Kitabı oku: «Місячний камінь», sayfa 6
Розділ X
Один за одним вслід за Еблуайтами прибували гості, поки всі не з’їхалися. Включаючи господарів, зібралось двадцять чотири чоловіка. Це було прекрасне видовище, коли всі посідали за стіл і ректор фрізінголлський підвівся і з чудовою вимовою прочитав молитву.
Не буду стомлювати вас переліком гостей. Ви не зустрінете нікого з них удруге – в усякому разі, в моїй частині оповіді, – за винятком двох.
Ці двоє сиділи по обидва боки міс Речел, яка, наче цариця свята, цілком природно, була центром загальної уваги. Цього разу вона більше, ніж звичайно, привертала погляди присутніх, бо (на таємне невдоволення міледі) у неї на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усі інші, – Місячний камінь. Його подарували без оправи, але цей універсальний геній, містер Френклін, зумів із допомогою своїх вправних пальців і срібного дроту пришпилити його, як брошку, до її білого плаття. Звичайно, всі захоплювалися дивовижними розмірами і красою алмаза. І тільки двоє сказали щось не зовсім звичне про нього – це було двоє гостей, про яких я згадував, що сиділи обабіч міс Речел.
Гість з лівого боку – містер Кенді, наш фрізінголлський лікар.
Це був приємний, товариський, маленький чоловічок. Однак я повинен визнати, в нього була одна вада: він любив до речі й не до речі захоплюватися своїми власними жартами і досить необачно встрявати в розмову з незнайомими людьми. В товаристві він завжди робив помилки і ненароком сварив людей поміж собою. В медичній практиці він був значно обережніший, керуючись якоюсь інтуїцією (за словами його ворогів), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливіші лікарі робили помилки. Те, що він сказав про алмаз міс Речел, було сказано, як звичайно, у вигляді містифікації чи жарту. Він благав її (в інтересах науки) взяти алмаз і спалити.
– Ми спочатку нагріємо його, міс Речел, – казав лікар, – до певної температури, потім піддамо впливові повітря, малопомалу випаруємо алмаз і визволимо вас від зайвих турбот по зберіганню такого цінного коштовного каменя.
Міледі слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, ніби хотіла, щоб лікар говорив серйозно і щоб йому вдалося викликати в міс Речел бажання пожертвувати заради науки своїм подарунком.
Другий гість, що сидів праворуч від моєї панночки, був видатний громадський діяч – славнозвісний індійський мандрівник, містер Мартует, який, ризикуючи життям, проник, переодягнений, туди, де ніколи ще не ступала нога жодного європейця.
Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловік. У нього був стомлений вигляд і дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, ніби йому набридло буденне життя серед людей в наших країнах і він нудьгує по диких країнах Сходу. За винятком того що він сказав міс Речел з приводу її алмаза, навряд чи промовив він і шість слів чи випив склянку вина за весь обід. Місячний камінь був єдиний предмет, що якоюсь мірою зацікавив його. Слава цього каменя, напевне, дійшла до нього давно, коли він подорожував у якихось небезпечних місцях в Індії. Він весь час мовчки дивився на камінь, поки міс Речел не почала ніяковіти, і потім сказав їй, як завжди, спокійно:
– Якщо ви коли-небудь поїдете в Індію, міс Речел, не беріть з собою подарунка вашого дядька. Індійський алмаз буває іноді предметом релігійного культу в Індії. Я знаю одне місто і один храм у цьому місті, де ваше життя не протривало б і п’яти хвилин, якби ви з’явились з цим алмазом.
Міс Речел, перебуваючи в безпеці в Англії, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б їй в Індії. Цокотухи були в ще більшому захопленні – вони покидали свої ножі й виделки і голосно закричали:
– О, як цікаво!
Міледі завовтузилась на своєму стільці і змінила тему розмови.
У міру того, як проходив обід, мені ставало все ясніше, що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попередні.
