Kitabı oku: «Золота осінь Гетьманщини», sayfa 2
Цариця, яка так і не стала… царицею
Очевидно, так можна назвати розповідь про Анну Монс (у Росії – Монсиха, Петро ж її величав на німецький лад – Анхен)… А втім, простою мовою москвити фаворитку царя величали ще «Кукуєвою царицею» – за назвою одного з кутків Німецької слободи, розташованого між річкою Яузою і струмком Кукуєм.
«Анна была изящна, – процитуємо мовою оригіналу, – женственна, выгодно отличалась от боярских дочерей своей обученностью «обхождением с мужчинами», меньшей чопорностью и застенчивостью. По мнению некоторых исследователей, Анна была одной из красивейших девиц Немецкой слободы и до того, как она стала фавориткой Петра, состояла в связи с Францем Яковлевичем Лефортом, который и познакомил ее около 1690 года с Петром!
По словам восторженного современника Хельбига, «эта особа служила образцом женских совершенств». «С необыкновенной красотой она соединяла самый пленительный характер, – писал он, – была чувствительна, не прикидывалась страдалицей, имела самый обворожительный нрав, не возмущенный капризами; пленяла мужчин, сама того не желая… Слыла законодательницей новой моды – накладных волос и платьев западного покроя».
26 січня 1699 р. на святкуванні дня народження Анни, що відбулося у будинку її матері, Петро I був присутній як постійний шанувальник іменинниці. Він щедро обдарував Анну та її рідню – речами і дорогими прикрасами. І навіть мурованим кам’яним будинком на вісім вікон, який в народі називали «Царициним палацом», – збудованим казенним коштом у Німецькій слободі біля нової лютеранської кірхи. Імператор виплачував Анні та її матері щорічний пансіон у 708 рублів, а згодом подарував їй як вотчину Дудінську волость у Козельському повіті «с деревнями», 295 дворів, зробивши Анну однією з найбагатших поміщиць у Росії.
Кожне побачення з молодим царем, який утікав до неї від своєї набридливої жінки, Анна починала з однією метою: отримати ще і ще дарунки, без яких не могла жити. Тож відверто починала:
– Ну, любий мій царю, що ти сьогодні мені подаруєш?
– Сьогодні, як завжди, – свою любов.
– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!
– Хочеш іще один будинок у Москві чи під Москвою?
– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.
– Отримаєш.
– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долі.
Кидалась йому на шию, висла на нім, а він крутився з нею, дуже радий.
– Ах, як я тебе люблю, мій царю! Дай мені намилуватися тобою. Ти приніс мені свою жагучу любов, тож улий її в мене поскоріш.
Він хапав її на руки, ніс до постелі, а вже там із нею, дужий і невситимий, чого тільки не витівав – їй усе було мало.
– Ще, ще, – кричала і стогнала вона. – Раз на світі живеш…
Ось таку б йому царицю, думав він іноді, а не якусь там… Євдокію Лопухіну, що ні риба ні м’ясо в постелі.
– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець і дівка, а законна пара, тож і любов нам ні до чого.
– Це ти, ти мені ні до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Німецької слободи, до своєї Анни та мав з нею все, все…
Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – він не тямив себе, і цим завжди користувалася німкеня, бо ніколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, він і Москву віддасть. Така любов Анну цілком улаштовувала.
Романтичні стосунки царя і його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закінчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зраді… Зі свідчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен. Но я заслуживал бы совершенного презрения, если бы продолжал жить с вами. Поэтому уходите, пока я могу сдерживать свой гнев, не выходя за пределы человеколюбия…»
Петро казав Анні, що в нього теж були серйозні наміри відносно їхньої спільної долі, а вона «прельстилась Кайзерлинґом – этим хромым и старым человеком».
Звісно, Петро I, забувши про свій монархічний статус, аби дозолити зрадливиці, дещо перебільшував фізичну неміч її нового – справді, вже немолодого вибранця Кайзерлінґа – але як час покаже, не надто…
Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлінґ був прусським посланцем, і якось на дипломатичній зустрічі імператор з гнівом кинув йому в обличчя:
– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?
