Kitabı oku: «Холоднеча. Старі майстри», sayfa 5

«Коли я вперше з'явився у Венґу, їй не було й шістнадцяти. Я знаю, що вона підслуховує біля замкової шпарини. Варто раптово розкрити двері, вона й розігнутися не встигне. Але я остерігаюся робити це». Пере вона аби з рук. У стопках рушників жучки гніздяться, трапляються навіть хробаки. А великий пиріг з дріжджової опари, так званий завиванець, вона пече в ніч із п'ятниці на суботу, у компанії двох субчиків, «безсоромно видавлюючи з них усі соки. Гицелю невтямки, що на поверх нижче вона трусить своїми персами, брудно милуючись з одним із постояльців». Вона не пропускає мимо вух жодного кулінарного рецепта. «Вона небезпечна і водночас низька, а ще спосібна до кухарства». У комірчині й на горищі серед їстівних припасів: мішків з борошном і цукром, пучків цибулі, короваїв, куп картоплі й яблук – можна знайти речові докази її розпусності, приміром, чоловічі спідні, що дісталися молі й пацюкам. «Вельми цікава колекція таких брудних доказів розкидана по всій долівці й унизу, і нагорі. Надто до шмиги хазяйці час від часу перераховувати свої експонати й згадувати їхніх колишніх власників. Із ключами від своїх скарбниць, нижньої й верхньої, вона не розлучається вже не перший рік, носить їх на грудях, і жодна душа на світі, крім мене, поняття не має, які комори вона може відімкнути цими ключами».

Старечою слиною бризкають із вуст маляра Штрауха фрази. Знову я його побачив тільки за вечерею. Я вже сидів у вітальні й зауважував жваву трапезу. Маляр навернувся на очі хазяйці зовсім пізно, вже після восьмої, у їдальні зосталися самі завсідники-п'янички. Повітря помітно важчало від міцного духу поту, пива й робочого одягу. З'явившись у дверях, маляр високо підніс голову й обвів очима приміщення. Побачивши мене, він рушив до мене й умостився навпроти. Хазяйці він кинув, що підігріте вариво не їстиме. Хай принесе ліверного паштету з обсмаженою картоплею. Від супу Штраух відмовився. Він мовив, що цілими днями їсти не хочеться, але сьогодні зголоднів. «Я змерз, тож-бо». Щоправда, надворі не холодно, навпаки. «Фен, знаєте. Я, бачите, вистудився зсередини. Замерзають ізсередини».

Їсть він не як тварина, не як роботяги, без первісної серйозності. Що б він не з’їв, усе бере на кпини. Ліверний паштет для нього – «шматок мертвяка». З цими словами він очікувально глянув на мене. Але попри його очікування я не скривився. Мені-бо весь час доводиться розчленовувати трупи, це будь-яку відразу притлумить. Маляр це і в голову собі не клав. «Усе, що їсть людина, – кавалки мертвечини», – сказав Штраух. Я бачив, наскільки він розчарований. Якесь дитяче розчарування залишило на його обличчі вираз болісної непевності. Відтак він заговорив зі мною про цінність і мізерність людської натури. «Те скотиняче, – розводився він, – що дрімає в людині, що його ми асоціюємо з пазурами й копитами, ладне ось-ось стрибнути і вп'ястися на перший знак, – це і є те саме скотиняче, що ми відчуваємо, перетинаючи вулицю, як сотні інших людей навколо нас, розумієте…»

Він пожував і мовив у задумі: «Оце не знаю, що я хотів сказати, швидше за все, щось зле, я так думаю. Часто від того, що ти збирався сказати, залишається саме таке відчуття: хотілося вилити жовч».

