Kitabı oku: «Gaudeamus виконаний смертю», sayfa 2

Глава 2

Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав⁶. Інша річ сьогодні. Куди не кинь оком – скрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.

Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншому – нічному – режимі. І так завжди. Він же місто!

Готель «Принц Альбер Опера», біля якого зупинився жвавий сріблястий «мустанг», розташовувався на вулиці Прованс, 89.

– Приїхали, – сказав мсьє Робер і заглушив двигун.

– Чудово, – підморгнув Лисиця.

Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розім’явшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.

– Добрий вечір, мсьє Робер, – несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка «під п’ятдесят».

Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров’я тридцятирічного. А може – іще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.

– Наш колега? – висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.

– Угадали. – Антуан і далі перебував у доброму гуморі. – Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, – мій давній приятель.

– Професор Мертрен, Алжирський університет, – відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. («Лівша», – автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей «феномен незначного маштабу»).

– А ви – на вечірній променад? – поцікавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.

– Так, – відповів той, відкривши маленьку таємницю. – Люблю повештатися нічним містом. Ніч – найкраща пора для любові й творчості, – мріливо резюмував алжирський професор. – А нічне місто для мене – як джерело живлення. Після таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчість. Зараз працюю над новою монографією⁷. Самі розумієте – без натхнення тут ніяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим більше, у цьому його можна вважати світовим олігархом. Всепланетним «хрещеним батьком».

– З вами важко не погодитися, – підтримав Мертрена Богдан і поправив пасок на плечі.

– Тільки будьте обережним, – застеріг «мандрівника» Антуан, зробивши крок у його бік. – Ніч – це ще й найкраща пора для всякої нечисті. І заради Бога, не йдіть на площу Пігаль та довколишні бульвари. Там легко можна знайти купу всіляких пригод. Причому – не дуже приємних.

– Спасибі, мсьє Робер, – подякував Мертрен. – Гадаю, що я доволі дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрічі на засіданні.

Мертрен зробив знак головою і рушив в одному з мільйона напрямів. Відомому тільки йому.

Друзі увійшли до «Принца Альбера» і, швидко впоравшись із формальностями, піднялися на третій поверх.

Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасові апартаменти – у міру скромні. Але затишні й чисті. А для Лисиці це важливо. Він дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагівці – чиста й затишна.

У номері помітив головні зручності: душ, телевізор і ліжко. Бо піддати тіло водним процедурам, віддатися глибокому сну й насолодитися якісним футболом – три кити Богданового світу. Такого стилю його життя. Отже, для повноцінного життя в Парижі Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-в’язаність (улюблену роботу) і при-ятеля (мсьє Робера) – найголовніше для сучасного чоловіка. А Богдан саме такий. А щодо «справжнього чоловіка»… Лисиця любить жартувати, що у нього, цього «справжнього чоловіка», обов’язково мають бути три захоплення: автомобілі, футбол і жінки. Без варіантів. Змінюватися може тільки послідовність. Правда, про жінок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як і тривалими. Зате про футбол і автомобілі він був щирий. Футбол поглинав у необмежених кількостях, але тільки завжди високої якості. А без автомобіля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька «Ява-350». Потім – «ЗАЗ-968М», «ВАЗ-2105», «Фольксваген-Джетта». Зараз же роль його залізного коня виконував корейський седан «ДЭУ-Ланос». Нормальна машина. З’явився цей «красень» після того, як Лисицин підручник з лексикології французької мови отримав міжнародну премію Гронваля. Як же тоді Богдан стрибав від радості! І підручник відзначили, і нарешті завів собі нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не «круту тачку», але цілком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрібніший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його «автомобільній» історії теж було.

Богдан підійшов до вікна, зашторив і, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:

 
Природа – це той храм, де від колон живих
Неясні голоси почути часом можна.
Там гаєм символів іде людина кожна,
Їй нікуди тепер подітися від них.
 

Антуан підхопив і так само, як і Богдан, натхненно й уміло, продовжив:

 
Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,
Утворюють один довершений рефрен,
Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,
Де злито кольори і звуки, й аромати⁸.
 