Посланник щось пробурмотів невиразне – Петро тільки й розібрав (та й російською мовою пруссак володів недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»
Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.
Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлінґа і нічого зі своїм почуттям не може вдіяти… Вона розуміє, що втративши Петра, вона втратить і шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлінґа і вийти за нього заміж…
Це було її останнє слово.
Роздосадуваний Петро звелів відібрати в Монсів кам’яний будинок, що його в Німецькій слободі збудували коштом казни… Іншу нерухомість Монсам залишили. Петро особисто відібрав у Анни свій портретик-медальйон із діамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в голові!..»
І як завжди, коли Петро дізнавався про зраду чергової коханки, гнів на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що він жив одночасно з кількома коханками і не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав інтимні взаємини з її подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з іншими» і сама Анна Монс. Казала:
– Якщо іншого виходу, крім як зради, немає, треба зраджувати.
І ще казала:
– Але ж я своєму Петрові вірною буваю досить часто… А коли він завіється в похід чи на війну – маю тимчасову любов з іншими. Але при цьому вірність зберігаю йому, Петрові… Він мені теж часто буває вірним. Навіть по кілька днів поспіль. От ми й пара…
Таких переконань була Анна, але Петро щодо їхніх стосунків був іншої думки. Собі пробачав численні свої зради, але Анні навіть однієї не міг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нічого такого… м-м… поганого, як і аморального він у цьому не вбачав. Він – чоловік, повелитель царства і йому, на відміну від цариці, все можна…
А розлютившись, навіть згарячу забував, що сам ніколи не був вірним ні законній цариці Євдокії, яку зраджував з Анною, ні самій Анні, якій зраджував з іншими коханками, ні тим, іншим коханкам, яких, своєю чергою, зраджував ще з іншими коханками…
І це не було чимось особливим чи унікальним у характері Петра. Таке: я можу зрадити жінку, жінка мене – боже борони – притамане майже всім чоловікам. Наприклад, знаменитий серцеїд Олександр Сергійович Пушкін мав донжуанський список із 113 імен жінок, з більшістю яких він був близьким, з іншими – готувався до цього діла… Тож мав інтимні пригоди – ще й які. Зраджуючи при цьому свою законну жону і не вважаючи це якимось гріхом чи аморальністю. Він – чоловік, а чоловікам усе дозволено. Та й не вважав він, жонатий, сім’янин, гульки на стороні якоюсь там зрадою. Та коли вигулькнула чутка – лише чутка, не перевірена як слід – що його люба жона («жонушка», як він її називав), буцімто захопилася іншим чоловіком і що той за нею упадає, то як навіжений кинувся на дуель. І як відомо, наклав головою на тім поєдинку – за самі лише чутки, що його жінка захопилася якимось там Дантесом, хоча сам її стільки зраджував, маючи список із 113 жінок і дівиць, готових лягати з ним у постіль. Вони й лягали, і нічого. А жінкам таке було категорично зась!
Такі вони чоловіки. Справжні при тому.
Краща половина гіршої половини роду людського…
Таким був і цар Петро – вірним він від природи бути не міг. Кохаючи Анну Монс, водночас устигав успішно їй зраджувати, а коли й вона вдалася до цього, то миттєво опинилася під арештом.
Під яким і пробула аж півтора року. І лише тоді, трохи охолонувши чи отямившись, Петро дозволив невірній коханці відвідувати кірху.
Може, він і ширшу волю дав би, але той клятий саксонський посланник Кайзерлінґ так закохався в Анну, що почав вимагати в Петра її руки. Ніби вона була донькою Петра, а він – її батьком, який дає згоду на заміжжя доньки. Але Петро ніяк не міг вибачити зрадливиці її вчинку, і хоча на той час уже мав іншу коханку, навідріз відмовлявся відпускати свою попередню любов на свободу. Діючи за принципом: сам не гам і другому не дам!
