Kitabı oku: «FакіR», sayfa 2

З Караянісом дівчина сьогодні втретє. Де і як познайомилися – Тоні не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тоді зустрілися в маленькому літньому кафе. Ні назви, ні престижу. Чому такі багаті люди завітали туди – так і лишилось таємницею. Хоча ця дівчина – сама суцільна таємниця. Складна загадка. Головоломка. Багато її вчинків пояснити неможливо.

Друга зустріч – позавчора. Їздили до Національної бібліотеки. Пробули щось біля двох годин. І ось сьогодні – третя. Подорож невідомо куди. Для Тоні. Але… Їхати слідом мусив. Тому що треба. Незважаючи ні на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красуні. Навіть якщо це й видається безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному «треба». Корився слухняно. Сціпивши до болю зуби. Відкидаючи липкі думки про зупинку. Зупинку в цій божевільній гонитві. Її тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарієм Гоффмана, Айронса, Роберта Маккі чи Айзека Азимова. Тому уперто їхав. Уперто репіжив уперед. Може, сьогодні пощастить?

Ішов за «Мерседесом» не надто наближаючись, але й не відпускаючи. Це залишало простір для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжній тобі агент КДБ, ФБР, «Інтеліджент сервіс» чи МОССАДу. І спробуйте сказати, що ні…

Та ось… адвокат різко, без попередження, звернув на узбіччя й зупинився. Тоні теж показав гальмам, як він уміє на них тиснути. Увімкнув «аварійку» й, узявши праворуч, «кинув якір». І хоч до «об’єкта» метрів із тридцять, картина вся – немовби на долоні.

Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потім – з’явився й Караяніс. Дівчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергійно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, інколи вставляючи й свої п’ять копійок. Виправдовувальні, звісно.

Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пішла вздовж дороги. «Мерседес» повільно рушив слідом. Порівнявшись, Караяніс відчинив дверцята, запрошуючи до салону. Міс Димитріадіс зупинилась, жбурнула туди гнівну фразу й стала чекати відповіді. Коли ж за кілька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порівнявся й повторив запрошення. Та дівчина вчинила, як і першого разу. Однак і нова відповідь не припала їй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водій зробив ще й третю спробу. Необачний! Тільки-но авто вкотре наблизилось, дівчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водія. Такій влучності міг би позаздрити кожен кілер-початківець. Чи навіть – і майстер середньої руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпіння Караяніса. Той, різко газонувши, припустив з місця в кар’єр і сховався за лаштунками щойно розіграної п’єси, залишивши двох головних дійових осіб уже іншої – Режисерової – без «третього зайвого».

– Ну, містере Хейвен, – несамовито прогорланив Тоні, – зараз або ніколи! Вперед!

І вже за кілька митей «Форд» запищав гальмами біля Пенелопи. Та якраз підняла з землі сумочку й обтрушувала її від невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадів, залишених свіжою сваркою.

– Щиро перепрошую, чарівна міс, – лагідно почав Тоні, вийшовши з машини й зупинившись біля Пенелопи, – я стояв неподалік і зовсім випадково все бачив. Моє ім’я Едвард Дайармід. Я і мій швидконогий мустанг до ваших послуг.

Неочікуваній появі дівчина щиро зраділа. Це легко читалося на вродливому обличчі.

– Пенелопа Димитріадіс, – мовила усміхаючись. – Рада знайомству, містере Дайармід. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землі ще трапляються, хоча й не часто, справжні лицарі. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навіть така могутня сила, як жіноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед…

Опинившись у «Форді», на хвильку згадала про адвоката й відіслала йому: «Нікчема».

– Гадаю, цей «комплімент» не мені? – насторожився Тоні.

– О, ні, – голосом драматичної актриси відповіла дівчина й засміялася. – У жодному разі. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтій, якому я мало не вибила скло. Якби мала такі могутні біцепси, як ваші, я б його ще й віддухопелила… Кавалер Ордена Нікчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нікчеми»! Отже, посвідчення за номером один вручається адвокатові Ламбросу Караянісу! – Останнє речення дівчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засміялась. Значно голосніше. Тоні приєднався.