– Подобається Бодлер? – запитав Антуан і енергійно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.

– Знаю, ціную, шикарний, – утомлено відповів Богдан і почав розкладати речі.

– Хороми не «царскія», явно не «Рітц»⁹, – усміхаючись, погладив одвірки мсьє Робер.

– Мене тут усе влаштовує, – тоном знавця відповів Богдан. – Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах… Не доведи Господи!

– А може, все-таки у мене б зупинився? – спробував повернутися до наболілої теми Антуан.

Напередодні Богданового від’їзду вони говорили по телефону про те, де проживе ці кілька паризьких днів «київський гість». Антуан пропонував свою квартиру на вулиці Університетській, недалеко від перетину її з бульваром Сен-Жермен, у п’ятнадцяти хвилинах ходи від метро «Національна Асамблея». Дуже зручно. Але Богдан відмовився. Він не хотів бути тягарем. У кожного свій стиль життя. І свої метелики в голові. Жити – це мистецтво. А жити з кимось – це високе мистецтво. Навіть – всього кілька днів. Утім, так само робив і Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у «Либіді». І теж нічого чути не хотів.

– Ні, – мовив Богдан. – Це питання закрите. Остаточно. – Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи пом’якшити, доброзичливо додав: – Тут я зможу поспілкуватися з іншими. Так цікавіше. Коли «без краваток» – людина розслаблена. Відкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз із головою в конференції. І не зможеш приділити мені стільки уваги, скільки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровільному ув’язненні. На голодному пайку, виходить. Хіба це правильно?

– Ну, як хочеш, – з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. – Я думав, у мене нам буде затишніше й веселіше. Побушували б… Скільки тем…

– Це однозначно, – відразу погодився Богдан. – Але для веселощів ми час ще знайдемо. Зараз же головне – конференція.

– Гаразд, – змирився Антуан, піднявши руки. – Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логічно. І лежить на своїх поличках. Система!

– Ви підлабузник, добродію. І лестощі ваші хоч і приємні, та недоречні, – навмисно пафосним тоном відреагував Богдан, а потім додав уже без зайвої піднесеності: – І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est¹⁰.

Антуан мовчки похитав головою, а потім протягнув відкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою п’ятірнею.

– Гаразд, – подивився на годинника мсьє Робер. – Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.

– Нам хліба не треба, роботу давай, – видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. – А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей¹¹ же приїхав.

– Домовились, – підморгнув паризький професор.

Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.

Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.

Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. І – зрозумів.

За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?

– Добрий вечір, – сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.

Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.

– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращий – про це іще треба дізнатись) і відрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. І – завзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.

І в гера Келлера, – немовби він не професор, а маг-факір-чародій, – з’явився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій в’язниці. Наче гуртом просилися на волю.

– Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, – ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. – Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.

Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу недалеко!

– Е-е-е-е… тобто я тільки почав розбирати речі, – замекав Лисиця, ніби цап, якого збираються зробити «відбувайлом». І, зрозуміло, без його згоди. – Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собі лад. І тоді ми зможемо схрестити наші шпаги в рівній і чесній боротьбі.

– Звичайно, звичайно, – зачастив гер Келлер. Пропозиція його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергійному обличчі.

– Ну, і добре, – загорівся трохи штучною радістю Лисиця. – Я постукаю. Обіцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.

Зачинив двері. Підніс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навіть напружився. Але… Розслабився й пішов до кімнати, крутячи з досади головою. Там упав на ліжко. І на розкладене «шмаття». Не страшно. Відпрасує. Все одно в сумці пом’ялося. Але це не найбільша біда. Заплющив очі.

Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан і не пам’ятав, коли «совав фігурки» востаннє. По-друге, хотілося відпочити. Намучився в дорозі добряче. Тіло про релакс благало. А по-третє, – ще жевріла надія шліфонути доповідь. Її підготував на матеріалі роману «Французька сюїта» про життя в окупованій нацистами Франції. Твір належав перу Ірен Немировськи – відомої наприкінці двадцятих років минулого століття письменниці – єврейки українського походження, киянки з вулиці Пушкінської, що емігрувала після революції. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборі Аушвіц. Кілька років тому роман отримав одну з двох головних літературних премій Франції – премію Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурівській. Та, судячи з усього, ці плани слід серйозно підправляти. Бо… «Зміцнення міжнародних контактів» – річ потрібна. І навіть – сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж…

Глава 3

Коли Богдан переступив поріг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовність дорожніх шахів до майбутньої баталії. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одної чорна й біла армії, повні рішучості почати боротьбу за беззастережну «вікторію». Богдан, звичайно, тверезо оцінював свої сили. Розумів, що явно не Руслан Пономарьов¹². Маленькою втіхою стали спогади з далекого дитинства. Там він, член шахового гуртка, у складі команди своєї школи на районних змаганнях отримує третій юнацький розряд. Відтоді, на жаль, місця для шахів у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, і вирішило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.

– Добре, що ви мене не обдурили, – щиро зрадів господар і першим сів до шахівниці. У його рухах відчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюється, – оцінив побачене Богдан. – Тягав щось і значно важче за шахівницю. Біцепси он які круглі».

Лисиця радість колеги не поділяв, але намагався тримати це глибоко в собі. Зовні ж він був сама чемність. Але чоловічого роду.

– Про що мова, друже? – реалістично зіграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Під нею мусив стояти підпис – «Щирість». – Слово тримати треба. Інакше навіщо ж давати?

– Знаєте, юначе, – дещо розчаровано повів професор Келлер, – зі старими ніхто не хоче клопотатися. Відмахуються, як від мух. Ну, фігурально… Штовхають у самоту. А в чому наша провина? – раптом пожвішав він.

«А й справді, – упіймав себе на думці Богдан. – Правду ж говорить».

– У тому, що ми безсилі перед законами всесвіту? – усміхнувся добродушно Келлер. – Але перед ними так само безсилі і ви, молоді. Ми ж лише люди, а не боги. І від віку це не залежить… Та ви проходьте, сідайте, – запросив Лисицю стати шаховим візаві німець.

Богданові затія з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звідусіль тут дихав холод, віяло незатишністю. Усе здавалося страшенно чужим і далеким: і цей німецький професор із сильними руками, і ні в чому не винні дорожні шахи, й необов’язкові філософствування старої людини. Саме така «відчуженість» часто (а практично – завжди) відраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе інакше. Бо діє не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому… Терпіти!

Професор Келлер сів за чорні. Починати, отже, Богданові.

Лисиця провів рукою по своїй «білій гвардії». З виглядом профі оглянув «бойові порядки». Бійтеся! Тут перед вами – не «клієнти» ясельної групи. Усе по-дорослому. І бій буде гарячий!

Та бременському професорові байдуже. Він реального нічого не помічав. Клопотався вибором дебюту. І міркував, як найпростіше досягти «вікторії» на цих шістдесяти чотирьох чорно-білих квадратах.

– Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, – почав задумливо німець. – Недаремно ж її називають «королівською». «Шахи, – як говорив Ґете, – це пробний камінь розуму». А тим часом, цій дивовижній грі, юначе, – за різними даними, від двох до п’яти тисяч років, – повчально повів далі гер Келлер, і цей тон Богданові однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисиці свого чергового студента.

– Так, – погодився Богдан. – І як мовиться в індійському прислів’ї, шахи – це гра тисячі радощів. – Він теж вирішив сяйнути ерудицією. Хай цей «учений старець» не надто багато про себе думає. – А деякі вчені припускають, що «матір’ю» шахів є староіндійська гра «чатуранга». Ця санскритська назва означає «чотири підрозділи війська»: піхота, кіннота, слони й колісниці. У шахах їм відповідають пішак, кінь, слон і тура. Потрапивши до Персії, чатуранга стала називатися «шатрандж». Сучасна назва цієї гри – «шахи» – й походить з перської мови. Під час атаки короля суперника гравець говорить «шах» (перською це слово означає «король»). Коли ж переможець промовляє «мат» (з перської це – «помер»), партія виграна.