День четвертий

«Люди всього-на-всього приходять на готовеньке, – казав він, – і все кидають, але ж це все, кожна штука, все, що швидко попадає під руку, – ціла праісторія. Що старішаєш, то менше чіпляєшся за зв'язки, які вже пізнано, вивчено, прибрано. Стіл, корова, небо, струмок, камінь і дерево – усе вдовж і вшир вивчено. Все лише механічно вживається. Предмети, ціла симфонія винаходів, цілком незбагненна… йдеться вже не про варіації, поглиблення, відтінки. Усім подавай лише великі зв'язки. А як вдивляться в архітектуру всесвіту, відкривають у ній тільки загальну орнаментику простору, та й по всьому. Гру найтонших співвідношень, грандіозних повторів – тут приходить думка про вічне своє безсилля. З віком мислення стає механізмом тортур через слабкий доторк. Жодної заслуги. Я кажу «дерево», а бачу густий ліс. Я кажу «річка», а перед очима – всі річки відразу. Я кажу «дім», а бачу море будинків, міську забудову. Кину просто «сніг», а це – цілі океани. Зрештою, думка розпускає все. Високе мистецтво полягає в тому, щоб осягнути розумом і велике, і мале, щоб завжди мислити у всіх масштабах одночасно…».

Непевність – ось що, за його словами, штовхає людей на подвиги, непевні люди, створені, по суті, як невдалі створіння, можуть усе. Героїв народжує непевність. Інакше кажучи, тривога, страх, розпач. «Що вже тут говорити про художню творчість». Править зовсім не впевненість, а недоумство, недолугість – щось ординарне, а не екстра. Цими міркуваннями він поділився за обідом. Смажену яловичину він відправив назад, на кухню, хоча сам її замовив, і віддав перевагу вудженині. Господарка взяла тарілку з печенею й зникла. За столом тільки ми удвох, тим часом як людей у їдальні повно. Здається, більше нікуди. Уже розставляють стільці, принесені з кухні. Вздовж вікон ставлять і видовжують метрів на два великі лави. Нарешті, багато хто просто вмощується на підлозі, на дошки між перекинутими барилами. П'ятниця. Потім, коли вже зовсім нікуди приткнутися, починають підходити до нашого стола. Першими – гицель і інженер, потім робітники пхають маляра. Господарка, поставивши перед ним тарілку з вудженим м'ясом, зловтішно спостерігає, як старого просто-таки чавлять. Вона знову викривляється за його спиною, за моєю – теж, адже вважає, що я рию яму на нього. Звідси підозріле до мене ставлення. Вона ставить між нами знак рівності. А що він любить її як собака бука, то я теж змушений її ненавидіти.

Гицель – високий чорнявий чоловік. Інженер – на голову нижчий, русявий, балакучий, зовсім не схожий на гицеля. «Роботи затягуються», – каже інженер, маючи на увазі мостобудівні роботи як частину проекту будівництва електростанції, розгорнутого внизу, у долині. Виявляється, зараз для заливання бетону найневідповідніша часина, але роботи все одно треба доводити до кінця. «Від переробу жодного зиску», – зауважує інженер. Він, так би мовити, не в тім'я битий. Робітникам спуску не дає. Висловлюється тією ж мовою, що й вони. П'є, як вони. Вміє круто розібратися з ними, як чинили б і вони на його місці. Перекриваючи гамір, він гукає кожного на ім'я. Слідом за іменем іде розпорядження щодо завтрашньої роботи. Схоже, у голові в нього вміщується все: фінансові відомості, вивезення ґрунту, вертикалі й горизонталі мостових ферм, техніка безпеки і таке інше. Він смалить сигарету за сигаретою і, трусячись од сміху, налягає черевцем на стільницю. З гицеля слова не витягнеш. Здається, інженер якимось дивом вгамовує чудовисько. Робітники його поважають. Перед ними він не прикидається. «Рейки в паз», – вирікає він, і всі, крім мене й маляра, знають, що це значить. Маляр підводиться й, не попрощавшись зі мною, зникає. А мені однаково. Можу ще посидіти й людей послухати.

Наше житло, за словами маляра, – з розряду таких готелів, у двері яких стукають, тільки якщо більше ніде переночувати, заради одного-єдиного нічлігу. Його він завжди приваблював. Ні, не цноти принаджували його, а недоліки. Нерозривність із воєнним часом, коли цей готель служив пристановищем йому із сестрою. Він знову й знову занурював у злидні й випробування голодом. У примітивність. У невибагливість. «Я знаю навіть найтихіше шурхотіння цього будинку», – сказав маляр. Він міг би в темряві намацати давно знайомі нерівності на стіні, що її він знає до найменших, нерозглядних віспин. «Я пожив у кожній із кімнат, – мовив він. – Колись я міг навіть купити цей готель. Тоді і в кишені бряжчало. Проте тут би все скінчилося». Сюди він приїхав, коли йому все набридло. «Ці стіни могли б багато що виповісти. Кожна кімната пам'ятає яку-небудь неймовірну подію. У цей будинок теж увірвалася війна. Взяти хоча б кімнату, де ви мешкаєте…»

