Kitabı oku: «Амазонка. Київ–Соловки (збірник)», sayfa 4
Мовляв, націоналізм протиставляється якимось там протилежним корінним інтересам трудящих (трудящі це і є нація). Для більшовиків була визначальною т. зв. «класова і соціальна боротьба» – за цією димовою завісою більшовики, пригноблюючи національні меншини, творили свою імперію на чолі з усім руським. Для російських більшовиків національний уряд на Україні – хоча б та ж Центральна Рада – це «буржуазно-націоналістична контрреволюція». (Боротьба за незалежність і національну самосвідомість дозволялась лише Росії.) А присланий з Москви до Києва на багнетах муравйовських орд уряд – це єдиний дозволений уряд для тієї ж України. Це викликало на Україні опір – від збройної боротьби на Західній Україні до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням. Звідтоді націоналізм став однією з найзгуртованіших політичних і громадських сил в історії.
Дмитро Іванович Донцов був старшим за неї на 23 роки, але на вигляд значно молодший своїх літ і на позір і сприйняття здавався їй юнаком – такий був завзято-молодечий, рвійно-невгамовний. Максималіст, що не знав ні золотої середини, ні компромісів у боротьбі за вільну Україну, що її він зримо уявляв і був певний: якщо всі почнуть діяти так, як він їм пропонує – вільній Україні бути! Якщо притримуватися його вчення і йти за його дороговказом. Тож навіть серед максималістів був крайнім. Тільки вперед, тільки на лінію боротьби. Такою була і Теліга. У своєму святому нетерпінні пошвидше поборотися за вільну Україну розуміла його і його теж святе нетерпіння кидатись на барикади за волю України і тому – мабуть, тому, – сприймала його рвійно-молодим. Та він, вочевидь, в душі й був таким. Але шанобливо звала його: вельмишановний пане редакторе!.. Він прохав її обходитись без такої шанобливої урочистості, але вона не могла інакше. До всього ж іноді їй здавалося, що він – Мефістофель. Справжній-щонайсправжнісінький. Той Мефістофель, що є одним з духів. Демон. Але демон не тільки зла, а й добра теж.
Іноді він здавався їй ангелом. Але – грішним, вигнаним з раю, тим ангелом, який вчинив бунт проти самого Бога. А це все той же Мефістофель.
Іноді ж він здавався їй Кирилом і Мефодієм в одній особі.
Як Мефістофель він мав успіх у жінок. До всього ж він був ідеологом не просто націоналізму – сиріч патріотизму, якогось там романтично-літературного, а – героїчно-наступального. Ось чому його боготворили цілі покоління. Вірили, як юдеї Мойсею, котрий свого часу вивів з пустелі народ, хоч і довелося поблукати сорок чи скільки там років. Так і він, Дмитро Донцов, новітній наш Мойсей, виведе український народ з рабства, приведе його в омріяну цілими поколіннями землю обітовану.
У нього й перо було таке, як він сам – гостре, непримиримо-пристрасне.
Теліга була щаслива, що її поезії друкує така людина, глибокошановний пан редактор, Мойсей і Мефістофель України. У його «Літературно-науковому віснику» надруковано і її вірш «Подорожній», що присвячений йому, ідеологу українського націоналізму і незвичайній людині, в образі палкого юнака, хоч він і був старшим за неї.
Улітку 1933 року Олена писала своїй подрузі Наталії Левицькій-Холодній про Донцова:
«Настусенько, ти не уявляєш, як він мені дорогий. Не мені орієнтуватися в тому, що таке: любов, обожнювання, приязнь чи захоплення, чи не те й не те, не друге і не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти маєш з ним погодитись? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла, я не відчуваю до нього „кохання“. Життя досить важке нам обом, і зокрема для мене, тому що я від любові до Михайлика стараюсь не показувати йому нехватку „кохання“».
Сучасні словники української мови ці терміни – любов і кохання – не розрізняють.
«Кохання – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, те саме, що і любов».
«Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання».
Але… Різниця між цими різновидами любові все ж таки є. Матір, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажані порівняння, кохають дівчину (жінку), а матір – люблять. Як і Батьківщину.
Кохання ж це більший інтим, як любов.