Але цей «тактичний випад» не приніс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краєм вуха. І він з іще більшим завзяттям і натхненням продовжив:

– Абсолютно правильно, мій юний друже, – зрадів бременець, навіть і не задумуючись, що це звертання ніби Богданові й не личить. – Усе саме так. З шахами ти включаєшся у творче змагання. Вони багатогранні. Це й мистецтво, і спорт, і, що не кажіть, ціла наука. Я вже не кажу про те, що шахи «накачують» пам’ять і фантазію. Займаючись ними, людина відточує й удосконалює багато рис своєї вдачі. Воля до перемоги, витримка, рішучість, терпіння, холоднокровність, винахідливість, упевненість, зосередженість, витривалість. Для мене ж це, насамперед, – шанс помірятися силами, можливість розпочати розумовий поєдинок. Знаєте, мисливець, виходячи проти лева, опиняється перед дилемою: хто – кого? Щоб отримати свою порцію адреналіну. Він насолоджується перемогою (якщо переможе, звісно). Але такий поєдинок – не чесний. Бо в мисливця в руках рушниця – пекельний убивчий механізм. І перемога така не справедлива. Її здобуває не розум чи фізична сила – тобто те, що треба розвивати. Те, над чим слід працювати. І перемагає не сильна особистість, а жалюгідний боягуз, що скористався чужим (зверніть увагу – чужим!) винаходом. Та ще й із засідки. Йому не потрібно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуєш силу. Не розвиваєш себе. Не вдосконалюєш. А просто береш і купуєш. І розвиток, і досконалість. Знаєте, мені здається, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утім, тут уже гра слів. Підміна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тоді воно – уже й не кохання, а всього лиш його жалюгідна ілюзія. Лукавство. Удаваність, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своїми іменами. Тому мисливець, що виходить на поєдинок із левом, – жалюгідний і нікчемний боягуз. Я ж, сідаючи за шахівницю, можу розраховувати тільки на себе. На свої сили. На свій розум. А це в магазині не продається. І тому його, природно, не можна купити. Воно або є, або його немає. Тут – як на кориді: або ти бика, або бик тебе. Нічиї я в розрахунок не беру. Нічиї не говорять про те, що обидва суперники однаково сильні або просто однакові за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкі, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, він обов’язково б переміг. А людей з однаковою силою не буває. Як ви вважаєте?

Богдан на мить забарився з відповіддю. Бо не знав її. Тому він просто погодився. Бо якщо не погодишся, муситимеш дискутувати. А цього хотілося найменше.

Почали.

Розігрували «англійський початок». Лисиця одразу ж зрозумів, що перед ним сильний, досвідчений і небезпечний супротивник. Стратег. Що одразу ж прагне взяти все до своїх рук. І не має жодних сумнівів, хто отримає перемогу.

Богдан спочатку злякався. Але за хвилину опанував себе. І з кожного ходу вже намагався витягати максимум. Про щось сприятливеньке, звичайно ж, не йшлося. Ситуація змушувала хаотично згадувати призабуті вміння. Він зіграв с4 й почав боротьбу за центр, бо його пішак с4 узяв контроль над стратегічно важливим полем d5. Далі кінь ферзевого флангу пішов b2 – c3. Кінь королівського флангу зіграв d4 – b5. Богдан продовжував боротьбу за центр. Хотів поширити контроль і над полями с7 і d6 – найслабкішими місцями у позиціях супротивника, – бо вони не захищені пішаками.

Тут Лисиця непогано показав зуби. «Чорні» латають цю «чорну діру», граючи Сс8 – b7. Богдан не бариться: Кd6+, на що гер Келлер відповідає С:d6. Але Богданів ферзь – не полохливого десятка. І на дошці вже Ф:d6.

Незабаром на полі битви – уже «захист Філідора».

– А знаєте, мій любий друже, – уважно стежачи за поєдинком, неквапом повів гер Келлер, – я маю деякі надприродні можливості.