Лише в 1711 р. Петро дав згоду на весілля Монс із Кайзерлінґом. Але прожили вони недовго – молодий дорогою до Берліна негадано помер. По трьох роках померла і Анна – від сухот. Це сталося 1714 р. у Москві, у тій самій Німецькій слободі.
Із Інтернет-видання:
«Но если отбросить все наносное и излишне субъективное, то образ Анны Монс представляется сегодня весьма неоднозначным и в высшей степени трагическим. Она является знаковой фигурой не только Немецкой слободы, но и всей европейской культуры, проникшей в Московии. Воспитанная в иной вере и в иной культуре, Анна, по всей вероятности, была равнодушна к России и ее судьбе. Зато она восхищалась Западом, и чистенькая, по-европейски аккуратная Немецкая слобода стала как бы моделью будущей России для царя-преобразователя, а Анна Монс – идеалом женщины. Как остроумно заметил писатель Даниил Лукич Мордовцев, из любви к Анхен «Петр особенно усердно поворачивал старую Русь лицом к Западу и поворачивал так круто, что Россия доселе остается немножко кривошейкою».
Интересен факт, например, что Петр произвел свое знаменитое брадобритие бояр после ночи, проведенной с Монс. Конечно, царь вынашивал этот план давно, но кто знает, может быть, смех его возлюбленной над старозаветными бородами был как раз дополнительным стимулом, вооружившим его ножницами.
Отмечалось также, что указ Петра от января 1700 года о ношении женщинами немецкого платья был навеян нарядами Анны. Конечно, мы далеко от выводов, над которыми в свое время иронизировал Достоевский, что Петр совершил свою великую реформу единственно, чтобы понравиться Анне Монс. Разумеется, это не так. Тем не менее роль этой женщины в истории не стоит и умалять.
Всеми этими событиями Петру Великому был преподан важный урок. Русский самодержец впервые убедился, что он не всевластен – он, который пользовался таким успехом у женщин, царь, – получил отставку у женщины, которой предлагал все! А Анна Монс показала, что корысть не сосуществует с гораздо более ярким и сильным чувством – любовью!»
Щоправда, іноді Анну Монс плутають з іншою іноземною коханкою Петра І і приписують їй смерть на пласі. Але насправді кат відітнув голову Марії Гамільтон, іншій коханці Петра, яку звинуватили у дітовбивстві…
Це її відтяту голову, а не голову Анни Монс, Петро цілував в уста, а тоді помістив її у банці зі спиртом у своїй знаменитій кунсткамері.
Але це буде потім, потім… Вирвавши з серця Анну Монс, де вона вже було облаштувалася навіть затишно, – Петро невдовзі почне відчувати там порожнечу. Наче вирвав не отруйне зілля на ймення Анна Монс, а щось рідне і тепле. Треба було ту порожнечу спішно чимось заповнювати. Звісно ж, новим коханням – відомий принцип: чим отруївся, тим і лікуйся. Чим і зайнявся Петро.
