Kitabı oku: «Мир хатам, війна палацам», sayfa 3

2

З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.

– Ех! – казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. – І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!

– І з чого жаль? – неуважно поцікавився Данило.

Думками він був зараз далеко від Харитона – біля Тосі, і ще далі – в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.

– Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?

Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:

– А що?

– Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину…

– Моє слово – закон! – одрубав Данило. – Сказав, що поїдемо, значить – поїдемо.

– А Тоську тут покинеш? – з надією похопився Харитон.

– Хіба поміж шахтарів одружених не буває? – огризнувся Данило. – Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і – живи собі хоч і цілим сімейством.

– Ех! – махнув рукою Харитон і навіть розтяг міх своєї гармонії на акорді ля-мінор. – Не той коленкор! Коли ми з тобою – парубки, сюди подались, туди подались – шукаємо, де краще знайдемо. А жонатий робітник у нас, на Донеччині, знаєш, що таке? Жінкою та дітьми у нас, на Донеччині, франко-бельгійська компанія шахтаря до місця прив'язує: зразу йому куток у казармі або й халупку на виселку! І тоді вже годі: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усіма каструлями та пелюшками – геть.

– Тепер же – революція, – насупився Данило, – не те що за старого режиму!

– У вас тут хіба революція? – презирливо скривився Харитон. – От у нас, на Донеччині, революція так революція! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардію організовує, як у самому Петрограді! Зась – каже всяким меншовикам!

Меншовиків Харитон з Данилом справді вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в їх парубоцькому колі вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спірці батькові Данило зовсім не тому, що знав батькові політичні погляди як меншовицькі, і заперечував їх, сам додержуючись противних – більшовицьких. Ні. Батькові погляди Данило знав погано, та й у більшовицьких теж мало розбирався. В колі молодих Данилових і Харитонових товаришів взагалі не було особливої схильності до копирсання в політичних справах, і старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали поміж молоді насмішки, бо здавна приохотилися до суперечок на політичні теми, а мастаками в нудних політичних спірках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовиків походила в молодіжному гурті від того, що меншовики, – про те вони теж знали тільки із слів батьків, – були «легальні» і навіть в час війни мали представництво в урядовому «Воєнно-промисловому комітеті», в той час як ті ж таки більшовики завжди стріляли на барикадах, таємно переховувались, збирались конспіративно, а тоді йшли в тюрму, на каторгу і на Сибір – і звідти героїчно тікали. Більшовики, отже, були хлопці хоч куди, – справжні революціонери! А чи там казав Фрідріх Енгельс «будьте здорові», коли Карл Маркс чхав, то вже нехай розбираються меншовики.

Харитон говорив би ще, висловлюючи своє роздратування з приводу міжпартійної нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розі і взявся за хвіртку:

– До Флегонта зайдемо запросити?

– Аякже! – гаряче відгукнувся Харитон. – Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих літ!

Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня її частина, там, де були двері, ще держалась сяк-так на рівні землі, але обома своїми краями хата неначе пішла в землю – от-от розпадеться надвоє. Крита була хижа не залізом, як усі, навіть найбідніші будиночки міської околиці, а ґонтом – замшілим, зеленим, як моріжок. Видно, стояла вона тут з тих часів, коли Печерськ ще не був частиною міста, а приміською слобідкою. На облупленій залізній дощечці, де значився номер будинку по вулиці та наймення власника, над силу можна було розібрати: «Власність міщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втім, напис цей давно вже не відповідав дійсності: Петро Арсенович Босняцький, колись дрібний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, і проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько-поштар, закінчивши в свій час двокласне городське училище, все життя жив тільки однією мрією – вивести сина в люди, зробити його «повним інтелігентом» – і віддав Флегонта до гімназії. Перетрудившися на тому і діставши сухоти, урядовець відомства пошт і телеграфу передчасно помер – другого ж року, коли малий Флегонт перейшов із підготовчого класу в перший. Флегонтовій матері заповітна мрія коханого чоловіка, після його смерті, теж коштувала дорогенько: освітній ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними підробітками по людях – «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт і не гульвіса: з п'ятого класу гімназії він допомагав матері, ганяючи по репетиціях та переписуючи ноти для лаврського хору.

