Kitabı oku: «Мир хатам, війна палацам», sayfa 6
3
«Політики» одначе залишилися вірні собі.
Один по одному вони виходили з душної кімнати, від весільного столу, і притулялись перекурити на призьбі.
На цей раз зачалася гутірка не з високої політики, а з міркувань з приводу перспектив рибної ловлі – з огляду на цьогорічну повідь, якої і старожили не пам'ятали: вода цього року сягала Контрактової площі на Подолі, садиби Видубецького монастиря за Теличкою і заливала Дарницю.
Суди та пересуди почались, як завжди, зі спогадів про те, як Іван взяв сома на вісім пудів та як Максимові мелькнула щука на два метри. Ремствували, що за старих часів риби в Дніпрі було видимо-невидимо, а нині і Дніпро не той, та й риба не та. Дехто закидав вже вудку цього року, дехто ставив і ятері та верші, – і перші спостереження були зовсім невтішні: судак зовсім не брався, лящ комизився, а окунь клював тільки миршавий та дрібний.
До рибальського гуртка приєднався й Василь Боженко, хоча, живши аж під Звіринцем, був рибалкою абияким.
При весільному столі він швидко занудьгував, бо по третій чарці вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрібних діточок, ще й приказавши притому Тосі – «краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти», а Данилові – «бери жінку в самій льолі, аби була до любові», – Боженко поспішив до гурту поважних людей.
Підсів до рибалок і Андрій Іванов, його роль весільного батька фактично вже вичерпалась. До безсловесної риби Іванов був байдужий, але його завжди тягло до людей, коли вони балакали між собою. До революції Іванов таки ніколи й не обідав вдома, на квартирі Дюбина, де стояв, а неодмінно ходив аж на Бессарабку, в чайну Германовського, де кредитувалися до «получки» робітники: тут можна було погуторити вільно, розкидаючи зерна більшовицького протесту, а в закапелку за буфетом переховувалася завжди така-сяка «література» – для того, хто виявить особливий інтерес.
З появи Іванова негайно ж і скористався дядько Оксентій Нечипорук: він знав, що цей керівник більшовиків «Арсеналу» має серед робітників найбільший авторитет.
– От ви мені, товариш главний робочий, – почав Оксентій, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, – може, до ладу відповісте, спасибі вам, на самий главний вопрос?
– Давайте, дядьку, – охоче озвався Іванов, – ваш вопрос. Якщо я не відповім, то, може, всі гуртом подужаємо!
– От в Узині, к приміру, на Васильківщині, – зразу й повів Оксентій, – тобто в сусідньому з нами повіті, збунтувалися батраки проти свого пана, поміщиці графині Браницької: домагаються, як от і ви, робочі, щоб робити у полі, як і на заводі, тільки вісім годин…
Повідомлення викликало інтерес. «Політики» присунулися тісніше, і перебіг насторожений гомін.
– Ну, ну? – підбадьорив Оксентія Іванов. – Дуже цікаво! Кажіть, товаришу, далі?
– А в Лосятині, скажімо, теж по сусідству з нами, тільки Гребінківської волості, і теж у графині Браницької, так селянський земельний комітет і зовсім заборонив панському управителеві обсіватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панські землі народний «секвестр», – дядько Оксентій дуже полюбляв вимовляти нові слова, – щоб, значиться, поділити землю поміж селянами-хліборобами…
– Ну, ну? – пересів до Оксентія ближче, запалившися інтересом, і Боженко. – Кажи, кажи, що ж далі було?
– А далі, – зітхнув Оксентій, – нічого й не було. Бо не знали люди, як же його ділити землю: всім нарівно чи, може, бідним – більше, а багатіям – і зовсім не давати нічого? Хто ж його знає, як по справедливості буде?
– Чи бач! – скрикнув Фіалек, і всі заворушились. – А ми на село й не поткнемось! А ще більшовиками прозиваємось! Допомогти ж людям треба, роз'яснити…
– А треба, треба! – гаряче відгукнувся Оксентій. – Бо, скажімо, в Рокитному або й Юзефівці, в пана Шмінке, так люди геть розтягли по хатах реманент, ще й костьол за димом пустили, бо туди пан з переляку заховався…
– Здорово! – гукнув Боженко і ляснув сусідів по плечах.
