Kitabı oku: «Руденька»
Dedicated to all the people
who saved and created my life.1
Від автора
Вітаю!
Мене звати Юля, мені 25 років, і я хочу звернутися до вас із таким ось питанням.
Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Ні – викиньте книжку геть. Зробіть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собі гарне, та насправді воно не потребує відповіді. Воно потребує від вас дій і вчинків – кроків, що ґрунтуються на любові до життя. Можна щодня ставити собі це запитання, навіть відповідати на нього, а що з того?
Протягом останніх семи років кожен мій ранок починається однаково – я розплющую очі й запитую себе про це. А вже потім роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разі, якби це був останній день мого життя. Водночас мої загострені почуття змушують мене повірити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мій ранок починається не о 7.00 і не о 8.00… Він починається тоді, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моєму ранкові. Іноді це 19.30, а іноді – 21.00. Залежно від того, о котрій годині для мене почалася ніч. Іноді моя ніч починається о 9-й ранку…
Я літаю на побачення до різних країн, в той самий час маючи любовні стосунки. Легковажність? Авжеж. Я можу спинити авто в центрі міста, спричинивши затор, увімкнути аварійку, вийти і спостерігати під колективне волання автомобільних сигналів, як у бездонному небі пролітає літак. Просто тому, що я люблю літаки і їхні білосніжні сліди, які вони залишають не тільки в небі, а й у моєму житті. Я можу тижнями не відповідати на телефонні дзвінки просто тому, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Егоїзм? Стовідсотковий.
Я можу терпіти голод кілька днів, віддавши свої останні гроші безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня мені потелефонував той, дзвінка від кого я чекала два тижні, і мені хотілося, щоб усі люди на світі були так само щасливі, як і я. І якщо їх сьогодні ощасливлять мої гроші, чому ні? Дурість? Можливо.
Я святкую Новий рік тоді, коли мені заманеться. При цьому я ніколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофігізм? Певна річ.
Знаєте, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це міст. Він гарний. Я його дуже люблю. Коли мені погано чи добре, я скуповую всі повітряні кульки в місті, прив’язую до них паперового літачка, на якому пишу своє прохання або подяку. До кого я звертаюся і кому дякую? Про це я розповім вам трохи згодом. Я приїжджаю на цей міст, виходжу з машини і запускаю в небо десятки напомпованих гелієм куль, які передають моє бажання в надійні руки. Дитинство? Романтика? Так. Але мені так подобається. І бажання здійснюються.
Знаєте, що я зробила, коли мені було двадцять один, і чоловік, удвічі старший за мене, зізнався у зраді, а потім місяць убивав мене своїм негативом? Я подарувала йому білий «Hummer», щоправда, лише на один вечір… і вечерю при свічках. Не тому, що мені на той час аж так уже хотілося зробити йому приємність чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранці і поставила собі те ж таки питання. А потім подумала: якби сьогодні був перший і останній день мого життя, я б усе одно подарувала йому білого «Hummer’a» і вперше в житті зготувала б для нього вечерю, навіть усупереч тому, що він більше не був героєм мого роману.
Я практично не ношу годинників: усі вони в мене зупиняються – дорогі й дешеві. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.
Мій спосіб життя завдає чимало клопоту і переживань людям, які мною дорожать, та вони мене розуміють… Вони знають, чому я живу саме так, і я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своїх вчинків і поведінки, яка не завжди вкладається в межі усталених поглядів. Причина проста: я задихаюся від життя, люблю його до сліз та іноді доводжу свою любов до цілковитого свавілля… Я розкладаю мелодії на тисячі звуків, досі плачу, коли бачу сонце… я люблю цей світ так, як люблять раз у житті. Вперше і востаннє. Просто тому, що для мене не існує «завтра». Мене не хвилює «завтра». Що це за день – «завтра»? Це міф. Утопія. Вигадка.