Він сказав: «З моїм настроєм краще б промовчати. Йдеться про якесь рішення, що його людина ухвалила в цій кімнаті. Рішення нікому не зрозуміле. Суперечне релігії». Способи можуть одрізнятись, але джерело всього – прадавня мудрість. І наскільки консервативний найчастіше хід думок, настільки революційні наслідки. Буває, що в дім упирається холоднеча, коли хтось забуде зачинити вікно, і все в ньому аж корчиться від холоду. «Навіть мрії. Все перетворюється на холод. Фантазії, сни, все». Ще жодного разу в цьому готелі не відвідала його яка-небудь «піднесена» думка. Втім, такі думки з натури йому далекі, аморальне вже саме бажання поринати в них. Він навіть жене їх. «Характер думок, на які прагне пристати людина, визначає вона сама». Дивно, «як відштовхує від себе нерідко те, чому довіряєшся». Життя в готелі «пропонує на будь-який смак грандіозні знущання», що їх він навіть дошукується. Завдавати собі болю – у цьому він вправлявся ще дитиною. «Так я вперше випробував себе. Це наче я запхнув руку у вогонь». З плином часу він розвинув це до вершин божевілля. «Готель із кожною своєю щілиною – головний свідок моїх почуттів, моїх станів. „Це я", – говорить тут усе моїм голосом, – і нема вже жодної чесноти, жодної наївності, хіба що кровозмішення понад будь-яку уяву».

«Мій час сплив, як проходить час, якого не бажаєш. Так, я ніколи не бажав свого часу. Хвороба – то наслідок відсутності інтересу до свого часу, браку інтересу, безробіття, невдоволеності. Хвороба причепилася, коли вже нічого не залишилося… мої дослідження зайшли в глухий кут, я раптом збагнув: ні, цю стіну мені не здолати! Залишалось одне – шукати шлях, на який я ще не ступав… Ночі були безсонними, грузлими, хмурими… іноді я підхоплювався, і мені поступово відкривалася вся фальш навигадуваного, усе знецінювалося, вибудовувалося в якийсь ланцюжок, у логічний ряд, розумієте, ставало безглуздим і безцільним… І до мене дійшло, що навколишній світ не хоче, щоб його пояснювали».

День п'ятий

«Сім'я, батьки, все на світі, за що я міг би триматися і завжди намагався триматися, – давним-давно все це потонуло в мороці, розчинилось у темряві, або я сам відбіг од усього світу, щез у мороці. Точно не знаю. У всякому разі, я рано залишився сам, а може, був самотній завжди. Самотність цікавила мене, відколи я себе пам'ятаю. І саме поняття самотності. Якоїсь самодостатності. Спочатку я уявити собі не міг, як можна завше бути на самоті, весь час. Це не вкладалося мені в голові, я не міг забрати собі в голову і викинути не міг». Він мовив: «Я постійно повертався до цього. Тут безпорадний, там неприкаяний. Прокидався я тут, а не там, де мені варто було б прокидатися згідно з моєю натурою. Дитинство і юність були так само сповнені страшної самотності, як і роки старості. Наче природі дано право весь час затискати мене, напирати на мене, залазити мені всередину, відділяти мене від усього, зіштовхувати з усім, але завжди кладучи межу.

