Kitabı oku: «Динозаври. Дитяча енциклопедія»
Сприймайте світ не як північ та південь, не як захід та сход, але скрізь відрізняйте світ старий від світу нового.
Зі старовинної тібетської казки
Усе про динозаврів в одній книжці
Ще з найдавніших часів люди знаходили в землі кістки, не схожі на кістки звичайних тварин. Іноді вони були просто величезними. Тому майже всі народи планети вірили, що десь існують велетенські істоти – дракони.
Та й як було не повірити в них! Докази були поряд. Ось що побачив, наприклад, погонич верблюдів монголець Багва в ущелині Бугін-Цав: «Перед ним з’явилася страшна потвора з розтуленою пащею із гострими зубами, з пазурами на лапах. Довгий хвіст тягнувся кудись далеко, вглиб піщаника. Картина була така незвична і страшна, що Багва остовпів від здивування, а отямившись, побіг до верблюда і помчав до свого стану».
Казковий дракон
Людська фантазія наділила драконів дивовижними рисами – вмінням дихати вогнем, літати під хмарами. Загадкові тварини нібито були вкриті залізною або золотою лускою. Азійські казкові дракони часто допомагали біднякам і карали злих багатіїв, а європейські зазвичай стерегли скарби та викрадали красивих дівчат, за що лицарі їх вбивали.
Згодом з’ясувалося, що казкові тварини і справді жили на Землі, але задовго до того як на планеті з’явилися люди. Втім, реальні «дракони» значно відрізнялися від казкових. Про те, якими вони були, вчені дізналися завдяки багаторічним науковим розвідкам, і зараз ми дещо вже знаємо про цих тварин, яких називають динозаврами, але чим більше ми дізнаємося про них, тим більше виникає нових запитань. Тож динозаври досі залишаються загадковими істотами.
Якщо пересічну людину спитати, чи знає вона, хто такі динозаври, вона, мабуть, відповість: «О, динозаври! Величезні, страшні, кровожерні», – і назве тираннозавра. Кому відомо трохи більше, той додасть кілька слів про гігантських травоїдів – диплодоків та бронтозаврів, летючих зубастих потвор птеродактилів, жахливих морських страховиськ – іхтіозаврів, і розповість про таємничу Нессі, що, кажуть, і тепер живе у шотландському озері Лох-Несс.
На жаль у цих характеристиках більше помилок, ніж правильних даних, бо не всі з перелічених істот є динозаврами, до того ж динозаври були не тільки великими, а й маленькими. А що стосується існування Нессі та причин вимирання динозаврів, то тут ми маємо більше прагнення до сенсацій, ніж наукових уявлень.
Проте, якщо ви взяли до рук цю книжку, то, напевно, хочете долучитися саме до наукових відомостей про динозаврів. Вона саме для вас. Тут представлені новітні погляди вчених на динозаврів, викладені основні гіпотези, які існують зараз щодо решти проблем, досі не розкритих.
Деякі наукові уявлення про динозаврів просто застаріли, але утвердилися у свідомості людей. Ось, наприклад, одне з таких уявлень. Понад сто років тому американський дослідник Отнієл Чарлз Марш, коли вперше вивчав повний скелет гігантського динозавра, був вражений надто маленькими розмірами його мозку і зробив висновок: «Дуже невеликі розміри голови і мозку свідчать про те, що рептилія була нерозумна і рухалася повільно». Але зараз є дані, що спростовують це твердження. Хоча для широкого і необізнаного загалу динозаври досі залишаються дурними і малорухливими. Звичайно, за винятком знаменитого тираннозавра, який завдяки кінострічкам здобув репутацію хитрого кровожерного хижака і майже спринтера. Проте щодо його можливостей існують цілком протилежні думки. З ними та іншими цікавими припущеннями ви і познайомитесь в цій книжці.
Так уявляли дракона в Європі на початку XVIII ст.