Я хочу розповісти вам свою історію, в якій немає ані крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грі долі. Я навіть не змінила імен. Адже це реальна історія мого життя, і я не хочу називати чужими іменами Людей, які зробили його можливим. Що вам до моєї історії? Звісно, нічого. У кожного з вас повнісінько своїх власних історій, клопотів і переживань. У кожного з вас своє Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаєте мою історію до кінця. У такому разі в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Не треба відповідати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозуміє мене і зробить те, про що я так прошу… це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з її вадами і переживаннями… недаремно пустила вас у своє життя.
Моя історія починається від сьогодні. Я не хочу говорити «з кінця». Вважайте, що ви зі мною щойно познайомились і я беру вас із собою в подорож моїм життям. Смійтеся разом зі мною, засуджуйте мої легковажні вчинки, дорікайте в чомусь, а іноді… просто міцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших руках – моя душа і вся правда про мене.
Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я…
Yours, but not Forever,2
Руденька
7 січня 2011 року
Париже… привіт, Коханий… Добридень, Місто з великої літери… Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспівано, все написано… Про Тебе говорили і писали в усі часи, надсилали друзям, знайомим і заздрісникам листівки з Твоїм зображенням… але чи часто пишуть особисто Тобі? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумію, як можна говорити про Тебе як про місто… Хіба міста вміють відчувати, як Ти і я? Хіба міста здатні так зрозуміти людину, як зрозумів мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього світу, і це дійсно були «просто міста»… А Ти – живий, справжній, божевільний, почуттєвий, чарівливий… Ти змушуєш мріяти тих, хто не знав, що таке Мрія… Ти викликаєш сльози на очах людей, які в житті можуть заплакати тільки одного разу – втративши свої статки… Ти проникаєш у душу і в підсвідомість… Ти підкрадаєшся майже непомітно… тихо… тактовно… з притаманним лише одному Тобі шармом… а потім завдаєш одного удару – влучного, чіткого, просто в десятку, що зветься Серце…
Твоє зухвале небо дивилося мені просто в очі, розуміючи мене без слів, читало мене, як розгорнуту книгу… бачило всі мої думки, загострювало бажання, змушувало міркувати над тим, що я всіма силами намагалася забути… Париже, Ти довідався про всі мої таємниці і як найвірніший друг поховав їх у темних закутках Монмартру… Як дивно було спостерігати ті сотні людей, які стояли поруч зі мною неподалік від Сакре-Кер… і дивились на Тебе згори вниз… Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розуміли, що ми з Тобою заодно… вони не чули нашої розмови… вони не підозрювали, як багато ми сказали одне одному там… на Монмартрі… Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними… Ти спостерігав за цими людьми дещо іронічно і знуджено… втім, як і я…
Ми з Тобою такі схожі… ми з Тобою такі вільні… нам не потрібні ці обличчя, безглузді слова, дурні прагнення, ідіотські вчинки, погляди, що в більшості своїй є ознакою вульгарності, пихи і порожнечі душі… У нас є спільна таємниця, і це справді об’єднало нас у пару… Я кохаю Тебе, а Ти – мене. Все просто і трохи чарівливо. Скажу Тобі чесно: я в захваті від твоєї свободи. Твої зорі ніколи не вмирають… Твоє Сонце ніколи не калатає перед тим, як увійти до чиєїсь спальні чи навіть до чийогось життя… Твої будинки і шато можуть чудово існувати без людей, і при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще більше збережуть свою атмосферу та унікальність… Навіть твій місяць… не якийсь там, а французький…
Париже… рідний… я полечу від тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаєш мене і чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серці, але з інтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобі цікаво, яку таємницю я підготую до нашої наступної зустрічі… Ти і Я – майже ідеальні коханці… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобі, довіритися Тобі, віддатися Тобі раз і назавжди, врешті-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати і розуміти, що після чергового розставання Ти не потурбуєш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами і банальними, нещирими фразами… Ти просто спокійно чекатимеш… бо Тобі начхати, що буде далі… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усміхнешся своєю найпривабливішою усмішкою і скажеш мені: «Bonjour, Jolie… мені тебе бракувало»… без зайвих слів просто обіймеш мене… і ми знов зрозуміємо одне одного…