Олені здавалося, що свого чоловіка Михайла, вона хоч і всім серцем, але тільки любить, кохання між ними, як між чоловіком та жінкою, чомусь немає. Кохання, як їй здавалося, у неї зароджується до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально і тривіально. Це не для неї. Але, на щастя, далі дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю України, її ідеологом, керманичем і вождем, справа не просунулась. Та й невдовзі вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поїде до Києва – теж назавжди, а він…
Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, прожив довге життя – 90 років, хоч і був переслідуваний і більшу частину життя прожив на чужині.
Дивно, але цей ідеолог українського націоналізму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де раніше навчався Пушкін!) ліцеї, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 року. Тоді ж він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поліція не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емігрувати за рубіж. Виступав у пресі на українську тематику. Під час Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України.
У 1917 році жив у Львові, де здобув ступінь доктора наук. В березні 1918-го виїхав до Києва, очолив Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1922 році після Швейцарії мешкав у Львові, ставши одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва».
1939 року був заарештований і ув’язненим в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».
Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, з 1945 року – в Парижі, а наступного року переїхав до Великої Британії.
Ще через рік – на еміграції в Канаді (1947). Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Видав чимало дієвих праць, що стали фундаментом українського націоналізму, його теоретичною базою. Виклав доктринальні засади українського націоналізму. Обстоюючи ідею самостійності України, завжди зберігав виразну антиросійську позицію. Вироблені ним ідейні засади базувалися на вирішальній ролі особистості та ірраціональній волі нації в історичному процесі. Політична філософія Донцова великою мірою стала основою революційно-підпільної діяльності ОУН.
Коли до нього дійшли в 1942 році вісті про загибель у Києві від рук нацистів Олени Теліги, ця мужня людина впала чи не у відчай і, не соромлячись присутніх, плакала.
Студентське життя минало весело і гамірно, в Михайла та Олени виявилося багато вірних і щирих друзів. Більшість з них, як і Михайло, були молодими офіцерами армії УНР, вони тяжко переживали поразку, тож часто сперечалися, чому ж не вдалося відстояти незалежну Україну… Готувалися в майбутньому повторити спробу здобути волю. Вони були щирими і вірними українцями, бездоганно володіли рідною мовою, тож допомагали й Олені її вивчати.
Та старше покоління, лідери української революції, керівники відродженої на її хвилях національної держави – Української Народної Республіки – не виправдали надій молодого покоління, не зуміли організувати захист власної держави. «Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль, – писав Є. Маланюк, – прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та „Листи“ нещадного своєю логікою Липинського.
Розчарування в „старших“ довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політичне зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.
Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2–3 роки раніше!
Прихід політичної нашої дозрілости в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну „психічну травму“, яка повела наше покоління в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завело в літературу (переважно в поезію)».
Ці роздуми Євгена Маланюка певною мірою пояснюють і такий феномен, як Празька поетична школа, до якої відносять Юрія Дарагана, Леоніда Мосендза, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Максима Гриву, Миколу Чирського, Олега Ольжича, Олену Телігу та ін.
Таким було оточення, в якому формувалася Олена Теліга як поетеса і українська патріотка, націоналістка.
Чому ж українці виявилися неспроможними утвердити і захистити власну державу?
Одну з причин, чи не найголовнішу, бачили в недостатній згуртованості нації, у відсутності належної волі до перемоги, в слабкості провідників, які орієнтувалися на демократичні методи досягнення мети в той час, як противник застосував брутальну силу. Головним ворогом вважалася Москва, московський імперіалізм, що століттями гнобив Україну і в новому обличчі, в обличчі більшовизму, задушив молоду Українську державу, яка постала в результаті революції 1917–1921 років.
Отже, щоб досягти перемоги в майбутній боротьбі за незалежну Українську державу, вважали необхідним насамперед, щоб українці усвідомили свою національну окремішність, необхідність з’єднання всіх воль в одну волю, підпорядкування всіх індивідуальних інтересів найвищій меті – боротьбі за націю і національну державу. 1926 року побачила світ праця Дмитра Донцова «Націоналізм», у якій обґрунтовувалась ідеологія українського інтегрального націоналізму, наголошувалось на тому, що лише нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Ця та інші праці Д. Донцова, що друкувалися в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», активно обговорювалися в колі Олениних друзів та приятелів. Захоплювалися вони й модною на той час філософією волюнтаризму Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше.
