Kitabı oku: «Це я, званий Чемерисом…», sayfa 3
«Розташоване на лівому березі нижньої течії річки Xоролу…»
Заїчинці…
Для когось це просто село, одне з багатьох тисяч українських сіл, а для мене – рідне, бо рядком, що я народився в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області, воно назавжди увійшло і в мою біографію, і в моє життя. Адже світ білий на чорній землі, моя причетність до роду людського, планети Земля починається із Заїчинців, з краю рідного, з батьків, з дідів і прадідів та пращурів моїх козацько-селянських, войовничих і мирних, козаків і хліборобів, котрі вміли і шаблю в руці тримати, і чепіги плуга чи косу…
Заїчинці – одне з найдавніших сіл Полтавщини. Виникло воно в кінці XVII століття на лівому березі нижньої течії річки Хоролу. Відоме з історичних джерел, починаючи з 1681 року (як свідчить Самовидець у своєму літописі, того року «августа 9, перед свєтом земля тряслася з понеділка на вівторок»), коли в селі була збудована дерев’яна Михайлівська церква, перебудована у 1821 році і знищена більшовиками в тридцятих під час блюзнірської атеїстичної кампанії, затіяної «вірними ленінцями» у всіх тодішніх їхніх володіннях. Її руїни, що зберігалися якийсь час ще й по війні, заростали бур’янами (це й був символ нового життя – бур’яни на місці духовної святині народу!) і ми, малі, гралися на них у «войнуху». А потім те місце розрівняли і десь в шістдесятих заклали парк, потім там збудують клуб і нову школу-десятирічку, магазин. І я навіть не знаю, чи нині хто з моїх односельців хоч пам’ятає, де колись у селі була Михайлівська церква?
Останній священик правив у селі в роки Другої світової, під час окупації – здається, в чиїсь хаті, і зник він, як повернуться свої… Мене малого – років шість виповнилось, – поставили одного дня в миску з водою (це я добре пам’ятаю), і піп здійснив наді мною обряд хрещення, а холоша моїх нових штанців (з нагоди хрещення мені пошили нові штанці й сорочечку) відкотилась, і я нагнувся, підхопив її, щоб вона не замочилася в мисці з водою. Нагнувся під час важливого моменту хрещення, і хтось на мене зашипів (у хаті було повно гостей, що зібралися з такої нагоди), аби я стояв рівно. А хтось лагідно сказав: нічого, мовляв, він свої штанці рятує… Перед війною мене зась було хрестити з двох причин: по-перше, в селі, як і у всьому районі, вже не було священиків, хоч всі залишалися християнами, а по-друге, якби влада дізналася, що в мого батька, партійного активіста, хрестять сина, то… Неважко здогадатися, яка б кара впала на голову того партійного активіста, себто мого батька. А під час окупації все можна було списати на війну. Ось так мене похрестили – гуляли потім з цієї нагоди увесь вечір! – і я все своє подальше життя – за правління комуністів, – потай гордився, що належу до християн планети Земля. Своїх дітей – сина й дочку, вдалося похрестити вже дорослими лише у 1991 році у місті Дніпропетровську, в Успенському соборі на Красній (є, є така і в Дніпропетровську) площі.
Отож, про село.
З енциклопедичного довідника «Полтавщина», стор. 277–278:
«Заїчинці (до XIX ст. Зайчинці) – село Семенівського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані Бакумівка, Серединне, Тройняки.
Розташоване на лівому березі нижньої течії р. Хоролу, за 22 км від райцентру і залізничної станції Веселий Поділ.
У 1760 році предводитель дворянства Хорольського повіту Василь Родзянко мав у Заїчинцях 435 душ.
З 1781 року село хорольської сотні налічувало 142 хати, з 1787-го – 444 жителі. Синові В. Родзянка – Гаврилу належало 592 душі (треба розуміти, значно згодом. – В. Ч.). У 1863-му в селі був селітряний завод, ще через два роки – двокласне земське училище, пізніше – парафіяльна школа.
