Kitabı oku: «1000 фактів про Україну»
1. Історія та політика
Люди населяли значну частину нинішньої території України ще в епоху середнього палеоліту – близько 100-35 тисяч років тому. І досі археологи знаходять по всій країні стійбища та поселення, де збереглися різноманітні кам’яні знаряддя та кістки давніх тварин. Серед них більше ніж 50 стоянок неандертальців, які жили переважно в Криму, в печерах Кіїк-Коба та Старосілля, а також поблизу сучасного Білогорська. Знайдено такі стоянки і на території Донбасу, під Одесою, на Волині та в Закарпатті.
* * *
Найцікавішою археологічною пам’яткою про життя стародавніх мешканців України є Кам’яна Могила, яка знаходиться неподалік від села Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Вона являє собою піщаний пагорб, вкритий великими кам’яними брилами, в яких є безліч гротів, печер та тріщин.
Заповідник «Кам’яна Могила»
* * *
На каменях та стінах печер Кам’яної Могили зосереджено більше трьох тисяч наскельних малюнків та символів – від кам’яного віку до епохи бронзи та більш пізніх часів. Деінде їх вкрито червоними та чорними мінеральними барвниками. Є тут і Печера Кози, гроти Бика (або Мамонта) та Дракона, двометрова фігура людини-риби. І скрізь – зображення Дерева життя, символу родючості та вічності.
* * *
Перші відомості про Кам’яну Могилу датуються 1889 роком, коли археолог М. Веселовський вперше знайшов в одному з її гротів таємничі знаки, однак ані він, ані інші вчені довгий час не могли їх зрозуміти.
* * *
Тільки коли через 100 років за їх розшифровку взявся сходознавець А. Г. Кифішин, було висловлено припущення, що ці піктограми є протошумерськими, а сама Кам’яна Могила протягом тисячоліть грала роль сакрального центру. На одній з брил учений прочитав напис «Шу-Нун», накреслений великими, до метра висотою, знаками. В перекладі з шумерської це означає «Рука Цариці» або «Закон Володарки» і може бути розтлумачено як назва святилища.
* * *
А.Г. Кифішин також розшифрував календар Кам’яної Могили, якому більше 14 тисяч років. За його словами, «Кам’яна Могила – це грандіозний стародавній архів, який дозволить висвітлити історію цивілізації Шумеру».
* * *
На території України було відкрито одну з найдавніших землеробських культур, яка існувала ще в IV–III тисячолітті до н. е. За місцем археологічних розкопок, які проводилися біля села Трипілля на Київщині, її було названо трипільською, або «Кукутень-Трипілля».
* * *
Знахідки, виявлені біля села Трипілля, свідчать про те, що трипільці користувалися знаряддями з каменю, але вже вміли обробляти мідь, знали та вирощували більше десяти злакових культур, використовуючи для цього дерев’яний плуг; будували двоповерхові помешкання, користувалися календарем та володіли гончарним мистецтвом. Завдяки глиняним печам та розфарбованій кераміці трипільська культура відома в усьому світі. Її орнаменти, що дійшли до нас через тисячоліття, значною мірою збереглися і вважаються сьогодні традиційно українськими.
* * *
Трипільці лишили нам дуже багато загадок. Дослідники і досі не можуть пояснити, чому кожні 50–60 років вони спалювали свої помешкання та переходили на інше місце. Можливо, це був ритуал, що відповідав їх космогонічному уявленню про життєвий цикл, а можливо, просто з часом землі виснажувалися і час було шукати нові, більш родючі? Так чи інакше, та тепер залишки трипільських городищ знаходять по всій Україні. Деякі вчені висловлюють припущення, що саме трипільській культурі ми зобов’язані появою землеробства.
Трипільська кераміка
* * *
При в’їзді у славетне село Трипілля Київської області височіє Дівич-гора, на якій було розкопано жертовник богині-діви зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) та рештки давньоруського городища Трипілля, згадуваного в літописі за 1093 рік. Цілком можливо, що його було побудовано приблизно у 1032 році, коли Ярослав Мудрий, що укріплював кордони, ставив міста по річці Стугні.
* * *
Влітку 2008 року на острові Хортиця археологами знайдено культову споруду бронзової доби, якій, за оцінками спеціалістів, більше п’яти тисяч років.
* * *
Приблизно у 1000 році до н. е. в українських степах з’явилися кочівники кіммерійці, які стали першим народом на цій території, чию назву було зафіксовано у писемних джерелах. Вони заселили усе степове Причорномор’я від Дону до Дністра і лишалися там приблизно до VII ст. до н. е.
* * *
Греки називали кіммерійців «споживачами коров’ячого молока». Шодо походження кіммерійців існують різні точки зору: одні вчені вважають, що вони прийшли з районів Нижнього Поволжя, інші стверджують, що цей народ є корінним населенням українських земель.