Ці ідеї носилися в повітрі, їх вбирала Оленина свідомість, вони відгукнуться в її творах дещо пізніше, коли остаточно сформуються її світогляд і естетична позиція. «А поки що вона молода й щаслива, вона в центрі цікавого товариства, її сміх дзвінкий і веселий, її кохає красивий, ставний козак, справжній лицар». – Надія Миронець.
Час летів швидко й непомітно. Року 1929 Михайло Теліга захистив дипломну роботу, отримав фах інженера-лісівника, і восени того ж року Теліги переїхали до Варшави, куди ще раніше перебралися батько й мати Олени.
Олена тоді була вся в емоційному пориві, в передчутті чогось незвичайного, що ось-ось станеться, і життя – і їхнє особисте, і України, – зміниться на краще. Писала в ті дні:
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій!
Але життя у Варшаві було трудним, вони ледве зводили кінці з кінцями. Але не втрачали оптимізму. Олена влаштовується вчителькою в початкову українську школу, платня хоч і скупа, та все ж стає трохи легше. Але тут злягла мати й почала згасати. У неї виявилася лейкемія, фінал настав швидко. Олена тяжко пережила смерть матері, але духом не падала, вчила дітей, і очі її випромінювали радість. Устигала демонструвати й нові моделі одягу – все ж якийсь там підзаробіток. І як завжди на зустрічах із друзями безконечні дискусії, молоді, гарячі – про боротьбу за волю свого народу, про культурний розвиток нації, про нові рубежі боротьби. Сумувати й опускати руки не було коли.
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
Сама собі заповідала:
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться!..
На відміну від інших жінок, вік ніколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона ніколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається.
Ти скажеш: найбільше старить людину горе і незадоволення життям. Може. Але тоді треба шукати якогось виходу, щоб відмолодитися знову. Відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя».
Надія Миронець:
«Тут доречно було б нагадати, як оцінювали зовнішність і характер Олени Теліги ті, хто її знав особисто, хто з нею спілкувався. Майже всі говорили про її чарівність, відзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала її зовнішній вигляд у 20 років, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча“.»
Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвірніше описала обличчя Олени Теліги, і від себе додавав, що привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрішньому чарі».
Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнішність Олени Теліги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнює його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильні, вольові уста, дуже гарні ноги, енергійну ходу і такий же, трішечки заїкуватий, тон мови. Не дуже гарні, темно-зеленкаві очі…»
Про характер Олени Теліги, стиль її життя і поведінки є також чимало рядків у спогадах. Відзначають, як правило, її веселу і разом з тим запальну вдачу, товариськість, любов до танців і гарного одягу, до чоловічого товариства, «хотіла подобатись мужчинам і сміялася з жінок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жінок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису її характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли їй робили якісь зауваження щодо її зовнішності, не переносила критики взагалі, сама нікого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своїх вражінь».
На завершення психопортрета Олени Теліги наведемо вірш під такою самою назвою, написаний Сергієм Кушніренком, який у середині 1930-х років навчався в Варшаві, був членом Української студентської громади, добре знав Олену Телігу. Вірш був опублікований у «Літературно-науковому віснику» в 1936 році.
Психопортрет
(Олена Теліга)
Природно жива, мов потік, балакуча,
Залюблена в ритміку соняшних днів.
Хоч пройдений шлях – це кряжі, навіть кручі,
Обличчя не знає: що смуток, що гнів.
Глибоко в душі вся іржа, вся гірчавінь,
Вона ж молода і фіглярно-струнка!
І ось в елегантських, майстерних рядках
Прибоєм хвилює життя надпочате.
В очах ще дитинство і танці, і сальта,
Так близько ще жарт і палкий калямбур…
Чекайте! Ні матері вдома, ні тата. Закурим?
Психопортрет Олени Теліги буде неповним, якщо не згадати про її дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачив свій трагічний кінець. Але в поезіях Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з фактами та подіями її життя, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.
Дмитро Донцов писав про Олену Телігу, що «з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі».
Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним ідеологом українського націоналізму, в чиєму журналі вона тоді друкувалася – надихала її кидатися на барикади. Тільки б не тліти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Кленом… Завжди багла праці, дружби, боротьби, такою вона тоді була – не жила, а горіла. Встигала й писати – статті, рецензії, відгуки.
А найбільше з неї лилася поезія.
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
Багла – для себе і для друзів-побратимів
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!
У Варшаві вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матеріали, що їх надійні люди будуть поширювати на підсоветських землях України.