– Та яке ж там – здорово? – з скрухою озвався Оксентій. – Зразу ж, точнісінько, як ще за царя бувало, козаки з-під фронту прибули. Вишомполювали півсела і наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, – додав вже зовсім сумно Оксентій, – теж прибула комісія з папером: мовляв, до Установчих зборів землю ніяк не ділити. І в Узині теж: заборонив комісар Тимчасового уряду робити батракам тільки вісім годин, бо ж то – завод, а то – земля: лозунг непідходящий, особливо – в сезон…
– От веремія! – аж підхопився Боженко і замахав кулаками. – Та коли так піде далі, товариші…
Але Оксентій його перебив:
– Веремія і є! Так от, і питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Наділятиме революція селян землею чи не наділятиме? Га?
Всі обернулись до Іванова.
Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гімнастерці і не поспішаючи відказав:
– Що ж, коли питаєте, товаришу, то я вам відповім.
– Ну, ну? – Оксентій аж звівся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарешті відповідь.
– Не наділятиме! – сказав Іванов.
Оксентій вдарив у поли:
– Як? Революція та й не дасть хліборобові землі? А мій Дем'ян з фронту пише… – Він захапався по кишенях за Дем'яновим листом.
– Революція, – сказав Іванов, – всяка буває. Для буржуїв і для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революція зараз уже не для трудового народу: буржуї прибрали революцію собі до рук. Буржуазна, виходить, революція. І трудовому народу – чи робітникам по заводах, чи селянам коло землі, – ще гай-гай боротися треба за свої права! І поки ми, робітники та селяни, не візьмемо владу в країні в свої власні руки, до тої пори…
– Так треба ж брати її, владу, значить! – аж гукнув Оксентій. – Чому ви, робочі, ви ж таки – передовий елемент, у вас – всякі партії, не візьмете її в городі, а тоді б і ми на селі? От мій Дем'ян… – він замахав вже добутим Дем'яновим листом.
– А тому, – знову спокійно відказав Іванов, – що до речі згадали ви, дядьку, про всякі партії. Партій розвелось чимало, а до згоди між собою партії ці якраз і не можуть прийти. От, скажімо, наша партія, більшовиків, прямо каже: землю селянам негайно і задурно, без викупу! А от, скажімо, є такі – меншовики, так ті…
– Більшовики, меншовики! – закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати від весільного столу, дарма що – батько, бо не міг стримати свого потягу до гутірки «політиків» на призьбі. – Знову тієї! Одна партія нехай для робочого класу буде – соціал-демократія – і край!
– Вірно! – гукнув і Максим Колиберда, що теж, слідом за своїм другом, вислизнув з-за весільного столу. – Замирити треба, привести до згоди! В інтересах революції! – І він затяг пісню, бо був таки п'яненький:
Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона…
– А оце вже і є меншовизм, – урвав його Іванов.
– Що? – затупцював на місці Максим. – Пісня самого поета Котляревського – меншовизм?
– Та пісня – ні, – посміхнувся Іванов. – А от те, що ви з Іваном кажете про замирення і злиття партій, – якраз і є меншовизм.
Іван Бриль посатанів:
– Тобто і ти кажеш, що я з Максимом – меншовики?
– Я сказав, – розсердився й Іванов, – що згоди між буржуйськими та пролетарською партією прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старості літ почав? Не може бути, щоб було дві правди! Правда в одної партії – за цією партією і треба йти!
– Так і я ж те саме кажу, – замирливо пробубонів Іван. – А то – меншовики, більшовики! Хай буде програма точно по соціал-демократії, як Володимир Ілліч Ульянов-Ленін казав, – без того, щоб один крок уперед, а тоді – два назад…
Максим єхидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки – образив «меншовиком».
– Не твоє, свате, собаче діло про такі речі судити. Судити про партію – діло партійне. А ми ж з тобою – позапартійні, просто собі соціал-демократи, і права слова не маємо, коли поміж більшовиків мова про партійні діла йде…
– А оце ти, Максиме, вже просто свиня, – плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. – І справді, закидаєш, наче меншовицький провокатор…
– І-і-і! – зірвався нарівні і затупцював на місці Максим, – то таки виходить, що я…
– Цить! – гарикнув на нього Боженко. – Дай же чоловікові сказати!
Всі «політики» також шумно зацитькали на єрепенистого Максима.
– Я тільки хочу сказати, – заспокоюючися, мовив Іванов, – що більшовицька партія – авангард робітничого класу, і весь робітничий клас має право і повинен мати свою думку про свій авангард, про його діла і програму теж. Та й, – Іванов кивнув на старого Бриля, – сьогодні він – чоловік позапартійний, а завтра, дивись, може, і він у нашу партію вступить. Та й ти теж…
Боженко раптом грізно посунувся на Івана Бриля.
