Kitabı oku: «Останній гетьман. Погоня»
Останній гетьман
Розділ перший
Олексій лежав у ліжку, дослухався до тиші. Нічна палацова тиша особлива, глухо-оксамитова, причаєна, в ній висить засторога – не порушувати її. Покої Єлизавети Петрівни були суміжні. Він знав, що вона прийде, хоч сказала, що не прийде. Але так вона каже завжди.
Він не почув, як відчинилися двері до його кабінету: петлі змащені найкращою оливою. Почув уже притишені кроки по килиму, навіть не стільки почув, як вгадав. Це – найбентежніший момент, адже вона знає куди йде, чого йде, і – йде. А він знає, що вона знає, і це тремко хвилює.
Прочинилися двері спальні. Біля них, лівобіч, на мармуровому столику – трисвічник. Усі три свічки горять. Три короткі подмухи великих хтивих губів, усі свічки згасли. Вона увійшла, залишивши у дверях чималу щілину, крізь яку з кабінету проникало світло. Вона не любить при цьому світла, але не любить і повної темряви.
– Лізо, Лізо, Лізонько, дай передихнуть, зупинися.
– А ти мені завжди давав передихнуть? Дивись мені в очі.
– Лізонько, ми ж були зовсім молоді. Не гони так, галопом. Перейди на крок чи хоч би на рись.
– ?!!!
– Лізонько, горличко моя…
– Що таке горличка?
– Це – голубка, дика голубка. Вона така вишукана, граційна.
– Гарно. У вас багато гарних слів.
– У нас всі слова гарні.
Він лежав біля неї, втирав повішеним в узголів’ї рушником піт з чола. Вона пахла найдорожчими заморськими парфумами, змішаними з потом розгарячілого тіла.
– Лізонько, ластівко, які в тебе гарні перса. Я їх так люблю.
Вона повела затуманеними любовним палом очима:
– Перса? А що це таке?
– Ну… це те, що я зараз цілую.
– Цицьки?
– Не зовсім, ягідко моя. Цицьку дають дитині. А це – перса. Ось це, ось це, ось це…
– Теж гарно. – У її владних очах тепліла любов.
Олексій дивився на її повні, щойно виціловані вабливі губи.
– На твої перса дивляться всі чоловіки. Всі чоловіки люблять великі перса. Ну… не такі, щоб до потворності, а такі… як у тебе.
– Як вони сміють?
– Вони потайки. Зирк – і одводять очі.
– Так уже всі. І Бестужев, і Воронцов?
– Ну, Бестужев, може, й ні. Він любить тільки себе і гроші.
– Я ще приструнчу його.
– Та ти ж сама кажеш, що він розумний. І через те потрібний. А мене найбільше й лякає, що він розумний. Я боюся його.
– Чого ти боїшся? Доки я царствую…
– Я не за себе боюся. За наших дітей.
Єлизавета відкинулася на подушку. Світло з кабінету падало так, що одна половина її обличчя була освітлена, друга тонула в мороці. Освітлена половина була суворою, задумливою. А темна – зловісною.
– Я увесь час думаю над цим. Звичайно, бояри (сказала «бояри» навмисно, хоч бояр як таких уже давно не було) не допустять їх на царство, наші діти не мають анінайменших прав престолонаслідування. Але їх треба якось убезпечити. Я ось що думаю: приїде твій брат Кирило з-за кордону, я поверну твоєму краю гетьманство, як ти давно просив, і нехай козаки оберуть його гетьманом. А далі зроблю гетьманство спадковим. А він нехай усиновить наших дітей.
– У нього можуть бути свої діти.
– Нехай. Але тоді й наші будуть при ньому. Він їх на поталу не дасть. Ми про це ще поговоримо.
– Твоїми вустами Бога цілувати. До речі, серденько…
– У тебе стільки милих слів!.. Мабуть, за них я й кохаю тебе.
– Ти покохала мене за голос.
– Я покохала тебе всього. І голос твій теж. Кохають – ніколи не знають за що. Не кохають за ніс, за губи, за брови – кохають усього. А коли отак в розбіг – то вже не кохання.
– Бачиш, ти вже кажеш слово «кохаю». Ти розумієш, як це гарно. У вас одне слово – любов. Я люблю поїсти, поспати і… навіть посидіти на горщику, і люблю дівчину. А в нас: я люблю поїсти, але кохаю дівчину. Ось як я тебе, моя ягідко. А Бестужева даремно дратувати не можна. Він потайний, хитрий. До речі, він кілька днів просить, щоб ти його прийняла.