А потім в її невгамовне життя-горіння, у її святу боротьбу за волю і кращу долю свого народу увійшла хоч і загадкова, але вже тоді така знаменита ОУН…
Та ОУН, в незримих рядах якої вона житиме і боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторінкою її воістину героїчного життя.
Біографи писатимуть: на чужій землі в Олени Шовгенівої, потім Теліги, відбувається перелом, викликаний пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Відчувши себе українкою і непримиренним ворогом великодержавності, молода поетеса вступає в ряди Організації українських націоналістів. Вона шукала лицарів в реальному житті, тому й поступила в ОУН.
Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати.
Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.
Кілька сторінок про ОУН
«Поетесі Валентині Чорній… виповнюється 80 літ. Валентина Миколаївна – член НСПУ з 60-х років, автор книг „Гарна внучка“, „У зеленому садку“, „Люблю ще й досі“. Співавтор збірки невільничої поезії „З облоги ночі“.
Учасниця бойових дій. Невинна жертва сталінських репресій, віддала ГУЛАГу 10 років свого життя. В кінці 50-х років була реабілітована, але здоров’я непоправно підірвала. Повість про її тяжку героїчну долю написав В. Чемерис» («Літературна Україна», 9 вересня 2004 р.).
Моя повість про поетесу й чудову людину Валентину Чорну «Державна коханка» свого часу друкувалася в журналі «Кентавр» (№ 5–6, 1992 р.) та в моїй книзі, що так і зветься – «Державна коханка» (Київ, 2005).
Валентину – у повісті вона виступає під ім’ям Катерина, – заарештували в Дніпропетровську за два дні до нового 1946 року. Дівчина, повертаючись з роботи (вчорашня десятикласниця, кілька місяців, як після школи почала працювати), купила ялинку, але прибрати з матір’ю не встигла – вдома її чекала повістка, у якій її, сімнадцятилітню, запрошували до обласного відділу НКС, в таку-то кімнату до такого-то слідчого.
Катерина вирішила «забігти» до слідчого (цікаво, що йому від неї, недавньої школярки, треба?), а тоді вже, повернувшись та повечерявши, займеться з матір’ю прибиранням ялинки – адже Новий рік ось-ось… Бідолашна дівчина й не підозрювала, що додому вона повернеться… аж через десять років.
Ледве вона переступила поріг кабінету слідчого, як той злорадно вигукнув:
– Ну що… с-сука, попалася?..
Після брутальних лайок і триповерхових матюків (Катерина аж отетеріла – офіцер, а отак лається!), а він, слідчий…
А далі процитуємо власну повість:
«Він, здається, ошалів! Схопився, трахкав кулаками по столу, потім підбіг до неї, боляче ляснув її по щоці – аж голова відкинулась назад. А він вертівся навколо, кричав, тупотів ногами, штурхав її кулаками то в плечі, то під бік… Зрештою сів до столу і деякий час важко дихав. Катерина все ще не могла отямитись – невже перед нею офіцер? Та ще радянський? Офіцер тієї армії, яка звільнила її з німецького рабства? І в чому він її звинувачує?..
Та ось слідчий взяв аркуш паперу, щось написав на ньому і простягнув аркуш їй.
– Що тут написано? – запитав погрозливо.
– ОУН… Якісь три букви: О, У та Н.
– О, У та Н, – передражнив він її. – Ти що? Дурочку з себе корчиш?.. ать… ать… ать. Ти мені розкажи, що означають ці букви?
– Не знаю… Букви як букви: О, У та Н…
– Ти знову заспівала казочку про три букви? – схопився слідчий. – Ось я пошлю тебе зараз на три букви! – Він і справді послав її туди, куди й обіцяв. – Ти, с-сука, не прикидайся дурочкою. Затям: з ворогами народу в нас мова коротка. Марш у кімнату навпроти! Посидь там і добре подумай, як жити хочеш. Знай: чистосердечне зізнання значно покращить твою долю, за яку я зараз і ламаного п’ятака не можу дати!
Була четверта година ранку…»
Але на цьому зловісні пригоди вчорашньої школярки в НКВС області не скінчилися. Це був лише початок того абсурду, що його Валентина не могла збагнути… До чого тут якісь три букви – ОУН? І чого так шаленіє слідчий? І в чому її звинувачує?