Ми разом зустріли Новий рік… я так про це мріяла… ще з дитинства, після нашої першої зустрічі… коли я, маленька, відвернувшись до вікна в автобусі, намагалася приховати свої сльози від моїх улюблених батьків, які познайомили мене з Тобою… і, напевно, я закохалася ще тоді… тому й плакала… І ось… через стільки літ… я зустрічаю Новий рік наодинці з Тобою… В той час, як триста п’ятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоєї безсмертної душі… і захоплювалася Твоєю байдужістю… і мені так само було байдуже… якщо чесно, мені просто було начхати… я була з Тобою, а триста п’ятдесят тисяч людей і новорічні салюти – всього лиш анімація… Ти пам’ятаєш, як Ти сховав мене, забрав із цього натовпу? Ти ніжно взяв мене за руку і потягнув за собою на авеню Рузвельт… до ресторанчика, де ми не раз зустрічалися… Ти, мабуть, шепнув щось офіціантові, бо він підготував для мене столик на терасі в заповненому по саму зав’язку ресторані… Ти ж чудово знав, що мені потрібен столик саме на терасі, адже завжди, зустрічаючись із Тобою, я курю… курю навіть тоді, коли кидаю курити назавжди… і в цьому ми з тобою теж схожі… нам подобається пускати дим… бо ми з Тобою дихаємо чистим повітрям Свободи, Життя і Любові… Ти пам’ятаєш, як офіціант жартома підкурював мені крізь прозору скляну огорожу… а я, так само жартуючи, прикурювала від веселого вогника віддзеркаленого полум’я його запальнички? Ти пам’ятаєш Наше «Bonne Annee»? Всі по двічі цілували мене… а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що відбувається…
Ти пам’ятаєш мої ранкові пробіжки Єлисейськими Полями… від величної Тріумфальної арки до вічного Лувру? Ти пам’ятаєш, як жадібно я ковтала Твоє повітря… і як від Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на мої очі наверталися сльози? Ти пам’ятаєш назву пісні, яку Ти підслуховував у моїх навушниках під час ранкових кросів… «Babe, I’m gonna leave you…»… вітер перекладав Тобі англійські слова французькою… а мій прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела від мого розуму до серця: «Дівчинко, я збираюся покинути тебе»… а я все бігла і вже не розуміла, звідки взялися сльози: чи це Твоє зимове дихання, чи це я… а Ти все підморгував мені фарами дорогих авто…
Париже, рідненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобі у вічному коханні, але ця моя присяга трішки б відрізнялася від тієї, яку дають у кіно… Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я і тільки я… Я присягаюся відчувати Тебе так, як можу відчувати Тебе тільки я… Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогодні… і хай наше “завжди” триває тільки сьогодні… адже для нас із Тобою не має абсолютно ніякого значення, що буде завтра… а якщо раптом і наше “сьогодні” триватиме завжди… тоді, Париже, друже мій… Земля все-таки не така вже й кругла…»
Париже, ми з Тобою – майже ідеальна пара… ми переживемо розлуки і жарти долі… але Ти безсмертний, а я – не зовсім… тому не зволікай, друже мій… не відбирай у мене дорогоцінні секунди щастя… забери мене до себе якомога скоріше… давай разом попросимо про це Всесвіт… Ти ж знаєш, я волію втішатися Тобою, а не спогадами про Тебе… тому я кажу Тобі: «А Б’ЄНТО»…
P. S. І ще: Ти відгадав мої таємниці, але не будь таким ревнивим… Так, у цьому світі існує чоловік, який дуже схожий на Тебе… але не конче було щодня дорікати мені, повторюючи по-французьки «Il у а», з легким глузуванням підкладати мені в готель мило, запах якого не те що б зворушив мене… але цей запах торкнувся тієї невидимої хмарки, що вилітає з тіла (21 грам), коли людину забирає у свій таємничий світ всемогутнє небо… цей клятий запах дорогого французького мила… цей запах, який нагадує запах чоловіка, якого мені бракує… і я сподіваюся, що Він, так само як і Ти, коли-небудь просто мовчки обійме мене… ще раз… і більше вже не відпустить.