Треба мати на увазі, що багато помилкових уявлень про динозаврів поширюється через популярні видання або Інтернет. У них, наприклад, до динозаврів відносять плезіозаврів і птеродактилів, іхтіозаврів і птеранодонтів. А родовід птахів ведуть від археоптерикса і навіть птерозаврів. Це не так. А чому саме, ви дізнаєтеся з розділу «Царі мезозою».
Герої цієї книги – не лише динозаври, а й учені-палеонтологи, які повідомили стільки цікавого про давніх ящерів і простежили історію розвитку всього живого на планеті Земля. Це треба знати будь-якій освіченій людині. Тому в розділах «Літопис земного життя та його літописці», «У пошуках жахливих ящерів» та «Динозаври і люди» містяться основні відомості про розвиток життя, про те, що і як вивчає палеонтологія, розповідається про видатних вчених, які зробили значний внесок у вивчення викопних істот, зокрема динозаврів. Багато уваги приділено також розкриттю основних наукових понять і термінів, необхідних для розуміння оповіді.
Оскільки динозаври стали не лише яскравим явищем в історії живого світу, а ще й своєрідним феноменом людської уяви, у розділі «Динозаври і люди» подано також думки про твори письменників і кінематографістів, у яких відображено ящерів.
Нарешті, заключний розділ енциклопедії містить коротенький огляд сучасних наукових розвідок у галузі генетики як підгрунтя для можливого клонування викопних істот і вивчення генетичних зв’язків давніх тварин із сучасними.
Чільне місце посідає також висвітлення поглядів на проблему вимирання динозаврів та питання щодо їх існування в наш час, які дуже часто стають темами сенсаційних, але далеких від науки повідомлень. Проте світ динозаврів не потребує ніяких сенсацій. Він і без того дуже цікавий і таємничий. І чекає на молодих дослідників.
I
Літопис земного життя та його літописці
Щелепи, що жували зелену траву на луках, лежатимуть білими кістками, а трава продовжуватиме зеленіти.
Старовинне тібетське прислів’я
Перш ніж з’явилися динозаври, на Землі збігло дуже багато часу. Мільярди років тривав розвиток живих істот від найпростіших організмів до велетнів-динозаврів. Проте і їм на зміну прийшли менші за розміром тварини, нащадки яких живуть на Землі досі. Ці перетворення обумовлені змінами у кліматі планети й різними геологічними подіями: підніманням та опусканням суходолу, зміщенням континентів, активізацією вулканічної діяльності. А щоб скласти уявлення про цей процес, треба ближче познайомитися з тим, що відбувалося на планеті протягом її існування. До того ж без ознайомлення з цим розділом інші буде важко зрозуміти.
Отже, давайте розпочнемо з головного – з’ясуємо, що відбувалося на Землі впродовж її існування, як розвивалися живі істоти і як люди про все це дізналися.
Виникнення Земли
Як розвивалося життя на Землі
Відомо, що багато мільйонів років тому життя на Землі не існувало. Це пов’язано з процесом народження планети й умовами, що були несприятливими для живих організмів.
Існує кілька теорій (гіпотез) про те, як утворюються планети взагалі. Найпоширеніша з них стверджує, що Земля, як і її сусіди по Сонячній системі, близько чотирьох з половиною мільйонів років тому утворилася з великої газової туманності. Планета почала притягувати до себе пилові частинки й космічні уламки-метеорити і поступово збільшувалася в розмірі.
Дрібненькі частинки пилової хмари літали в космосі з шаленою швидкістю і під час ударів дуже розігрівалися. Тому Земля відразу після народження була гарячою. Але температура космічної порожнечі залишалася низькою, тому планета потроху почала охолоджуватися.
Процес цей тривав дуже довго. На розпечену рідку поверхню планети нескінченним дощем сипалися метеорити та боліди (так називають величезні метеорити). Падаючи на розплавлену земну поверхню, вони подібно до грудочок землі, кинутих у болото, залишали на поверхні сліди, які після застигання ставали першими горами та плоскогір’ями.