Зрозумійте мою думку: у вухах гуде від закидів, якими сам себе обкладаєш. Думати, що це пісня з чиїхось нот або ж музична імпровізація, було б помилкою: це не що інше, як самотність. Це як у птахів у лісі або як з морськими хвилями, що б'ються об коліна. Я ніколи не вмів допомогти собі, а тепер уже тим більше. Вражаюче. Хіба ні? Люди, по-моєму, лише вдають, що не самотні, і якраз тому, що самотні завжди. Варто лише подивитись, як вони розчиняються у своїх спільнотах, а може, саме це доводить, що всілякі спілки, об'єднання, релігії, міста і створені задля нескінченної самотності? Бачите, завжди одні і ті ж таки думки. Неприродні, хай і так. Пересичені зв'язком. Можливо, абсурдні. Можливо, дилетантські. Коли з самотністю уживається якась практична самостійність, – правив він, – та нехай уже, але в мене не було ні найменшої самостійності. Я не знав, як мені бути. З тим, що належиться кожному: впливом, оточенням, власним «я», що з ним мені не випадало дати собі раду. Із тим, що, виявляється, було в мені завжди. Ось так. Розумієте?!» Він говорив: «Люди, що плодять нову людину, беруть на себе непомірну відповідальність. Усе нездійсненне. Безнадійне. Це великий злочин – зроджувати на світ людину, знаючи, що вона буде нещасна. Бодай раз. Нещастя на одну мить – це нещастя назавжди. Плодити самотність тому, що не хочеш бути самотнім, – злочинно». Він казав: «Природний інстинкт злочинний, і посилатися на нього – звичайнісінька відмовка, як усе, чим тішаться люди».

Він повернувся обличчям у бік села, що бовваніло внизу. «Люди тут – суцільна переводня, – сказав він. – Присадкуваті як печериці. Немовлятам затикають роти «горілчаним кляпом», щоб не репетували. Повно виродків. Атрофія мозку²⁵ – річ звичайна. Тут немає улюблених дітей, тільки куча. Влітку вони страждають від сонячних ударів, адже тонка ряднинка не захищає від сонця, яке часто пече нещадно. Взимку дітлахи замерзають, за їхніми словами, не встигнувши дійти до школи. Алкоголь витіснив молоко. Голоси у всіх високі, хрипкі. Більшість – каліки з народження. На дітей усі позаходили по п'яну. У людей здебільшого кримінальні задмухи. Серед молоді високий відсоток таких, хто живе за дротом. Тяжкі побої, просто розпуста і розпуста щодо самої природи – це звичайна річ. Знущання з дітей, вбивства – така хроніка недільних подій… Худобі живеться краще. Тут радіють з того, що опоросилася свиня, а не з народження дитини. Шкільна освіта – на найнижчому рівні, а вчителі – лукаве і, як завжди, зневажуване плем'я. Люди мруть від виразки шлунка. Сухоти наганяють на них таку солодку нудьгу, з якої вони вже не виходять. Селянські діти безнадійно нидіють у робочій масі. Я ще не зустрічав у цих місцях жодного красеня. І при цьому ніхто нічогісінько не знає про цих людей, про те, що з ними діється, іноді просто відвертають носа, щойно розмова торкається їхнього ремества, побуту, знущань, розвитку. Відвертають носа, та й годі».

Сам він провів раннє дитинство у діда з бабусею, ріс, як горох при дорозі. Тримали його в шорах, особливо в зимовий час. Цілими днями доводилося сидіти тихо й смиренно і зубрити граматику. Коли він пішов до школи, то знав більше за вчителя. Класна кімната цієї сільської школи в одному з тихих куточків Нижньої Австрії²⁶ «досі ані крапельки не змінилася». Нещодавно забандюрилося йому туди з’їздити. Той самий запах, сказав він, який остогид йому ще в дитячі роки, – запах нагромадженої вугільної смоли, відходка, збіжжя й підгнилих яблук. Тепер він вдихав його як аромат розкішного весняного дня. Він часто змушував себе уявити цей запах, раптово, де прийдеться. Майже завжди це вдавалося. Подібно до того, як майстрові ні з того ні з сього щастить зробити шедевр. Усе його дитинство виткане із запахів, вони зливаються, складаючи дитинство. Воно не вмерло, не обірвалося досі. А ще воно складається з гри слів і гри в м'яч, зі страху перед комахами-паразитами, дикими тваринами, темними завулками, бурхливими потоками, голодом, майбутнім. Хлопчиком бачив він і повзучу нечисть, і голод, і диких тварин, і бурхливі річки. І майбутнє, і огиду. Війна спомогла йому побачити те, чого ніколи не бачили люди, які не знали війни. Життя у великому місті постійно змінювалося сільським, адже вдачу дід мав непосидючу, як і він сам. Бабуся розумна, велична і недосяжна для простолюдинів. Дід брав із собою внука в нові місця, в балачки, в дорожню темряву. «Вони були властолюбиві», – мовив маляр.