Радянську владу встановлено у 1918 році. У 1930 році виник перший колгосп «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»): зерно, буряки, тваринництво, спеціалізація по вирощуванню насіння багаторічних трав. Є будинок побуту, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок, будинок культури, бібліотека (10 820 одиниць зберігання). Уродженцем с. Заїчинець є укр. письменник-гуморист В. Л. Чемерис. Гостюючи у Родзянка А. Г. у Веселоподільському маєтку, село 1845 року відвідав Т. Г. Шевченко, 1967 року споруджено пам’ятник В. І. Леніну».
Цікава статистика про динаміку населення с. Заїчинець за тим же довідником: 1787 рік – 444 жителі, 1859-й – 1157, 1863-й – 1090, 1885-й – 1229, 1900-й – 1368, 1910-й – 1329, 1990-й – 723 жителі.
Року 2004-го в райцентрі вийшов літературний альманах, що його уклали Євген Бутенко та Микола Зінченко (автор книжки «Фортеця над Сулою»), (щира дяка патріотам мого краю!) «Прозаїки та поети Семенівщини» – за сприяння голови Семенівської райдержадміністрації Віталія Назаренка та завідуючої районним народним музеєм Любові Мизанько. Так от, як свідчить В. К. Назаренко, «вдалося розшукати 31-го письменника і літераторів-земляків (15 прозаїків і 16 поетів), які в різні часи жили і працювали (і – народилися, додамо од себе) в районі, частина яких і нині проживає на рідній землі».
Членами Національної спілки письменників України (крім автора цих рядків) стали поети Василь Бондар, с. Бурбине (1923–1969), співак і поет, заслужений артист України Віктор Женченко (нині киянин), Іван Перепеляк, харків’янин, голова ради Харківської організації НСПУ – обидва з с. Оболонь, що на річці Крива Руда за 25 км від Семенівки, поет Микола Шудря (с. Паніванівка), Надія Супруненко (с. Новоселиця).
А ще на теренах району народилися, виросли, жили й працювали (а дехто й нині живе й працює) такі творці красного письменства:
• Євген Бутенко – багатолітній голова колгоспу, автор багатьох книг – сатира і гумор, роман, публіцистика, краєзнавство;
• Іван Василенко (с. Очеретувате) – кандидат технічних наук, краєзнавець;
• Олексій Жигаленко (с. Слюзівка) – автор книг народознавчого характеру;
• Іван Капустянський (с. Жовтневе) (1894–1939) – автор багатьох літературно-критичних праць про творчість С. Васильченка, Г. Сковороди, Л. Глібова, І. Франка, П. Панча, П. Тичини та інших, репресований за тоталітарних часів і знищений;
• Микола Корж (с. Оболонь) (1919–1985) – автор понад 200 праць краєзнавчої спрямованості;
• Іван Кравченко (с. Біляки) – автор книги дотепних народних оповідань, билиць і жартів «Спіймав батько зайця»;
• Леонід Павленко (селище Семенівка) – автор книги повістей, легенд, оповідань «Біла лілея»;
• Федір Рома (1918–1986) (с. Очеретувате) – автор книги «Мужніла молодість в боях»;
• Дем’ян Семенов, редактор районки в 1934–1936 рр., загинув у 1944 році, автор збірок оповідань «Гнів народу», повістей «Вызов брошен», «Пласти в огні» та нарисів;
• Петро Шевченко (с. Очеретувате) – автор спогадів про минуле;
• Іван Гилюк (народився на Поділлі, закінчив семенівську середню школу) – поет, автор збірок «Освідчення», «Осяяння»;
• Володимир Гладкий (с. Оболонь) – член полтавської спілки літераторів, поет, автор багатьох поезій та поем;
• Олексій Дудник (с. Вербки) – автор багатьох поетичних збірок;
• Микола Ляпаненко (с. Карпиха) – автор багатьох поезій і пісень;
• Олександр Мещерський (1822–1913) – автор поезії про село Веселий Поділ;
• Анатолій Пахомов, член Національної спілки журналістів, автор поетичної збірки «Удари серця»;
• Діас Письмак (с. Федорівка) (1940–1999) – поет і прозаїк, за життя так і не видав жодної збірки;
• Григорій Соколовський (с. Богданівка) – військовий редактор, поет;
• Клавдія Теряник (с. Іванівка) – поетеса, авторка збірки «Любові ластівка червона»;
• Іван Чепурний (с. Оболонь) (1962–2002) – поет. Автор збірки віршів «Торкаю нервом білий світ»;
Василь Шугало, поет, автор збірки «Неопалима купина»; є в ній зокрема й така поезія, присвячена нашим малим полтавським батьківщинам:
Хтось, мов дівчину, кохає
Сонячні міста,
Хтось – за рідні гори має,
Може, й неспроста.