Минав час. Поверхня планети ставала дедалі твердішою, а кількість космічних гостей із зменшенням пилової хмари теж меншала. Але процеси утворення рельєфу планети тривали. Земля здригалася від землетрусів. Мільйони потужних вулканів вивергали на її поверхню потоки лави і дощі вулканічних бомб та обсипали її вулканічним попелом. Усе це застигало й теж утворювало гірські ландшафти. А там, де вулканів не було і земна поверхня остигала, вкриваючись корою, з’являлося дно майбутніх океанів.
Поступово з вулканічних газів та водяної пари, що їх вивергали вулкани, утворилася атмосфера Землі. З часом, коли планета значно охолонула, пара почала осідати на її поверхню водою. Всі низини заповнилися нею і стали океаном – колискою земного життя. Перші його ознаки з’явилися десь 3,5 млрд років тому в морських глибинах, причому на досить великій глибині, бо на поверхні умов для цього не було: все живе знищувалося ультрафіолетовим випромінюванням Сонця.
Газова туманність
В атмосфері планети не було кисню. Здебільшого вона складалася з вуглекислого газу, метану та аміаку. Над землею гриміли страшенні, майже безперервні грози. Нищівне ультрафіолетове випромінювання Сонця загрожувало всьому живому. Однак це сприяло різним хімічним реакціям, і поступово у воді почали накопичуватись органічні речовини.
У первісних океанах було розчинено багато кислот, солей та лугів. Вони вступали в найрізноманітніші хімічні реакції, яким сприяла іонізація води під впливом блискавок, сонячного випромінювання й тиску новонародженої атмосфери. Нестійкі сполуки розпадалися, стійкі зберігалися. Це відбувалося протягом мільярда років, аж поки в первісному океані виникли амінокислоти. З них утворювалися невеличкі скупчення цих речовин, а потім з’явилися первісні, ще недосконалі живі істоти.
Найдавніші рештки живих організмів знайдено в Південній Африці. Це бактерієподібні істоти, вік яких становить 3,5 млрд років.
Їх було так багато, що воду первісного океану можна назвати справжнім бульйоном. Живі грудочки, що нагадували холодець, були дуже маленькі – порошинки, непомітні для неозброєного ока, – проте живі. Щоправда, вони ще не вміли рухатися самостійно. Мільйони їх вихлюпували хвилі на узбережжя, вони гинули під час вивержень вулканів. Але розмножувалися грудочки надзвичайно швидко, і це врятувало їх від повного знищення.
Перші живі істоти спочатку живилися органічними речовинами, які давала нежива природа, потім навчилися самі будувати їх з вуглекислого газу і води. Згодом вони перетворилися на одноклітинні організми. Першими були бактерії, які й досі живуть у дуже жорстких умовах – навіть на полюсах і в пустелях. Цікаво, що первісні бактерії мало відрізнялися від сучасних. Це доводять викопні знахідки.
У первісних морях буяли синьо-зелені водорості. Вони були здатні до фотосинтезу, тобто перетворювали променеву енергію Сонця на енергію хімічних зв’язків органічних речовин, а вуглекислий газ – на вільний кисень та озон. Завдяки їм у первісній атмосфері планети з’явився кисень і озоновий шар, який затримує проникнення ультрафіолетового проміння на Землю.
Зовсім недавно наука з’ясувала, що за несприятливих умов – посухи, морозів, голодування та інших факторів – деякі одноклітинні організми можуть об’єднуватися у багатоклітинні. Отже, можна припустити, що багато мільйонів років тому окремі новоутворення втратили здатність до поділу і утворили багатоклітинні організми.
Трохи пізніше виникли багатоклітинні організми. Серед перших багатоклітинних науці відомі джгутикові організми, які мали властивості як тварин, так і рослин, тобто були здатні до фотосинтезу і водночас могли пересуватися й споживати інших одноклітинних. Напевне, саме ці істоти стали предками тваринного і рослинного світу нашої планети. При цьому тварини поступово розділилися на дві групи – споживачів рослин (травоїдних) і хижаків. Останні споживали травоїдних і відомі під назвою м’ясоїди. Однак ті тварини, що підтримували життєздатність, споживаючи травоїдів, теж прямо залежали від рослин. Вони не могли існувати без кисню, який утворювався зеленим покривом планети шляхом фотосинтезу.