Пригадуючи тепер цей день народження і те, що трапилося пізніше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навіяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином і, як привілейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, і шептав гостям:
– Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподобається.
У дев’яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригінала Беттереджа, як вони мене називали, але все марно. Розмова не клеїлась, і мені самому було ніяково. А коли хто-небудь і починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, містер Кенді, лікар, наплів таких нісенітниць, яких я досі ще від нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов і ви збагнете, що я повинен був відчувати, стоячи біля буфета, як людина, що всім серцем бажала успіху святу.
Серед жінок, що сиділи за обідом, була шановна місіс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покійного чоловіка, жодного разу не сказавши присутнім, що він уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожній дорослій людині в Англії відомо про це. В одну із заминок, що настала в розмові, хтось згадав про нецікавий і досить непристойний предмет – про анатомію людського тіла; і відразу ж місіс Тредголл завела розмову про свого покійного чоловіка, не згадуючи, як завжди, що він помер. Анатомія, за її словами, улюблене заняття професора в часи дозвілля. На нещастя, містер Кенді, який сидів навпроти і нічого не знав про небіжчика, почув її. Як людина надзвичайно чемна, він скористався з цієї нагоди, щоб відразу запропонувати професорові свої послуги.
– Нещодавно в хірургічному коледжі ми одержали кілька чудових кістяків, – сказав містер Кенді через стіл своїм гучним веселим голосом. – Я дуже раджу, добродійко, професорові оглянути їх, коли в нього трапиться вільна годинка.
Стало так тихо, що можна було б почути, як падає булавка. Гості (з поваги до пам’яті професора) сиділи всі мовчки. Я в цей час стояв позад місіс Тредголл, частуючи її чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:
– Мого любимого чоловіка вже нема.
На нещастя, містер Кенді не почув її слів і, нічогісінько не підозрюючи, продовжував через стіл ще голосніше і ввічливіше ніж раніш:
– Можливо, професор не знає, що з карткою члена коледжа він може бувати там щодня, окрім неділі, від десятої до четвертої години?
Місіс Тредголл ще нижче, до мереживного коміра, схилила голову і ще тихіше повторила врочисті слова:
– Мого любимого чоловіка вже нема.
Я моргав містерові Кенді через стіл. Міс Речел штовхала його в бік. Міледі кидала на нього багатозначні погляди. Зовсім даремно! Він вів далі з добродушністю, яку не можна було ніяк спинити:
– Я був би вельми радий послати професорові мою картку, якщо повідомите його адресу.
– Його адреса, сер, могила, – сказала місіс Тредголл, раптом втративши терпіння, і заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвеніли чарки: – Професор помер десять років тому!
– О великий Боже! – промовив містер Кенді.
За винятком Цокотух, які зареготали, такий смуток охопив усе товариство, ніби всі ладні були піти слідом за професором і, подібно до нього, волати з могили.
Але досить про містера Кенді. Решта гостей поводилась так само непристойно, як і лікар. Коли їм слід було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все невлад. Містер Годфрі, звичайно такий красномовний на трибуні, зовсім не хотів проявляти себе в приватному товаристві. Чи він був сердитий, чи засоромлений після своєї поразки в квітнику – не можу сказати. Він приберіг всю свою красномовність для ушей дами, що сиділа поруч з ним. Вона була членом його комітету, релігійна, з чудовою оголеною шиєю і великою пристрастю до шампанського – вона любила сухе вино і, розумієте, в дуже великій кількості. Я стояв за їхньою спиною біля буфета і можу засвідчити, що товариство втратило дуже повчальну розмову, що відбувалась між містером Годфрі та його сусідкою і яку мені вдалося почути, відкорковуючи пляшки, розрізаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про свої благодійні справи, я не чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жінок, що розроджуються, і про жінок, що їх треба було врятувати, і перейшли до більш серйозних предметів. Релігія, як я зрозумів зі слів містера Годфрі, означає любов. А любов означає релігію. Земля – це небо, трохи постаріле. А небо – це земля, дещо обновлена. На землі живуть дуже непорядні люди; але зате на небі всі жінки будуть членами великого комітету, де ніхто ніколи не сваритиметься, а чоловіки служитимуть їм, як янголи Богові. Чудово! Чудово! Але чому ж містер Годфрі не розповів про все це присутнім?
