Kitabı oku: «Ім’я рози», sayfa 2

Коли ж я спитав його, де ж сі механізми, він відповів, що їх вже виготовляли у давнину, а деякі навіть у наш час: «Крім, хіба що, пристрою для літання, якого я не бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть річку без стояків чи інших підпор, та інша нечувана машинерія. Але ти не повинен дивуватися, що їх ще нема, це ж не значить, що їх і не буде. І кажу тобі, Бог хоче, щоб вони були, і вони вже, безперечно, сущі у його помислах, хоч мій приятель Оккам і заперечує, що ідеї можуть існувати таким чином, і не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нічим її обмежувати». І то було не єдине суперечливе твердження, яке я чув від нього; але навіть тепер, коли я далеко старший і мудріший, ніж був тоді, мені далі невтямки, як міг він так вірити своєму приятелеві Оккаму і водночас признавати рацію словам Бекона. Одначе то й справді були складні часи, коли мудрому чоловікові доводилося мислити речі, суперечливі між собою.

Ну ось, розповів я про брата Вільяма речі, мабуть, несусвітні, зібравши докупи всі ті несув’язні враження, які виникли були у мене тоді. Ким він був і що робив, ти, мій добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинків його у ті дні, що їх ми провели в обителі. І не обіцяю намалювати тобі завершену картину, а радше прагну навести перелік фактів дивогідних і страшливих.

І поки день по дню пізнавав я свого учителя, збавляючи довгі години подорожі у довгих бесідах з ним, про які поведу ще тут мову при потребі, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочіла обитель. Тож нехай і оповідь моя наблизиться тепер до неї, як ми тоді, і хай не схибить моє перо, коли я розповідатиму про те, що там діялося.

День перший

Першого дня час перший,
де подорожні прибувають під обитель, а Вільям дає доказ неабиякої проникливості

Був чудовий пізньолистопадовий ранок. Уночі трохи падав сніг, але землю вкривав лиш свіжий сніговий серпанок, не товщий від трьох пальців. Ще затемна, одразу після хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долішньому сільці. Відтак зі сходом сонця ми пустилися в путь ДО гір.

Ми піднімалися стрімкою стежиною, яка зміїлася навколо гори, і тут я побачив абатство. Здивували мене не мури, які оточували його з усіх боків, бо подібні я не раз бачив у цілому християнському світі, а радше махиня споруди, що її, як я потім довідався, називали Вежею. Була то восьмикутна будівля, яка з віддалі здавалася чотирикутником (досконала фігура, яка виражає міць і неприступність Божого Граду); південні сторони її підносилися над дворищем обителі, а північні немов виростали із самих складок гори, спираючися на неї і нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягає самого неба і поступово, не змінюючи ні барви, ні фактури, переходить у донжон (діло рук гігантів, від яких не мають таємниць ні земля, ні небеса). Три ряди вікон надавали надбудові троїчного ритму, і те, що матеріально було квадратним на землі, ставало духовно трикутним у небі. Підійшовши ближче, я зрозумів, що з кожного кута цієї чотирикутної форми виростає по семигранній башті, п’ять граней якої виступають назовні – отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири менші семигранники, які зовні виглядали п’ятигранниками. Хто б не постеріг дивогідної злагоди всіх святих сих чисел, кожне з яких містить витончений духовний смисл! Вісім – число досконалості кожного чотиригранника, чотири – число Євангелій, п’ять – число просторів світу, сім – число дарів Святого Духа. За масивністю і формою Вежа схожа була на замок Урсіно або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала переді мною такою, якою вона постає у дні буремні.

Але я б не сказав, що вона вселяла радісні почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокій. Відає Бог, що не були то лиш примари незрілої моєї душі, і я слушно витлумачив достеменні провістя, закарбовані на камені з самого того дня, коли гіганти взялися за її спорудження, і ще до того, як сліпа воля монахів наважилася посвятити її на сторожу Божого слова.

* * *

Поки наші мули, шкандибаючи, долали останній гірський закрут, де гостинець розходився утрибіч, породжуючи дві бічні стежки, учитель мій на якусь мить спинився, озираючись то на узбіччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному відтинку ряд вічнозелених піній утворював ніби природній дах, посивілий од снігу.

– Багата обитель, – мовив він. – Абат не проти попишатися при публічних оказіях.

Я вже звик чути від нього ексцентричні твердження, тому розпитувати не став. Відтак, проїхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, і на скруті дороги виринула невелика ватага ченців і челядників. Один із них, забачивши нас, вельми ґречно виступив наперед.

– Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив він, – і не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такі, нас-бо повідомили про ваше прибуття. Я – Ремиґій з Вараґіни, монастирський келар. І якщо вашмость справді брат Ґульєльмо з Баскавілли, про це слід попередити настоятеля. Біжи мерщій, – наказав він, повернувшись до пахолка зі свого почту, – й оголоси, що гість наш уже вступає у монастирські мури!