– Флегонте! – гукнув Харитон через паркан і, не дочекавшись відповіді, взяв на своїй трирядці акорд до-мажор. – Виходь! Це ми – шахтарі: я й Данило!

На порозі хатини з'явився юнак. Він не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькі двері. Буйні чорні кучері від того поруху звисли йому на очі. Коли хлопець випростався і відкинув чуба назад, обличчя його засвітилося привітною посмішкою:

– Здорові, хлопці! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? – додав він тривожно, помітивши, що обличчя товаришів якісь незвичайні.

– Таки трапилось, – почав Харитон, – бодай не казати…

– А що таке? – стурбувався Флегонт Босняцький.

– До пані Капітоліни по самогонку чимчикуємо! – випалив Харитон. – Данило оженився!

Він випалив це з удаваним жахом у голосі, але в очах його справді світився жах, аж ніяк не удаваний, щирий.

Флегонт вибухнув реготом:

– Завжди ти щось вигадаєш! – Але раптом він побачив обличчя Данила. – Стій! Даниле, справді? З Тосею? Будеш женитись?

Данило не відказав і одвернувся.

– Тю! – заметушився Флегонт, теж дещо зніяковівши. – Я зараз! Зачекайте хвилинку!

За хвилину Флегонт вже знову вибіг з хати у сірій гімназичній тужурці й форменому синьому кашкеті з срібним гербом п'ятої печерської гімназії.

– Хлопці! – заклопотано заговорив Флегонт, поспіхом підперезуючись форменим лакованим поясом з мідною бляхою. – А як же буде з співами? Сьогодні ж неділя: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазіївна гніватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!

Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старій пам'яті, й Харитон, брали участь у хорі печерської «Просвіти». Данило співав басом, Флегонт – баритоном, Харитон – у партії других тенорів. Робітничий хор печерської «Просвіти» славився на весь Київ, виступав у «домах трезвости» і навіть давав концерти в Троїцькому Народному домі. Зараз хор готував особливо відповідальний в зв'язку з ідеєю самовизначення націй репертуар: лисенківську кантату «Слава Україні». Керувала хоровою секцією «Просвіти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлів розкрити цілому світу – з одного боку, та підняти високо вгору найнижчі народні низи, самобутні народні таланти, – з другого, – ось що вело курсистку Драгомирецьку в її високому громадському пориванні, хоч і була вона медичкою. Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу.

– От тобі й раз! Справді, співи сьогодні… – розгубився Данило. – Що ж його робити?

В нього навіть майнула думка, чи не відкласти весілля до іншого разу: образити заповзяту й самовіддану в громадській діяльності панночку Марину Гервазіївну та ще потім раків пекти перед нею – Данило ніяк не хотів.

– Ну, – пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконанні обов'язків і не такий делікатний в ставленні до осіб іншої статі, – не щонеділі ж люди женяться: мусить вона зрозуміти – сама, може, колись заміж піде!

Флегонт злегка почервонів. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти заміж, було йому прикре.

– А ми зараз забіжимо до неї, і ти, Даниле, скажеш їй: так і так – співати сьогодні не можу, беру шлюб.

Тепер почервонів Данило.

Прийти до інтелігентної дівчини і так просто сказати їй, що, мовляв, женюсь і таке інше, – Данило згорів би з сорому.

– Нехай краще Флегонт, – запропонував він, – зайде і скаже за всіх.