16 грудня 2010 року
Моя барна стійка була захаращена десятками книжок: я захоплювалася творчістю Моне, я дізналася все про життя Ван Ґоґа, Тулуз-Лотрека, Ґоґена, Анрі Руссо й усіх імпресіоністів… я запоєм читала Стендаля, Мопассана, Гюґо і Андре Моруа… Аполлінер став моїм улюбленим поетом, Пікассо й Далі – майже кумирами… Це була якась невтолима спрага до знань: мені подобалось і відчувати цю спрагу, і насичувати її… Я була в захваті, коли дізналася, що Далі розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»…
Господи, ну як мені дати їм зрозуміти, що мій жах не в сонному кошмарі… а в тому, що прокидаючись я розумію: все це був тільки сон… Усе перевернулося: у своїх снах я бачила іншу реальність… сонячну, таку, якою був мій Листопад. А в реальному житті не було нічого, крім туги й незміренного смутку. Історія повторювалась. Як мені пояснити їм, що треба просто дати мені спокій? Усе. Мене немає: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетіла геть, зачинилася в шафі, позичила у Гаррі Поттера мантію-невидимку… обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства… лишень припиніть мені дзвонити і називати мене «моя дівчинко». Досить читати мені по телефону казки на ніч і розповідати, як багато ви всі готові для мене зробити. Панове, я ніколи не була «вашою дівчинкою» і ніколи нею не буду! Я більше не користуватимусь Інтернетом і не відповідатиму на ваші дзвінки. ЩЕЗНІТЬ! Моє серце належить тільки Йому і більше нікому. А ще один чоловік нещодавно це серце збурив…
P. S. Так не може далі тривати… мене врятує або Париж, або трохи сонця… а ще краще – паризьке сонце.
24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…
Я сиділа в аеропорту «Шереметьєво»… втомлена, розбита і спустошена… Я летіла «додому»… А що «вдома»? І де цей «дім»? Ах, так… у Дніпропетровську… Принаймні це підтвердив мій посадочний. Хай живе Дніпропетровськ! Мій Рідний Дім! Вітаю тебе, чудове місто з уї…ю гармонією… Добре, що в мене все ще є машина і собака… ну й квартира… хоча… цікаво, чи в мене ще є квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекає новоспечена сімейна пара… Приємно очам: вона стоїть біля моєї незайманиці-плити і готує парові котлетки… а він, той, хто був моїм, з усмішкою, сповненою умиротворення, у якій відбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевізор… а ще краще – читає «Комсомольську правду»… І тут я: «Вітаю, почувайтеся, як удома… у холодильнику є трохи Evian й курячого філе для мого собаки…» Або отак… хоча краще ніяк. Ця позитивна хвиля моїх думок заносить мене до якогось російсько-італійського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню… і мій вибір, що зараз цілком став жертвою мого настрою, о дев’ятій ранку зупиняється на мартіні, мартіні… або мартіні. Це беручи до уваги, що за п’ятнадцять хвилин перед тим я на останні російські рублі купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Мені завжди подобалася Моніка Белуччі, то чи могла я не спробувати напій, який рекламував її чорно-білий образ? Можливо, я прилечу додому і вип’ю цей чудовий дизайнерський лимонад з моєю новою родиною… дідько… знову я про них думаю… Отже, після п’ятдесяти грамів огидного теплого мартіні, випитого в товаристві спортсменів-інтелектуалів і двох повій, я рушила до свого гейту… На той час я не думала про те, що після прильоту «додому» у мене можуть виникнути проблеми з українським паспортом, до якого не було вклеєне нове фото. На російському кордоні мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замітку… наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територію Російської Федерації»… По-перше, я сподівалася, що наступного разу не буде… По-друге, я завжди літаю із закордонним паспортом, який у той час, як російський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокійно лежав собі у німецькому посольстві міста Києва, прикрашений шенгеном на три роки… а по-третє, мені тоді було однаковісінько: мене не хвилювала ні Російська Федерація… ні Україна… ні все інше… бо я нічого не відчувала. Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олігархічна Москва украла всі мої певною мірою дитячі мрії, і найстрашніше – я навіть не знала, як вона з ними поведеться. У моїй душі була така сама пустка і холоднеча, як і в порожньому аеропорту «Шереметьєво»: не було емоцій… не було сил… бажань, почуттів, турбот, сміху, злості, сліз… У мені не було нічого… Я сіла в автобус, який мав радісно допровадити своїх пасажирів до літака. Стояла біля навстіж розчинених дверей… у геть розхристаному «Монклері», в угах, тоненьких колготках… але навіть не відчувала холоду… мене ніщо не хвилювало, ніщо не чіпало, і ось тоді стало страшно… я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я більше ніколи не зможу відчути і покохати?… Якщо ніколи більше не зможу заплакати – від щастя чи з горя?… Якщо це кінець… кінець мого внутрішнього світу?» Я не знаю, що б сталося, якби я тоді так не подумала…
Звідки мені було знати, що саме тієї миті Зрадлива Доля і Його Величність Випадок одночасно підслухають мої думки, а далі трохи порадяться і вирішать таке: «Нехай вони зустрінуться. Зараз». А поки Доля і Випадок провадили свій кумедний діалог, я бездумним поглядом сліпо дивилася перед собою… доти, доки не спіймала себе на думці, що вже хвилин п’ять мене так само, не відриваючись, пасе холодними хитрими очима їхній власник – одягнений у все чорне чоловік: кепка, пальто… Він стояв на вулиці і говорив по телефону… і весь час дивився на мене… На ньому були бісові черевики «Catford», які я завжди зневажала… на плечі висів чорний рюкзак… Він дивився на мене… так дивно дивився на мене… він… Якби я навіть знала тоді, до чого призведе це «він так дивно дивився на мене», я б усе одно сіла і до цього автобуса, і до цього літака…
Я розплющую очі… як завжди, в літаку я спала. Дніпропетровськ. Ось він. О!.. сонечко світить… гадаю, вже й це заслуговує на подяку. Можна відстебнути ремінь, зробити вдих або видих, можна навіть кому-небудь потелефонувати. От тільки кому мені хотілося б зараз телефонувати? Нікому. А навіть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привіт… так… Москва мені дуже сподобалась… вона мене вбила і зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрічає, а батьки – це святе… їм я, звісно, подзвоню. Втім, за два тижні моєї відсутності в цьому аеропорту нічого не змінилося: черговий автобус, який везе нас до терміналу… чужі погляди, стандартні розмови, набридлі мелодії made by Nokia, Vertu і iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспішаю до терміналу і знов відчуваю на собі чийсь погляд… Ну, певно ж, це він… той чоловік у чорному… від його погляду мені стає ще гірше, ніж було до цього: чомусь виникло бажання дістати окуляри-краплі від «Ray Ban» – сховати за ними вії, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… моє втомлене «добрий день» і… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала і без цього пиндючного персонажа, що засів у будці на українському паспортному контролі для UA CITIZENS.
– А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцікавилась я з легкою іронією.
– Проблеми з вашим паспортом, – відповів усевладний прикордонник.
– Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росії, сказали, що потрібно вклеїти нове фото, адже мені стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.
– Ні, дівчино, ви не розумієте… я не можу вас впустити до України… і у вас дійсно проблеми… тож відійдімо поговоримо… – І він усміхнувся мені тією знаменитою загадковою посмішкою, на яку здатні тільки українські прикордонники.
– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закінчимо цю історію. Ви пропускаєте мене «додому», я щиро вам дякую і мило всміхаюся, ми не затримуємо чергу… і всі з того задоволені.