Тільки де б не був я, друзі,
На моїм віку –
Лину в радості і в тузі
Я – в Дем’янівку.
Тут земля полтавська славна,
Край труда й пісень.
Що не жінка – Ярославна,
Що юнак – Еней.
Золоті хліба за обрій,
Неба синь п’янка,
Слово щире, люди добрі –
Все Дем’янівка…
Тут згадується – і це зрозуміло, – поетова Дем’янівка, але таким же рідним, таким чудовим селом є для мене Заїчинці, як і для кожного його рідне село на нашій славній малій полтавській батьківщині. А решта… Решта не суть важливо. Гарно сказав Василь Шугало в одній із своїх поезій:
Найпершої істини будьмо свідомі
(До лиха оскому пісних ностальгій):
Не все так погано у нашому домі,
Бо є в нас держава і прапор є свій.
Є мова в нас рідна, своя солов’їна,
Є гідність, є воля, є віра свята…
І знає весь світ, що таке Україна,
Як сонце – висока, мов пісня проста.
Хай недруги наші конають від злості,
Кепкують, сміються, радіють – пусте,
Як кажуть в народі, були б, власне, кості,
А м’ясо поволі, дасть Бог, наросте…
P. S. А ще ж у районі – с. Веселий Поділ – народився сам (САМ!!!) Леонід Глібов.
А ще раніше народився в селі Бакумівці (майже поруч з моїми Заїчинцями!) Думитрашко-Райч Тимофій Іванович – український поет середини XIX ст., автор збірника ліричних віршів «Бандура. Думи і пісні Тимофія Думитрашко-Райча. Випуск перший», 1858.
У районі у 1904 році вчителював у селі Брусове Степан Васильченко. Олесь Гончар працював кореспондентом семенівської райгазети «Розгорнутим фронтом» (1936), себто після навчання у Харківському технікумі журналістики проходив виробничу практику. І навіть видрукував у райгазеті чи не один з перших своїх віршів «Яблунька».
Ну, а решта… Решта, як писав Віктор Гилюк:
В Семенівку! В Семенівку! – жага
Із суєти несе мене і смутку,
Знайомий степ знайомо набіга
Обабіч захекану попутку…
Так ось, село моє, як і зазначено в довіднику «Полтавщина», «розташоване на лівому березі нижньої течії р. Хоролу» – правої притоки Псла (басейн Дніпра), що тече Придніпровською низиною в межах Сумської та Полтавської областей. За даними УРЕ, довжина Хоролу 301 кілометр (в межах Полтавщини – 241 км).
У часи, коли половці шарпали руські землі, а русичі, як то зазначено у Володимира Мономаха, гнали половців за Хорол – він був тоді великою рікою з дуже швидкою водою, що так і неслася. (Назва Хоролу – слов’янська, і означає «швидкий».) За мого дитинства Хорол (звичайно ж, у нашому краї) майже заріс очеретами, перетворившись на ряд озер та плес. Принаймні в Семенівському районі, між селами Біляки – Заїчинці, Кривенки – Чаплинці–Бакумівка. І все ж по весні він ставав повноводим і буйним, широко розливався, підступаючи аж до перших хат села, і від нього тоді захищалися дамбою, як то трапилося по весні сорок першого. Траплялося й по війні. На території Семенівського району, поспішаючи до Псла, Хорол у нашому краї вигинається велетенським луком – у тому вигині і знаходиться моє село. Воно на півострові, в долині старого річища Хоролу. За багато віків Хорол не раз міняв русло, доки й не утворив долину, що в повінь заливається водами, а влітку можна в багатьох місцях перейти Хорол мілководдям, або очеретяними плавнями.