Скам’янілі (ліворуч) та сучасні (праворуч) бактерії
Відтоді органічний світ Землі постійно змінювався. Що глибше занурюємося ми в історію розвитку земного життя, то більше спостерігаємо відмінностей тваринного і рослинного світу від сучасних форм, які з’явилися порівняно недавно. Навіть наші печерні предки бачили довкола себе зовсім інших тварин. А за часів панування на планеті динозаврів майже все було інакше.
Англійський натураліст Чарлз Роберт Дарвін
Сталося так завдяки еволюції – незворотній історії розвитку тваринного та рослинного світу. Еволюційні процеси грунтуються на спроможності живих організмів змінюватись під впливом різних факторів заради виживання. Тобто живі організми здатні пристосовуватися до змін у довкіллі. Ті види живих істот, які при погіршанні умов існування змінюються і набувають нових рис та особливостей, перетворюються на інші види. А ті, що не змогли пристосуватись або пристосувалися невдало чи недостатньо, вимирають. Оскільки сучасні умови життя на планеті зараз не схожі на прадавні, то й наш тваринний і рослинний світ дуже відрізняється від того, що був колись давно.
У книзі «Походження видів шляхом природного відбору», написаній після плавання навколо світу, Чарлз Роберт Дарвін стверджував, що всі живі істоти мають єдине походження, а розмаїття видів є наслідком пристосування живих організмів до умов життя і боротьби за виживання. Йому належить і відома теза про походження людини від мавпи.
Але ж яким чином люди дізналися про все? Адже ніхто не бачив живих динозаврів чи їх предків. Нікому було розказати про них, нікому намалювати, нікому сфотографувати. І все ж таки зараз ми знаємо досить багато про доісторичне життя на Землі. Це сталося завдяки дуже цікавій науці – палеонтології, яка вивчає вимерлих тварин і рослини, що зникли.
Середньодевонський ланшафт
Календар Землі
Щоб полегшити орієнтування в історії Землі та розвитку життя на ній, вчені розділили її на тривалі відрізки часу, які назвали ерами. Ери, у свою чергу, теж поділяються на періоди, залежно від змін, які відбувалися у світі рослин і тварин, тобто у флорі й фауні планети.
Між цими умовними відрізками часу, кожний з яких тривав багато мільйонів років, немає чітких меж, бо зміни відбувалися дуже повільно.
Таким чином, історію розвитку нашої планети можна уявити у вигляді таблиці-календаря, де водночас із назвами ер та періодів зазначено їх тривалість. Таку таблицю називають геохронологічною, бо в перекладі з давньогрецької «гео» означає «земля», а «хронос» – «час».
Геохронологічна таблиця
Архейська ера
Найдавніша ера названа архейською. В той час на земній кулі тільки почала формуватися земна кора. Природно, життя тоді на планеті ще не було.
Протерозойська ера
Наступну еру називають протерозойською, тобто ерою первісного життя. Саме тоді на планеті з’явилися перші ознаки життя у вигляді одноклітинних, а потім і первісних багатоклітинних організмів. Згодом з останніх виникли перші рослини (бактерії, синьо-зелені водорості) та складні з біологічної точки зору істоти, наприклад безхребетні черви, медузи та губки. Але життя існувало лише в морях, бо склад атмосфери та ультрафіолетове випромінювання Сонця створювали несприятливі для нього умови на суходолі.
Палеозойська ера
За протерозоєм настала ера давнього життя, або палеозойська ера. Вона почалася 570 млн років тому і тривала 340 млн років. Її початком вважають появу організмів з кістяками, черепашками та панцирами.
