» подарувала майже релігійний досвід. «Сиди тут мовчки, сину Адама, і слухай цей рев, який не припиняється з часів шести днів творіння», – написав він у своєму щоденнику. «Сиди тут і дивись мовчки, і спостерігай за бризками піни, які заплямували цей мальовничий вид».390
Деякі його листи та записи доводять, що і в Америці Бен-Ґуріон мав різкі перепади настрою. Його почерк був, як звичайно, рівномірним і розбірливим, розташованим охайними рядками, з більш-менш однаковими полями та пробілами. Але були часи, коли його каліграфія погіршувалася, букви ставали незграбними, важко читалися, ставали агресивними на вигляд. Рядки прямували без полів, різко поринали вниз у лівий нижній кут сторінки.391 Протягом наступних місяців він присвятив себе передусім письменництву. Це було мудре рішення; завдяки писемній роботі Бен-Ґуріон був незабаром визнаний фігурою, навіть важливішою за Бен-Цві.
«Спочатку була дія»
Через деякий час після заснування «Га’Ахдут» Бен-Цві написав статтю на честь одного з загиблих у Седжері Якова Плоткіна. Стаття була надрукована в «Іцкорі», меморіальній книзі, виданій у Яффі 1911 року; це мало стати наріжним каменем героїчної міфології робітничого руху на землі Ізраїлю. Згідно з обкладинкою, книга вшановувала пам’ять загиблих єврейських робітників – вони не були зазначені як члени «Га-Шомер». Книга була присвячена восьми чоловікам, шість з яких загинули у Седжері. Поряд із висловлюваннями, книга також містила літературні твори, зокрема матеріали Самуїла Йозефа Агнона та один Шломо Цемаха, і була досить нерішучою спробою сформувати світську культуру національної пам’яті. Були переглянуті слова традиційної молитви Іцкора, що промовляли у синагогах у святкові дні; вступні слова «Бог пам’ятатиме» було змінено на «Єврейський народ пам’ятатиме». У статті про цінність відданого за справу життя показане те, що тисячі побожних євреїв, які прийняли мученицьку смерть «заради освячення імені Бога», зробили це лише заради порятунку власної душі, тоді як робітники, про яких йдеться у книзі, «були вбиті, щоб відстояти честь всієї нації». Вступ містив політичний заклик до арабів працювати разом з єврейськими поселенцями, щоб допомогти розквітнути «нашій безплідній землі». Книга вийшла івритом; її редакторами були літні Ю. З. Рабіновіч та Йозеф Хаїм Бреннер. Було багато друкарських помилок; Бен-Ґуріон не брав у цьому участь.392
Через кілька місяців як вони приїхали до США, після того як вони почали читати лекції перед партійними главами, Бен-Цві та Бен-Ґуріон зрозуміли, що бракує письмових матеріалів їдишем про «По’алей Ціон» і Палестину. За їх пропозицією, партія вирішила випустити видання «Іцкору» на їдиші. Це була спроба створити загальну легенду для євреїв Палестини та Америки. Завдання підготувати матеріали було покладено на кількох досвідчених редакторів «Га-Ахдут», які тоді мешкали у Нью-Йорку, серед них і Бен-Цві. Вони брали літературні твори, додавали імена жертв, які не були включені до єврейського видання, і описували їх славетність.
Книга отримала ще один вступ, написаний Яковом Зерубавелем, надрукований невеликим, щільним шрифтом на шести сторінках, який важко читався. Основною метою було звеличення світського юдаїзму та засудження побожного способу життя. Це можна було побачити в принизливій статті Бреннера, що так і не з’явилася в оригіналі. На обкладинці був малюнок, на якому зображений конкретний член «Га-Шомер». Подібні малюнки, у стилі модерн, з’явилися й у самій книзі. У підзаголовку було зазначено, що книга вшановувала пам’ять «охоронців та робітників» Палестини; у своєму вступі Зерубавель посилався на Шимона Бар Гіора. Бен-Ґуріон написав захопливу автобіографічну повість про свої перші роки в Палестині. Вона була надрукована майже наприкінці книги.393
Це був величезний успіх. Пам’ятні вечори пройшли по всій Америці, і Бен-Ґуріон став бажаним гостем. Зрештою, у нього була реальна історія: як він приїхав до Палестини, як його підкосили малярійна лихоманка та голод, як він при цьому почувався.394 Цілком природно, його настрій різко поліпшився. «Ти ще не познайомився з Вудро?» – запитував він Бен-Цві, який тоді був у Вашингтоні.395
Більшість відгуків на книгу були позитивними. Але прибічник «Бунду», який підписувався ім’ям Мойсей Іозеф Ольгін, опублікував свої «думки» про книгу під назвою «Єврейські колонії в Палестині були засновані на катастрофі арабського народу». Його провідною думкою було те, що араби – давні хазяї Палестини, і що їх війна проти єврейських поселенців була логічною відповіддю.