– Юліє Олександрівно, я навіть не знаю, громадянкою якої країни ви є… Росії чи України… я не розумію, як вас могли випустити з України з вашим недійсним паспортом… Це неможливо.
– У мене залишився старий посадочний… і квиток… Ви можете самі переконатися, що я вилетіла з України чотирнадцятого жовтня, а сьогодні я повертаюся з Москви в Дніпр. А ще ви могли б легко перевірити, що в мене є закордонний паспорт – він зараз у Києві, в німецькому посольстві.
– Я прошу вас відійти убік і почекати. Мені потрібно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевірити і порадитися з колегами.
Я відійшла. Всі пасажири дивилися на мене: чоловіки – певною мірою співчуваючи, жінки – з ледь помітною зловтіхою. Чоловік у чорному заповнював якісь папірці, і його чомусь радо привітав прикордонник – той самий, що вирішив позбавити мене душещемної зустрічі з Батьківщиною. Я кинула на підлогу свій «Луї Віттон» з ноутбуком, притулилася до стіни і чекала, сподіваючись на диво. Раптом, як гриби після дощу, один по одному почали з’являтися «інші» прикордонники. Мусила кожному переповідати одне й те саме. Хтось цікавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нічного клубу «Opera», хтось посміхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осіннє листя: воно завдає мені жалю. Терпець мені урвався після того, як один з них вирвав з моїх рук паспорт і сказав: «Ось… вважай, що ти прилетіла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мій паспорт на якійсь сторінці, тицьнувши своїм по-українськи пухким пальцем у дрібний текст. Я, навіть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, і що далі?» «А далі… дзвони тим, хто тебе зустрічає, і кажи, щоб не поспішали». Це було все. Крапка.
– Гаразд! Отже, панове, шоу закінчено. Мені потрібен ваш начальник і всі ваші співробітники. Я вдивлятимуся в обличчя кожного, аж поки не згадаю, хто саме з вас десять днів тому випустив мене з моїм «недійсним» паспортом за межі України. Це що виходить? Що достатньо мати обличчя і довгі ноги, щоб незаконно покинути територію України? А як же безпека? Ви мусите нести відповідальність за такі проступки. Ви стверджуєте, що не знаєте, хто я, а мій паспорт не є підтвердженням моєї особи. Мої посвідчення водія, техпаспорт і кредитки викликають лише загадковий блиск у ваших очах. Але я прилетіла з Москви, і в моїх кишенях так само свище вітер, як і в цьому приміщенні, де я уже тридцять хвилин через вас стовбичу без діла, тоді як решта пасажирів мого рейсу давно вже вдихають пахощі Дніпропетровська. Я говоритиму тільки з вашим шефом! – Я ладна була знищити їх усіх, дарма що насправді поспішати мені не було куди.
Все скінчилося за десять хвилин. Мене пропустили і сказали, що сьогодні «ваш день і вважайте, що вам дуже пощастило». Це справді був мій день, я й без них знала, що мені пощастило… причому давно.
Моя валіза самотньо кружляла на безкоштовному атракціоні під назвою «багажна стрічка». Дуже зворушлива картина: я, моя валіза і нікогісінько навкруги… Відчинилися двері… Дніпропетровський аеропорт… Міжнародний термінал… Я виходжу: всіх, кого зустрічали, вже давно зустріли… ті, кого не зустрічали, хтозна-коли поїхали самі… Авжеж… сім років тому все було інакше… по шкірі бігли мурашки… а нині так порожньо й тихо… мене ніхто не чекає, ніхто… крім чоловіка в чорному, який напевно чекає не мене. Я не знаю, чому в мене всередині все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його і почула: «Я вас чекав…» Уггі спинилися, валіза завмерла… і в голові, мов блискавка, промайнула єдина думка: «Скільки можна?»
– Навіщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.
– Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозиція, – він говорив з приємним акцентом.
