Kitabı oku: «Міфи та легенди українців», sayfa 3

Злидні

Водному селі жив чоловік – здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».

Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питає:

– Та хіба вас багато в мене розвелося?

– Багато, – озвалося те ж саме.

– А чому ж вас не видно? – знов питається.

– Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить.

– Де ж ви поміщаєтесь?

– Та ми будь-де можемо бути.

Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок.

– А ось тут, у ріжку, вміститесь? – питає.

– Аякже! – відгукнулось те, і вмить почувся голос з ріжка: – Ось ми вже всі в ріжку!

Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже що робити, – все йому вдається. З’явився в нього достаток, а там і багатство.

В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такий заздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало, розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавній злидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, аби відгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. От він і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від нього самого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до того млина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під вала й випустив Злиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову зле позбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце. Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків, і невдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівці попропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила все подвір’я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, в якого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо не минулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього – розповідати людям, через що скоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й не мисліть нікому зла, а найгірш із заздрості».

Свята Неділя

Ми тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: «На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали». Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!

Якось їхали дорогою два чоловіки, і заїхали вони до одного села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, та ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться – в хаті світиться. Ось один другому та й каже:

– Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку.

Підходить він під вікно, коли бачить – стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять – хто на лаві, хто на печі, хто на долівці. Стоїть він під вікном – чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю:

– Що ти, – каже, – жінко добра, робиш?

– Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось.

– А хіба тобі не буде для цього понеділка?

– Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось.

– Ну, ти закінчуй, а я зачекаю.

А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати.

– Дай, – каже панна, – я тобі відріжу, а ти потримай.

– Добре, – каже молодиця. Взяла полотно і тримає. А Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, – а тій і не боляче зовсім – здається, ніби панна крає полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже:

– Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя.

Чоловік той страшенно злякався, побіг чимскоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під’їхали до корчми і спинилися ночувати. Прокинувся він другого дня й розповідає:

– Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю… – І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться, коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на долівці. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю.

Свята п’ятниця

Найголовніша робота, яку суворо заборонено в п’ятницю і ввечері проти п’ятниці, – прядіння. Жінці, котра пряде у п’ятницю, на тому світі «пробивають горло клоччям», а на цьому світі в неї не родитимуть коноплі, які, до того ж, випиватимуть горобці.

Сиділа якось одна дівчина під п’ятницю і пряла. Коли чує – «щось» підходить під вікно.

– А ти, дівко, прядеш?

– Пряду, – відповідає.

Вона (П’ятниця) раптом як кине у вікно горстку веретен та й каже:

– На ж тобі ці веретена: щоб ти їх до світанку всі запряла; а коли не запрядеш, – каже, – то не житимеш більше на світі! – І пішла собі.

Дівчина злякалась. «Що ж мені в світі Божому робити тепер?» – гадає собі, тому що як швидко не пряди, а більше двох чи трьох веретен не напрядеш. Між тим П’ятниця шпурнула їй штук двадцять веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на третє… аби пошвидше, тоді викинула всі їх за вікно та й зачинилася. Трохи згодом П’ятниця знову підходить до вікна.

– А, – каже, – здогадалася, зрозуміла, що зробити; щастя твоє! Десь ловко навчилася, а то інакше – не жити б тобі більше на світі; знала б ти, як прясти проти п’ятниці!

Дівчина від жаху так і впала ницьма.

В одного чоловіка було три невістки. Одна з них цілий рік нездужала і дала обітницю нічого не робити в п’ятницю – так само, як у неділю. Інші дві невістки почали сміятися з неї за те, що вона нічого не робить по п’ятницях. Якось у п’ятницю одна з них пішла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обітницю, сіла собі на печі й сидить. Ось перша змикала ціле повісмо, причому – ні з того ні з сього – в неї заболіла голова, і вона заснула; друга п’ять разів принесла води. Раптом до хати входить дівчина, сама П’ятниця, заглянула на пічку і каже тій, котра нічого не робила:

– Ти нікому нічого не розповіси?

– Ні.

– Дивися ж, що я робитиму, і наказуй усім, щоб по п’ятницях не працювали.

Тоді взяла голову тієї невістки, котра змикала повісьмо конопель, розколола її, зняла череп, геть-чисто всю кострицю всипала в голову, після чого зшила її шовком, як вона раніш була. Дівчина пішла з хати, а невістка та прокинулась і все хапається за голову: надто вже вона розболілася в неї. Невістка, котра нічого не робила, всміхнулась при цьому.

– Чому ти смієшся? Це ти мені наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь – Свята Явдоха (Євдокія), сидиш собі на печі, нічого не робиш!