Рушили. Міс Димитріадіс дістала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тоні в душі закипів. Не терпів навіть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.

Дівчина з насолодою видихнула ще одну порцію й мовила:

– А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-ліпше бажання? Навіть божевільне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому слові. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бісиків, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.

– Якщо тільки це не вище моїх сил, – відповів Тоні, а потім, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатися – марна річ. Ще жодного разу не програли.

Пенелопа залилася щирим сміхом.

– А ви жартівник, – мовила заспокоївшись. – Не хвилюйтесь. Моє бажання ні до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнісіньке, як он ті придорожні дерева. Хоча… – Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидві скроні. – Для декого воно видалось саме надприродним.

– Розумію, – закивав Тоні, не відриваючи погляд від дороги.

– Але ви… – Пенелопа знову подивилась на Тоні, – ви, Едварде, зовсім інший. Від вас віє надійністю й силою. Ні. Силою й надійністю. Я це зразу відчула. Дивно… Я всього кілька хвилин у вашій машині, але почуваюся, наче з давнім приятелем. Утім, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне… Я, взагалі, – дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри різні, розіграші. Не мислю без цього життя… Хоча… – вона загасила сигарету, – навіщо я все це розповідаю? – Потім, трохи помовчавши, додала: – Дивно, такого зі мною ще не було, щоб відкривалася абсолютно незнайомій людині. А може, ви – чаклун. Чи ще хтось із тієї братії?

Тоні це розвеселило, і він зайшовся щирим сміхом.

– А ви, Пенелопо, цікава людина, – мовив, пересміявшись, – з вами весело й легко… То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?

– Справді, – погодилась дівчина й відчула, що цей міцний вродливий молодик звик діяти рішуче й ні перед чим не пасувати. – Розумієте… Тільки не смійтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянісом, мені раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з поліцією. Уявляєте, усе – наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечні віражі, божевільне вищання гальм… Це прекрасно… І… – сексуально…

Обличчя дівчини оточив ледве вловний німб замріяності. Тоні не хотів його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очікував і мовчав, ділячи увагу між привабливою супутницею і дорогою.

– Ну то що, – звела очі Пенелопа, – я вам не здаюся божевільною?

Тоні лише посміхнувся кутиками вуст і мовив:

– Навіть не сумнівайтесь, люба міс Пенелопо. Навпаки. Мені навіть подобається. Скажу більше: я – не менший авантюрист. Плоть від плоті. Тому все чудово розумію.

Сказане (а особливо – останнє) містером Хейвеном (чи, точніше, Дайармідом) – чистісінька правда. Він і справді такий. Авантюрист до найменшої клітини могутнього молодого єства.

Почуте дівчині сподобалося. Ще б пак! Цей містер Дайармід справді цікавий і привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гідне голлівудської зірки, і – що найважливіше – спорідненість духу. Майже ідеал. Оце так випадкова зустріч!

– Мені нічого не лишається, як сприйняти ваші слова за безумовну згоду. – Пенелопа дивилася з упевненістю, що бачить перед собою спільника.

– Саме так, – без вагань відповів хлопець і підморгнув.

– І вас не лякає рандеву з поліцією, штраф? Не боїтесь, що ваше ім’я потрапить на сторінки кримінальної хроніки? І вам не страшний можливий скандал, пов’язаний з вашим ім’ям та божевільним вчинком? Чи навіть – нетривале ув’язнення?

– Аж ніяк! – Тоні здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дівчини. Красунчик! – Хай хоч і тривале!

– Тоді знімаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу…

– «Поки»… – Тоні зробив паузу. – А далі?

– Далі – побачимо. – Дівчина відвернулася. Дивилася у вікно. Тоні зрозумів, що ця тема – табу. Поки табу…

– Тоді, – прогоготів Тоні, – повний уперед! – Різко натиснув на педаль акселератора. І «необ’їжджений мустанг» узявся радо допомагати вершникові. Тепер для хлопця – жодних меж чи кордонів. Навіть жодних законів… Він ухопив Бога за бороду. І відпускати не збирався. Та й вирватися з його міцних рук шанси невеликі.