Отож, у долині старого річища й знаходяться Заїчинці, з усіх боків оточені Хоролом, його луками, плесами й озерами і, звичайно ж, очеретами. Чого-чого, а очеретів, розкішнихпрерозкішних, наче паліччя, тут завжди було задосить, а самі плавні в багатьох місцях були просто непроходимі.
З’являється в нашому селі Хорол зі сходу, збоку села Біляки, тече, оточений луками і плавнями, огинає село дугою по ходу сонця. На протилежному його березі, високому й горбистому, розташовані села Білогуби, Кривенки, Василівка, Чаплинці. Біля хутора Чаплинці Хорол знову припадає до Заїчинець, себто замикає петлю – там дерев’яний міст, єдиний в наших краях, через нього й веде дорога в Семенівку. Але за селом, за колгоспними фермами і садом, попід високою горою, Хорол повертає на захід і там, де він повертає, – єдиний сухопутний шлях із села – дві ґрунтівки, одна на Миргород, друга на Хорол-місто. А річка Хорол, повернувши на захід, тече далі попід селом Бакумівка, залишаючи наші, заїчинські володіння. Отож, село наше розташувалося на півострові, оточене плавнями, очеретами, луками, островами і з гори здається райським куточком у долині.
У селі ніхто на Хорол не казав Хорол. Для всіх він був просто річкою. «Ходімо на річку» – так говорили між собою ми, діти. «Ти куди це зібралася, Маріє?..» – «Та на річку, треба попрати білизну» – так перемовлялися дорослі. Хорол-річка була моїм найкращим другом, на берегах якої і на водах якої я зріс і змужнів. Кого-кого, а цю річку з усіма її плесами, заплавами, островами, гаями, заливними луками, очеретами, рибою, птаством, білими і жовтими маківками (жовтими глечиками лілій) на задумливих плесах, я знав, як свої п’ять пальців. А що вже перекупався в ньому! Довгими літніми днями зранку й до вечора не вилазили ми, хлоп’яки, з води. «Гайда на річку!» – це було нашим найпопулярнішим гаслом дитячих літ, як сам Хорол – Меккою нашого дитинства.
Вся велика петля річки в межах нашого села була умовно поділена на береги й кути, в свою чергу вони звалися іменами тих, хто в давнину там перший селився і жив. Наприклад, Шарунів берег – там колись Шарун жив, хоча за моєї пам’яті його вже ніхто не знав, а назва лишилася. Лише моя бабуся Зінька, якось напружуючи пам’ять, згадала: «Були Шаруни, а хто вони такі – вже й не тямлю». – «А де ж вони ділися, бабусю?» – «Як де – вимерли». – «Усі?» – «Еге ж, усі, вся їхня родина. Хата стояла пусткою, завалилась, а тепер од них і сліду не лишилося. А берег так і зостався – Шарунів». Збираючись купатися, ми заздалегідь домовлялися: на Шарунів берег.
Був берег Лозів, у якому жив мій товариш Владик Лоза, було Юрківське (там якийсь Юрко жив ще бозна-коли, чи не в минулому сторіччі). Два виходи Хоролу звалися Млинами – Старий млин і Новий млин (Новий млин на березі ще я пам’ятаю). Діти казали: йдемо купатися до Старого млина. Або – до Нового. Є ще Білогубівський берег (навпроти, але на другому березі село Білогуби) і т. д. Великий пастівник за мостом звався Богівцями, там споконвіку паслася людська (на відміну від колгоспної) череда.