– Ніколи мені. Маскарад уже на носі. А ще нічого не готово.
– Він каже, що треба підписати угоди з Австрією і Англією. Що підписання угоди з Англією дуже затяглося, може розсипатися сама угода.
– Нехай розсиплеться все на світі, аби ти був при мені.
– Лізонько, трояндо моя…
– Троянда?
– Ну роза… Квітко, квіточко, зачекай ще трохи.
Годинник за стіною пробив тричі. Годинник ще Анни Іоаннівни, єдина річ із її часів. Усе інше викинули. Як викинула Єлизавета з голови спомин про неї. Анна Іоаннівна не любила племінниці, обмежувала у всьому, грошей давала зовсім мало, підсилала шпигунів, кілька разів збиралася відіслати її в Голштинію, та все якось не випадало. Бірон, який правив при ній, відраджував: будуть нарікати, все-таки донька Петра Великого. Її треба спочатку видати заміж.
– Спи. Добрих снів.
Вона пішла. Двері спальні лишилися не зовсім причинені. У них з кабінету широким променем вливалося світло. Треба б загасити свічки. Але їх загасить камердинер Василь. Його й немає ніколи поблизу, і в той же час він завжди знає, коли вона пішла.
Спалося Олексієві добре. Він був такої вдачі, що міг прижитися будь-де. Ні на що не претендував, ні до чого не рвався, до кожного мав добре слово, лагідну усмішку. Легко увійшов у палацове життя. От у природу, в клімат вжитися не міг. Важкі тумани, неначе вороже військо, напирали з моря, робили все сірим, безликим, глухим. Знав: треба терпіти.
Затуманений погляд пробіг по зеленому полю штори, далі, далі, по зеленому лузі, по зеленому пастівнику з синьою крайкою лісу на овиді. І він, Олексій, побіг по Заячому Кругу до череди, яка вже зовсім близько біля шкоди – ярини, а Красоля – то вже на самій межі. От вреднюча скотина, а хитра, вдає, що просто собі пасеться й не дивиться в шкоду, а сама ступ, ступ, усе ближче до ярої пшениці, повитої берізкою, й знову, ніби й не бачить її, просто йде попаски, а тоді вже скік і хап-хап.
– А бодай би тебе вовк з’їв! – це кричить Харитинка, яка біжить з іншого боку, його підпасичка. Вони разом пасуть череду. Олексій жбурляє в корову гирлигувату палицю. Харитинка вибачально дивиться на нього, мовби тільки вона винна, що товар підійшов до шкоди. Харитинка ще й не дівка, а дівочка. Тоненька, струнка, як очеретинка, а личко ніжне, наче вона й виросла не тут у селі, в Лемешах, а десь у панських покоях. А сором’язлива – страх. Погляне на неї Олекса, і вже вона горить, як свічечка. Й одвертається, і дивиться в землю. А вже коли яка корова за бугаями, стрибає на іншу корову, вона так засоромиться, що не знає, куди їй подітись, біжить ген за кущі верболозу. Олекса й сам сором’язливий, і теж одвертається, а таки ж коли-небудь і скаже:
– А бодай їй… Піди прожени Лису, чого вона стрибає на Козу.
Харитинка зовсім не така, як її тітка Василина. У Василини чоловік два роки як пішов з Козелецькою сотнею Ніжинського полку в далекі степи під орудою російського генерала й не повернувся. Не повернулося їх кілька. Василина бігала до всіх козаків, що повернулися, але ніхто нічого певного не міг сказати. Поїхав її Махтей з сімома козаками у роз’їзд надвечір, це десь за річкою Синюхою, й не повернулися всі. Й увечері, і вночі, й на ранок. Неначе у воду впали. Справді, хтось і міг упасти у водяний вир, але нехай би один, нехай би два, а то всі. Найпевніше, втрапили до татарського полону. Й тепер Василина здебільшого сумна, задумається-задумається, а тоді підніме голову й розвеселиться, й у її очах заграють бісики. Найчастіше ті бісики стрибають на Олексу.
– Ти, Олексо, мабуть, ще й не цілувався? Хочеш, я навчу. І ще дечого…
– Не треба.
– Отакої. Вже он парубок… Женишся, залишишся з жінкою й не знатимеш, що робити.
– Якось обійдуся.