25 вересня 1993 року, Афіни, 02 год. 07 хв.

Коли Тоні дістався пам’ятника, годинник показував сім на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте криміналу в тому ніякого. Головне – фінал п’єси. Такий, як і заплановано. Таємний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитріадіс дивиться сни, а її коштовності спокійно лежать у сумці. Лишається останнє – поділити заслужений гонорар.

Білий низенький «фіат», що виповз із довгої шеренги легковиків, вишикуваних ліворуч від пам’ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.

– Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тоні, кинувши тіло на сидіння біля водія, а сумку – назад.

«Фіат» поволі рушив.

Тоні вмостився. Повернув голову ліворуч, відкривши рота, щоб сказати. І – закляк. За кермом сидів Массімо Раньєрі³. Йота в йоту. Гордий профіль «актора» чітко вимальовувався у світлі ліхтарів, що несміливо прокрадалось до салону. Тоні перевів дух.

– Скільки разів вас бачив, але до цих фокусів ніяк не звикну. Штукар ви на всі руки. Факір. – Містер Хейвен пашів добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись… Може… Хтозна. – Режисер відповідав, немов відпускав порції «чогось» нетерплячій черзі. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував і про дорогу.

– Тільки дивіться, щоб віряни рук не цілували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповідь… Погорите і оком не зморгнувши. А це міжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах із небом у клітинку. – Тоні сказане сподобалось. І рот з’єднав дугою вуха.

– Тіпун тобі на язик, – кинув Режисер, не відриваючись від дороги. – Віщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – обірвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав поспіхом Тоні. – Гонорар – тут, – ляснув по сумці.

– Молодець, – стримано посміхнувся Режисер. – Справжній талант. Радий, що не помилився в тобі.

– А ви що, не вірили? – Запитав Тоні з такою інтонацією, ніби «Массімо Раньєрі» сумнівався у силі земного тяжіння. Або одвічній криголамності бразильського футболу.

Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.

Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.

Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.

«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд… Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі… О котрій там у тебе літак?

– О шостій.

– А зараз? – Режисер підсвітив годинника. – Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку…

Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках з’явився пістолет з глушником і тим паче – як плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночас – жахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так же швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.

Глава І. «Перший привіт від «Ункаса»

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилетів до Афін учора вранці. Зробив так навмисне і ось чому: катер до Авгі відходив сьогодні о 13.00. Заклавши в запас більше доби, хотів ближче познайомитись зі столицею Еллади, де, як усім відомо, виколисано не одну культурну перлину.

Англійську знав шикарно. Тому майже на всі питання одержував потрібну відповідь. Чи то там і справді такі ввічливі та щирі люди, чи Лисиці просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: після проведеної в Афінах доби знов захотілося жити. Далі. Як живуть звичайні люди. Коли з радістю. Коли з сумом. Коли у щасті. А коли – й попід руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно…

Усередині клекотіли враження, що надовго залишаться в пам’яті. Особливою яскравістю там вигравав головний архітектурний пам’ятник – ця реліквія «золотого віку» античних Афін – ансамбль Акрополя. Храм Афіни-Діви Парфенон, невеликий витончений храм Ніки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каріатидами, Пропілеї – колонадний вхід до Акрополя… Усе це ще жило в пам’яті, стояло перед очима. Німі свідки розквіту вільної людської думки, ці зруйновані храми, здавалося, віддано оберігали бачене в далекі античні часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничості, що перетворював їх на прекрасну геніальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього – і вона з неба впаде на землю, а Дульсінея Тобоська стане звичайнісінькою міщанкою…

Так думав, стоячи на палубі білосніжного пасажирського катера «Делавар», віддаляючись від пірейського берега безкраїм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морів. Так думав, залишаючи Афіни – це привітне тепле місто, головні кольори якого – лише два. Яскраво-блакитний – колір неба і моря та білий – колір мармуру міських будівель… Ні, є в цьому місті щось таке казкове й незабутнє, що мимохіть розумієш: його недаремно обрали боги… У такі хвилини забуваєш про все, навіть – про те, що, живеш на світі…