Добре пам’ятаю Стеценків берег (там жив мій найближчий друг у роки дитинства Микола Стеценко), Хоменків берег – ясно, що Хоменки там жили, з хлопцями його багатодітного сімейства я теж дружив. Їх було так багато, що, пригадую, вони спали і на печі покотом, і в хаті на долівці – теж покотом, на чолі з батьком-матір’ю, і ледве вміщувалися. Глава того сімейства був дуже працьовитим (не тільки в смислі збільшення потомства), в колгоспі зранку дотемна гнув спину, але жили вони бідно і голодно. Проте були веселими і дружними, і в них у дворі на високій яворині – предмет моїх заздрощів – скільки себе пам’ятаю, жили лелеки і теж мали щоліта повне гніздо лелечат. Остання дитина в них народилися 1 травня 1950 року, хлопчика було названо Григорієм, але через два місяці немовля померло, і Хоменчиха більше не народжувала дітей – вік уже був не той.
Ще був берег Сисане озеро (за моєї пам’яті воно вже заросло), берег Ляшеве (не знаю, чому так звалося), Мартинів (мені добре знайомий) берег, Демидів.
Були ще так звані копані – протічки в очереті шириною метрів з десять. Були копань Царинська, Куликівська копань, Перша копань, Розсоха та інші. Найвідоміше озеро на острові, оточеному Хоролом, звалося Бульбою (воно й було у формі бульби), синіло в лататті Воликове озеро, були ще Солонці, Павлова толока і просто – луки й толоки, береги й бережки, озера й озеречка, плеса й протічки.
Отож село, поділивши Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копані, за роки й забуло, як і звати річку – річка, та й усе. І лише в п’ятдесятих роках біля мосту раптом поставили табличку з голубими літерами: «р. Хорол».
Варто зазначити, що заїчинський термін «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – ті, хто там жив, – протоптували в очереті стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегів було лише кілька. А біля мосту були плеса, повні маківок (білих лілій) і глечиків (жовтих лілій), там ми любили купатися.
То був наш центральний «пляж».
Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретів, як буває видима ріка – плавні його ховали од світу білого. Зате по весні він так розливався, таке було буйноводдя на всю широчінь, коли навіть луки зникали під водою, що ми нарешті бачили свою річку у всій її красі й привіллі.
Щовесни з вирію поверталося у плавні на води нашої річки різноманітне птаство – дикі качки, гуси, журавлі, лелеки, різний пернатий дріб’язок, і тоді ґелґіт, крики птахів переповнювали наше село. Потім вода потроху спадала, оголюючи луки, заплави, острівці, швидко ріс очерет. Під осінь Хорол мілів, очерети навколо нього і в долині здіймалися непроходимими хащами, і річка знову зникала з наших очей, і тільки біля мосту ми й бачили чисту воду. Та ще на човнах, пробившись через очеретяні джунглі, діставалися чистоводдя5.
У сиву давнину, коли всюди були вороги, наш півострів серед степів (долина Хоролу), зарісши очеретами та гаями, ставав надійним сховком для втікачів від панщини, для козаків, як місце для засідок. Хоч земля на півострові не з кращих, але заради безпеки люди мирилися навіть з бідними ґрунтами. За переказом, першими на півострові, що сховався од світу білого, у плавнях, поселився зі своїм загоном сотник Костяний – він і охороняв ті краї від ворожих набігів, у західній частині Полтавщини. А збоку суходолу, себто миргородської та хорольської доріг, що вибігали через суходіл з півострова на узвишшя і далі в привілля полтавських шляхів, у ті часи стояли сторожові козацькі бекети з сигнальними вежами, де й чатували дозорці сотника Костяного – сліди тих бекетів зберігалися ще на початку століття.
Сотник Костяний був хоробрим у бою, з козаками сердечний, за що останні його шанували, але на вигляд не вдався – зріст його підводив. Ще й ґандж мав, що його не можна було утаїти: заїкався. Тож його позаочі так і звали: Заїка. А тих, хто селився на півострові біля Заїки, зрозуміло, що теж величали Заїками. І звалося б сьогодні моє село Заїками, коли б не пані сотникова. Була вона, на відміну від дрібненького мужа свого, дебелою нівроку, високою, широкої кості, і коли поважно вулицею йшла, сила у ній відчувалася, і чоловіки зайвий раз з нею уникали зустрічатися – ще не так глянеш, не так кашлянеш та й розгнівиш пані сотникову…
Але пані сотникова, хоч на вигляд і була гроза грозою, та душу мала добру, жалісливу. Любила свого маленького сотника вірно і ніжно, і називала його не Заїкою, як усі, а – лагідно-ласкаво: Заїчкою. А бувало – це вже на особливому спалахові ніжності – Заїченькою, Зайченьком…
Ось звідтоді й пішло від пані сотникової – Заїчка, Заїченька, Заїченьки (ті, хто по сусідству з паном сотником жив), аж доки по якомусь там часі і село стало зватися Заїчинцями.