– І правда! – загорлав Боженко, замахавши кулаками. – Ти, Йване, покинь ханьки мняти біля партії! Це тобі не дівка на вечорницях! Залицяєшся, сучий син: і гарне слівце закинеш, і поцілуєш у закапелку, і рукам волі даси коло пазухи, а сватів заслати – нема! – Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. – Ти чому позапартійним живеш, сучий син? Ти що – перекупка з Галицького базару чи – обиватель з кафе «Семадені» на Хрещатику?
– Та ти не той… ти не дуже! – задкував Іван, ухиляючись від Боженкових рук.
– Двадцять років ти в революції крутишся, як кізяк в ополонці, а до партії не йдеш…
– Так його! – під'юджив Фіалек. – По кумполу його, Василю! Його, бач, ні п'ятий рік не навчив, ні кров, що проливав з нами у Політехніці!
– Ти чого, старий чорт, – вже заревів Боженко, підбадьорений підтримкою, і таки піймав Івана за сорочку на грудях, – в партію не вступаєш? В нашу – в пролетарську партію соціал-демократіів більшовики?
– Так і ти ж ще двох місяців нема, як вписався! – намагався Іван одірвати чіпкі пальці Боженка від своєї празникової сорочки. – Чому ти, розумний, раніше не вступив?
– Тому що дурний був. А тепер порозумнішав, як меншовицькі провокатори нас міністрам-капіталістам продали!
– Облиш, Василю! – реготав Іванов. – Хіба в партію силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочці ґудзика одірвав!
– Я не силою, а серцем своїм до його серця промовляю. Таких, як він, риболовів, за горло треба брати, щоб у голові ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашої партії чи ні?
– Облиш сорочку! – почав благати Іван. – Пусти! Справді, ґудзика одірвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…
Максим, що хитро підсміхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стінку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.
– Я – що? Я – нічого. Говорили-балакали, звичайно.
– Ну й що? – гарикнув Боженко. – І до чого договорились?
– Старі ми вже з кумом… з сватом пак. Підтопталися вже. От дітей вінчаємо…
– Ти кажи прямо, – ухопив другою рукою і його за манишку Боженко. – За більшовицьку партію чи – проти?
– Та я – за! – відсахнувся Максим. – Бог з тобою!
Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечі і ловко завернув йому руки за спину: він таки був кремезніший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся і перехопив Іванові руки зверху: він таки був меткіший.
Сміх покотив гуртком «політиків», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» і почали валити один одного з ніг.
– Ах ти ж – пацан! – крехтів Іван.
– Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардією! – крехтів і Василь.
Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима і страйки, і демонстрації, і кривавий п'ятий рік, і тюрму, а на плечах – рубці від козацьких нагаїв.
Вони борюкались. А гурт «політиків» та рибалок перетворився враз на заядлих болільників: французька боротьба завжди користалась у робітничому колі повагою.
– Тур де бра! – линули з гурту слушні поради. – На нельсона бери! Зробить міст, а ти йому – під плече!.. Е, ні, стій, – ніжку не можна! Заборонений прийом! – Болільники були запальні, одначе справедливі.
А вгорі вже блідли зорі: западала пізня ніч. З Дніпра потягло прохолодою, а з печерських садів – духмяним ароматом молодої брості. В хаті бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо і тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.
За рогом, за чотири двори, під дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом-велосипедом і Флегонт. Марина казала: «Ну, бувайте!» – і робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» – і Марина спинялась, щоб докінчити розмову. Потім «Ну, бувайте» – казав Флегонт і робив два кроки геть, але тоді гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» – і вони знову брались докінчувати розмову. Розмова ця була без кінця: вони обоє були активні члени печерської «Просвіти» – було про віщо поговорити. А коли зачіпка є, то можна постояти ще. А постояти хотілось обом…
Троїсті музики нарешті урвали скажений темп краков'яка, стало тихо – зовсім тихо, і тоді – теж тихо – Дівоцькі голоси завели старовинної весільної – на добру путь:
Вже лужечки, бережечки вода пойняла,
Молодую Антоніну журба обняла.
Молоденький Данило музики найма,
Молоденькій Тосі тугу розважа.
Молоденька Тося все плаче, рида, —
Не плач, не плач, Тосю, тепер ти моя…
Настав час проводити молодих у комору.