Ось тоді й підвернулася йому під руку і в очі впала Марія Гамільтон, у Росії відома як Марія Гамонтова. Ставши фавориткою Петра I, його тимчасовою, щоправда, але найбільшою любов’ю, Марія не могла й подумати, що вона – ставши коханкою російського царя, жорстокого і неврівноваженого, який страждав від «падучої», ступила на страшний трагічний шлях, сама підписавши собі смертний вирок…
Коханок у Петра було та було – відомих, маловідомих і зовсім не знаних широкому загалу, жагучо-пристрасних і холодних, але до специфічного видання А. Р. Сардарян «Сто великих историй любви» (Москва: Вече, 2006), де вміщено і справді сто великих захоплень великих, принаймні знаних в історії людей. Кого там тільки немає: Даліла і Самсон, цариця Савська і цар Соломон, Семіраміда і цар Нін, Сапфо і Алкей, Клеопатра і Юлій Цезар…
А ще ж закохані пари середніх віків, епохи Відродження, ХVІІ – ХХ ст.: цариця Тамара – Шота Руставелі, Есуй – Чингізхан, Беатріче – Данте, Лаура – Петрарка, Єлизавета Валу – дон Карлос, Анна Австрійська – кардинал Рішельє, царівна Софія – Василь Голіцин, Нелі Гвін – Карл ІІ Англійський, Дар’я Салтикова – Микола Тютчев, Емілія дю Шатле – Вольтер, Софі Волан – Дідро, Джульєтта Гвічачарді – Людвіґ ван Бетґовен…
…Герцогиня Альба – Франсіско Ґоя, Полін Берґезе – Ніколо Паганіні, Марія Велевська – Наполеон Бонапарт, Тереза – Артур Шопенгауер, Жорж Санд – Фредерік Шопен, Евеліна Ганська – Оноре де Бальзак, Марі Дюплесессіс – Александр Дюма-син, Анна Дезрі – Альфред Нобель, Кароліна Сайн-Вітгенштейн – Ференц Ліст, Надія фон Мекк – Петро Чайковський, Лу Саломе – Фрідріх Ніцше, Каміла Клодель – Оґюст Роден, Леся Українка – Сергій Мережковський…
Як зазначено в анотації до збірника «Сто историй любви, собранных в книге, расскажут о том, как люди разных времен, национальностей, социального положения и вероисповиданий, любили страстно и беззаветно: любовь определяла их судьбы, ломала характеры (а часом і згадувані долі. – В. Ч.) переворачивала жизни…»
Що й трапилося… Ні, не з багатьма, а майже з усіма. Бо у них була пристрасна любов. Наталя Брасова – великий князь Михайло Романов, Анна Ахматова – Амадео Модільяні, Феліца Бауер – Франц Кафка, Ліля Брік – Володимир Маяковський, Тетяна Гливенко – Дмитро Шостакович, Олена Нюренберґ – Михайло Булгаков, Клара Петаччі – Беніто Муссоліні, Віра Буніна-Муромцева – Іван Бунін, Маргарита Коненкова – Альберт Ейнштейн, Валентина Серова – Костянтин Симонов, Тетяна Окуневська – Йосип Броз Тіто…
Серед цих пристрасних кохань – часто трагічних – і вони: Марія Гамільтон і Петро I. Хоч у Петра – повторімося – таких коханок було та було, але до подібного видання чомусь у ролі найзвабливішої коханки потрапила лише вона – Марія Гамільтон…
Предки її походили з давнього шотландського роду Гамільтонів, які ще за царя Івана Грозного перебралися до Росії, навіть знайшли при царському дворі посади. Коли Марія народилася – невідомо, але при дворі Петра вона вигулькнула в 1709 р. – їй тоді було близько п’ятнадцяти років. І вона вже почала квітнути всіма жіночими звабами, але вибирати собі супутника життя не квапилася. Потрібен був не перший-ліпший, а красивий, кращий із кращих, такий, який міг би забезпечити їй небідне життя.
Спершу вона впала в око цариці Катерині Олексіївні, і та взяла її до собі фрейліною. Струнка, вродлива дівчина всім, із ким знайомилась, одразу ж подобалась. Була Марія невгамовною, вдачі веселої та жвавої.
До всього ж вона вдалася хитрою, проникливою і далекоглядною. Нічого просто так не робила, а лише з прицілом на вигоду і подальші блага.
Вважається, що саме ці якості і допомогли затіяти небезпечну авантюру: рішуче сподобатися цареві й набитися в його любаски, себто шмигнути в його постіль. А вже там вона постаралася! Так постаралася, що невдовзі Петро побачив у ній «такие дарования, на которые не мог воззреть без вожделения». Так Марія стала коханкою російського царя, і він негайно увів її «в постельний реєстр», список особистих коханок.
З перших днів – чи то пак ночей, – цар міг насолодитися новою фавориткою, а пристрасть, що спалахнула в ньому, вже не давала йому спокою ні вдень ні вночі, і він був тільки з нею, на якийсь час навіть махнувши рукою на державні справи. І забув, ясна річ, про законну жону. Щасливо забув. Чому щасливо? А тому, що забув про дружину, а пам’ятав лише коханку, і від цього почувався як ніколи щасливим.