Ви, можливо, гадаєте, що містер Френклін постарався розворушити товариство і зробити вечір приємним?
Нічого подібного! Він цілком заспокоївся і був у надзвичайно веселому настрої (я підозрюю, що Пенелопа розповіла йому, як містера Годфрі прийняли у квітнику). Але про що б він не починав говорити, в дев’яти випадках з десяти він обирав незручну тему або звертався не до ладу, і скінчилося тим, що одних він образив, інших збентежив.
Його закордонне виховання – французька, німецька і італійська сторони його характеру, про які я вже згадував вище, – якнайсприятливіше проявлялося за гостинним столом міледі.
Що ви гадаєте, наприклад, з приводу його міркування про те, як далеко може зайти заміжня жінка в своїй прихильності до стороннього чоловіка? Все це він з французькою дотепністю розтлумачував незаміжній тітці фрізінголлського священика! А що ви скажете, коли він, ухилившись в німецьку сторону, заявив одному землевласникові, великому авторитету в галузі скотарства, який розповідав про свою досвідченість у виведенні бугаїв, що досвідченість, власне кажучи, нічого не варта і що справжній спосіб виведення бугаїв полягає в тому, щоб заглибитися в самого себе, розвинути ідею зразкового бугая і таким чином породити його. І нарешті, якої ви думки про таку його вихватку: коли в депутата нашого графства, який, наминаючи сир і салат, розпалився з приводу поширення демократизму в Англії, вихопились такі слова: «Якщо ми втратимо стародавній захист наших прав, містере Блек, то дозвольте вас запитати, що ж у нас тоді залишиться?» – містер Френклін відповів з італійської точки зору:
– У нас залишаться три речі, сер: любов, музика і салат!
Містер Френклін не тільки перелякав гостей подібними витівками, але, коли англійська сторона його вийшла нарешті наверх, він втратив свій закордонний лоск і, почавши розмову про медичні професії, так підняв на глум усіх лікарів, що розсердив навіть маленького добродушного містера Кенді.
Суперечка між ними почалася з того, що містер Френклін змушений був признатись – я забув, з якого приводу, – що останнім часом він дуже погано спить уночі. Містер Кенді сказав йому на це, що його нерви розладналися і що йому негайно треба пройти курс лікування. Містер Френклін відповів, що лікуватися і йти навпомацки поночі, на його думку, одне й те саме. Містер Кенді, відповідаючи влучним ударом, сказав, що містер Френклін сам шукає сон навпомацки поночі і що тільки ліки можуть йому допомогти знайти його. Містер Френклін, не вгамовуючись, заявив, що він часто чув, як сліпий водить сліпого, а тепер уперше взнав, що це означає. Таким чином сперечались вони гостро і влучно, і обидва розпалились; особливо містер Кенді до того втратив самовладання, захищаючи свою професію, що міледі змушена була втрутитись і заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхідністю наказ остаточно знищив веселість гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-дві хвилини, але в ній бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, і всі відчули полегшення, коли моя пані підвелася й подала знак дамам залишити чоловіків за вином.
Тільки-но розставив я в ряд графини перед старим містером Еблуайтом (який заміняв господаря дому), як на терасі залунали звуки, які мене так перелякали, що я відразу втратив свої світські манери. Ми перезирнулися з містером Френкліном: це були звуки індійського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас фокусники, довідавшись про появу в нашому будинку Місячного каменя.