Старша дружка вже наготовила і кетяг червоної калини – подати батькам вранці на ознаку, шо молода – чесна, незаймана…
Київ
1
А Київ облягався спати: западала пізня ніч.
Ущух гомін юртливого натовпу на центральних вулицях, тихо стало по вічно шумливих парках на Дніпрових кручах, завмер бренькіт останнього трамвая, зрідка – десь удалині – гуркотіли колеса фаетона по брукові.
Київ спав.
І тільки пісня ще не спала в принишклому на ніч бурхливому місті.
Пісня схоплювалась тут і там – то тут, то там на сорока київських горбах та у десятках глибочезних ярів високого берега, на широких просторих майданах і по химерно покручених тісних завулочках, між стрімких кварталів кам'яниць і у затишних садочках біля присадкуватих хатин. Пісня бриніла і в обвіяному вітрами нагірному старому місті, і на привільній степовій Шулявці, і в задушливій тисняві Подолу, і за похмурою Батийовою горою, і на Солом'янці, і на Деміївці, а над усе – над безмежною, неозорою лукою Дніпра, понад тихим плином могутньої ріки.
І була пісня різноманітна та різноголоса – неначе місто співало на різні голоси.
В лаврі, в церкві, що побіля древніх київських печер, – над мощами усім відомих та невідомих навіть прочанам великомучеників – півста наймолодших послушників, яким до постригу був іще строк, а до схими довгий шлях випробувань, спокус та спокут, – юними, але вже смиренними голосами виводили в унісон на передранковій відправі сорок раз, а тоді знову і знову по сорок раз: «Господи, помилуй; Господи, помилуй; Господи, помилуй…»
Молодикам-послушникам було кожному вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять і найбільше – двадцять один рік: їх роки були вже покликані до армії, на фронт, на війну, але послушенство в монастирі звільняло їх від призову на позиції.
А зовсім поблизу, тільки через проїзд, одначе за подвійними мурами – монастирськими фортечними та фортечними військового відомства – в бастіоні ще петровських часів, – авіатори, мотористи й техніки обслуги Третього авіаційного парку Південно-Західного фронту долали свої солдатські нічниці піснею, що народилася на фронтах трирічної виснажливої війни. Вони співали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»
Але то не була пісня на сон, після якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощів і турбот. То був спів урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увіковічення світлої пам'яті загиблих бойових товаришів, – скорботний спів над братською могилою невідомих солдатів.
І вже зовсім безутішно-тужно линула пісня з-під печерських круч, з провалля між Черепановою горою та Собачою тропою, – неначе співали її аж у надрах землі, в самому пеклі, навічно прокляті й повік непрощені грішники.
Ця пісня прийшла також з фронтів війни, але з там-того, ворожого боку фронту, з-за річки Збруч, і лилася вона тепер з-поза колючої дротяної огорожі, з вишикуваних шпалерами дерев'яних приземкуватих бараків – з табору військовополонених. Це була – «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», і співали її галичани з легіону «Січових стрільців», українського формування австро-угорської армії цісаря Франца-Йосифа. Вони заповзято воювали, коли попереду був – цар, а позаду – цісар. І цар люто гнобив український народ, а цісар дав святу обітницю – деус вобіскум! – після цієї війни вже русинів-українців більше не гнітити, якщо, звичайно, його цісарське військо здобуде в цій війні перемогу над царем. Але вони не схотіли воювати, коли царя скинуто і натомість настала на цьому боці Збруча нібито воля, і самохіть передалися в полон братам-українцям з цього боку, запалені мрією об'єднати нарешті віками роз'єднаний, знедолений і скривджений рідний народ. Та бранців посадили за колючий дріт і тримали під особливо суворою охороною в особливому концтаборі для виконання особливо важких примусових робіт.
Тепер вони приспівували: «Чуєш, кру, кру, кру, в чужині умру…», і був це, справді, особливо тужний спів, бо співали вони в своїй рідній стороні, яка, проте, виявилась для них чужою.
Це була журна пісня невимовної трагедії українського народу, тіло якого віками пошматоване кордонами кількох держав.
А з далекого Сирця – зовсім з іншого кінця величезного міста – неначе смутний відгомін, линуло – «А вже років двісті, як козак у неволі понад Дніпром ходить, викликає долі».
Тут, у етапних казармах київського гарнізону, українська Центральна Рада, яка прагнула створити національну українську державу і ладналась оголосити себе її першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення діючих частин, всіх солдатів російської армії походженням – українців. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якій і стати на оборону визвольних поривань української нації.