Про те, що село Заїчинці – старовинне, підтвердила і праця – унікальна! – Л. В. Падалки «Прошлое Полтавской территории и ея заселение», виданої у Полтаві року 1914-го. Автор детально описує повіти, подає список усіх сіл, рік і річок, озер, могил (останніх, за свідченням Падалки, на Полтавщині нараховувалось – на ті часи, – 8 тисяч 23). У списку сіл я знайшов і свої Заїчинці. Там же підтверджувалося, що в Заїчинцях першими колись поселилися козаки, вихідці з-за Дніпра. А поселилися вони на так званій «займанщині», себто нічиїй землі, яку й було в подальшому привласнено правом першого займання (поселення). На тих займищах серед непрохідних плавнів Хоролу легко було сховатися, що втікачі й робили.
Забігаючи наперед, скажу, що після знищення Росією Запорозької Січі багато козаків було обернено на поміщицьких кріпаків. Але поселенцям Заїчинців трохи «пощастило»: їх обернули – і то лише частину, – на державних кріпаків. А це кріпацтво було м’якшим за панщину, бо оброчники зобов’язувались сплачувати державі лише грошову ренту. Поміщиків у ті часи в селі не було – убогі землі, тож ніхто з можних і сильних не зазіхнув на півострів у плавнях.
Ось так село й жило – на одній його половині були вольні козаки, а на другій – державні кріпаки, оброчні бідолахи. І десь аж до сімнадцятого року двадцятого сторіччя в селі був не один староста, а – два: для козаків і для мужиківкріпаків нарізно. Чемериси належали до вольних козаків. Покійна моя бабуся (царство їй небесне, земля їй пухом!) розказувала мені охоче, що давним-давно, років, мабуть, і з двісті тому забрів у наше село козак з незвичним для тих країв прізвищем – Чемерис. Сам він буцімто був родом з Литви (литвин, значить), а служив на Січі, зукраїнізувавшись, козакував.
Одного разу він кудись по якійсь пригоді поїхав своїм коником вороненьким і забрів у село Заїчинці, де на кутку й зачепився за одну… зачіпеньку (скажемо так ніжно) і так уже надійно зачепився, як ото риба на гачок потрапляє чи в сітку, – що й осів у Заїчинцях, невдовзі одружився на тій дівчині і господарством зайнявся. Заїчинська дівчина (а в Заїчинцях у всі роки дівчата були взагалі чи не найкращі!) народила йому трьох синів, від яких у селі й пішли три роди Чемерисів – всі родичі між собою.
Одну гілку з тих трьох родів сьогодні представляю я, Валентин Чемерис та син мій Ярослав. І я вдячний тому запорожцю Чемерису, бо коли б він двісті років тому не подався в мандри на конику вороненькому та не зачепився в селі Заїчинці за гарненьку зачіпеньку, то, мабуть, і мене сьогодні у світі білому не було б, як і взагалі – Чемерисів у Заїчинцях.
І тобі вдячний, далека-предалека заїчинська дівчино, що двісті років тому зуміла утримати біля себе хвацького козака-січовика, і так йому закрутила голову, що він заради неї навіть гречкосієм став, звання козацьке на любов проміняв.
Ось тому я і є у світі білому і батьківщина у мене є – село Заїчинці в Україні. Мала моя батьківщина на великій моїй Батьківщині, Україні.
(Ось як важливо – на всі прийдешні віки важливо! – зачепитися козаку за гарненьку зачіпеньку!)