Посперечавшися трохи та зійшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всі втрьох і до слова, «для годиться» – все одно ж не прийде – запросять і її, друзі подалися мерщій виконувати свою головну місію: «мантачити» набір, бо грошей не було, відро самогонки в лаврської проскурниці пані Капітоліни. Лаврська проскурниця пані Капітоліна, що з тіста пекла проскурки до причастя тілом Господнім, а з розчину до тіла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була підприємець крутенький, і випросити в неї самогонки в борг, та ще ціле відро, було ділом не простим.

Домовившися заставити Харитонову гармонь, – бо ж на весілля однаково треба кликати троїсті музики, Данилів святковий «спінжак» – бо ж стояло вже літо, та Флегонтові підручники за сьомий клас, – однаково з переходом у восьмий вже непотрібні, – друзі вдалися до всебічного обміркування шлюбу Данила і Тосі без попів і церкви.

Гімназист Флегонт Босняцький відразу ж заявив про своє гаряче схвалення цього акту. До релігії Флегонт Босняцький ставився індиферентно, хоча й не був принципіальним безбожником та освіченим атеїстом. У церкві він бував у Великий піст на говіння, щоб принести інспекторові гімназії довідку про сповідь та Святе причастя: відсутність такої довідки записувалась у кондуїт, і подібний запис у кондуїті розцінювався при вступі до університету як політична неблагонадійність. Під церкву він ходив, правда, частіше. У Вербну суботу – коли після вечерні можна було безборонно нахльостувати дівчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'є». На заутреню під Великдень – коли виносили святити паски і після «Христос воскрес» дозволено христосуватись усім з усіма – хоч би й Флегонтові Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.

Вчинок Данила й Тосі Флегонт сприймав з романтичним піднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицій та зрушення основ, як вияв пристрасної революційності. Він поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вікно в Кадетському корпусі, з неприхованим зачаруванням: ніколи й не сподівався він такої спритності від свого вайлуватого друга юних літ і тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революційної послідовності Данила.

Факти, які засвідчували Данилів віддавній нахил до революційної активності, відразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в дні урочистого святкування трьохсотліття дома Романових – Данило, Харитон і Флегонт, у гурті печерських хлопчаків, ганяли «царських потєшних», тобто гімназистів, зодягнутих у військову форму і озброєних дерев'яними рушницями, – видирали в них рушниці і трощили на коліні. Притому Данило, як найдужчий фізично, відзначився особливо: видер і потрощив щось із півтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком війни, царським урядом були закриті останні видання українською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже співали в просвітянському хорі, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собі в лавах демонстрантів біля редакції української газети «Рада» разом з колоною печерських робітників. Флегонт тоді свистів на поліцаїв, заклавши два пальці до рота; Харитон поцілив у білий кітель жандармського вахмістра кізяком; а Данило знову відзначився особливо: встромив голову у вікно Старокиївського поліційного участку і заверещав простісінько в пику переляканому приставу: «Дядінька, ви сатрап!!!»

Хоча Данило досі й не надавав значення всім згаданим фактам із своєї біографії, Флегонтова згадка тепер і справді якось підвищила його перед самим собою, у власних очах. І це було йому приємно. Засоромившися від того, він сердито махнув на Флегонта рукою:

– Ну, ти вже той… облиш! Нічого такого особливого і не було насправді!

Нічого такого особливого не знаходив Данило й у факті його майбутнього, сьогодні по обіді, одруження без попа і церкви. Вийшло все це якось само собою, навіть не замишлене наперед. Просто прийшли вони з Тосею до батьків просити благословення та дозволу на шлюб – нехай і не зараз, а згодом, коли Тося ще підросте, а Данило заощадить трохи від свого слюсарського заробітку. Ну, батьки, як ведеться, почали перечити. Тут і зірвалося з язика, що, мовляв, однаково вже поєдналися. Старі, звичайно, озлились. Він спересердя – меншовики! Максим Радивонович – за каменюку. Батько до нього. А тут ще той чортів Нарцис навернувся. Ну й пішло, ну й пішло! А прийшло, бач, до чого… до революційного шлюбу без попа і церкви!