Такою ж щасливою була у ті дні й Марія Гамільтон. Ось тільки щастя її виявилось недовгим. Щоб не сказати – куцим. Та й не врахувала жінка, що цар Петро – від природи чи що? – був аж надто непостійним. Та й щастя, як відомо, триває недовго. Справи та побутові клопоти швидко його затуманюють, і людина знову почуває себе заклопотаною побутом, бодай той побут і царський. Петро не вмів – і не міг – зберігати вірність дружині, як і першій красуні його двору. Навіть у такого здорованя, як Петро Олексійович не вистачало сили зберігати чи втримувати в собі вірність. Домігшись свого, взявши, що він хотів від чергової красуні, Петро швидко холонув – до будь-якої зваби, любки-голубки.
Збайдужів він і до Марії Гамільтон. З такою ж швидкістю, з якою холонув до коханок – коли брав від них усе, до чого багла його невгамована і така непостійна плоть. І чого тільки не робила Марія, аби втримати біля себе коханого, та все було марно. Швидко настав час, коли Петро-цар, як їй здавалося, почав із нею нудьгувати, а тоді й забувати про неї. І Марія у відчаї, нічого не придумавши кращого, кинулася шукати собі нових коханців, і коло неї чи не роями кружляли зальотники, готові – подай вона їм тільки знак – кинутися до неї в обійми…
Особливо багато товклося біля неї офіцерів, іноземців. Одне слово, від кавалерів у пані Гамільтон не було відбою, і вона пустилася берега. Від природи своєї Марія була не байдужа до плотських розваг і насолод, а в обіймах нових і нових спокусників забувала про зраду царя і мала в тих обіймах велику втіху. Хоч й забаганка будь-що повернути царя не полишала її.
Підгулювала красунечка Марія, як кажуть, на стороні ще довго й довго – не один рік. І підгулювала б у своє задоволення, може, і не один рік (Петро був зайнятий державними справами і до нього «не доходило»), якби не перестаралась. Закрутила роман з царським денщиком Іваном Орловим, а закрутивши з бравим молодцем, кинулась у вир пристрастей забувши про обережність.
«Бог нас береже», – сміючись, казала коханцеві, забувши про відому істину: Бог береже лише тих, хто сам обережний. А трапилося так, що однієї ночі, коли Петру чомусь не спалося і раптом закортіло чогось такого… цар і згадав про полишену ним коханку Марію – навіть несподівано для самого себе згадав. Оскільки ж він ніколи не відкладав задуманого, то цар подався в спочивальню своєї коханки – вона мешкала в царському палаці. Негадано нагрянув у покої Марії Гамільтон і заскочив в обіймах голої Марії свого денщика Івана Орлова – який пасаж, як писали в давніх російських романах. Про те, що він, цар Петро, сам зраджував, не вважаючи це навіть за зраду, а ось вибрик Марії відразу ж було кваліфіковано як зраду. І не просту, себто не подружню, – бо Марія не була його законною дружиною – а як зраду державну. А це…
Це в кращому разі тягне багаторічне ув’язнення у фортеці з подальшим пожиттєвим ув’язненням в яку-небуть сибірську глушину. І це повторимо, в кращому разі, бо за державну зраду винуватці каралися смертю – розстріл або повішення. А зважаючи, що улюбленим видом страти для Петра було відтинання – привселюдно й на площі – голови, то Марії й був винесений цей вирок. До того ж у ході скороспішного слідства виявилося, що Марія Гамільтон вже зробила кілька абортів – невідомо, щоправда, від кого – від царя Петра чи від інших своїх зальотних.