Побачити перші бактерії вченим допомогла здатність мінералу піриту та деяких сполук кремнію до заміщення м’яких тканин. Таким чином у відкладеннях утворилися точні копії різних викопних істот, зокрема одноклітинних організмів. Таку копію вчені називають «реплікою на молекулярному рівні». Побачити її, звичайно, можливо лише за допомогою потужного електронного мікроскопа. Наприклад, одна з найдавніших знайдених завдяки цьому явищу клітин має довжину 0,7 і ширину 0,2 мк.
Це був досить бурхливий період історії Землі. В атмосфері планети вирували потужні урагани. Її поверхня здригалася від землетрусів і вулканічних вивержень. Кілька разів змінювався клімат. Вологі періоди змінювалися посушливими, кожний з яких тривав багато мільйонів років. Моря висихали, на їх місцях утворювалися пустелі.
У першій половині палеозою життя, як і раніше, існувало тільки в морях. Більшість істот мешкала на дні, у величезних мілководних лагунах, що оточували материки. Риб ще не було. Потім з’явилися перші плавці – головоногі молюски. Лагуни стали колискою і для перших хребетних тварин. Вони були малорухливі, не мали щелеп і парних плавців, живилися мулом, точніше організмами, які існували в ньому. Перші хребетні тварини стали предками риб.
У другій половині палеозою в атмосфері зросла кількість кисню та озону. Озоновий шар почав затримувати проникнення на поверхню Землі великої кількості небезпечного ультрафіолетового випромінювання, а це дало змогу рослинам та істотам покинути морську колиску й потроху опановувати суходіл.
Палеозойську еру вчені поділяють на шість періодів: кембрійський, ордовицький, силурійський, девонський, кам’яновугільний та пермський. Кожен з них має свої цікаві особливості, які дозволяють уявити, як саме з’явилися динозаври.
Кембрійський період
Перший, кембрійський період, або просто кембрій, названо на честь Кембрійських гір в Англії, де вперше 1836 року були досліджені відкладення того часу. Він тривав 70 млн років.
У кембрії на місці холодного Льодовитого океану існував досить теплий материк Лавренція. На південь від нього був розташований Бразильський материк, який формою нагадував яйце. Європа була меншою за сучасну і умовно названа науковцями Руським материком. Мілководне Кембрійське море відділяло її від Сибірського материка, який лежав у районі сучасного Західного Сибіру. На південь від нього існував невеликий Китайський материк, чия територія збігається з місцем розташування Китаю. В той час існувала і Африка, яка була дещо меншою за сучасну. А от так званий Австралійський материк тягнувся від сучасної Індії до Західної Австралії.
Ці материки повільно дрейфували поверхнею планети, іноді зіштовхувалися, знов розходилися і утворювали безліч островів, які згодом знов приєднувалися до материків або їх заливали морські хвилі. Існували й острови вулканічного походження.
Вулканічна діяльність на планеті була дуже активною. Мільйони вулканів продовжували вивергати лаву, попіл та гази. Земна поверхня здригалася від землетрусів і залишалася абсолютно голою. На суходолі не було рослин, не бігали тварини, не літали птахи. Лише мовчазне каміння та піски панували у світі.
Життя вирувало тільки у кембрійських теплих і мілководних морях. Там жили дивовижні істоти, наприклад, археоцеати – губкоподібні організми з пористим вапняним кістяком. Формою вони нагадували келихи або чаші, тому так і звуться (у перекладі з давньогрецької слово «археоцеат» означає «давня чаша»). Так само, як губки, вони кріпилися до морського дна і все життя проводили на одному місці, поглинаючи мікроскопічних мешканців моря. Постійно на одному місці жили й цистоідеї. Ці істоти мали довгі стеблини, вершини яких закінчувались вапняними чашечками, що нагадують нерозкриті пуп’янки квітів.
Ще цікавішими були справжні королі кембрійських морів – трилобіти, або «трилопасні». Таку назву вони дістали через оригінальну побудову тіла, яке вздовж і впоперек розділялося на три частини. Зовні трилобіти були схожі на скорпіонів або чудернацьких жуків. Довжина більшості з них не перевищувала 2,5 сантиметра, але були й досить великі види. Трилобіти повільно повзали по дну в пошуках дрібних донних мешканців детритів, а щоб захиститися від ворогів, згорталися у клубочок, як їжачки або мокриці. Жили вони близько сімдесяти мільйонів років тому і не залишили ані прямих, ані віддалених нащадків. Їх трохи нагадують сучасні мечохвости й молунські раки.