Їхня смерть – найбільша з його утрат. Батьки клопоталися ним мало, куди менше, ніж братом, старшим од нього на рік, з яким вони пов'язували всі надії на все, чого не очікували від нього самого: влаштоване майбутнє, одне слово, майбуття. Братові завжди діставалося більше любові і кишенькових грошей. У чому розчаровував їх він, маляр, його брат-річняк не розчаровував ніколи. Із сестрою його пов'язував занадто слабкий зв'язок, щоб він міг зберегтися надовго. Пізніше вони знову зайшли в зв'язок, і простягнувся той через океан, листи йшли з Європи до Мексики, з Мексики до Європи, пробувано з взаємної приязні начаклувати любов, якусь потребу одне в одному, можливо, це навіть вдавалося. «Вона писала мені двічі-тричі на рік, як і я їй», – сказав він. Від самотності звідкись із глибини виникало безліч думок, які дедалі хмурнішали. Зі смертю діда і бабусі залягла «тьма, кінця якій уже не буде».

Потім помер і батько, за рік у слід йому ступила мати. У той час як старший пробивав собі дорогу, піднімаючись по щаблях кар'єри, дедалі перетворюючись на справжнього хірурга, молодший чимраз глибше поринав у світ своїх думок. Ні тут, ні там виходу вже не було. То тут, то там він опинявся на межі руйнування. Зовні він не давав ознаки, на людях з'являвся завжди добре одягненим. А вдома, у своїй кімнаті, вічний мученик нічниць, з головою заглиблювався у свою кепську реальність, у науки, у роздуми про мистецтво і в злидні. У міру зубожіння він дедалі більше замикався. Його «художні потуги» були не такі як треба. Він і сам дуже ясно бачив, що все, навіть у муках ним народжене, аж ніяк не нагадувало те, перед чим у подиві завмирають, ще ж надто – те, що може викликати захоплені відгуки. День у день перед очима стояло те, що з нього ж і виходило. Все розсипалося. Попри це, щасливі випадковості, «чистої води непорозуміння» дарували йому якісь дотації чиєїсь щирості, тобто завше щось перепадало на хліб щоденний. Звідки? «Часом сюди залітали екскурсанти, мов подих весни», який підхоплював його в котресь із придунайських містечок, у село деінде у Вальдфіртелі,²⁷ абикуди аж за угорський кордон, де йому б цілого життя не вистачило, щоб «надивитися на цю рівнину меланхолії». Але найстрашнішим у його дитинстві був той день, коли скінчили дні дід з бабою. Він опинився в такій самоті, що часто вмощувався на кам'яну сходинку якогось чужого ґанку і думав, що помре з туги. Він цілими днями бродив від двору до двору, обзивався до людей, які вважали його за божевільного, за нахабу і невігласа, показуючи йому потилицю. У селі для нього мало що змінилося: поля і луки він часом не бачив цілими днями, бо сльози застилали весь білий світ. Його ганяли з місця на місце і платили за його утримання. Або ж то тут, то там залишалися за нього винні, що було куди гірше. Він шукав друзів, але не знайшов жодної душі. Бувало, думалось: а ось і друг, але згодом він розумів, що жорстоко помилився, і, наляканий, тікав од свого розчарування в самого себе. У ще більше замішання, у бажання покінчити з усім разом, у ще страшнішу непевність. До того ж руйнівна, зваблива сила пробудженої плоті, жадібна цікавість до забороненого плоду, хвороби, з якими доводилося давати собі раду, підточували його. Настільки ж інакше жилося братові й сестрі, їм довелося рости в батьківській домівці, «довелося переказитися там». Через те, що все у нього йшло шкереберть, він проґавив нагоду завершити навчання, і йому нічого не залишалося, як вступити на службу в якусь контору, звідки лише після грандіозного скандалу вдалося піти в Академію мистецтв. Йому давали стипендію, він витримав іспити з усіх обов'язкових предметів. «Але з мене нічого не вийшло», – пробубонів він. Юність виявилася ще гіршою. Ймовірно, він більше спілкувався з однолітками, із спорідненими душами, «але якось досить механічно». Дитинство та юність далися йому нелегко. Вони значною мірою нагадують мені мої власні. Я теж ріс у печалі, але такої гіркоти не знав. І тим не менше дитинство і юність були для нього тим єдиним, «з чим ще важко розлучитися».