Солдати-маршовики, походженням українці, приспівували «Гей, вийди, доле, із води, визволь, визволь, серденько, із біди», – але майбутнього свого собі не уявляли.
А втім, унятливий слухач за тим багатоголоссям київських співів квітневої ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року міг би побачити всю суперечливість київського, та й по всій Україні, народного життя.
2
В самому центрі міста, на Володимирській, з вікон аудиторій університету Святого Володимира, широко розчинених і несподівано яскраво освітлених у такий пізній час, – звучав ладний, суголосний хор юних голосів. Співалося «Из страны, страны далекой, с Волги-матушки широкой». То співали студенти університету, і вони справді щойно прибули з Волги, з міста Саратова, куди першого року війни, під загрозою прориву австро-німецької армії на Київ, університет був евакуйований. Повернувшися тепер, після революції, – не тому, що загроза прориву відпала, а тому, що революція поламала всі плани, дислокації та норми царського часу, – студенти зібралися в мурах своєї альма-матер на бучне свято і, захоплені безмежними перспективами революційного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспівували: «Первый тост – за наш народ, за святой девиз – вперед!»
А за Галицьким базаром, на далекій Шулявці, де й на електрику ще не спромоглись, а світили, шиплячи та пахкаючи проти поривів вітру, газокалильні ліхтарі – «чудо двадцятого віку», – в цю пізню пору аж луна з виляском йшла від веселих музик із присвистом та притоптуванням закаблуків у танцю. Награвалося «Сім сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прізвищем Барон і семінарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засідання «клубу київських анархістів» і розходилися по домівках. З ними була й Поля Каракута – дівчина первісної вроди, з двома довгими русими косами і трагічними очима: через цю писану вроду та оці русі коси і звів її блискучий офіцер-аристократ, ад'ютант самого командуючого Київським прифронтовим військовим округом. З тої пори і закостенів у погляді Каракутиних очей трагічний вираз, з тої пори, знічев'я, і почала вона відвідувати кіносеанси та танці до ранку в клубі «Мать-анархія». Мунька Барон і Наркис Уведенський накинули на красуню оком і поклали собі виховати з неї першу в Києві дівчину-анархістку.
Не спав іще, як і завжди під цю пору, і садок «Шато де флер» – на схилах Дніпра. В шантані «Шато» в прокуреній, задимленій залі бряжчали виделки, дзвеніли келихи, хлопали корки від шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтові відпустки давно вже прострочено, – бліді з перепою, з очима, несамовитими після «марафету», – вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естраді, на великому барабані, в коротенькій серпанковій спідничці, танцювала матчиш прославлена по всіх київських злачних місцях «Матильда». В рефрені вона приспівувала «Смотрите здесь, смотрите там, – нравится ли это вам?» – і підкидала притому спідничку то спереду, то ззаду. П'яні прапорщики та корнети одчайдушно підхоплювали – «Моя мама-шансонетка по ночам не спит» і від повноти почувань пострілювали з пістолетів у електричні лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за постріл – з огляду на військовий час – штрафу двадцять п'ять карбованців.
В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розі Караваївської та Кузнечної, в резиденції редактора київської чорносотенної газети «Киевлянин» і глави монархічного клубу «Двоглавий орел» та погромної організації «Михаїла-архангела» Шульгіна, – того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаїла, – вікна були щільно зачинені і віконниці взято на прогоничі. Та чуйне вухо однаково могло розібрати навіть крізь подвійні рами та товсті мури – негучний, але дружний спів. В їдальні особняка довкола величезного овального обіднього стола, на якому стояли тільки пляшки шустовського коньяку «три зірочки», накраяний лимон та чашечки з кавою по-турецькому, – сиділи тридцять три чоловіка в офіцерській формі гвардійських полків. Поміж тридцяти трьох полковників, підполковників, ротмістрів і капітанів були: князь Шувалов, князь Куракін, граф Ностіц, граф Шембек, граф Гейден, граф Бобринський і молодий безвусий герцог Лейхтенберзький. Крім того – одприски можновладних фамілій Балашових, Потоцьких, Браницьких, Фальцфейнів, Скоропадських, Ханенків, Терещенків, Ґалаґанів, десяток остзейських баронів, а також – ад'ютант та старший офіцер для особливих доручень самого командуючого Київським військовим округом, штабс-капітан Боголєпов-Южин.