– Отож, якось. А треба, щоб добре. Піди набери води, – й дає йому гладущика.
Посеред пастівника – долинка, заросла верболозом, літо стоїть жарке, в долинці сухо, тільки посередині дядьки викопали сажалку напувати корів. За два сажні від сажалки вузенька глибока копаночка – брати воду пастухам.
…Олексій став на коліна, зачерпнув води, закинув голову, довго пив.
– Доброго здоров’я, напувальнику…
І як воно стається, що їй найчастіше випадає пасти череду разом з Олексою.
Олекса набирає води ще, ставить у траву глека, підводиться.
– П’єш і не напиваєшся. Жарко.
– А ти скупайся. Давай я тебе обмию.
Й обхоплює його, і вже її руки справді порпаються на його животі біля очкура. Він виривається, біжить до товару.
Але наступного разу вона вхопила міцніше.
– Давай покупаємось разом. Упадемо у воду в одежі… Давай. – А сама хилить його, але не до копанки, а в протилежний бік. – Осюди… Тут трава… Нас ніхто не бачить.
Й притиснулась міцно-міцно. І він почуває її всю, її повне, спрагле, лите тіло. У неї литки повні, і стегна тугі. І вже Олекса не тільки не може вирватися, а й не хоче. Тонкий дрож проймає його. А далі вогонь, спалах, гаряча хвиля. Все сталося так швидко… Дуже швидко. Його обійняв сором. Хотів схопитися, бігти, але вона притримала:
– Ну чого ти… Все гаразд. Перший раз так завжди буває. На ось з’їж грушку. І оцю, ця ще смачніша. О, та ти вже той… Знов. Ну, йди до мене. Тепер уже сам…
Білоброві хмарки пливли лебедями, дивилися на них з високості.
Й далі Олексі часто випадало пасти з Василиною. Мабуть, вона мінялася чергою. Тепер уже він, зустрічаючись з Харитинкою, червонів і опускав очі. Йому здавалося, що Харитинка про все здогадується А потім він захвилювався. Злякався. А буде дитина?! Й вона розкаже, од кого. Або всі здогадаються й так.
Затинаючись, він натякнув Василині. Вона розреготалася, а тоді враз посмутніла.
– Ну, поки що, поки ти вперше, – не страшно. А далі… Твоя правда. Ти стаєш небезпечним. Треба остерігатися. Я навчу.
Але не навчила. Неждано прийшла звістка з Криму, що Махтей і ще двоє козаків сидять у перекопській башті й що за них хочуть викуп. Не вельми великий, Василина і чоловікові родичі зібрали гроші, й вона з його братом і ще з двома родичами тих козаків, які сиділи з Махтеєм, запрягли сліпу на одне око конячку й поїхали до далекого Криму. Й повернулися під осінь. Махтей якийсь час сидів удома, а потім почав виходити: худий, змарнілий, темний лицем, спирався на палицю; зустрічаючись із ним, Олексій скидав шапку й одводив погляд.
По неділях Олексій співав на хорах в лемешівській церкві, але часто, на великі свята, на храм його запрошував співати дячок із сусіднього, більшого, села Чемер, увесь шлях з Києва до Чернігова називався Чемерським. Олексій співав і допомагав дячкові, а той іноді дасть калача, а колись і кілька копійок, навчив його читати й писати, і давав йому книжки.
…Сидить Олексій під кущиком рокити, втупився в книжку, зачитався. Книжка про світське, про якогось войовника Александра, який воював якихось персів, був дуже сміливий і войовничий; Олексій не вельми любить усе військове, але ця книжка цікава. І враз жагучий біль оперізує йому плечі. І вдруге. Олексій схоплюється. Батько з батогом на вишневому пужалні. Й періщить далі по чім попаде.
– А за шкоду хто платитиме?
Олексій оглядається.
– Так ще ж не в шкоді.
– А ти хочеш, щоб були посеред лану!
Батіг звивається, як змій, і важкі басамани лягають Олексієві на плечі, на ноги, на живіт і горять, і печуть пекельним вогнем. Батько п’яний, це з ним незрідка. Олексій плаче, а далі втікає геть.
Увечері він привів череду, підігнав до свого кутка – далі кожна корова сама знайде свій двір – і побіг назад у поле. Повз Кіпті і Патютів прибився до Чемера… Дяк саме подоїв козу, наливав у черепочок коту молока.
– Візьміть книжку, Пилипе Гордійовичу.