Відбитки трилобитів
Рештки брахіоподів
Ще цікавішими були брахіоподи-плечоноги, названі так за те, що вони мали дві кінцівки, які начебто продовжували «плечі» істоти. Брахіоподи вже мали добре розвинену кровоносну систему, шлунок та печінку, а також хітинову черепашку, схожу на панцир сучасних комах.
Серед цих незвичних створінь були й наші добрі знайомці – медузи – майже такі самі, як сучасні. За мільйони років вони не змінилися, як не змінилися деякі черви та губки.
Ордовицький період
Епоха кембрію перейшла в ордовик. Час його панування на планеті – 60 млн років. Уперше ордовицькі відкладення були знайдені англійським вченим Родеріком Мурчісоном, який відніс їх до силуру. Пізніше вчені звернули увагу на те, що ордовицький рослинний і тваринний світ суттєво відріз няється від флори і фауни силурійського періоду. Тому на XXI Міжнародному геологічному конгресі було прийнято рішення відокремити ордовицький період.
На той час материки знов змінили свої обриси. Вже відома нам Лавренція розділилася на чотири великі острови, поряд з якими утворилася велика кількість маленьких острівців. З Руського материка утворилося два, а Сибірський та Китайський зменшилися вдвічі. Їх частково залило море, над поверхнею якого височіли острови – вершини колишніх гір. Південна Америка, Африка, Індостан та Австралія рухалися назустріч одне одному і врешті-решт утворили єдиний південний материк – величезну Гондвану. Внаслідок зіткнення материків і посилення вулканічної діяльності виросли нові гори, які ставали дедалі вищими і крутішими.
Дуже змінилися кліматичні умови. На планеті стало значно тепліше. Це створило сприятливі умови для подальшого розвитку живих організмів.
У мілких і теплих ордовицьких морях процвітали наші давні знайомці трилобіти і цистоідеї. А поряд з ними метушилися інші морські мешканці.
Дно вкривали справжні хащі з коралів і вапняних кущів – строматопор. Але більше за них було маленьких радіолярій, одягнених у дивовижні панцирі з тонких кремнієвих голочок. Переплітаючись між собою, ці голочки створювали чудернацьке вбрання – ажурні кулі, келихи, дзвони, кошики й таке інше. Проте розгледіти їх можна хіба що під мікроскопом, такими дрібними були ці чарівні істоти.
Не менш витонченими були і кремнієві губки, які нагадували прозорі келихи. Їх кремнієвий кістяк складався з гілочок, кожна з яких мала чотири промені. Тому ці губки і називаються чотирипроменевими. Ще прекраснішими були їхні сестри – шестипроменеві губки. Шість променів на голочках при складанні створювали дивовижні геометричні візерунки.
Серед молюсків найпоширенішими були наутілоідеї, які нагадували спіралі, роги, кораблики, та інші черевоногі мо люски, чиї черепашки майже не відрізняються від черепашок наших черевоногих сучасниць. Наутілоідеї були хижаками і мали довжину до 4 м. Зараз від численної кількості їх видів збереглися лише маленькі наутілуси.
Найважливішою подією ордовицького періоду, мабуть, слід вважати появу хребетних істот. Найдавніші з відомих нам хребетних знайдені саме в ордовицьких відкладеннях. Найпоширенішими з них стали численні риби. Вони ще не мали щелеп, їхнє тіло захищала не луска, а панцир, тому такі риби і називаються панцирними. Деякі, наприклад, дрепанаспіс, який був пласким, наче камбала, на спині мали товстий кістковий щит завдовжки 35 см.