– Дякую вам, отче келар, – сердечно відповів мій учитель, – я тим більше ціную вашу чемність, що ви перервали свої пошуки, аби привітати мене. Та не бійтесь, кінь пройшов сюди і звернув стежкою праворуч. Він ледве чи зайде далеко, бо, дійшовши до гноївні, напевне зупиниться. Він надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…

– Коли ви його бачили? – спитав келар.

– Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вільям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаєте Гнідого, тварина допевне там, де я оце сказав.

Келар завагався. Зиркнув на Вільяма, тоді на стежку, і врешті спитав:

– Гнідого? Звідкіля ви знаєте?

– Ну як же, – мовив Вільям, – цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але чвал рівномірний; голова маленька, вуха гострі, а очі великі. Він пішов праворуч, кажу вам, і краще покваптеся.

Келар на якусь мить завагався, відтак подав знак своєму почтові і вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом наші мули знов почвалали під гору. Я саме збирався розпитати Вільяма, бо мене пекла цікавість, але він зробив мені знак зачекати: і справді, через кілька хвилин ми почули переможні вигуки і на закруті стежки знов показалися ченці і челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обіч, вельми зачудовано позираючи на нас, і поспішили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вільям саме тому сповільнив крок, щоб дати їм змогу розповісти іншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвідчитися, що учитель мій, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, гріхував-таки марнослав’ям, коли була нагода дати доказ своїй проникливості, і тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумів, що він хоче прибути до монастиря, увінчаний славою мудрої людини.

– Тепер скажіть мені, мосьпане, – не зміг врешті стриматися я, – звідки ви се знали?

– Любий мій Адсо, – мовив учитель. – Впродовж цілої нашої мандрівки я вчу тебе розпізнавати сліди, через які світ промовляє до нас, немов велика книга. Алан Лілльський говорив:

 
omnis mundi creatura
quasi liber et pictura
nobis est in speculum²⁰,
 

маючи на увазі невичерпну скарбницю символів, якими Господь через свої створіння мовить нам про життя вічне. Та вселенна ще балакучіша, ніж гадав Алан, і говорить не лише про речі остаточні (тоді промовляє вона завжди у спосіб недовідомий), але й про речі дочасні, і тоді промовляє вона цілком зрозуміло. Мені соромно повторювати тобі те, що ти й сам повинен знати. Біля перехрестя, на ще свіжому снігу дуже виразно видніли відбитки кінських копит, які звернули на стежину ліворуч від нас. А що відстань між одним відбитком і другим була рівновелика і регулярна, самі копита – невеличкі і круглі, а почвал рівномірний, то я відразу зрозумів, який то був кінь, і те, що він ішов урівноважено, а не летів стрімголов, забрикавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природний дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини… І не кажи мені, буцім не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік.

– Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострі вуха, великі очі…

– Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»²¹. Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates²², а найпаче, – і він лукаво усміхнувся до мене, – якщо він вчений бенедиктинець…

– Гаразд, – відповів я, – а чому саме Гнідий?

– Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти тепер маєш, сину мій! – вигукнув учитель. – Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?

Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення здалося мені тоді цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості. Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава йменню святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.

* * *

Та повернись до свого русла, оповіде моя, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тим часом зайнявся мною.

– Дякую, Аббоне, – мовив Вільям, – для мене велика радість ступити в обитель, підвладну вашій милості, адже слава про неї перейшла далеко за сі гори. Приходжу я як прочанин в ім’я Господа Нашого й як такого ви мене гідно вшанували. Але приходжу я також в ім’я нашого синьйора на цій землі, як повідомить вас послання, котре вам вручу, і від його імені теж дякую вам за гарний прийом.

Абат взяв листа з імператорськими печатями і сказав, що, зрештою, про Вільямове прибуття ще раніше повідомили його інші послання від братів по ордену (звісно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинців важко захопити зненацька), відтак звелів келареві провести нас до нашого мешкання, а тим часом стайничі зайнялися нашими мулами. Абат пообіцяв зайти до нас пізніше, коли ми трохи перекусимо, і ми вступили у великий двір, де стояли монастирські будівлі, розкинувшись уздовж плескуватої галявини, яка згладжувала верхівку гори, утворюючи пологу западину – себто альпу.