Він зізнався сьогодні, що спалив усі написані власною рукою картини. «Я змушений був розлучитися з усім, що завжди било мені у вічі, доводячи, що я – нікчема». Вони нищили його, як невпинно кровоточать виразки, й укорочували язика. «Я вирішив справу без зволікань. Одного разу мені стало ясно, що з мене нічого не вийде. Але, як і будь-хто, я не хотів у це вірити, відтягував визнання страшної істини на роки. Потім однієї чудової днини, напередодні відїзду, вона навалилася на мене всією вагою».

«Був час, коли я не зміг би ось так, стрімголов, поставити на собі хрест». Він зупинився, набрав у легені повітря і сказав: «Я міг би дозволити собі добрий гумор. Чом би й ні? Від нудьги не страждаю. Немає страху. Нема болю. Нічого, що отруювало б життя. Наче я став раптом іншим. І тут знову те ж саме: знову біль і досада. У тому-то й штука, що я – це я. Ось я перед вами з усім своїм життям!.. А я ніколи не був розкутим! Ніколи! Нічим не тішився! Не був ні на йоту, що називається, щасливим. Через вічний потяг до незвичайного, оригінального, екстравагантного, до унікального і недосяжного. Через те, що цей потяг і те, що зветься душевні муки, зіпсували для мене все на світі. Все розірване на клапті, мов аркуш паперу! Мій страх обсмоктано, розчленовано, роздроблено, розкладено на якісь деталі, він не низького льоту. Я безперестанку перевіряю себе, так, саме так! Я весь час біжу собі навздогін! Можете собі уявити, як це – розкривати самого себе, як розкривають книгу, і натрапляти лише на друкарські помилки, одну по одній, а помилок на кожній сторінці – аж в очах рябіє. І, попри ці сотні, тисячі помилок, усе по-митецькомуі… Можна говорити про сюїту майстерних п'єс!.. Муки підносяться і стихають і стають стражданнями людськими! Я скрізь натикаюся на мури, що обступили мене з усіх боків. Мене вже просто вмуровано! Але хай там як, а я часто ховався за своїм сміхом!

Знаєте, що я зараз чую? Я чую звинувачення на адресу великих ідей, якийсь жахливий трибунал зібрано, щоб їх засудити, я чую, як поволі починається судилище над усіма великими думками. Їх хапають одну по одній і кидають до в'язниці. Великі ідеї засудять на страшні покарання, я знаю! Я чую це! Великі думки до в'язниці! Чимало їх тікає, проте їх ловлять, і карають, і спроваджують до карних закладів! Довічне, чуєте, довічне ув'язнення – це найм'якіше покарання, на яке засуджуються великі думки. У них немає захисників! Немає навіть вошивого безкоштовного заступничка! Я чую лише, як накриває їх мокрим рядном прокурор! Я чую, як поліцаї дубасять великі думки кийками! Поліція завжди нападала на великі думки! Вона запроторювала їх до в'язниці! Скоро пересаджають усі великі думки! Жодної не залишиться на волі! Слухайте! Дивіться! Всім великим думкам постинали голови! Чуєте?!» Маляр сказав, щоб я йшов уперед, я йду вперед, а він жене мене своїм дрючком у низовину.