Бурхливо розвивалися в цей період рослини. Вони почали опановувати прісноводні водойми поблизу морського узбережжя. З’явилися перші спорові рослини, які мали міцне стебло з добре розвинутою судинною системою – мережею канальців, якими вода з розчиненими в ній поживними речовинами могла діставатися до всіх частин рослини. Незабаром такі рослини почали освоювати суходіл і насичувати атмосферу киснем.
Силурійський період
Уже знайомий нам Родерік Мурчісон першим описав і силурійський період, вивчаючи відкладення у Вельсі (Англія). Вчений дав йому назву на честь племені силурів, яке колись тут жило.
Для цього періоду, що тривав 45 млн років, характерним є поступове потепління. Протягом силуру з теплого він перетворився на сухий та жаркий. Знов змінилася географічна карта планети. На місці сучасного Сибіру утворився новий материк – Ангарида. А наприкінці періоду почався підйом суходолу.
Потепління призвело до випаровування морів. Території, зайняті водою, скоротилися, і частина водоростей опинилася на суходолі. Деякі з них пристосувалися до нових умов і започаткували розвиток рослинного світу планети.
Першими наземними, а точніше, напівводними рослинами стали псилофіти. Вони росли на берегах водних басей нів, були невеликими, десь 30–40 см заввишки, і не мали листя. Зелене вбрання їм замінювала луска. Псилофіти ще не мали коріння – це були відростки, якими вони закріплювалися в мулі. А розмножувалися ці давні рослини спорами, майже такими, як сучасні папороті. Аби прорости, спори мали потрапити у воду.
Сусідами псилофітів були птеридофіти. Ці рослини теж розмножувалися спорами, але в деяких із них на пагонах розвинулося зачаткове листя.
Трохи пізніше на суходіл почали виповзати й деякі мешканці морів та прісних водоймищ, які, правда, далеко від води не відходили. Вважають, що першими були комахи.
А морська фауна того часу майже не відрізнялася від ордовицької. Побільшало тільки голкошкірих. Окрім цистоідей тут тепер жили морські лілії, морські зірки, морські їжаки тощо. А ось трилобітів значно поменшало. Це трапилося тому, що в силурійських морях з’явилися ракоскорпіони, які дуже нагадували трилобітів, але були їхніми запеклими ворогами. Ці жахливі хижаки мали міцні клешні, голку на хвості та отруйний шип.
Від ракоскорпіонів утворилися істоти, які вже жили на суходолі, поблизу смуги прибою. Зовні вони нагадували скорпіонів, які є їх прямими нащадками.
Але головною подією у світі тварин силуру став бурхливий розвиток риб. Силурійські риби мало нагадували своїх нащадків. Вони жили на дні й рухалися дуже повільно. У них не було кістяка, трикутні плавці щільно прилягали до тіла, а на шкірі та в роті росли маленькі зуби. З часом у силурійських риб сформувався кістяк, зяброві дуги перетворилися на щелепи, а зуби на шкірі стали лускою.
Перших хребетних риб зі щелепами називають акантодами, що в перекладі з давньогрецької означає «огидна колючка». Розмірами й виглядом вони були дещо схожі на йоржів. Їхні тіла нагадували веретена і були захищені щільною бронею з дрібних ромбічних лусочок, а всі плавці, в тому числі й хвостовий, озброєні потужним кістяним шипом. Щелепи акантоди були ще слабкі й малі. Проте плавців у неї утворилося надміру – п’ять-шість пар. Еволюція визнала їх зайвими, і нащадки акантодів мають значно меншу кількість кінцівок. Отож ці риби – єдині представники «багатоногів» серед хребетних тварин.
Відбиток ракоскорпіона
Девонський період
Риби стали панівною групою тварин наступного, девонського періоду. Він одержав свою назву від графства Девоншир на півдні Англії, де теж у 1836 р. здійснював наукові розвідки Родерік Мурчісон.
Серед девонських риб дуже поширеними були артродіри, хижі істоти, які вже мали щелепи. Спочатку вони були невеликими, завдовжки 50 см, але згодом набули жахливих роз мірів. Кістяки деяких артродірів, наприклад дунклеостеуса, сягають у довжину 12 м. Щелепи цього велетня були озброєні парою кістяних пластин, що нагадували гачки.