Під час слідства дівицю Гамільтон тримали в темниці, закуту в заліззя. Ще й постійно піддавали тортурам. З її уст виривали – залізом і тортурами – нові й нові зізнання. Дівиця Гамільтон також зізналась у дітовбивстві (аборти), що вона умертвляла у своєму череві ще не народжених дітей, а останню дитину, яка народилася, буцімто задушила власними руками. Це ніби підтвердила й одна з царевих покоївок. І як результат, негайно з’явився указ царя Петра: «Девку Марью Гамонтову, что она с Иваном Орловым жила блудом и была от того брюхата трижды и двух ребенков лекарствами, а третьего удавила и отбросила, за такое ее душегубство, а также она у царицы государыни крала алмазные вещи и золотые червонцы, казнить смертию».
На словах додав: обезголовити. («Лишить головы ея».)
– О найн, найн! – Марія Гамільтон хапалася за власну голову, що з нею вирішено було її розлучити. – У мене немає запасний… голова. – Кинулась до Петра.
– Ваша царська величносте!.. Пйотр, любов моя. Найн, найн рубать моя голова. У мене тільки одна голова. Як я буду потім жити?
– Га-га-га!.. – за звичкою витріщаючи очі, зареготів Петро. – Люблю веселих дівок! – І ляснув Марію по випуклих сідницях, якими ще недавно так полюбляв тішитися. – Слухай, дівко. Що в тебе лише одна голова, – передражнив її. Марія не твердо знала російську мову, чим раніше його забавляла, – треба було раніше думати. І думати головою. А ти думала сідницями.
– Жінці так думати зручніше, – зізналася Марія.
– Га-га-га! – Петро знову зареготів, дивуючись дотепності своєї вчорашньої коханки, ще раз ляснув її по сідницях і пішов, ще регочучи. Він був того дня добре, як на Русі казали, «піддатий»… А йдучи, кинув на ходу катам: – Лишити голови!.. Хай і далі думає сідницями…
У Біблії відтинання голови традиційно використовувалось як кара за найстрашніші злодіяння. А відтинали голову, бо вважали її вмістищем душі.
Стародавні гебрейські закони передбачали чотири види страти: побиття камінням до смерті, відтинання голови, задушення і спалювання. Відтинання голови передбачалося за найсерйозніші злочини, такі як убивство ближнього та ідоловірство.
Прадавні єгиптяни вірили: душа живе в голові людини, відтинання голови, вважали вони, здатне повністю її знищити, тож страчений таким способом уже не міг розраховувати на потойбічне життя. Йому не було прощення. А тому, хто не мав душі, не було життя і на тому світі. За тодішніми законами, страчених таким способом – відтинання голови, коли знищувалася душа, ховали окремо від злочинців, позбавлених життя іншим способом.
І, звісно ж, поза межами кладовища, часто в безлюдних краях чи на роздоріжжі, в ярах і чагарниках. А про пустелю годі було й казати. І тому, що обезголовлені, не мали права жити в потойбічному світі, живі такої кари боялися і були готові на будь-яку смертну кару, тільки не на відтинання голови, бо при цьому знищується душа.
Одні запевняють, що душа – внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями й почуттями – хіба не так? А ось віряни скажуть більше: душа – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, вона є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини…
А загалом душа живе, і її треба берегти, бо мертва душа – мертва й людина.
Душа – це її жива плоть, тоже бережімо свої душі, – закликають люди Божі.
Навіть умираючи, люди старалися зберегти душу.
«Якщо вже заслужив смертну кару своїми злодіяннями, – казали, – то краще бути повішеним чи й навіть живцем спаленим, аніж обезголовленим… Бо на тім світі без душі нікого не приймають. Ти станеш тут ніким по своїй загибелі, ніким будеш і в потойбіччі. А втрата душі – найстрашніша кара не лише для живих, а й для мертвих…»
І всі жахалися такої страти, навіть просто дивитися, як людині відтинають голову. І лише цар Петро полюбляв таке видовисько, тільки що – і виносив свій традиційний вирок: позбавити голови!