Богдан Лисиця мешкав у Києві. І цим несказанно пишався. Він наївно вважав, що Київ – найкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів іншого. Деякі одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх… Та ні, усе ж не «можливо». Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке…

Лисиця мав двокімнатну квартиру на бульварі Ромена Ролана. Вік наближався до межі між другим і третім десятком. Цьогоріч одержав диплом Київського університету Шевченка (романо-германська філологія). Аспірант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Піднапнеться – і стане кандидатом наук. Непоганий варіант. Серйозний… А там і в доктори закрокує…

Богдан – звичайний українець. Не гірший і не кращий за решту. От тільки не одружений… Недавно, правда, спробував… Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навіть їхні найперші іскри. Проте виходило не дуже. Таке «пожежогасіння» уже система. Звичка. Ритуал…

Правда, не кожен звичайний українець їхав відпочивати на острів в Егейському морі. І не в кожного звичайного українця лежав у валізі пістолет. Хай буде. Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола… Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпаки – почали навіть вити гнізда…

Старенький двигун, зібравши докупи ріденькі запаси гордості, з усієї сили пхав синьою гладдю білосніжного катера. Просолілий морський скиталець, зовсім недавно вкотре пофарбований, «молодився», ніби відставний офіцер з минулого століття, що пам’ятав ще про шпіцрутени. І старанно пнувся усім догодити.

Богдан стояв на палубі. З насолодою вдихав цілюще повітря. Проглядав англомовний варіант «Та Неа»⁴. Усе – як і скрізь. Економіка. Політика. Трохи й про культуру.

А ось і «кримінал». Особливо не вчитувався. Бо вітер «мав щось проти». Він заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, ніби намагався вирвати. Заволодіти черговим трофеєм. Лисиця розвернувся. І вітер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кілька разів, зрозумів, що марно. Заспокоївся. А очі вихопили цікавинку, повз яку пройти не зміг.

«Сьогодні вночі, – почав читати, – в готелі «Пергамос» пограбовано доньку мільйонера Антоніса Димитріадіса Пенелопу. Вкрадено всі її коштовності. Сума, якою можна хоча б наближено оцінити цей чималенький куш, сягає кількох десятків мільйонів американських доларів. До справи підключено кращих детективів. Обіцяно царську винагороду. P. S. Цікаво, що робила донька мільйонера зі своїми коштовностями в готелі «Пергамос»?»

«На вулиці Андріанопулу знайдено труп невідомого молодого чоловіка років приблизно двадцяти трьох – двадцяти п’яти. Смерть настала у результаті двох вогнепальних поранень. Біля трупа виявлено англомовний напис кров’ю «містер Чужі Обличчя». Далі наводилися прикмети потерпілого і звернення про допомогу в з’ясуванні його особи.

– Цікаво.

Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домівка. Регіна. Катастрофа…

– Нудьгуєте? – озвався поряд чоловічий голос.

Богдан повернувся праворуч – голос долинув звідти. Належав він кремезному високому красеневі років під п’ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивілу в багатьох місцях чорну шевелюру і такого ж кольору густі вуса. Одягнений у сірий з ледь помітною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова відлунювали щирістю. Тому відповідь теж прозвучала щиро й привітно:

– Та… Трохи…

– Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрій… віршем?

Лисиця не встиг відповісти, як чоловік уже читав:

 
Лелечий клин розтанув вдалині,
Покликавши услід мою надію.
Вже осінь усміхається мені,
А я про літо думаю і мрію.
Я мрію все про той чарівний сон,
Що милим був таким для нас з стобою…
А осінь грає тузі в унісон
Розлуки невблаганною трубою.
Той кожен звук у серці, наче плач,
Як голосіння за минулим літом…
А осінь не змовкає, гра трубач,
Милуючись пташиним перелітом.
 

– І? – очікувально подивився «поет».

– Приблизно так, – підморгнув Богдан. – Влучили.

– Намагаєтесь бути в курсі? – кивнув на газету незнайомець.

– Так. Інколи. Цікаво, чим інші живуть. Особливо в дорозі. І час даремно не гаєш, і шлях коротшає.