– Яка незвичайна пропозиція? – Мені не вдавалося далі приховувати усмішку.
– Чим ви займаєтеся? Ви живете в Москві чи в Дніпропетровську?
– Що… за питання… я ніде не живу… у Дніпропетровську.
– Як вас звуть? У вас є зараз час? – Він говорив зі мною так, ніби я була його колишньою дружиною.
Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно відповідала на його запитання, сама не розуміючи, навіщо я це роблю… чому взагалі з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнішність, інтонації його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося мені знайомим…
– Мене звуть Юля. І мені й справді вже час іти. Я могла вас бачити в Москві? Мені здається знайомим ваше обличчя.
– Не знаю. А де ви були в Москві? – поцікавився він і посміхнувся.
– На Російському тижні моди, на Московському тижні моди… загалом оце й усе… ще я бігала кроси навкруг Патріарших ставків, перед тим попоївши круасанів у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…
– На такі заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському і Російському тижнях моди? Вас зустрічають?
– Так, мене зустрічають. І мені час іти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такі заходи, але була там із друзями.
– А хто вас зустрічає?
– Подруга.
– Чим ви займаєтеся?
– Можна сказати, піаром. – Мене веселив цей діалог. Це чимось нагадувало інтелектуальну гру «брейн-ринг».
– У вас жорсткий графік роботи? – він не вгавав.
Вигляд у мене був отетерілий. Ми вже вийшли на вулицю, а він все ще мучив мене своїм «дізнанням». На нього чекала машина з водієм. Мене тим часом ніхто не чекав.
– Ви ж казали, вас зустрічають. – Він вдивлявся в якісь машини чи людей, які ймовірно могли мене очікувати.
– Так, моя подруга затримується.
– Може, вас підвезти?
– Ні, дякую.
– Ви впевнені?
– Цілком.
– Будь ласка, візьміть мою візитку. І зателефонуйте мені. – І він простяг мені візитну картку, а я засунула її до кишені, навіть не прочитавши його ім’я.
– Неодмінно подзвоніть мені, Юлю. На все добре. – Він попрямував до машини.
– Гаразд, я вам подзвоню. Вам теж на все добре, – розвітавшись з випадковим попутником, я нарешті відчула полегкість.
Я побачила, як повільно від’їжджає його авто… Чомусь у цю хвилину почувалася особливо самотньою. Але здалеку вже показався Анін чорний X5, що летів мені назустріч зі швидкістю кулі…
Я зайшла додому… все як звичайно… мене ніхто не чекав: він не лежав на моєму дивані, а вона не готувала біля моєї плити, якою я все ж таки користувалася двічі в житті. Нічого нового, нічого цікавого… Що далі? Я намотувала кола по квартирі, крок за кроком настрій псувався… ставало нудно… Валіза мирно спочивала в кутку після важкої дороги, і мені не хотілося турбувати ні її саму, ні її вмісту… Ненавиджу розпаковувати речі… Щоправда, й складати їх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузіазмом: принаймні, коли кудись летиш, тебе чекає невідомість… а коли повертаєшся – ти вже все знаєш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирішила з ким-небудь зустрітися… Я надягла спортивний костюм, вічний Moncler… мені навіть не хотілося брати з собою сумку… Ключі від машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишені, замість ключів я дістала звідти візитку… Чоловік у чорному і його незвичайна пропозиція… чи потрібно мені знати твоє ім’я?… Хто ти? Звідки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши ім’я на візитній картці, заусміхалася… а коли прочитала назву «компанії», то просто розсміялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалі справа рук Петі?… Через п’ять хвилин, я, взута, сиділа за барною стійкою і гуглила. Але що його занесло до забутого богом Дніпропетровська? Може… він божевільний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усі мої запити. Я надіслала йому sms-ку зі своїм українським номером і підписалася «Юля (літак)». Ні відповіді, ні дзвінка не було. Я перевірила номер телефону на візитній картці. З’ясувалося, що я помилково надіслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його російський мобільний номер.