– Якщо у шахах, – почав закручувати дотеп Богдан, і він йому вдався, – то це я вже відчув.

– Спасибі, звичайно, але я про інше.

Гер Келлер зробив таємниче обличчя. Це ставало цікавим. Та Лисиця залишився незворушним:

– Ви ще в щось так само сильно граєте?

– Зовсім ні, – навіть дещо образився німець. – Я часто передчуваю небезпеку, катастрофу, нещастя, чиюсь смерть. Знаєте, як тварини. Як щури, що першими втікають з корабля. Пам’ятаю, одного разу, ще будучи маленьким хлопчиком, я відмовився кататися разом з усіма на величезній крижині під час льодоходу. Невідома сила зупинила мене, відштовхнувши до берега. Мої ж друзі-шибеники, шибайголови й бешкетники-початківці видерлися на «міні-айсберг» і «пішли фарватером». Спочатку все йшло добре, й весела прогулянка, крім задоволення, нічого не приносила. Але радість «капітанів-першопроходців» тривала недовго. На крутому віражі крижина перекинулася, навіки поховавши в бурхливій весняній воді три юних життя. Ось так…

Потім було ще багато різних випадків, коли практично в останню хвилину (іноді – трохи або значно раніше) я відчував наближення небезпеки. Траплялося це в школі, університеті, а потім і в дорослому житті. Ви, звісно, не повірите, але 11 вересня 2001 року я гостював у Нью-Йорку. Офіс мого університетського товариша розташовувався в одному з хмарочосів-близнюків ВТЦ¹³. Там і домовились зустрітися. За кілька годин до визначеного часу я відчув уже знайомі сигнали. Тому поділився по телефону з товаришем. І попросив перенести все на пізнішу годину. Бажано – на вечір і до якогось ресторану. Той спочатку посміявся над моїми забобонами, а потім образився. Він, знаєте, образливим був…

– Життя-я-я… – покивав Богдан. Для більшого у нього слів не знайшлося.

Бачачи, що його слухають, гер Келлер повів далі. Не забуваючи грамотно керувати «військом» і тримати нитки партії в надійних руках. І – сильних.

– А в січні 2005, – знову закрутився патефон спогадів, – я відпочивав на Суматрі. І знов передчуття не обдурило. Острів я залишив за годину до того всесвітнього міні-потопу.

Богдан тільки мовчки слухав. «Перехресний вогонь» інформації (цікавої – від співрозмовника – і загрозливої – від очей, що стежили за шахівницею) тримав його в напрузі. Хоч з другого погляду «побрехеньки» Келлера змахували на «казки». А от загроза в «битві» нависла реальна. І «білій гвардії» вже непереливки.

– Я, звичайно, не хочу бути злим генієм і пророкувати біду, – упевнено вів далі на куражі професор Келлер, – але в мене знов передчуття. Щось тут, на конференції, має статися. Не дуже приємне. Навіть погане. Швидше страшне. Не глобальне, як американські хмарочоси чи цунамі в Індійському океані. Але щось лихе станеться обов’язково.

Богдан і далі сканував «поле шахової битви». Не відриваючись. І ґвалтуючи кожен грам мізків. Збоку могло здатися, що він не слухає і що подумки зараз в абсолютно іншому місці. Насправді ж він устигав скрізь. Майже скрізь. І Келлерові слова «фіксував», і підшукував сяку-таку можливість зачепитися за порятунок. Бо на «полі бою» вже ого-го як спекотно. Африка! І навіть за соломину зачепитись не вдавалося. Отож! У шахах значно важче, ніж у житті. Там хоч до друзів можна порюмсати в жилетку. Чи в її рукави. Та й до Найголовнішого з них помолитися. І не залишать. Допоможуть. Тут же… Нікого. І ти «сам собі друг». І головнокомандувач, і начштабу, і розвідкою керуєш. А шаховий бог – завжди об’єктивний. Завжди непохитний у симпатіях до істини. І зветься він просто – ЛОГІКА.