Лише біля дев’ятої ранку все нарешті стихло. Коридором почали ходити сюди й туди співробітники, голосно розмовляли, сміялися, курили, але до неї ніхто не заходив, її наче й не існувало. Катерина ні їсти, ні пити не хотіла, хоч уже минула доба, як вона тут. Спливала година за годиною. Ось уже дванадцять, ось уже перша година дня, друга… третя… четверта… Катерина, наче заведена, ходила з кутка в куток, ноги гули, як чавунні, все тіло тремтіло, але вона боялась присісти на стілець, бо, здавалось, тільки сяде, як із нею неодмінно щось трапиться… Нарешті зважившись (двері були нещільно причинені), Катерина виглянула – в коридорі ані душі. Навшпиньках прокралася в кінець коридора, де був туалет, і так само навшпиньках повернулася назад. Після тієї подорожі трохи осміліла, і коли з’являлися співробітники – у формі й без – виглядала з кімнати і хрипло прохала:
– Товаришу… товаришу… до кого звернутися? Про мене забули, а мені ж на роботу треба… Вже другий день прогул…
Ніхто не зупинявся і навіть не дивився в її бік.
– Товаришу… товаришу…
Йшли мимо, жваво розмовляли між собою, на неї – нуль уваги.
Увечері помінялася бригада слідчих (вона чула, як ті, що працювали вночі, передавали справи тим, котрі ще тільки-но заступили на чергування), прощалися, щось говорили про Новий рік… І збуджено потирали руки… Катерина довго не могла збагнути – при чому тут якийсь… Новий рік? А вони поспішали в кімнату, що була в кінці коридора, біля туалетної, і виходили звідти з пакунками та згортками в руках… Зрештою хтось пробіг коридором з ялинкою. Катерина згадала, що й вона купила ялинку – два дні тому. Чи три… Стривай, то, виходить, що вже Новий рік? А вона тут… А мама вдома… Місця собі не знаходить…
До неї ніхто не заходив.
З пакунками перестали бігати, всі розійшлися по кабінетах, на якусь мить все стихло, а тоді знову почулися лайки, крики, плачі.
Настала північ.
До Катерини ніхто не приходив.
Лише о третій ночі її повели в кабінет.
Вона зайшла, ледь тягнучи ноги.
За столом сидів все той же слідчий, перед ним на столі стояла все та сама тарілка з голубим обідочком, а на ній – варена курка, білий хліб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаєм. Катерині здалося, що вона й не виходила з кабінету. Як і перше, запросивши її сісти, слідчий наче забув про неї, а увесь віддався їжі. Їв він смачно, хрускотів кістками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованої почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч і минуло вже півтори доби, як вона востаннє їла, голоду не відчувала. Навіть самій дивно було. Втім, у німецькому рабстві вона навчилася і голод гамувати, і спрагу. Там, хочеш не хочеш, а навчишся, бо по три дні, бувало, й крихти не давали, а робити змушували. Та й у карцері не раз доводилося сидіти – звикла. Але в Німеччині було трохи зрозуміліше, адже там були вороги, а тут – свої, рідні…
– Ну, згадала? – урвавши плин її думок, з набитим ротом запитав слідчий. – То що таке ОУН?
Знову слідчий учепився за ці три букви! Хотіла б вона й сама знати, що то таке – ОУН. А він немилосердно плямкав, губи й підборіддя його масніли від жиру – її занудило.
– Коли знаєте – скажіть самі…
У відповідь – лайка, матюки.
– Я все, все знаю! – кричав він і, давлячись, квапно доїдав курку, запиваючи її чаєм. (Вона вже здогадалась, що курка – казенна, спеціально йому видана для «виробничих цілей», щоб викликати в заарештованої почуття голоду і таким чином зламати її.) – Ті книжки тобі дав читати оунівець Роман Блакитний. І ти теж оунівка…
Переборюючи нудоту (порожній шлунок почав боляче стискуватись) і огиду, що він так плямкає, і в зубах у нього стирчить лико, Катерина все ж запитала, що таке оунівець?
– А це означає, що ти за самостійну Україну. Ти – націоналістка! І діяла під керівництвом оунівця Блакитного.
Сама дивуючись своєму спокою, вона сказала:
– Ні сірого, ні зеленого, ні тим більше блакитного я не знала і не знаю. І взагалі я не націоналістка.
– Не націоналістка, кажеш? – зловісно протягнув він. – А це ми легко доведемо. І просто.