– Ти вже її прочитав?
– Не прочитав. Не буду читати. Йду я.
– Куди?
– Світ за очі. Батько б’ється, нізащо, п’яний.
– Е, хлопче, – дяк поставив на дровітню макітерку з молоком. Був він маленький, худенький, волосся в нього вилізло, й він доточував до кіски жіночу косу. – Світ за очі – це дуже далеко. Й дуже погано. Світ, він не такий, як ти думаєш, він жорстокий. І кому ти треба? Ну, знайдеться якийсь хазяїн, що візьме тебе, він же тебе у хлопи запише. На весь вік. Лишайся вже краще в мене, допомагатимеш у церкві і по господарству. А там буде видно.
…Одспівав Олексій Різдвяну літургію, кличе дяк його за собою. Вийшли з церкви, а там під притрушеною снігом грушею втоптує сніг якийсь чин високий і пузатий, у шубі ведмежій, у мундирі, золотом поцяцькованому, що визирає з-під шуби, у чоботях і капелюсі чужоземному. Генерал якийсь абощо. Але першим заговорив дячок.
– Киш, – спочатку гаркнув на півня.
– Чого ви?
– Топче й топче курей.
– То ж його призначення.
– Слухай, Олексо, – мовив. – Їхнє превосходительство їде з Угорщини, де вони провадили справи самої цариці, їде в Петербург, у столицю. Він чув, як ти співаєш. Золотий голос, це і я скажу. Не казав, щоб ти не загордився, а тепер скажу. І в Києві такого немає. А в Петербурзі у цариці капела, хор, значить, де найкращі голоси. І їх превосходительство хоче взяти тебе з собою. Може, це доля твоя.
Олексій переступив з ноги на ногу. На тину заскрекотіла сорока.
– А батько, а мати?
– Зараз поїдемо до них, – сказав вельможний чоловік.
А був це полковник Вишневський, йому, як і іншим царедворцям, був наказ: збирати гарні голоси будь-де, за те імператриця щедро нагороджувала.
– Там багато співаків і бандуристів з малоросіян, – казав Вишневський уже Григорію і Наталці Розумам. – Вдягнуті, взуті, нагодовані, їх вчать, а потім кращим ще й гроші платять. Скажіть, не раді будете, як син пришле якогось рубля чи п’ятірку? За п’ятірку можна купити телицю або десять кварт горілки.
Хитрий полковник одразу зрозумів, що Григорій Розум схильний до чарки, а в того від такої мови загорілися очі й ніздрі вузького носа заходили туди-сюди. Наталка зчепила пальці рук на животі.
– Та як же я пущу свою дитину в таку далеку чужу сторону? А я ж і очі виплачу за ним.
Але тут Олексій згадав батькового батога, й це переважило.
– Не побивайтесь, мамо. Я вас не забуду.
За молодості прощаються легко. Он гребінь їхньої хати з лелечим гніздом, он церквиця, он пастівник, де… І тут трішки-трішки заплакало серце. Але швидко зник із зору пастівник, швидко й заспокоївся. А сніг співав під полозками, і горобці весело цвірінькали на вербі.
Далека дорога, дивовижні краї, дивовижні міста (досі він не був далі Козельця), дивовижні люди – хоч він уже бачив дещо на битому Чемерському шляху – все це гойдалося перед очима, й гойдалася дорога, сидіти було незручно – сидів на передку біля машталіра, то геть втомився.
Вже аж за Глуховом Вишневський посадив його до одних саней, де на дні, повкушкувані в плетені солом’яні коші, їхали дорогі вина. Чіпати їх – не приведи Господи, а горілкою сливовою Вишневський пригощав машталірів і солдатів охорони. Наливав і Олексієві. Бо ж холодно. Три дні відпочивали в Москві. Олекса бродив по вулицях і дивувався: високі муровані церкви, а поруч задрипані, закіптюжені хатки, на папертях повно старців у лахмітті, а на вулицях зграї голодних собак – без палиці не потикайся. І в самому центрі Москви – Лобне місце. Московіти тягнуть на нього людей, де їм рубають голови, моляться на нього. То їхня найбільша святиня. Святиня смерті.
В Пітері два дні він відсипався в якійсь комірчині: в царському палаці розкішні зали, кабінети, будуари, а позаду – комірчини, в яких купчилася челядь. А потім його почали одягати, щоб вести до капели. Принесли якийсь чудернацький каптан, вузенькі німецькі штани – Олексій заперечно похитав головою:
– Хіба не можна, щоб у нашому?