Погані ж передчуття цього німецького майже нострадамуса Богдан серйозно не сприймав. Усе це зараз здавалося далеким і вигаданим. Тому «пророчі просторікування» гера Отто, зроблені з серйозним обличчям, здавалися порожнім базіканням. Яке не має нічого спільного зі здоровим глуздом і реальністю. Ну, що може статися? Адже тут зібралися відомі науковці, що активно рухають науку нового тисячоліття. Усі – інтелігентні, виховані й культурні. Представляють світову університетську еліту. Пройшли значне життєве загартування. Мають сталі погляди. Уміють організувати своє життя так, щоб багато встигнути. Ні, в такій «компанії» нічого страшного статися не може. Ця вчена публіка – такі собі запрограмовані на результативну працю механізми, збої в яких трапляються вкрай рідко. Тобто – практично ніколи. Найстрашніше, що може статися, так це те, що якийсь майже геній забуде в готелі окуляри. І підглядатиме у доповідь мружачись. Десь так… Не більше…

Ні, все-таки, слава Богу, що в житті – усе не так, як у шахах. У житті Богдан завжди боротиметься до останнього. Навіть не бачачи виходу. А тут…

А тут варіантів уже не було. І Лисиця зробив останній хід. Він це прекрасно розумів. Цугцванг¹⁴. Приречений крок до вміло підготовленої пастки. І зараз вона закриється. І Келлер теж зробить останній хід, одночасно видавши звучне, як смертний вирок для кожного шахіста, безжальне слово «мат».

Про диво думати – безглуздо. І його не сталося.

– Гадаю, – сказав полегшено Богдан, ніби скинувши важенний тягар, хоча, як і кожна честолюбна людина, він ну дуже не любив програвати, – що ваші лихі передчуття стосувалися лише моєї поразки. Не скажу, що це мені байдуже, але й трагедії в цьому не бачу. Зате корисне й приємне спілкування з вами, шановний гер Келлер, з лишком компенсувало моє фіаско.

Лисиця пильно подивився на супротивника.

– Я теж отримав масу задоволення, – підкинув люб’язність бременський професор. – Сподіваюся, наступного разу ви реваншуєтесь.

«Наступного разу не буде», – злостиво подумав Богдан, але зовні привітно усміхнувся і сказав:

– Я теж на це сподіваюся. Хоча не потрібно забувати закономірність, так точно помічену Капабланкою¹⁵: «Навчитися грати в шахи легко, але важко навчитися грати добре». Повністю згоден. Ну, а тепер – до побачення.

– Але той же Капабланка, – відразу парирував гер Келлер, – у разі невдачі рекомендував не соромитися поразок, а перетворювати їх на повчальні уроки. Всього найкращого.

– Саме це я й зроблю. У майбутньому. Добраніч.

Лисиця опинився в коридорі. З радістю! Невимовною! Нарешті! Уся ця вистава «погорілого театру» вже позаду. Можна знімати маску. Й забувати, що ти зараз – інший. Несправжній. І нещирий. Підроблений. В Одесі. На Малій Арнаутській. Намащений брехливим кремом. Що приховує справжні тони…

І – відпустити віжки. Зняти вуздечку. Й перестати робити неприємне. Припинити ламати себе. Жорстоко. Через коліно. Не слухаючи жодних адвокатів, що захищають бога «Треба».

Двері з номером 308. Відімкнув. Опинився на «приємній» території. Чужій, але своїй. Де немає холоду незнайомців. Де можна залишатися собою. І ходити в будь-якій одежі. Ще один спалах радості. По-перше, нарешті зможе відпочити. А по-друге – треба ж усе-таки розібрати речі. Та й напроти пункту «доповідь» галочку ще не поставлено. Водночас щось не давало повністю розслабитися. Щось не відпускало у вільне плавання новими клопотами. Це «щось» тривожною невідомістю, випірнувши з оповідань «бременського віщуна», все наполегливіше й наполегливіше починало подавати в глибинах свідомості ледве чутний хрипкий голос.