З цього приводу представників сіоністського руху вже тоді часто просили пояснити, як вони бачили співіснування з арабами. Бен-Ґуріон підкреслив, що країна може бути готова до прийняття чотирьох – п’яти мільйонів євреїв. Він звеличував їхню культурну та моральну перевагу й обіцяв, що розвиток (єврейської держави) також спричинить відродження серед арабського населення. Бен-Ґуріон наводив Петах-Тіква як доказ: у ньому мешкало п’ять тисяч жителів та ще три тисячі арабських заробітчан, гордо розповідав він. Про намір замінити їх на єврейських робітників не йшлося.396 Коли видання було розпродане, а попит ще не вичерпаний, було вирішено про друге видання, і цього разу відповідальність за проєкт поклали на Бен-Ґуріона.
Він показав себе рішучим редактором: заявив, що вступ Зерубавеля – це не що інше, як «надута полеміка в нібито ліричному стилі». Бен-Ґуріон відкинув його та написав новий, удвічі коротший, лише на три сторінки. На відміну від Зерубавеля, він писав короткими потужними реченнями. Герої, про яких він згадував, виходили схожими на богів: «Вони прийшли не як жебраки, а як завойовники», – почав Бен-Ґуріон. Потім пройшов якийсь період, а потім: «Спочатку була дія». У такому дусі він і продовжував. Звернення було націоналістичним та світським і стосувалося особистостей загиблих героїв. Вони створили «релігію праці» і пролили кров, захищаючи рідну землю. На відміну від Зерубавеля, Бен-Ґуріон не публікував заклику до миру з арабами. Він зауважив, що вони поважають лише тих, хто вміє захищатись. Він перемістив свій автобіографічний твір на початок нового видання, одразу після вступу. Переглядаючи послідовність, у якій опинилися загиблі, він поставив на перші позиції двох людей, які померли внаслідок інциденту, до якого він сам був причетний у Седжері. Бен-Ґуріон навмисно написав у такій послідовності – «робітники та охоронці». Крім того, він видалив усі згадки про «Бар Гіора».
Бен-Ґуріон редагував, а також керував підготовкою до друку майже власноруч. У процесі роботи йому довелося освоїти нову професію і ухвалювати нескінченні рішення, що вимагали володіння найдрібнішими деталями. Вони стосувалися й того, який папір використовувати, у якому форматі друкувати книги, а також графіку й ілюстрації. Підсумком цього став високоякісний альбом зі сріблястою тканинною палітуркою, елегантно надрукований на добротному папері. Він справляв «величезне враження», як писав Бен-Ґуріон батькові.397
Схоже, Бен-Ґуріон почав усвідомлювати, якою була його цільова аудиторія. Книга, яку він редагував, пропонувала читачам єврейський патріотизм та усвідомлення власної праведності зі сльозами на очах. Це поєднання дало їм змогу привернути увагу нових героїв, їдишських перспективних ораторів, таких, як вони самі, щоб дізнатися про них та пишатися ними. Годі було й сподіватися, навіть опосередковано, що вони залишать країну, яка їх прийняла, заради руху за прикладом своїх героїв. Це було основною відмінністю між двома виданнями – «Іцкор» Бен-Ґуріона був оптимістичнішим. Він, схоже, зрозумів ту роль, яку відіграє надія в американському етносі.
Ніщо з того, що Бен-Ґуріон робив у своєму житті до цього часу, так не сприяло його репутації, як редагування цієї книги. Усі статті, які він написав, і всі лекції, які він читав – це все разом не сприяло появі такої широкої аудиторії, як видання «Іцкору». Несподівано він став однією з найвизначніших постатей своєї партії. Під час роботи над книгою Бен-Ґуріон попросив Бен-Цві повернутися до Нью-Йорка з Вашингтона, щоб допомогти йому в редагуванні, натякнувши, що він не буде рівноправним партнером у цій роботі. Бен-Цві не приїхав. Масштабна робота з редагування, яку планував Бен-Ґуріон, незабаром після виходу попереднього видання, і, без сумніву, заміна вступу, стали ляпасами для Бен-Цві. Бен-Ґуріон навіть видалив ім’я свого друга зі списку редакторів; він міг бути більш врівноваженим. Запаморочливий успіх книги, здається, був ще однією провокацією для Бен-Цві. «Між мною і Бен-Ґуріоном виникла суперечка», – зауважив він у своїх спогадах.398 Але Бен-Ґуріон запропонував йому новий проєкт, набагато амбітніший і складніший, над яким обидва чоловіки мали працювати разом – комплексну наукову роботу їдишем із географії та історії Палестини. Бен-Цві погодився. Бен-Ґуріон проводив щоранку у нью-йоркській публічній бібліотеці на П’ятому проспекті та Сорок другій вулиці, проходячи щоразу повз кам’яних левів, що причаїлися на початку сходів, сидячи за одним із дерев’яних столів у величезній читальній залі. Йому дуже подобалася ця робота. Він зосередив увагу на книгах, які були написані дослідницькими делегаціями та християнськими туристами Палестини у ХІХ столітті.