З ним одразу погодилися, в капелі більшість українців були у козацьких строях. І він також одягнув кунтуша, широкі сині шаровари, козлові чоботи. В капелі стояв у задньому ряду з правого боку. Літургію знав і співав без затинок. Щойно капельмейстер узяв паличку, до палацової церкви вбігла дівчина й стала в передньому ряду з лівого боку. То була царівна Єлизавета, вона була вельми богомільна, любила церковний спів і зналася на ньому. Співала й сама.
…Вже замовк увесь хор, а в її вухах усе ще лунав мелодійний звук, був він басовитий, але якийсь такий, якого вона ніколи не чула: м’яко-оксамитовий і неначе медовий.
– Чий то голос? – запитала в гофмейстера, коли скінчилася літургія.
– То новенький. Його щойно привезли з Малоросії.
– Приведіть його до мене завтра зранку, сьогодні мені ніколи, я хочу на нього подивитись.
Олексія припровадили до приймального покою Малого двору. Єлизавета сиділа у себе в будуарі, завершувала ранковий туалет. Камеристка розчісувала великим гребенем її розкішне волосся. Увійшов камердинер:
– Ваша високість, там привели хлопця з хору, його до вітальні чи до вашого кабінету?
– Нащо? Нехай заходить сюди.
Камердинер не зважився щось сказати, знизав плечима, мовчки вклонився й вийшов.
Олексій зайшов до будуару, зупинився на порозі. Чимала порожня кімната, збоку на правій стіні – запалений семисвічник (вікно затінюють дерева), в лівому кутку ікона Божої Матері, посередині, трохи ближче до вікна, стіл, на ньому гребінь і чимала шкатулка, а також порожня чашка; за столом, спиною до Олексія, – дівчина перед дзеркалом, яку розчісує камеристка, на дівчині якась рожева халамида, яка не закриває повні плечі, під стільцем повні ноги і черевики набосоніж на них. Пахло парфумами, кавою – царівна щойно випила каву.
Олексій бачив її обличчя в дзеркалі. Вона бачила там Олексія. Високий, стрункий, широкоплечий, смагляве обличчя, чорні-чорні очі. Такі очі мали б бути жорсткими або й суворими, а були добрі, спокійні, лагідні, уважні, трохи насмішкуваті. Їй чомусь стало так гарно, так затишно, так хотілося дивитися в ті очі, що вона повернула до нього голову. Й він дивився на неї невідривно, хоч і розумів, що це нетактовно. «Дивний колір обличчя, чудові очі, чудова шия й незрівнянна талія, висока, жвава, добре танцює й чудово їздить верхи без страху. Розумна, граційна, кокетна». Так малював її на той час іспанський дипломат де Ліра в листі до свого уряду.
«Сині очі, чорні брови, гарна, вродлива, ваблива», – так змалював її собі Олексій.
Ця мить була особлива. Вони дивилися одне на одного як заворожені.
– То це ти в церкві розігнав усіх голубів? – урешті здобулася на іронію Єлизавета.
Олексій мить помовчав.
– То були ворони.
– Ти співав на всю силу?
– Я ніколи не співаю на всю силу в церкві.
– Чому?
– Свічки погаснуть. Беру на дві октави нижче.
– Це правда? Ану візьми на всю силу.
– Отут?
– Отут.
– Звольте, ваша високосте, – так шепнув йому іменувати її камердинер, впускаючи до кімнати.
– «Благодарю Бога прі всяком вспомі-і-на-а-ні-і-і-ї».
Свічки на семисвічнику замиготіли й разом погасли. Й погасла ще одна свічка, яка стояла перед дзеркалом на столі.
Єлизавета заплескала в долоні.
– А тепер на гласах.
– «Кто ти, чєловєк, что споріш с Бо-о-гом».
– Ну, неначе скрипка на басовій струні.
Увійшов камердинер, засвітив свічки. Олексій вийшов схвильований, осліплений красою царівни («Як царівна з казки»), думав: «Це тобі не Василина. А які в неї блискучі очі». Й розумів, яка відстань відділяє його від царівни, йому й думати про неї не слід, але думав.
Увечері Єлизавета притулилася на дивані біля імператриці Анни Іоаннівни й цокотіла:
– Тітонько, серденько, віддайте мені того співака, якого полковник Вишневський привіз із Малоросії. Я візьму його у мою Малу капелу.