Вона з тієї пори захворіла, а третя невістка все лиш посміюється, однак таємниці не розкриває. Возили хвору і до лікарів уже – ніхто не допомагає, і вона так промучилась цілий рік, що хоч помирай. Раптом третій невістці, яка не працювала по п’ятницях, являється якось уві сні Свята П’ятниця і каже:

– Скажи хворій, щоб вона дала таку обітницю: хай поститься п’ятнадцять п’ятниць і найме п’ятнадцять молебнів у п’яти церквах, – тоді вона одужає.

Вона розповіла все хворій, але та не звернула на це ніякої уваги. Тоді П’ятниця явилася до неї самої уві сні і каже:

– А чи знаєш, що є у твоїй голові?

– Не знаю.

– А хочеш знати?

– Хочу.

– Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей.

– Виконаю діло, – пообіцяла тоді хвора.

П’ятниця сказала:

– Висякайся на землю!

Сякнула вона – і з носа почала випадати костриця.

– Дивись, що в твоїй голові!

Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула, а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок.

– Більше не чинитимеш так? – спитала П’ятниця.

Хвора зареклася так робити.

Сонце і чорти

Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня – «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре – ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер.

Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток. Під землею ж є інший світ, і коли настає день, у нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча чортів, бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів.

В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:

– День добрий, пане-господарю!

– Здрастуй, – відказав чорт, вийшовши з кутка.

– Прийміть мене в компанію.

– А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, – тоді тобі буде добре.

І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.

Якось чорт і каже йому:

– Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі.

І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже:

– День добрий!

– Дай, Боже, здоров’я, пане! – відповідає злидар.

Тоді чорт каже:

– Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце.

Сонцева хата

Жили собі чоловік із жінкою, і було в них двоє дітей – син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже:

– Дайте подорожньому кусень хліба.

– Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам.

Ось він пішов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже:

– Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба.

Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде – приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра.

– Де б мені сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече.

Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає:

– А шати ти де поділо?

– Повісило на погрібнику, – відповідає Сонце.

– Там у льоху мій брат, він до цього часу вже спікся!

Побігла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанці – Сонцева мати, така губата… Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже:

– Час уже мені сходити, та я втомилося – хіба ти йди замість мене?..

Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й склянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи:

– Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!

Вітер давай кричати й дмухати і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру:

– Де Сонце?

– Спить, – відповідає сестра.

– Ну, то тікаймо!

Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось полагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, – коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра.

– Хто це накоїв таке? – питає Сонце.

– А це той, що йшов замість вас, – відповідає Вітер, – та ще й мене побив, і Мороза побив.

Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід – коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, при-лагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло.

– Ну й хитрий же, чортів син! – каже. – Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень.

Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув – стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.

Зорі

Зорі – це діти сонця, уособлювані в образі маленьких хлопчиків. Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов’язані з людиною. Тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі.

Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі. Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом.

Зорі утворюють сузір’я, а їх наш народ називає відповідно до форми, яку вони утворюють: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Гіади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.

Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях і ніколи не зіб’ється на манівці.

Падучі зорі – це душі людей, які помирають; відьми крадуть їх, щоб потім ними чарувати: на чий двір упаде зірка, там неодмінно буде небіжчик – помре дитина. По смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той, хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі «амінь».

Грім і блискавка

Грім буває тоді, коли пророк Ілля і архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у Сатану. Куди б’є грім, там і сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину.

Чорти від переслідування переховуються в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи.

Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту; не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в’ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися під нього.

Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їхати узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння.

Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев.

За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина. Якось дуже давно диявол сказав Богові:

– Я сховаюсь так, що ти мене не вб’єш.

– Ні, вб’ю, – відповідає Бог.

– Я сховаюсь під людину! – каже диявол.

– А Я вб’ю й людину і за те дам їй царство небесне.

Диявол став перераховувати після того всі предмети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.

Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ, і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камі-зельці, безп’ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістратигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, усе вб’є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку пострілу з архістратигової рушниці зовсім не можна було відрізнити від звуку грому.

У селі, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати і бачить зграю диких качок. Прицілився, вистрілив – і вбив усіх до одної. Зібравши качок, він пішов до поміщика того села.

– Де ти набрав стільки дичини? – питає поміщик.

– Настріляв на вашому ставку! – відповідає мисливець.

Поміщик нізащо не хотів вірити, побачивши таку величезну кількість качок, і питає:

– А в який час дня ти стріляв?

Мисливець відповів.

– Так, – сказав поміщик, – якраз саме в той час я чув удар грому.

Звідтоді мисливець став боятися архістратигової рушниці і пішов на умовлене місце, щоб розмінятися. Архістратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, відразу ж пішов на полювання і побачив, що тепер і його рушниця стала незрівнянно кращою, ніж була раніше.