Kitabı oku: «Діви ночі», sayfa 3

– Ні. Щойно познайомилися.

– Твоє щастя… Ну, сонечко моє, давай сюди подаруночок.

– Ні! Я нічого не маю! – Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. – Скажи йому – я нічого не маю!

– Юрасику, ми домовилися з тобою?

– Ясно, Франю.

– Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.

Я встав з-за столу і не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру. За кілька кроків я озирнувся і побачив, як вона подає йому тремтячою рукою гаманець. За хвилю вона вже лежала на столі і гірко ридала, а курдупель вишивав на другому кінці зали. Зате в кишені я намацав банкноту. Так і є – десятка. Чесно зароблена. Скільки ж було в гаманці, який вона поцупила в поляка?

Нарешті оркестра перестала грати. Одинадцята година. Тепер і для них настав зоряний час. Гратимуть вони уже тільки за гроші.

Я зиркнув у бік Надиного столу – там ще й не збиралися розходитись. Я пішов до своїх гречанок. З-за столу встав Теймураз, обняв мене за плече і відвів набік.

– Слушай, Кастантин. Твой Маріан – персик. Понял? За персик плачу, как за персик. Понял? Она сказал, што ти можеш зделать две комната, да? Зделай. Я плачу. Сколка?

Сто п’ятдесят карбованців? Матко святая! Як я видушу з себе таку суму? Хто б подумав, що ці гречанки такі дорогі?

– Гавари, дарагой. Я панімаю – радной сестра. Жалко. Очень жалко. У меня тоже єсть сестра. Я би убил тебя, єсли би ти зделал єй больно. Но я васточний челавек. А ти западний. У меня адин закон, у тебя – другой. Сколка? Сто рублей дат?

Я мовчу і шморгаю носом. Нема дурних – нехай сам піднімає ціну.

– Сто пятдесят дат? А? Даю сто пятдесят. Понял? За двух.

Я мовчу. Мовчати я вмію як Бог. Відчуваю, що грузин уже губить терпець.

– Ну ти разбойник, дарагой, да? Двести рублей даю! Больше ни капейка. Панимаєш – очень гречка хачу. Никагда гречка не хател, а типер хачу, да?

– Чорт з тобою, – кажу я, і ми ляскаємо долонями.

Ляскаємо і вдруге, але цього разу не так дзвінко, бо в моїй долоні опиняється вісім четвертаків, які хутко зникають у кишені.

Тепер я прямую до портьє і добиваю торг. Він вимагає тридцять за два покої. Даю двадцять п’ять. Згода. Я вільний.

Удома мені сниться товста-претовста профура з вибитими зубами і клянчить: «Не продава-а-ай!»

Танго з притисканням

«Хочеш спізнати багно? – запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: – То стань ним». І я став.

На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє й одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.

Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись перетвориться на профуру з вищербленими зубами. Сьогодні вона в «левісах» і тоненькому светрику, а темне волосся буйним хвостом спадає на груди.

– Ти поміняла гардероб?

– Так, привезла з камери схову. Нам тут сподобалося, ми вирішили зупинитися на кілька днів.

З’являється і Єлена. Так само в «левісах».

– Привіт!

Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!

Потім виймаю з кишені гроші.

– Тут сто сімдесят п’ять.

– Що? – дивуються обидві. – Звідки?

– Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.

– Хо! – ляскає мене Маріанна по рамені. – Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.

– Еге, – підхоплює Єлена. – Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.

– А поки що поділимо гроші, – каже Маріанна.

– Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.

Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.

За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:

– Кіріє елейсон!

– Ми знову греки? – запитую.

– В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.

– Звідки ти знаєш?

– Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж – приймеш гроші і даси четвертак портьє.

– Цей портьє незле заробляє.

– Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.

– Боже, скільки людей знає, що ми не греки!

– О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.

– Невже в них таке фахове око?

– У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.

– За ніч? – сміюся я.

– Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?

– Може, й ви так уранці ридали?

– А ти думав! – встряла в розмову Маріанна. – Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати – мав зі мною щось чи ні. Далі з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! – сказала я. – Ви заплатили за ніч. А зараз білий день…» За що я люблю грузинів – вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»

Дівчата заливаються сміхом.

– Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.

– А як ти, Єлено?

– Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був залитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?

– Пагулали, да? – регоче Маріанна.

– А ці квитки тепер у твоїй торбинці? – здогадуюся.

І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.

– Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. – При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. – Ти задоволений?

Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.

Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, – шепоче мені на вухо пані Осторога. – Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти – сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному разі говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»

Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.

– Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, – зітхає замріяно Маріанна. – Погоджуйся, тут золоте дно.

– А Франьо?

– Гадаю, від комісійних він не відмовиться.

– А лягаві?

– Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

– Сутенерів теж не існує?

– Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

– Зате є інша можливість – притягти за неробство.

– Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, – і Маріанна киває на профуру. – А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

– Цікаво – такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

– Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса – не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.

По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

– А що буде, коли станете старшими?

– Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

– Але ж є ще одна перспектива – вийти вигідно заміж! – встряє Єлена.

– А я цього й не відкидаю, – погоджується Маріанна. – Це взагалі ідеальний варіант – вийти заміж за дійсного члена академії наук.

– Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, – засміявся я.

– Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне – прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

– До нас ідуть, – шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

– Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno?⁹

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

– Готі го арістос ятрос каі, – каже Єлена.

– Хреяс тон ен моріон, – підтримує розмову Маріанна.

– Батрахоміомахія, – пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! – і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.

– Ясу, – задумливо вуркоче Єлена. – Епіклорес магес тріполітікос.

Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:

– Рrzepraszam… Słyszałem, żе гоzmаwіаliśсіе w jаkimś nіеznаnym jęzуku. Włаśnіе doszło do sрrzесzki, со tо zа jęzуk. Рrzуjасіеl mówi, żе łоtеwskі, а jа – żе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми по сперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я – що грецька).

Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:

– Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий – Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.

Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.

Ми п’ємо своє шампанське, вони – свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена – її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.

Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.

– Marek! Сhodź tutaj!¹⁰

– Nie jestem Marek.¹¹

– Wszystko jedno. Сhcesz kielicha?¹²

Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:

– No, a teraz ty mnie postaw.¹³

Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.

З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» – великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:

– Antek! Trzymaj się dupy!¹⁴

– Rysik! Jestes zuch. Ale nie pszyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie.¹⁵

– A co wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem.¹⁶

– No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, źe to nie cytryna.¹⁷

А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить – так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.

– З тобою один чоловік має перебалакати, – каже Франьо.

– Хто?

– Зараз побачиш. Ходім до бару.

Курдупель підводить мене до високого столика, за яким – хто б ви думали? – сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.

Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.

– Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?

Я киваю, хоч і не розумію.

– Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?… Ага, у мене ж є цигани. А тут – велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.

– Візьмешся? – питає міліціонер.

– Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.

– Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа – сто двадцять.

«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця. Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини – аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину – з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.

– Ну? – питає Микола.

– Добре. Але по сто десять, – ляпаю просто так.

– Ні, усе розписано. Сто двадцять.

– Шкода.

– Що шкода? Не візьмеш?

– Ні.

– От ти який… – вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.

– Це він жартує, – каже курдупель. – Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.

Бере мене під руку і за два-три кроки шепоче:

– Не будь фраєром, чуєш? Згоджуйся. Ціна – люкс! А це чоловік дуже цінний. Про всі облави на фарців повідомляє, чуєш? Не раз ще згодиться. До речі, у п’ятницю будуть брати «скупку». Можеш своїх попередити.

«Скупка» – скверик за оперним, де тусували фарцівники. Я там теж вирішував свої оборудки, тому подумав, що мати такого інформатора справді вигідно. Я повертаюся до столика з приязною усмішкою.

– Добре. Згоден.

– О, це інша розмова, – і собі всміхається міліціонер. – Двадцятого будь у сім нуль-нуль вечора з машиною і з грошима на шосе в Брюховичі. Від того місця, де починається ліс, проїдеш кілометр і зупинишся. Відкриєш багажник і чекай. Можеш взяти з собою ще когось одного. Не більше. Я теж буду з товаришем.

– Буде він, буде, – киває Франьо. – Вісімнадцятого я з ним зустрінуся.

– Вісімнадцятого? – перепитую.

– Ти вже забув?

– Ні, але ти точної дати не називав.

– Тепер називаю. Вісімнадцятого з вісьмома хлопцями біля входу в ресторан. Десь так о дев’ятій вечора… Ну, і хай там візьмуть деякі інструменти, чуєш?

Я прощаюся і йду в залу. Зараз тут, як у вулику, бо музика має перерву. На столі у нас три пляшки шампанського і дві горілки. Ясно, поляки вже ставлять.

– О, Коста! – гукає Антек. – Приєднуйся.

Розпашіла Малгося опиняється чомусь біля мене. Порозумілися вони досить хутко: Антек тисне Маріанну, Рисік – Єлену, Малгося їсть мене очима. А коли музиканти починають горлати «Лєто, ах лєто», вона хапає мене за руку і силоміць тягне на майданчик. А там, як я й чекав, притуляється так міцно, наче хтось її попередив, що за хвилину по залі прокотиться жахливе цунамі. І дихає важким сопухом просто в ніс, а ліва її рука ніжно гладить мене по спині. Права теж не дрімає, а пересовує мою ліву руку до себе на груди і притискає її таким красномовним жестом, що я вже ніяк не можу вдавати, наче по вуха захоплений танцем, і мушу хоч для годиться скривити рота в усмішці. Під долонею чую щось м’яке і розлізле. Воно бовтається з боку на бік і зволожує мою долоню потом, бо пані Малгося нині без бюстоноша.