Сувора Анна Іоаннівна прорекла:
– У тебе ж є фаворит – Олексій Шубін.
– Віддайте його кому хочете. А мені – цього.
Імператриця пожувала сухими губами.
– Я знаю, куди віддати Шубіна. Він говорив проти мене зухвалі речі.
Так Олексій Шубін опинився далеко-далеко, на самому кінці імперії – на Камчатці. А другий Олексій, Розум, тепер уже Розумовський, став співаком капели царівни Єлизавети.
Розділ другий
Упродовж тридцяти семи років Росією правили німці. Сини та доньки російських царів одружувалися на німецьких принцесах і виходили заміж за німецьких принців з карликових герцогств Голштинського і Брауншвейзького, оскільки інші європейські двори єднатися з дикими московітами не бажали. Після смерті Анни Іоаннівни, при якій фактично Московією правив Бірон, він був проголошений регентом, одначе не протримався й кількох місяців, як імператором було проголошено Івана VI, внука Івана V, котрий недовгий час правив разом з Петром I, поки той не відтіснив його від трону. Правителькою стала Анна Леопольдівна, дружина брауншвейзького принца Антона Ульріха, але фактично при владі були німці, зокрема віце-канцлер Остерман, фельдмаршал Мініх та інші. Вони вже добряче натерли мозолі на терпінні та шиях московітів, скрізь лунали приглушені протести проти німецького засилля. Особливе невдоволення виявляла створена Петром І гвардія, Преображенський та новостворений Ізмайлівський полки, які звідтоді довго диктуватимуть свою волю. Їхні надії та погляди були зосереджені на царівні Єлизаветі Петрівні, доньці Петра І, якого вони боготворили.
…Тиха пустельна петербурзька вулиця, присипана снігом, вітер мете поземку, звідкілясь повіває згарищем. Ніч з 25-го на 26 листопада 1741 року, в кінці вулиці з’являється натовп гренадерів, попереду крокує молода вродлива жінка, за нею відомі вельможі Петро Шувалов, Михайло Воронцов, особистий лікар царівни Лесток, який потім відіграватиме значну роль в управлінні державою, посол Франції маркіз Шетарді, котрий залицявся до молодої Єлизавети, й ще кілька чоловік. Невдовзі гвардійці підхопили Єлизавету на руки й, лякаючи петербурзьку тишу голосними вигуками, понесли до Зимового палацу. Сенатор, князь Яків Шаховський, наглядач за царськими покоями, після дружньої вечері і потужної пиятики на іменинах графа Головкіна спав міцним сном, коли його розбудив служник Сенату.
– Що вам треба? – сердито кліпнув очима Шаховський.
– Якове Петровичу, вставайте.
– Чого?
– Треба складати присягу царівні Єлизаветі, яка взяла владу.
Анну Леопольдівну Єлизавета розбудила сама:
– Пора вставати, сестричко. Ти вже своє одіспала. – Жорстока радість горіла в очах Єлизавети. Радість і страх.
Це була найбільша подія, яку обговорювали потім у Петербурзі. А ще відра, барила горілки й батареї шампанського, випиті в наступні дні. Й жодної краплі пролитої крові. Сама Єлизавета в кірасі пила з гвардійцями в палаці шампанське, у гвардійських казармах горілку, що вельми подобалося гвардійським гренадерам.
Вона стала на коліна й виголосила з келихом у руках:
– Клянуся померти за вас. Чи клянетесь ви померти за мене?
– Клянемось, клянемось, клянемось! – заревли гвардійці. Їм вельми імпонувала така довірливість і така простота імператриці.
А потім був маніфест про імператорство, прийом послів, власних міністрів, сенаторів.
Олексій, який залишався оберігати Малий палац, прийшов до Зимового, але, побачивши, як тісно обступили Єлизавету гвардійці, як в’ється біля неї Шетарді, як намагаються пробитися до неї посланці, фельдкур’єри й не можуть, постояв трохи біля дверей, почухав потилицю, повернувся й пішов.
Тепер його апартаменти не межували з Єлизаветиними. Однак через ніч вона прийшла до нього сама.
– Ти чого тоді не підійшов до мене? – запитала.
– Не протовпився. Ти ж тепер он хто! Та й Шетарді так увивався біля тебе…
Вона засміялася.