Коли вони вже обходили ріг тераси, я мерщій пошкандибав до них, щоб відіслати геть. Але, на нещастя, дві Цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара феєрверкових ракет, з нетерпінням бажаючи подивитись на фокуси індусів. Інші дами вийшли слідом за ними, і нарешті з’явились чоловіки. Не встиг я промовити «Боже мій», як пройдисвіти почали свою виставу, а Цокотухи вже цілували гарненького хлопчика.
Містер Френклін став поруч міс Речел, а я позаду неї. Якщо наші побоювання були справедливі – вона стояла, нічого не запідозрюючи, індуси могли на її платті бачити алмаз.
Не можу сказати, які штуки вони показували і як виступали. Розсерджений невдалим обідом і роздратований пройдисвітами, які прийшли саме вчасно, щоб на власні очі побачити алмаз, я, признатись, зовсім розгубився. Перше, що я пам’ятаю, це про несподівану появу на сцені індійського мандрівника, містера Мартуета. Обійшовши півколо гостей, що сиділи або стояли, він спокійно наблизився ззаду до фокусників і раптом заговорив з ними на їхній рідній мові.
Якби він кольнув їх багнетом, я сумніваюсь, чи злякалися б індуси дужче й повернулися б до нього з такою швидкістю, як зараз, почувши перші слова, що зірвалися з його вуст. Через хвилину вони вже вклонились йому надзвичайно чемно і водночас лукаво. Обмінявшись із ними кількома словами невідомою мовою, містер Мартует пішов так само спокійно, як і прийшов. Головний фокусник, що виконував роль перекладача, знову повернувся до глядачів. Я помітив, що кофейне обличчя цієї людини після розмови з містером Мартуетом стало сірим. Він уклонився міледі і сказав їй, що вистава скінчилася. Цокотухи, надзвичайно розчаровані, вигукнули голосне «О!», спрямоване проти містера Мартуета за те, що він зірвав виставу. Головний індус покірно приклав руку до грудей і вдруге сказав, що вистава скінчилася. Хлопчина почав обходити всіх з капелюхом. Дами пішли до вітальні, а чоловіки (за винятком містера Френкліна і містера Мартуета) повернулись до свого вина. Я з лакеєм пішов слідом за індусами, щоб випровадити їх подалі від нашої садиби.
Повертаючись алеєю, я почув запах тютюну й натрапив на містера Френкліна і містера Мартуета (останній палив сигару), які поволі прогулювались у парку. Містер Френклін зробив мені знак, щоб я підійшов до них.
– Це, – сказав містер Френклін, представляючи мене знаменитому мандрівникові, – Габріель Беттередж, старий слуга і друг нашої родини, про якого я щойно вам говорив. Повторіть йому, будь ласка, все те, що ви зараз сказали мені.
Містер Мартует зі своїм звичайним стомленим виглядом вийняв сигару з рота і притулився до дерева.
– Містере Беттередж, – почав він, – ці троє індусів такі ж фокусники, як і ми з вами.
Нова несподіванка! Само собою розуміється, я запитав у мандрівника, чи не зустрічався він з цими індусами раніше.
– Ніколи, – відповів містер Мартует, – але я знаю, що таке справжні індійські фокуси. Все, що ви бачили сьогодні, це тільки погана і незграбна імітація їх. Якщо мене не зраджує мій тривалий життєвий досвід, ці люди – браміни високої касти. Я сказав їм, що вони переодягнені, і ви бачили, як це їх збентежило, хоч індуси й дуже майстерно вміють приховувати свої почуття. В їхній поведінці є якась таємниця, яку я не можу пояснити. Вони двічі порушили закони своєї касти – по-перше, переїхавши через море, по-друге, переодягнувшись фокусниками. В тій країні, де вони живуть, це неабияка жертва. Напевне, для цього існує дуже серйозна причина і якесь не зовсім звичайне виправдання, щоб вони дістали можливість знову бути прийнятими до своєї касти, коли повернуться на батьківщину.