– А я – ні. Хіба що офіційні повідомлення. Решта ж… Сам колись на цих хлібах рисачив. Кухню їхню знаю добре. Наплетуть… Аби тиражі росли. Ну, й гонорари. Горобці стріляні. Казкарів таких ще пошукати…

– Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.

І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».

– З таким татусем торби на плечі не почепить. Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

– Це хвилює мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врешті, – їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Перша – чому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.

Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:

– А ви, містере, часом не приватний детектив?

– Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча… Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

– О, дуже приємно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

– Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги… А щодо вашого питання… Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це пов’язує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок. Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.

– Шкода, – зітхнув поет, – що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики…

– Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А тому – й злочинність – один із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може й – тістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода…

– Та-а-ак, – протяг після паузи містер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – відпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа… А розмови на такі теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».

– Ви сказали, наче біолог.

– Мій шановний містере Фокс… За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну… у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи… Мій шлюб розпався, не почавшись…

Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнім – і тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але… не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав: – А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обов’язково зустрінете. Певен.

Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.

Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буття – нерухомість і спокій.

– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.

– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсім і не лихо, а щастя… – І поет знову мрійливо задивився вдалину.

На палубу піднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутий – і жінка-шатенка (п’ятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, – жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправді – навіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – їм удвох добре. А решта – міжпланетний простір…

Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… Те отруєне зрадою марення… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???

Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руці – сумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.

Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.

– Вітаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію… Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), – кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомим – продам автограф на «Сотбіс».

– Шкодую, чарівна міс, – але побачивши у жінки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… місіс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий від кіномистецтва, як від нашого катера півострів Юкатан.

– Але схожість – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця».

– Нічого дивного, – став заспокоювати її Богдан, – у світі багато схожих. Та й двійників теж. Навіть конкурси проводяться.

– Тоді – вибачте. А ви, – звернулась до англійця, – відомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Ні, усе точно. Я – саме він і є.

– А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Жінка подала поетові листівку й ручку. Коли Тейлор закінчив писати, на палубі з’явився ще один персонаж. Міцний «підкачаний» чоловік. Богдан упіймав себе на думці, що молодика десь бачив: ніби… в якомусь бойовику. А потім – і засміявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашів войовничістю й люттю. Жінка враз змінилась на обличчі. Богдан не звернув на те ніякої уваги і сказав:

– Я хоч і не зірка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зіркою? Тоді не доступитеся.

Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумів: усе – через «персонажа».

– Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи ввічливість, із залізними нотками в голосі мовив «спортсмен», – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – І вже до жінки: – Ходімо, Крістін.

– Мій чоловік, Альбер Бріссон, – показала «манекенниця» на «підкачаного».

Поет і Лисиця представилися.

– Що ж, – мовила сумно красуня, – ще поспілкуємося… Ходімо.

Крістін без будь-якого бажання, наче волелюбна лісова звірина, що необачно потрапила до рук звіролова й тепер мусить коритися, непоквапом пішла за чоловіком.

Лисиця й Тейлор провели їх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напівшепотом сказав:

– Гарна…

– Тим-то так її й оберігають… – оцінив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався і, наче справжній морський вовк, сповістив:

– По курсу земля!

Богдан поглянув і собі. Справді, на блідо-блакитному тлі небосхилу з’явилась невеличка чорна цятка. Саме їй треба вирости до розмірів острова. Не без допомоги «Делавара».

– За якихось півгодини-годину будемо на Авгі, – підсумував містер Тейлор і подивився на «Tissot».

– Але ж яка вродлива, – не відпускали Богдана чари «манекенниці». І слова нового знайомого пролетіли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумів – молодість є молодість. До того ж краля – і справді «магніт» для очей. Нестримних. Чоловічих…

– Ну то що? – мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, – підемо збиратися? Скоро десантування на цю «терра інкогніта».

Богдан випірнув із роздумів (хоч як там не солодко-гірко!). І нарешті почув Марка. Що ж, згоден. Пора.

26 вересня 1993 року, бухта біля Авгі, 15 год. 23 хв.

Білосніжний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати біля виводка. І це наводило на думку, що перша молодість катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсіонер давно благав хазяїна замінити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пірса, доволі довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останніми йшли Лисиця і Тейлор.