І от, ні сіло ні впало, а доведеться справляти весілля зразу, і Тося, отже, стане його дружиною ще сьогодні вночі.

Від цих думок враз обсипало жаром.

Тосю Данило кохав.

Хоча, правду сказати, ніколи б раніше не подумав Данило про те, що може «нарізатись» на любов, та ще й – до кого? До такого вихрястого із сусідського подвір'я! Адже, коли років з п'ять тому пішов вже Данило на завод слюсарським учнем, воно, це дівчисько, бавилося ще в «плювачки» та «сірий, білий, волохатий, скоріше до хати!» Власне, і почалося все з тієї нагоди, коли хтось із більших хлопчаків тягав це мале за патли, і воно верещало на ґвалт – через тин до Данька. Довелося Данилові разів зо два оборонити по-сусідському миршаву Тоську з Колиберденків. А на третій раз чи що, обороняючи, він навіть мусив пригорнути її та приголубити, бо дуже вже рюмсало з розквашеним носом. Після того якось, на Маковія, Тося подала йому квітку – жоржину, коли парубки та дівчата після освячення квітів жирували під церквою Святого Миколи, і Тоська теж вийшла на перші дівочі гулі. Довелося – раз квітку дістав – запросити її до танцю, на полечку «ру-тю-тю». Відтоді й знайшлися у них, сказати б, спільні інтереси. Данило, як і всі з діда-прадіда на Рибальській, був заповзятий рибалка, а вихрясту Тоську старий Максим Радивонович змалку привчив сукати волосінь до вудки з кінського хвоста, і волосінь колибердівська славилась поміж усіх київських рибалок від Наталки до Жукового острова. Данило випрохав кінського волосу у жокеїв на іподромі, і Тося сплела йому таку волосінь на щупака, що й в батька її, Максима, не було. Потім Тося справила перемет – всім переметам перемет, на сто гачків різного калібру і з поводками, завдовжки теж різними. Данило заставляв перемет щосуботи проти неділі і брав два пуди риби щонайменше. І Тося в цьому йому відважно допомагала. З куцої Тоськи виявився неабиякий гребець, навіть проти води. Виявилось також, що й плавець з неї добрий, і не боїться вона ні глибини, ні хвиль, навіть у бурю на Дніпрі, а до того ж знаменито варить потрійну юшку з носарів та пшоняну кашу з таранею. Тобто, вміла вона поділити з товаришем яку завгодно небезпеку, а клопоти – чисто всі – перебрати тільки на себе. З цього й довелося Данилові зробити висновок, що вихряста Тоська – дівчина хоч куди, тим паче що, – це також виявилося поступово, поки риба йшла на перемет, – і обіймалась вона, така утла, а – палко…

На цьому Данилові треба було уривати думки, бо від них – в передбаченні сьогоднішньої ночі – сипонуло жаром ще дужче, та й Харитон з Флегонтом кепкували вже з нього за неуважність: в одному дворі, замість «Просю вас покорно на першу чарку з нагоди мого одруження», він сказав – «з нагоди батькового одруження», а в другому на здивоване запитання, з ким же він жениться, відповів: «З Харитоном на Донеччину».

На Донеччину тепер вже, видимо, треба було їхати неодмінно. Хата в Брилів – тільки кімната з кухнею, і в ній двоє старих, сестра Василинка і ще троє малюків. А в Колибердів – кухня і кімната, а в них старі та, без Тоськи, шестеро Колиберденків покотом на підлозі. Літо ще, звісно, можна перебути молодим і в альтанці: «альтанкою» прозивався курінець на картоплищі, споруджений Данилом для сторожування, – щоб своя та колибердівська малеча не обнесла єдиної на дві родини яблуні. Ну, а як на зиму поверне? Куди його діватись?

Турботи враз обсіли молодого мужа, хоча й був він ще жених.