Сталося так, що цього разу я зустрів його на підході до модринового лісу, а не у виярку, як домовлялися, і, наблизившись до лісу кроків на двадцять-тридцять, я вже передбачав, як старий вискочить з-за дерев і витягне руку з ціпком, немов бажаючи перепинити мені дорогу. Вийшовши із села, я відразу завів бозна-яких мелодій, чергуючи їх на свій розсуд, на що він сказав: «Ви, я бачу, співати мастак! Чому ж ви співаєте тільки на самоті? При мені ви ніколи не співали. У вас непоганий голос, вухо пестить». Я зніяковів і не знав, що відповісти. Він узяв мене під руку і, важко дихаючи, повів до лісу. «Продовжуйте ж, не треба соромитися. Голос у вас, справді, гарний». Але я так і не заспівав. Навіть якби й захотів, мені вже не до снаги було вичавити бодай одненьку ноту. Він пояснив, що вирішив чекати мене поблизу лісу, «оскільки у вибалку напевно дуже холодно». Рухалися ми порівняно швидко. Однак він, мабуть, уже втомився і щохвилини зупинявся. «Фантазія – вираз безладдя, – сказав він, – не інакше. В упорядкованому світі фантазія неможлива, лад не терпить фантазії, навіть не знає її. Дорогою сюди я питав себе: що таке фантазія? Я переконаний, що фантазія – щось на кшталт хвороби. Але підхопити її – не підхопиш, адже хвороба ця завжди з тобою. Хвороба, яка винна у всьому, насамперед – у смішному і злісному. Ви розумієте суть фантазії? Я задавав собі питання: що таке фантазія? – і одночасно: чи можна збагнути фантазію? Але фантазію збагнути не можна». Він зачепив ціпком гілку, і на нас посипався сніг. Мені довелося обтрушуватись. «А чи можна собі уявити людину, яка не знає нічого? – спитав він. – Людину, яка ніколи нічого не знала?»

Була п'ята, коли ми спустилися до станції. Народу там назбиралося більше, ніж зазвичай, і маляр вирішив крізь натовп попрямувати навпростець у ресторанчик. Він вистромив уперед руку, і люди сахалися при вигляді його ціпка. Я йшов у двох метрах позаду. У ресторані він вибрав спочатку місце в самому кутку, звідки можна було спостерігати за платформою і помічати, як потяги приїздять і відїздять, але йому здалося, що там дуже холодно: «Страх як тягне!» І ми пересіли ближче до печі. Ми перехилили по дві чарки сливовиці, а потім шпортались у газетах, розкладених на лотку. Затарившись газетами (які я зазвичай читав після нього, забираючи їх у свою кімнату, щоб пробігти від букви до букви), ми вирішили повернутися в готель по змозі до сьомої. Біля входу, коли я збивав сніг з черевиків, він сказав: «Фантазія – це смерть людини… Сьогодні я бачив сон. Не знаю вже, як визначити місце дії, але відбувалося це серед якогось давно знайомого ландшафту. А де я його бачив, уже не пам'ятаю. Сон особливий, не з тих безнадійних, що їх я звичайно бачу. Краєвид, в який він мене переніс на якісь секунди, був то зеленим, то сірим, то чорним, як воронове крило. Жоден колір не відповідав предметові, як на людську мірку. Небо, наприклад, виявилося зеленим, сніг – чорним, дерева – синіми… луки біліли, мов сніг… Це нагадало мені деякі сучасні полотна, написані олією, хоча їхні автори не настільки неухильно додержуються цих принципів, ні, вони не дотримуються такої точності, як у моєму сні… одне з моїх точних сновидінь, за логікою колориту. І як усе чітко окреслено… дерева підносяться ген-ген у неозорі високості, трава стужавіла так, що, коли по ній пробігає вітер, вступає цілий оркестр, гримить музика – музика всіх епох відразу. І я – бац! – опиняюся поміж усього цього, я сидів на якійсь галявині. Ще одна дивина: люди зливалися з кольором краєвиду. Я був одного кольору з галявиною, потім з небом, потім з деревами і, нарешті, з горами. І водночас я був розфарбований в усі кольори. Мій сміх викликав у цьому ландшафті найбільшу сенсацію, не знаю чому. Цей досить неправильний краєвид був, знаєте, сповнений такої жвавості, якої я ще не бачив. Можливо, це був якийсь людський краєвид. Зараз ви мене запитаєте: який вигляд у ньому мали люди? Людей, які, як і я, прибрали барви оточення, можна було розпізнати тільки по голосах, так само вони знаходили і мене. Які різні голоси, знали б ви, які тонкі нюанси лежали між ними! І раптом сталося щось жахливе: голова в мене ні з того ні з сього роздулася, причому аж так, що все довкола майже потьмарилось, а люди заверещали як на пуп, так жалібнісінько, як мені ще не доводилося чути. Лементування – до шмиги всьому оточенню. Не второпаю, в чому тут річ. Моя голова так розбухла й обважніла, що покотилася з пагорба, на якому я стояв, білими луками, по чорному снігу – всі пори року зійшлися в цьому пейзажі! – і змітала сині дерева і багатьох людей. Я чув це. І раптом я помітив, що позаду все вимерло. Моя величезна голова лежала посеред мертвого царства. У пітьмі. І лежала в цій пітьмі, поки я не прокинувся. Чому у цього сну такий страшний кінець? – запитував я себе». Маляр видобув з лівої кишені піджака свого Паскаля і переклав його у праву. «Це жахливо», – сказав він.