І неодмінно з’являвся на місці страти, аби подивитися, як те дійство буде чинитися і як людська голова, бризкаючи кров’ю, впаде на плаху…
І наділа Марія Гамільтон, двадцяти п’яти років, білу сукню, заплела у волосся чорні стрічки. Коли її вивели на площу до ешафоту, де засуджену вже очікував кат із сокирою, всі, побачивши її, завмерли. «Девица была так прекрасна: ни долгие дни в темнице, ни жестокие пытки не смогли загубить красоту…»
Петро – а він на цих стратах, як уже мовилося, завжди був присутній, це йому приносило велике задоволення, – цар підійшов до колишньої коханки і голосно попросив її молитися на небесах за всіх грішних, які залишаються на землі грішній…
Засуджена, певно, думаючи про щось своє, чи була надто розгублена, невиразно кивнула головою і, ворухнувши білими губами, щось хотіла було попросити царя, як він схопив її за плечі, поцілував у ті білі, вже безкровні губи і, підійшовши до ката, щось йому шепнув.
Натовп полегшено перевів подих, засуджена теж. Усі збагнули: той шепіт катові є наказом царя не страчувати засудженої.
І миттєво бліде обличчя Марії почало поволі рожевіти, вона оживала в надії, що в останню мить перед стратою їй буде зачитано указ про помилування. А тому вже вільніше підійшла до ешафоту, по команді опустилася на коліна і поклала голову на плаху, чекаючи, що ось-ось в останню мить їй буде оголошено про помилування царя.
Кат підняв здоровенну сокиру з широким лезом, гекнув і з усього розгону опустив її. Почувся глухий стукіт, і тієї ж миті, бризнула кров – голову Марії Гамільтон було акуратно відрубано. (Про це пошепки і велів Петро катові: «Отрубай аккуратно, чтобы голову потом можна было выставлять на обозрение».)
Натовп ахнув і завмер, у першу мить ще нічого не тямлячи, адже всі чекали, що дівицю Гамільтон буде помилувано.
Не розгубився лише цар Петро, він підняв голову колишньої коханки, поцілував її в уста і рівним, рішучим кроком, упевнений у своїй правоті й задоволений стратою, пішов з площі до карети, що очікувала його.
Де поховали страчену, того ніхто не відав, бо те було чи не державною таємницею, а ось голову дівчини Гамільтон було опущено в колбу зі спиртом, а саму колбу з головою врочисто виставлено в кунсткамері…
Кунсткамера (нім. Kunstkammer – кабінет рідкісних речей, музей) – у минулому назва різних історичних, художніх, етнографічних та інших колекцій рідкісних речей та місце їх зберігання. У Росії кунсткамеру було засновано 1714 р. у Петербурзі й відкрито для огляду 1719 р. У ній демонструвалися колекції, зібрані Петром I під час подорожі в Західну Європу.
Згодом вона відійде до складу Академії наук і перетвориться на комплексний музей. З 1724 р. її розмістять у спеціально спорудженому для неї будинку в стилі петровського бароко. У 30-х роках ХІХ ст. на базі експонатів кунсткамери створено ряд музеїв: анатомічний, етнографічний, ботанічний, зоологічний та інші. Нині в приміщенні кунсткамери міститься Інститут етнографії РФ (раніше СРСР), Музей антропології та етнографії ім. Петра Великого.
Двісті років зберігалася голова Марії Гамільтон у колбі зі спиртом, виставлена у вітрині кунсткамери, і всі відвідувачі протягом згаданих двохсот років милувалися незвичайною вродою Марії Гамільтон (її обличчя не втратило своєї привабливості).
Екскурсанти захоплено слухаюли розповіді екскурсовода. Одні засуджували Марію Гамільтон: «Шалава! Зрадити самого царя батюшку!» Інші співчували заспиртованій голові, а хто й заздрив: «Пощастило ж їй, сам цар-батюшка ощасливив її своїм коханням, дівчину без роду й племені».
У 1689 р. Петру виповнилося 17 років, і він уже міг претендувати на реальну владу (досі він мав лише номінальний статус царя), але реальна влада в царстві належала царівні Софії Олексіївні. Ось як писав про неї А. Р. Сардарян: «Царівна Софія Олексіївна була однією з найнеординарніших жінок у російській історії, вона володіла не тільки різними талантами, а й сильним та рішучим характером, викличним і гострим розумом, що допоміг цій жінці захопити владу і на якийсь час стати самодержавною правителькою величезної держави».