* * *
На початку VII століття до н. е. на зміну кіммерійцям прийшли скіфи. Про їх походження існує чимало легенд. Одна з них говорить, що вони походять від самого Зевса, і першим скіфським царем був його онук Колоксай. Інші легенди розповідають, що їх першим царем був Скіф, що народився від наймогутнішого з грецьких героїв – Геракла та напівжінки-напівзмії Єхидни.
* * *
За Геродотом, скіфські племена відрізнялися одне від одного за родом занять: між Південним Бугом та Дністром жили скіфи-землероби, на лівому березі Дніпра і далі на схід оселилися кочівники-скотарі, а на південь та схід від них влаштувалися так звані царські скіфи, яким підкорювалися усі інші.
* * *
Царські скіфи були хоробрим та войовничим народом, що створив на території України першу державу – Велику Скіфію – із столицею, яка знаходилася на Дніпрі. Пізніше у кримських степах на річці Салгір скіфи побудували місто Неаполь Скіфський, куди у ІІ сторіччі до н. е. цар Скілур переніс столицю скіфської держави. Велика Скіфія проіснувала до ІІІ сторіччя н. е., коли під ударами готів пали її останні міста.
* * *
Від скіфського періоду в Україні лишилися лише численні кургани. Найвідомішими серед них вважаються Солоха, Чортомликський, Куль-Оба, Царський, Золотий та Мелек-Чесменський.
* * *
Найбільшим із скіфських курганів є Царський, розташований на околицях нинішньої Керчі: його висота сягає 17 м, довжина окружності 260 м, а діаметр 80 м. Дивовижною є будова його склепіння, що являє собою ідеально правильні кола, складені з кам’яних брил.
* * *
Найунікальнішим можна вважати Золотий курган, оскільки він єдиний з усіх має не звичайну, конусоподібну, а сферичну форму. До того ж його насипано не із землі, а з бутового каміння та облицьовано величезними кам’яними блоками. Для його створення знадобилося на менше 20 тисяч м3 буту.
* * *
На жаль, більшість скіфських курганів давно пограбовано. Натомість у Куль-Обі та Мелек-Чесменському було знайдено дуже багаті поховання IV–III сторіч до н. е. Саме в них знайдено відомі скіфські золоті прикраси та посудини, створені у «звіриному стилі». На них із дивовижним художнім чуттям зображено оленів, птахів, барсів та коней, яких цей народ особливо поважав.
* * *
Найвідоміша золота прикраса, що створена у «звіриному стилі», це, звісно, золота пектораль, знайдена у 1971 році археологом Б. Н. Модзалевським в Товстій Могилі, скіфському кургані IV ст. до н. е. поблизу міста Орджонікідзе Дніпропетровської області.
* * *
Після падіння Великої Скіфії на українські землі з берегів Волги прийшли племена войовничих сарматів. Як писав батько історії Геродот, вони начебто походили від союзу амазонок із скіфами. Вочевидь, основою для такого повір’я слугували звичаї сарматів. Їхні жінки нарівні з чоловіками полювали та брали участь у військових сутичках. Навіть ховали сарматок зі зброєю.
Золота пектораль із скіфського кургану Товста Могила.
Фрагмент пекторалі
* * *
До наших днів збереглися рештки незвичайного рукотворного земляного укріплення, яке тягнеться майже через усю територію України: від Полтавщини та наддніпрянського Трипілля до Дунаю. Як каже легенда, колись на жителів Подніпров’я постійно нападав Змій. Але одного разу богатир Кирило Кожум’яка переміг його та запряг у плуг. Земля, вивернута з борозни Змієм, і створила величезні насипи. Дотягнувши плуг до річки, Змій від утоми та спраги випив забагато води та здох, а вали з тих пір стали називатися Змієвими.
* * *
Походження цих земляних укріплень, які сягають 10-15-метрової висоти, досі лишається загадкою. Одні вчені вважають, що цей вал звели у VII ст. до н. е. племена фракійців для захисту від скіфів. Інші стверджують, що ними користувалися і скіфи, і даки, і готи, і слов’яни. Треті схильні датувати їх епохою Київської Русі, оскільки зведення таких гігантських споруд потребувало великої кількості людей, титанічної праці протягом кількох десятиліть і було можливе лише за умови існування держави.
* * *
Ще на початку VI століття до н. е. в Причорномор’ї з’явилися численні грецькі поселення – міста-поліси Ольвія, Херсонес, Феодосія, Тир, Німфей, Кіммерик, Мірмекій, Тирітака, Манаїс. Головним серед них був Пантикапей (нині – Керч).