– Я вже переконалась, що у вас все просто виходить.
– Почекай, ти зараз і не такої заспіва-аєш!..
Дістав з шухляди якісь листи, і Катерина впізнала свій почерк. То були її листи, що їх вона посилала матері з Німеччини, відразу ж після того, як її звільнила Радянська армія.
– Ось твій лист, написаний тобою з Ростока. Впізнаєш?
– Мій. Але що в ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рідній матері.
– Але ти писала його українською мовою! – зловісно, ніби то найбільший у світі кримінал, вигукнув слідчий. – І цим ти себе повністю викрила!
– Ну й що ж, що українською? – все ще дивувалась дівчина. – Я ж українка і мати моя українка, то чому маю їй писати іншою мовою?
Катерина пам’ятала, що було в тому листі. Писала матері, що скучила за нею, за братиками, за сусідами, за вулицею, за всім своїм рідним краєм, що хочеться додому, на Вкраїну милу, почути бодай слово рідне, бо німецьке вже у вухах застряє…
– Ось… ось… – шарудів він листом, наче щось намагався з нього витрусити. – Перший доказ, що ти… – лайка, мат, – націоналістка! Тебе не в СРСР тягло, а тільки на Україну. Націоналістка! Цим листом ти себе викрила, сука бандерівсько-оунівська!
Вигукуючи образи, він розстебнув кобуру, дістав пістолет, бігав навколо неї, розмахував пістолетом і кричав:
– Уб’ю! Під стінку! Ставай під стінку, німецька шлюха! Прощайся з білим світом!..
Штовхаючи її в плечі, відтрутив до стіни, а сам, відскочивши на кілька кроків, цілився в неї з пістолета й кричав… А вона його не чула і не бачила, кабінет плив перед нею, як у тумані. Та ще почала допікати спрага, в рот наче хто напхав клею, він згущувався, тужавів, приклеюючи язик до піднебіння… Залишивши її стояти під стіною, він повернувся до столу. Тримаючи пістолет в лівій руці, правою схопив ручку і щось довго писав. Та ось він закінчив, крикнув:
– Підійди, сука, до столу!
Тягнучи неслухняні ноги, вона підійшла.
– Підпиши!
Катерина ще знайшла в собі сили прочитати, що там написано. Від її імені слідчий вигадував, що вона, Катерина Ярошенко, зберігала й розповсюджувала націоналістичну літературу, що якийсь Роман Блакитний проводжав її одного разу додому й завербував її, Катерину Ярошенко, в обласний осередок ОУН, що з нею була ще якась дівчина…
– Напиши її прізвище!
Після жорстоких кількаденних (і кільканічних теж) тортур, вже напівжива Катерина (в житті – поетеса Валентина Чорна) підписала (аби врятуватися) все, що їй підсунув слідчий. Що вона, мовляв, була чи не зв’язковою в якомусь ОУН (чи в якійсь ОУН – що означають ті три загадкові літери, дівчина так і не збагнула – як і те, який стосунок вона до них мала).
Суд відбувся 16 січня 1946 року.
Катерину на те засідання не запросили. Коли поцікавилась: «Чому?» – відповіли коротко: «Не було в тому потреби!»
Судила «трійця» – знаменита антизаконна «трійця». За одне засідання вона розглядала десятки й десятки справ, виділяючи на кожну по одній-дві хвилини. Катерину визнали винною за статтею 54-1А – зрада Батьківщини, а також за статтею 54–11 – націоналізм.
Вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і позбавлення прав на 5 років.
Катерина – вона ж у житті Валентина Чорна – відбула ті 10 років каторги в Сибіру від дзвінка до дзвінка. Відбула, так гаразд і не збагнувши, що означають ті три незрозумілі їй літери ОУН, що то за організація і яке вона до неї мала відношення…
Так ось про загадкову ОУН.
(За Інтернет-сайтом)
Організація українських націоналістів (ОУН) – український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році.
ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді, Легії українських націоналістів, Спілки української націоналістичної молоді.
У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени, підтримали Андрія Мельника (ОУН-м), тоді як молодші і радикальніші члени – Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, у тому числі над військовим крилом ОУН – Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.
В 2013 році ОУН(б) та ОУН(м) оприлюднили спільну заяву про бажання «консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН», яку підписали голови організацій – Стефан Романів і Богдан Червак.