Девон тривав 45 млн років, упродовж яких відбувався підйом суходолу. Внаслідок цього північні материки з’єдналися в один величезний материк, який називають Атлантією. На схід від нього лежала невеличка Азія. На півдні все ще існувала Гондвана, але на її теренах тепер височіли гори, які не пускали морське повітря в центр материка, що робило його внутрішні області посушливими і спекотними.
Але на інших частинах суходолу утворилися великі западини, де почала збиратися вода й поступово утворилися неглибокі теплі моря. Внаслідок цього клімат тут став теплим і вологим.
Викопна риба артродіра
Це дало псилофітам шанси на розвиток. Поряд із ними на вологих місцях з’явилися їх нащадки – плауни, папороті та хвощі, які вже мали стовбур і справжнє кореневище. Висота деяких з них сягала 30 м. Проте більша частина суходолу залишалася голою. Новоявлені рослини розмножувалися спорами, а їм для проростання була потрібна вода.
Тільки наприкінці девону деякі папороті почали розмножуватись насінням, завдяки чому менше залежали від води. Їх назвали голонасінними, бо ці рослини ще не мали ні ягід, ні плодів, а саме насіння було голим і утворювалося на кінчиках листя. Воно падало на землю і проростало. Поступово голонасінні рослини завойовували простір. Їхнє листя, здатне до фотосинтезу, збагачувало атмосферу вільним киснем.
Але клімат на планеті ставав дедалі сухішим. Мілкі моря почали висихати, і перевагу в боротьбі за виживання здобули ті істоти, які спромоглися пристосуватися до посухи. У деяких риб утворилися легені, що дало їм можливість стати дводишними, тобто дихати як у воді, так і на суходолі. Якщо придивитися до сучасних дводишних риб, які ще живуть у посушливих районах Австралії, Африки та Південної Америки, можна припустити, що їх девонські пращури так само під час посухи створювали довкола себе плівку, заривалися у мул і там засинали до дощу. Коли ж затверділий мул м’якшав від води, вони знов оживали.
Целакант, або латимерія
Інші риби «вигадали» ще кращий спосіб порятунку. За допомогою міцних плавців вони навчилися повзати, спочатку по дну, а потім і поза водою. Іноді вони переповзали з висохлого водоймища в інше. За легені таким рибам правив плавальний міхур, багатий на кровоносні судини. Плавці риб нагадували кінцівки сучасних наземних тварин. Через це їх називають кистеперими. Саме ці риби стали предками всіх наземних тварин, у тому числі й тих, які живуть тепер на Землі.
Довгий час вважалося, що кистепері риби вимерли. Однак у 1952 р. на узбережжі Південної Африки, поблизу острова Мадагаскар, виловили живого представника кистеперих риб – целаканта. Він майже не відрізнявся від своїх прадавніх родичів. Про захоплюючу історію пошуків цього справжнього дива можна дізнатися з книги професора Дж. Сміта «Прадідусь-четвероніг».
Прямими нащадками кистеперих риб стали земноводні тварини – амфібії, які теж з’явилися в девоні. Їх череп ще був дуже схожий на риб’ячий. Вони мали луску і зяброві кришки, але жили вже на суходолі, хоча й поблизу води. Лапи тварин закінчувалися п’ятьма пальцями, причому три центральних були з кігтиками. Завдяки їм деякі амфібії лазили по деревах. Крім того, у викопних амфібій вже був справжній хвіст, що тягнувся за тулубом. Найдавнішими з відомих амфібій вважають іхтеостегідів. Тіло цих незграбних тварин ще дуже нагадувало риб’яче, бо закінчувалося справжнім риб’ячим хвостом. Проте лапи вже мали добре розвинені п’ять пальців.
Кам’яновугільний період
Девон змінив кам’яновугільний період, або карбон, який тривав 65 млн років. Назва цілком виправдана – саме тоді утворилися головні родовища кам’яного вугілля.