Цей цвіт офіцерства гвардійських полків зібрався з різних кутків фронту сюди, в утлий київський особнячок на розі Караваївської та Кузнечної, спеціально на екстрену нараду, метою якої було – відновити в Росії монархію і настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирішено утворити з центром у Києві «Союз офіцерів Південно-Західного фронту», а царицю-матір – негайно вивезти з київського царського палацу, з-під конвою Київської Ради робітничих депутатів, – в палац «Лівадію» в Криму. Установчий «Комітет тридцять три» – так він себе сьогодні найменував – почував себе особливо певно тому, що на чолі армій найближчих Південно-Західного та Румунського фронтів, а також на лівому фланзі фронту Західного стояли такі бойові, заслужені та віддані вірі, царю і вітчизні генерали, як Корнілов, Лукомський, Шкуро, Мамонтов, Щербачов, Каледін і Денікін.
Прийнявши рішення, тридцять три офіцери і один цивільний, господар дому і фундатор першого після революції монархічного союзу, – звелися, витяглись струнко і проспівали впівголоса «Боже, царя храни…».
А на далекому Подолі, над самісінькою гладінню наче закрижанілих у нічному спокою хвиль моря-Дніпра, розлитого повінню аж до Десни, – в недавно відкритому «Клубі матросів Дніпровської флотилії» – теж ще світилося, і вікна на пристань були широко розчинені. Після щойно з неодмінним запізненням закінченої недільної вистави, опери «Наталка Полтавка», здійсненої силами найстарішого в Києві аматорського драматичного гуртка залізничників, відбувалась ще нічна репетиція хорового гуртка. Матроський хор посилено готувався до святкування Першого травня. Більшовики міста вирішили вийти на демонстрацію окремою колоною – нарізно від меншовиків, есерів та інших буржуазних партій, і співам у більшовицькій колоні мав завдавати тон саме матроський хор. Розучували «Шалійте, шалійте, скажені кати». Могутня пісня боротьби котилась широкими просторами дніпровської луки від Наталки через Труханів острів аж на Вигурівщину.
Співи над Києвом зринали і тут, і там – на Лук'янівці, і в Голосієві, – але вулиці київські були вже пусті.
Київ спав.
Тільки на розі Володимирської та Великої Підвальної, між Золотими воротами – з одного боку, та кафе «Маркіз» – з другого, на низенькому візку, власне – невеличкій площадці на чотирьох коліщатах, – сидів інвалід без обох ніг. Поруч з ним, просто на цеглинах тротуару, лежав кашкет, перевернутий догори низом, і в ньому – купка мідних та дрібних срібних монет. Безногий стиха награвав на банджо і наспівував з репертуару Вяльцевої: «Белой акации гроздья душистые». Це був відомий усім киянам жебрак Шпулька. О восьмій годині його привозила сюди племінниця Поля – дівчина з довгими русими косами, а забирала о другій вночі. Шпулька працював лише в вечірні години: в цю пору рясніше було п'яних і більше «чистої» публіки, а п'яні і «чиста» публіка, як відомо, подають щедріше. Крім того, вдень у Шпульки були інші справи та інакший клопіт. Безногий Шпулька був головою корпорації київських жебраків – це він визначав, кому, коли й в якому районі жебрачити. Був він водночас і вельми популярним поміж усіх гульвіс лихварем, в якого завжди можна було перехопити сотню або тисячу – під п'ятдесят процентів місячних.
Вікно під самісіньким дахом над кафе «Маркіз» було ще відчинене, і звідтіля, заглушаючи Шпульчине банджо, пливли ніжні і пристрасні пасажі «Апассіонати» Бетховена. То грала Лія Штерн – курсистка, студентка консерваторії. На життя вона заробляла, працюючи в аптеці напроти фармацевтом.
Лія закінчила форте, урвала грання і причинила вікно: з Дніпра повіяло передранковою прохолодою.
Шпулька теж урвав бренькіт на банджо і заховав інструмент у сап'яновий футляр. Через скверик біля руїн наближалась дівоча постать з двома косами через плече. Племінниця Поля вже йшла забирати безногого дядька додому.
Западала ніч, Київ спав, але й не спав – живий та чуйний: співи зринали і тут, і там, і здавалось, наче великий неспокійний табір тільки прикорнув на часинку і виставив численну сторожу берегти його сон, а сторожа перегукується з кінця в кінець – «вартуй!» – пильнуючи спокою тубільців та підступів невідомого причаєного нападника. Пісні стерегли сон столиці і неначе заколисували її. Київ був неначе вкутаний у пісню.