Я занімів від подиву. Містер Мартует продовжував палити свою сигару. Містер Френклін, маневруючи, як мені здалося, між різними сторонами свого характеру, порушив мовчанку, заговоривши в милому італійському стилі, крізь який прозирав міцний англійський фундамент.
– Я не наважився б турбувати вас, містере Мартует, нашими родинними справами, які не можуть вас цікавити і про які я сам не дуже охоче розмовляю зі сторонніми людьми. Але після ваших слів я зобов’язаний, в інтересах леді Веріндер та її доньки, розповісти вам те, що, можливо, дасть вам у руки ключ. Я говорю з вами по секрету і сподіваюсь, що ви про це не забудете.
Після такої передмови він переказав індійському мандрівникові (перейшовши до ясного французького способу викладу) все, про що розповідав мені на Тремтливих пісках. Навіть безстрасний містер Мартует так зацікавився цією розповіддю, що не помітив, як погасла в нього сигара.
– Що говорить вам про все це ваш досвід? – запитав на закінчення містер Френклін.
– Мій досвід говорить, – відповів мандрівник, – що ви були значно ближчі до смерті, ніж бував я в своєму житті, містере Френклін Блек, а цим багато сказано.
Тепер настала черга здивуватися самому містерові Френкліну.
– Невже це так серйозно? – запитав він.
– На мою думку, так, – відповів містер Мартует. – Я не сумніваюсь, після всього, що ви розповіли мені, що повернення Місячного каменя на його місце, тобто на чоло індійського ідола, є причина й виправдання того порушення закону касти, про яке я вам говорив. Ці люди чекатимуть слушної нагоди з терпеливістю кішок і скористаються з неї з лютістю тигрів. Як вам вдалося врятуватись від них, не можу собі уявити, – додав знаменитий мандрівник, знову запалюючи свою сигару і пильно дивлячись на містера Френкліна. – Ви роз’їжджали з алмазом туди й сюди – тут і в Лондоні, і ви ще досі живі! Спробуємо це пояснити. Я гадаю, ви обидва рази виймали алмаз з лондонського банку вдень?
– Серед білого дня, – відповів містер Френклін.
– І на вулицях тоді було багато народу?
– Багато.
– Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?
– Ні, я приїхав на чотири години раніше.
– Дозвольте поздоровити вас із цим! Коли ви відвезли алмаз у Фрізінголл?
– Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали тут.
– Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?
– Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.
– Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам колинебудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви – щаслива людина.
Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.
– Невже ви хочете сказати, сер, – вигукнув я, – що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?
– Ви курите, містере Беттередж? – запитав мандрівник.
– Курю, сер.
– Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?
– Зовсім не дорожу, сер.
– У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх. Жертвувати кастою – справа серйозна в Індії, а жертвувати життям – не варте нічого.
Я висловив думку, що це зграя вбивць і злочинців. Містер Мартует заявив, що це чудовий народ. Містер Френклін не висловив ніякої думки, але повернув нас до справи.
– Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, – сказав він. – Що ж тепер робити?
– Те, що загрожував зробити ваш дядько, – відповів містер Мартует. – Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя – скінчиться й небезпека.
Містер Френклін обернувся до мене.
– Що ж поробиш, – сказав він. – Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.
– А як же бути сьогодні, сер? – запитав я. – Що, як індуси повернуться?
Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заговорити містер Френклін.
– Індуси не наважаться повернутися сьогодні, – сказав він. – Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.
– Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? – наполягав я.
– У такому разі спустіть собак, – сказав містер Мартует. – Є у вас великі собаки в дворі?
– Є дві, сер. Дог і собака-шукач.
– Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людського життя.
Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:
– Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Беттередж.
Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».
Не минуло й п’яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:
«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з’явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».
У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця людина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.
Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книжкою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залишила Цокотух, коли ті співали дует – слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, напевно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.
Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першоголіпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, – ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.
Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання містерові Кенді, коли б він не промок до самісіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непромокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.
Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.