– Дурненький. Хіба я не можу пококетувати? Та й це потрібно в інтересах політики. Але ж у мене є ти. Один ти, найкращий. Не знаю, чи є ще в світі хоч один такий… Незлобивий, добрий, усміхнений. Цілуй мене: сюди, сюди і сюди.
А за вікнами лежав притиснутий морозом, притихлий, тривожний Петербург. Люди боялися виходити на вулиці: цур йому пек! Їли свій хліб, прислухалися. Вподовж Невського вітер мів колючий сніг, сипав круп’яною кашею у вікна. З тріском кололася крига на Неві. В парку гойдалися голі дерева, чорними шапками хилиталися порожні воронячі гнізда. Що воно буде?
Не було нічого. Олексій нудьгував. Удома, в Лемешах, завжди йшла до рук якась робота, загадана батьком, матір’ю або й сама по собі, а тут робити було нічого, бродив знічев’я анфіладою кімнат, бринькав на бандурі, одягнув кожуха, шапку, вийшов надвір. Брів без мети. Не стямився, як ноги занесли на Васильєвський острів. Йшов широкою вулицею, під ногами сумно рипів сніг. Холодний вітер, напоєний солоним запахом моря, далеких країн, сіяв снігом уздовж вулиці. Зграя ворон пролетіла над головою, всілася на гіллястому дереві, з якого полетів іній.
– Ох і мороз, – пролунало збоку. – Думки замерзають.
Олексія обганяли якісь люди, в одязі ошатному й простому – знатні й прості. «Куди вони поспішають?» Олексій також прискорив ходу й незабаром вийшов на широку площу, заповнену людом. Проїхали сани, й він пройшов у пройму за ними трохи далі. Перед ним білів ешафот, голий, не вкритий сукном. На ешафоті походжав кат з широкою сокирою на плечі. Далі, на краю помосту, стояв гурт людей, поміж ними кілька офіцерів. Біля ешафота стояло кілька запряжених однокінь саней. Двоє поліціянтів підвели з одних саней чоловіка й під руки звели на поміст. Був він у лисячій шубі, короткій перуці, ярмулці. Пониклий, але спокійний. Олексій впізнав у ньому Остермана. З натовпу на ешафот піднявся чоловік у чорнім кожусі, дістав з-за вилоги чорної шинелі папір і прочитав, що судова комісія засудила колишнього віце-канцлера на колесування. Колесо грізно стриміло в правому кутку ешафота. Остерман слухав присуд, то похитуючи головою, то зводячи очі догори. Олексій зрозумів, що це карають біронівців-леопольдівців, попередніх правителів. Йому не хотілося дивитися на катування. Але податися назад було ніяк. В цю мить з натовпу на ешафот вийшов інший чоловік, теж у чорному, потираючи змерзлу щоку, дістав папір і прочитав, що ім’ям імператриці до Остермана виявлена велика милість: колесування замінено відсіканням голови. Остерман похитав головою – Олексієві здалося, що вона ось зараз відпаде сама, – мовчки заклав руки за спину. Кат зняв з нього перуку, розстібнув сорочку, Остерман став навколішки й поклав голову на дубову колоду. Кат поплював на долоні й зняв сокиру. Та в цей час з того самого натовпу на поміст вийшов третій чоловік у чорному й прочитав, що велінням милосердної імператриці Остерману замінено відсікання голови засланням до Сибіру. Натовп заревів. Натовп жадав крові, він знудьгувався за нею. Він звик до неї. Не так давно Великий Петро власноручно відрубав у Москві на Червоній площі голови понад вісімдесятьом стрільцям. Оце цар! Оце правитель! І чого вони прийшли мерзнути на морозі? А Олексієві було жарко. Жаска грудка розсипалася в грудях і покотилася до горла. Незважаючи ні на що, втиснувся поміж двох купців і, працюючи ліктями, пробирався назад. Уже потилицею почув смертний присуд Мініху й таке саме милосердя – заслання до Сибіру.
«Ліза, Лізочка, – шепотів поспішаючи. – Яка ти добра, мила».
Захеканий, спітнілий прибіг у палац.
Єлизавета пізно встала і, як і першого разу, коли його покликали до неї, була в будуарі. Він кинув кожуха на штофний диван, відштовхнувши двох камердинерів – дужий-бо, – вбіг до будуару. Впав на коліна біля цариці, припав головою до її колін.
– Лізонько, – забувши, що не сам, що слухають камеристки, з хвилюванням проказав: – Лізонько, яка ти добра, яка милосердна, ангел мій. Я був на Васильєвському, бачив, як за твоїм велінням помилували Остермана й Мініха.