* * *

Про розташування монастирських будівель я ще не раз матиму нагоду розповісти детальніше. За воротами (які були єдиним отвором у монастирських мурах) відкривався оточений деревами просад, який вів до монастирської церкви. Ліворуч од нього простягалася широка смуга городів і, як я дізнався згодом, ботанічний сад; посеред них, уздовж вигину мурів, тяглися два будинки, де розташувалися лазні та шпиталь з зіллярнею. Вглибині, ліворуч од церкви, височіла Вежа; від церкви її відділяв клапоть землі, вкритий могилами. Північний портал церкви відкривався на південну башту Вежі, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на західну башту, яка нависала над проваллям ліворуч, зливаючись з мурами, а далі за нею височіла північна башта, помітна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду, видніли якісь будівлі, що оточували внутрішній дворик з кружґанком: були то, безперечно, опочивальні, абатові палати і притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозі чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бік розлогого майданчика, вздовж південних мурів на схід вервечкою тяглися хижі челядників, хліви, млини, маслоробні, шпихліри і пивниці, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новіціїв. Рівна, лише дещо хвиляста місцевість дозволила давнім будівничим місця сього святого дотримуватися законів взаємного розташування краще, ніж могли вимагати Гонорій з Отена чи Ґійом Дуран. З положення сонця о тій порі дня я зрозумів, що портал виходить точно на захід, а отже, хори і вівтар звернені на схід; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченців в опочивальнях і тварин у стайнях. Я ніколи не бачив такої благоліпої і так чудово розташованої обителі, хоч згодом мені довелося споглядати Санкт-Ґаллен²³, Клюні, Фонтене і ще інші абатства, які, можливо, були більші, але не мали таких досконалих пропорцій. Від інших монастирів обитель цю відрізняла також незмірна махиня Вежі. Хоч не відаючи нічого про каменярське мистецтво, я відразу зрозумів, що вона куди стародавніша, ніж всі інші споруди, і зведено її було, мабуть, для інших цілей, а решта абатства розкинулася навколо неї вже у пізніші часи, причому розташування цієї великої будівлі намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усіх мистецтв саме архітектура найпалкіше намагається відтворити у своєму ритмі лад вселенної, яку старожитні називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тішить око досконалістю і злагодженістю всіх своїх членів. І хвала Творцю Нашому, котрий, як каже Писання, призначив усім речам число, вагу і міру.

Першого дня час третій,
де Вільям провадить вельми пожиточну бесіду з абатом

Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Він завів нас до наших келій у притулку для прочан. Точніше, завів нас до келії, призначеної для мого вчителя, пообіцявши, що наступного дня звільнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новіцій, та все ж їхній гість, а отже, приймати мене належить з усіма почестями. Тієї ночі спати я мав у широкій і довгій ніші, видовбаній у стіні келії, куди він звелів накласти доброї свіжої соломи. Там іноді стелили слугам деяких вельмож, додав він, коли їхні господарі бажали, щоб хтось чував над їхнім сном.

Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.

Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.

– Одначе, – мовив я, – коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусимо ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?

– Не зовсім, любий Адсо, – відповів мені учитель. – Звичайно, сліди ці говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis²⁴, і говорили вони б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто саме той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей.

Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою – про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди неґречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.

* * *

Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним про доволі серйозні речі.

Він став вихваляти кмітливість, яку виказав Вільям в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що учитель мій був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.

– Мені вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, – і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, – але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуватиметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…

– Інквізитор теж буває начинням диявола, – мовив Вільям.

– Цілком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради проникливої й обачної людини. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з’ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям.

– Розумію, – мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.

– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді, коли…

– …звинувачені були винні у злочинних діях, у зловмисному отруєнні, у розбещенні невинних дітей та інших неподобствах, що їх вуста мої не сміють вимовити…

– …що виносили ви осудний вирок лише тоді, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутність диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити інакше, бо поблажливість була б ще ганебнішою, ніж сам злочин.

– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вільям, – він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосуддю.

Абат на мить завагався, а тоді спитав:

– Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?

– Тому що міркувати про причини і наслідки – річ то вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків здається мені таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.

– Наш учитель з Аквіна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини.

– Хто я такий, – смиренно мовив Вільям, – щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Авґустин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не… – Він зупинився і додав: – Я так собі мислю.

– О, звичайно, – поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.

– Повернімось до процесів. Розумієте – ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мій до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.

– Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.

– Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, – додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому арґументі, – коли всі оскаржуєателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…

– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?

– Чи зважився б я твердити подібне? – спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, щоб змінити хід бесіди. – Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив шляхетну сю справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…

– Без сумніву, – погодився абат.

– А тепер, – провадив далі Вільям, – я маю зайнятись іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість усе мені розповість.

Абат, схоже, був задоволений, що може змінити тему бесіди. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум’яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, щоб пролити світло на одну вельми сумну загадку. Якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста – внизу крутосхилу, над яким підноситься східна башта Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер’я, але на полуношницю він не з’явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. Була то ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому західному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.

– Де ви поховали бідолашне тіло? – спитав Вільям.

– Ясна річ, на цвинтарі, – відповів абат. – Ви, певно, його бачили – він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом.

– Розумію, – мовив Вільям, – і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води.

Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній:

– Хто вам це сказав?

– Ви, – мовив Вільям. – Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене – а малоймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, – ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його – я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.

– Так і є… – мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. – Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?

– Бо ви мені сказали, що дув західний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід.

– Мені замало хвалили ваші чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…

– Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей – стайничі, козопаси, прислужники…

– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщені кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна річ, теж, але…

– Але що?

– Але я цілковито відкидаю можливість – цілковито, розумієте? – що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. – В очах його промайнув немов викличний усміх, але був він миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. – Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою – приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…

– Зрозуміло.

– Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…