Нарешті танець закінчується, але відразу починається другий і, як на лихо, знову з пшитисканєм.

– Коха-а-асю, – умліває Малгося. – Ти так само лишишся?

– Де? – насторожуюсь.

– У готелі, очевидячки. Антек і Рисік запросили дівчат до себе в гості. А я маю окремий покій, і можу тебе теж запросити.

– Не знаю… Маю завтра важливу справу.

– У-у, поганий… Відмовляти дамі?… Певно, я для тебе застара, так?

– Та ні, що ти… Я…

– Коха-асю, так би-м хотіла… Маю для тебе подаруночок… Годинник. Гонконг. З музикою…

Вона зазирає мені в очі й муркоче так, наче б була на двадцять літ молодша. І це по кількох келихах, а що буде далі? Як казали мої дідо: горілка в роті – баба в роботі.

Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, і це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом – то горілку, то шампанське хляють.

Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… В мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…

Зараз мене знудить. Ця Малгося пре, як танк. Скидаю її руку зі стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.

Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.

– Ну то що – я піду? Ви вже тут самі якось.

– Яке – піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?

– Ну, добре, зараз візьму і йду.

– І дуже багато втратиш.

– Що саме?

– Залишися, не пошкодуєш.

– Якби до мене ця Мандося не липла.

– А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми – нахляй по саму зав’язку.

– А потім на плечах нести?

– Та ж не тут, а в номері. Зараз ідемо до них у номер. Ясно? По дорозі скажи їм за гроші.

– По п’ятдесят?

– Більше вони не дадуть. До того ж ведуть у свої номери, а це для нас дешевше.

І ми пішли в готель. По дорозі в номер, уже на сходах, я тактовно натякаю Рисікові, що любов любов’ю, а в мене сестра. Що я скажу мамі, яка в далекій Греції на кам’янистому острові чекає своїх любих діток? Мало, що різні там імперіалісти постійно забавляються з невинними гречанками, то ще й тут спокуси підстерігають. А ми – студенти, нам учитися треба.

Рисік обняв мене і сказав:

– Дуже добре. Але спочатку вип’єм.

– Ні, – кажу я. – Спочатку гроші, бо я сестру за так не віддам.

– Твоя сестра Маріанна?

– Ну?

– А я до неї ніц не маю. Говори з Антеком.

Ото хитрун! Беруся за Антека. Мур. Ані руш. Я говорю, він киває, навіть перепитує, але гроші не дає. Ага, он ви як!

– Маріанна, кес ке ме!

– О? Су амі терахі?

– Не дають, – шепочу, коли вона підходить.

– А-а! – обурюється Маріанна. – Тоді чао-какао!

І ми спускаємось униз. Поляки швидко ґелґочуть, врешті Антек мене здоганяє і шепоче:

– Що ти, жартів не розумієш. Скільки треба дати?

– А скільки ти думаєш дати за двох вісімнадцятилітніх дівчаток, чистих, як сльоза?

У Антека відразу лізуть очі на лоба:

– Чистих, як сльоза? – перепитує, облизуючи губи.

Бачу, що переборщив.

– Ну не зовсім, як… Але… це ж вам не якісь там… У них наречені є…

Антек набирає у легені повітря і простягає п’ятдесят.

– Це за одну. А за другу?

– Як? Ти хочеш сто?

– Ні, я хочу двісті. Але з вас беру сто лише тому, що ми сиділи за одним столиком. Такий закон у греків. Раз сиділи, пили, їли – значить поріднилися.

Антек шморгає носом, Рисік підступає ближче і, коли дізнається, що задоволення аж таке дороге, починає обурюватися не на жарт:

– У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.

– Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.

Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.

У номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.

Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»

Маріанна шепоче:

– Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.

Малгося мовби читає мої думки – повисає на рамені і тягне до себе в номер:

– Коха-а-асю! Який ти милий!

Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.

Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.

– Давай вип’єм, – кажу і підсовую свіжий коктейль.

Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром – гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:

– Давай за любов!

Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:

– Коха-а-асю! Де ж ти подівся?

– Зараз, почекай.

Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.

На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно – трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?

Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.

Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду – «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:

– А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!

– Зараз іду. Чекаю на знайомих.

– Каких таких знакомих? Що ти мінє врьош? Ану папрашу уніз!

– Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

– Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.

Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.

– Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?

Ну, що ж – виймаю з кишені два карбованці.

– Мені треба зачекати. Пару хвилин.

Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:

– Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…

О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.

– Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які – водять усяких, прости, Господи…

– А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.

– А ти звідки знаєш? – насторожується стара. – Чи не сам і платив?

– Може, й платив.

– Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… – І додає із смутком чи із заздрістю: – Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

– Але за ніч десятку-дві маєте?

– Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

– Скільки?

– Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.