Народилася вона 1657 р. у царя Олексія Михайловича і його першої жони Марії Милославської. Від народження і в дитинстві, а частково і в юності, це була звичайна дівчина-царівна. І, здається, ніщо не віщувало їй будучини, коли вона увійде навіть до історії Російського царства.
Як і всіх дівчат тоді, так і Софію з дитинства навчали, як вести домашнє господарство, шитву-рукоділлю, вмінню читати – бодай церковні книги. Водночас заборонялося виявляти почуття, усілякі емоції та непокірність, а з досягненням зрілого віку царських дочок зазвичай віддавали в монастир, де й минало чи не під замком їхнє рано згублене життя. Дозволялося (і навіть примушувалося) лише читати церковні книги.
Всупереч таким настановам, Софія зростала уїдливою, вона не корилася навіть нянькам, на кожному кроці показуючи свою непокірну самостійну вдачу. Але коли цареві доповіли про не вельми слухняну його дочку, цар похитав головою і звелів далі серйозно навчати її, найнявши для цього найкращих вчителів і наставників, тож не дивно, що Софія до десяти років добре засвоїла грамоту, читання, науку, історію та іноземні мови.
Цар пишався дочкою й охоче брав із собою в поїздки по країні… Як зазначатимуть сучасники, про її незвичайні таланти, ерудованість і проникливість ходили легенди, і в юної Софії почали з’являтися женихи. Щоправда, вона не відзначалася вродою, риси її обличчя не були правильними, а постава статною. Вона була трохи повнувата, з різкими рухами і міцною, не зовсім жіночою будовою тіла. Але це не відштовхувало від неї чоловіків, хоча вона в ті роки не виявляла до них ніякого інтересу.
«У 1676 р. помер цар Олексій Михайлович. Російський трон посів його спадкоємець, хворобливий і слабенький Федір, син царя від першої дружини Марії Милославської. Софія зблизилася з братом, весь час була з ним, оберігаючи і доглядаючи його, а поки там що, завела міцну дружбу з наближеними боярами та воєначальниками, схиляючи їх на свій бік. Так, по кількох місяцях були практично відсторонені від двору Наришкіни і дев’ятилітній спадкоємець царя Петро, а Софія і далі завойовувала популярність у придворних та зміцнювала своє становище біля царського трону. Тоді ж вона і познайомилася з відомим боярином Василем Голіциним.
Він був значно старшим за молоденьку царівну, відзначався особливою мудрістю, багатим життєвим досвідом, різнобічними талантами і зумів, сам того не бажаючи, покорити юну Софію. Голіцин був вельми освіченим, вільно володів польською, грецькою, німецькою та латинською мовами, знався на музиці, захоплювався мистецтвом і жваво цікавився європейською культурою. Потомок відомого литовського князя Гедиміна, аристократичний і добре вихований князь до всього ж був привабливий собою і володів пронизливим, трохи хитрим поглядом, який надавав його обличчю ще більшої оригінальності.
Царівна Софія, яка недолюблювала чоловіків і часто зневажала їх за слабкість і відсутність волі, раптом несподівано для себе покохала вишуканого і галантного князя. Але той, хоч відчував симпатію до молодої дівчини, не міг відповісти їй взаємністю. Василь Васильович мав дружину і шістьох дітей, до того ж любив жону і вважався зразковим сім’янином.
І все ж він запропонував Софії щиру дружбу і підтримку. Весь час Голіцин і Софія були разом: він запрошував її до своєї домівки, де часом були приїжджі іноземці з Європи, які розповідали про чужоземні традиції та звичаї, що вражали Софію Олексіївну. Василь Васильович відкривав дівчині свої мрії про перебудову держави та проведення різних, часом несподіваних реформ, зміни чинних у країні законів. Царівна, зачаровано слухаючи коханого, захоплювалась ним дужче й дужче…