У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дівкою, звісно, відсиджувалася собі вдома, а дружиною – що робити, коли, скажімо, щось по хазяйству треба та й показати між людей, – яка ти така молодиця і як годить тобі та шанує тебе чоловік?

– Ех! – понуро закляв Данило. – Убогому женитись…

– …то й ніч мала? – зразу ж єхидно обізвався Харитон.

Але Данило сердито махнув на нього рукою:

– Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопці?

Данило спинився і дивився на товаришів і з одчаєм, і з подивом, неначе тільки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь іншому із присутніх.

– Знаєш, – раптом сказав Флегонт, – я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться мені з кімнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуєтесь тимчасом у моїй кімнаті.

Данило ще не збагнув, як слід, самого сенсу пропозиції Флегонта і не встиг оцінити його великодушності, а вже Харитон сердито закричав:

– Ну, це вже ти кинь! Теж мені – хвілантроп, дама-патронеса з Земського союзу! Ти мені, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирішили разом їхати на Марію-біс!

Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений і Харитон сердитий – на курному пустирі, під парканом міського іподрому, обернутого тепер, у війну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, і гнилий, зеленозамшілий паркан були їм знайомі змалку, рідні, найрідніші місця: мила, солодка батьківщина! Тут, малюками, толочили вони босоніж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузів» та «русько-японську війну». Тут, підрісши, заглядали вони крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам, що ганяли великого шкіряного м'яча, до якого їм, печерській голоті, і приступитися не було надії ніколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивній крамниці Орта на Прорізній. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередодні початку занять у школах, об оці от гнилі дошки паркана Данило набив здоровенну ґулю Флегонтові на лобі, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гімназичному кашкеті і, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табір гімназистів, реалістів та кадетів, клас аристократії…

– Спасибі! – понуро й ніяково мовив нарешті Данило. – Це ти той… по-товариському. Але… справді, я, мабуть, подамся на шахти з Харитоном.

Та Флегонт вже й не почув Данилової відповіді. Інше вже захопило його зараз – може, саме тому, що опинилися вони знову на курному пустирі, через який вони входили в життя, під старим парканом, який знав усі їхні радощі та печалі, відколи вони себе пам'ятали. Флегонта знову затопили мрії, тільки не дитячі вже, а зовсім дорослі, дарма що й не до краю виразні, – логічне продовження їхніх зовсім виразних, нехай і наївних, дитячих фантазувань. І Флегонт збуджено заговорив зараз саме про це з усім запалом юного мрійництва.

Він говорив про те, що тепер це вже не надовго: і потреба Данилові перебути десь невлаштовано з молодою дружиною, і Харитонові поневірятися на шахті «Марії-біс», і взагалі вся невлаштованість усякого бідацького життя-буття.

Відтепер, надалі, все має бути інакше: адже з старим режимом докінчено, і прийшли Свобода! Рівність! Братерство! І шлях у широке життя відкритий для всіх. Май тільки силу, снагу, кмітливість і – творчий екстаз! На землю тепер має прийти рай! Який саме він буде, Флегонт не міг точно сказати, бо й сам ще точно не знав. Але ж певний був, і будьте певні й ви, хлопці, що буде тільки так, і от побачите, – незабаром!

Все це були чудні слова. Два місяці тому такі слова ніяково було б говорити, ніяково й слухати. Бо неуявно було, що ж саме за тими словами стоїть живе, і тільки тим вони й хвилювали, ці слова, що годі було уявити, що ж вони точно означають… Але тепер – раз тепер революція – хвилювання від цих слів підіймало з глибини душі віру, хоча й невідомо було, в що саме треба вірити.

– Тепер же революція, хлопці! – казав глибоко схвильований Флегонт. – Це вам не антимонія!

І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонія! Революція! Хіба, справді, не всевичерпною була така відповідь на геть-чисто всі запитання?