– То – злочинці, вороги імперії.
– Тим більше, що ти милуєш ворогів. На небі ангели моляться за тебе.
– Ти куди шпилиш?! – до камеристки. І вже до Олексія: – А як мався Остерман?
Олексій не одразу зрозумів, про що в нього запитувала імператриця. А тоді здогадався й здивувався сам.
– Був спокійний. Тільки очі тримав до неба.
– То я наказала, щоб перед карою його тихенько попередили, що смерті не буде. Щоб не вхопив удар.
– Твоє милосердя не має меж. – І цілував руки, коліна.
– Встань, Олексію. І знай: я наказала підготувати указ про скасування смертної кари в імперії.
Вона підвелася й пішла до більярдної. Олексій рушив за нею.
Остерман, Мініх і ще кілька німців подалися до Сибіру. За ними поїдуть їхні жінки, і там, в далекому Тобольську, і ще далі, де тільки ліс, болота, три місяці сонця на рік, вони лататимуть сітки, копатимуть городи, а їхні чоловіки ловитимуть рибу та коситимуть сіно.
А кари колишніх царедворців, міністрів і всіх інших наближених до трону тривали; перед тим, як їх засилали, сікли батогами, особливо позірних змовників проти трону, надто все окошилося на Наталії Лопухіній, яка конкурувала красою з Єлизаветою; кат вирвав їй язика і, тримаючи в руці, підніс високо вгору:
– Кому язик незрівнянної Лопухіної, чудесний шматок, я його дешево продаю, за руб язик чудесної Лопухіної.
Вона була вагітна, знепритомніла, її приводили до тями батогами. Проте того Олексій вже не бачив, те було значно пізніше.
У той час, в 1741 році, на Олексія впали дві важкі звістки з дому: перша – помер батько, друга – помер старший брат Данило. Звістки були трохи стерті відстанню, далекою дорогою, часом, але чуйна Олексієва душа довго тужила. Єлизавета намагалася розраяти його, якось розважити, возила з собою на полювання, в далекі й близькі маєтки. Душа потроху бралася шкарубкою шкаралупою. Жаркі обійми топили лід. Ніжність її була щира, вона її не приховувала. Вийшли з театру, тягучий вітер повіяв з Неви, хутрянка на Олексієвих грудях була розхристана, Єлизавета при всіх підійшла й загорнула вилогу, а потім легенько торкнулася губами щоки.
– То я зняла сніжинку. Така ніжна сніжинка.
Оці знаки уваги, ніжності дужче від будь-яких слів упевнили двір у глибині кохання імператриці.
Згідно з давньою регулою, Єлизавета коронувалася в Москві. Їхали на лінійці неймовірних розмірів, там були стіл зі стільцями, спальні покої, канцелярія, туалет, уздовж усієї дороги від Пітера до Москви двома рядами стояли увіткнуті ялинки, у містах і селах виганяли людей, і вони лежали ниць біля дороги. З монастирів виносили ікони. А кругом – голі хатки без садів, виють голодні пси на пустирях, мигає бліденьке світло лучини у вікнах. Расєя! Олексій їхав у кареті з Єлизаветою, грали в карти. Щойно під’їхали до Москви, до карети під’їхав верхи Бестужев, ступив на підніжку карети, просунув голову в напіввідчинені дверцята:
– Ваша величносте, жити в Кремлі не можна.
– Чому? – підсунула до себе гральну карту Єлизавета.
– Загиджено. – І, нахилившись до Олексія, зовсім тихо: – Головешки. І засрано. Я поткнувся на ґанок, а там…
– Ну, тоді в Преображенський. – Її обличчя засвітилося. Там минала її юність, усе дихало милими споминами.
Сухе обличчя Бестужева було незворушне, хоч мав повідомити найнеприємнішу новину.
– Вчора вночі палац згорів.
Єлизавета пожбурила карти. Олексій підібрав їх.
– Не сумуйте, ваша величносте. Нічого на світі немає вічного. У нас, у селі, також колись згоріла хата.
– Розраяв… Тоді на Яузу.
Там гриміли бали, бенкети, під вікнами горіли діжки зі смолою, тріщали феєрверки. Олексій і Єлизавета сиділи, міцно обійнявшись, дивились в підпалену ніч і усміхалися одне до одного. На її гарних, хтивих губах грали відсвіти.