Ми вирішили заглянути до ґуральника. Спочатку дорога йшла через усю балку, потім – лісом, в якому я ще не бував. Мій супутник раз у раз зупинявся й вигукував: «Дивіться! Дивіться! Природа мовчить! Бачите?» Він плентався, нахиливши корпус уперед. Як той самий горбань, якого я колись бачив у Флорідсдорфі-на-Шпіці.²⁸ Наші ступні перетворилися на снігові гирі. Він увесь час зупинявся і ділився спостереженнями: «Природа упокорилася! Бачите! Природа мовчить!» Атож, вона мовчить. «Вона не завмирає, вона нерухома, вона не завмирає… Розумієте?!» Думки, міркував він, рухаються одночасно вгору і вниз. Він давав роз'яснення, вказуючи на звірині сліди: «Дивіться-но, олень! А ось заєць! Бачите? А це козуля! Дивіться ж! Ба! Лисиця! А це що? Невже вовки?» Він часто провалювався в сніг і стидався щоразу, коли мені доводилося витягати його за ціпок. «Як жахливо», – говорив він при цьому. Перераховував сузір'я: «Кассіопея, Ведмедиця, Волосожар». Він то зникав, то знову з'являвся. Коли я відставав, він наказував мені йти вперед. «Ями і горби, – примовляв він, – горби і ями». Стовбури дерев були для нього примарами «великих суддів». Він сказав: «Вони ухвалюють страшні вироки! Ці страшні вироки!» Ґуральник був неодмінним пунктом його програми. Це пояснювалося побоюванням, що тому більше не протягнути і року, «все думаєш, до зими не доживе, а як не прийду, він тут і вродився». Про ґуральника він говорив, що це найбільший мовчун за його пам'яті. З нього і справді слова не витягнеш. Маляр увесь час рвався вперед, хоча сам був винен у тому, що ми так повільно просувались. Аж ось ми вперлись у будинок ґуральника. У ньому, мов у печері, мешкав він з двома своїми дочками. «Він гнобить їх і боїться, що вони його кинуть, а вони бояться його. А що, коли вони зістаряться, а ще й заміж не вийшли…» Батько не спускає з них очей і знай собі командує: «Сала! Хліба! Супу! Молока!» А більше за весь день слова не скаже. А вони йому покірні, як покірні неповнолітні. «Коли власних дочок бачити не може, замикає їх на горищі, де їм доводиться прясти льон. Як спрядуть – можуть спуститися. Але не раніше». В обох руки закуто, за його словами, у кайдани, невидимі, проте незламні.

Маляр постукав у двері, і на порозі з'явився чоловік, сухий і довгий, здоровило здоровилом. Сказавши: «Так» і більше не вимовивши ні слова, він повів нас у будинок. Дочки присунули два стільці, кинулися в комору і повернулися із салом і горілкою. Накрили на стіл. Ми взялися їсти і пити з ґуральником. Тільки-но посуд порожнів, господар командував: «Сала», або «Хліба», або «Горілки», – і дочки прожогом мчали в комору. Ми просиділи години зо дві. Піднялися, і вже біля самого порога господар сказав нам: «Так», – і замкнув за нами двері. На вечерю ми були в готелі.

«Чуєте, – сказав раптом маляр під кінець прогулянки. – Чуєте, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякає. Втім, «лякає» – не те слово, вона вбиває людину. Ці пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуєте?! – сказав він. – Нас оточує собачий світ!»