* * *
До наших днів найкраще збереглися руїни Херсонесу, що знаходиться на околиці Севастополя. В IV–III ст. до н. е. територія цього міста складала 33 га, а населення – близько 15 тисяч жителів. Тут були широкі вулиці (4–6,5 м), торгівельна площа, багато споруд суспільного та культурного призначення, зокрема театр. Сьогодні в музеї під відкритим небом «Херсонес Таврійський» можна побачити залишки житлових будівель, винарень, гончарних печей, цистерн для соління риби, бань (терм), монетного двору, порту. Все це було характерно для грецьких поселень Криму.
Руїни Херсонесу
* * *
Нещодавно на Волині на берегах Хриницького водосховища українські археологи розкопали культову споруду готського племені – жертовник, який був центром великого поселення готів. Як стверджують історики, германські племена готів з’явилися на території нинішньої Волині в III ст. н. е. Вони перейшли безкраї поліські болота і підкорили праслов’ян – венедів. На місці готського поселення було знайдено гарпун з кості у вигляді тризубця, амфора із зображенням найдревнішого на території Європи рала та невеличка скульптурка єгипетського бога Сарапіса.
* * *
А у Закарпатській області археологи дослідили Малокопанський могильник і виявили там немало цінних знахідок – ритуальних посудин, знарядь праці, зброї, прикрас та начиння із золота. Вони датуються І ст. н. е., коли на цьому місці (біля села Мала Копань) заснувало своє поселення плем’я даків. В цілому, за словами вчених, на території України існує близько 150–200 тисяч археологічних пам’яток – це більше, ніж у решті Європи.
* * *
Найдревнішою слов’янською культурою на українських землях вважається зарубинецька (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). Її сліди вперше було виявлено біля села Зарубинці під Києвом. Розповсюдження цієї культури сягало меж сучасних Харкова, Луганська і басейну Дністра. Її городища складалися з 10–15 поселень, що належали одному племені.
* * *
Походження терміну «слов’яни» і досі остаточно не з’ясоване. Деякі історики вважають, що в його основі лежать поняття «слава» або «слово». Небезпідставним є і припущення, що «слов’яни» – «сли», тобто «посли», «представники» народу «вене». А візантійський історик Іордан писав, що слов’яни були відомі під трьома назвами: венети (венеди), анти та склавини.
* * *
У другій половині І тисячоліття слов’янське суспільство, яке вже мало більше 15 великих племінних об’єднань, розділилося на три гілки: західну, південну та східну. Найсильнішим племенем серед них були поляни, які врешті і створили Древньоруську державу – Київську Русь, що виникла на українських землях в ІХ сторіччі.
* * *
За переказами, столицю Древньоруської держави – Київ – заснували три брати з племені полян: Кий, Щек і Хорив, а також їхня сестра Либідь. Кий став його першим правителем. Сучасна наука вважає цю розповідь легендою, однак археологічні дані вказують на те, що засновниками Києва дійсно були поляни і що місто виникло приблизно у V сторіччі як центр їхнього племені.
Заснування Києва. Мініатюра з Радзивілівського літопису
* * *
Згідно з найдавнішим східнослов’янським літописом «Повість минулих літ», першими правителями Києва були варяги Аскольд і Дір, які у 862 році покинули дружину князя Рюрика, спустилися вниз по Дніпру і захопили це багате місто. В 882 році родич Рюрика Олег хитрістю виманив їх за стіни фортеці і, звинувативши в узурпації влади, вбив, після чого сам почав княжити у Києві.
* * *
За час свого правління войовничий та мудрий князь Олег (помер в 912-му чи 922 р.) розповсюдив свою владу на схід та захід від Дніпра. Але свій найвідоміший воєнний похід він здійснив 907 року в столицю Візантії – Царгород (Константинополь). Щоб дістатися туди із численною армією, Олегу, як стверджують літописи, знадобилося дві тисячі кораблів. Але візантійці закрили доступ до міської гавані, і тоді Олег вирішив дістатися Царгорода суходолом. Він звелів поставити кораблі на колеса і при ходовому вітрі швидко досяг мети. Перелякані візантійці вимушені були почати з ним переговори, в результаті яких погодилися виплатити Олегові данину. А князь на знак своєї перемоги над ними повісив на воротах Царгорода свій щит.
Похід Олега на Царгород. Мініатюра з Радзивілівського літопису, ХІІІ ст.
* * *
За легендою, князя Олега поховали у величезному кургані, який знаходиться на околиці сучасного міста Овруч Житомирської області. В 1961 році тут було встановлено пам’ятний знак, який свідчить, що це місце дійсно є місцем його поховання.
* * *
Правління наступного київського князя Ігоря (?-945) було не таким успішним, як Олегове, і завершилося трагічно. За переказами, зібравши встановлену данину з древлян, князь одразу ж вирішив повернутися за додатковою. Це викликало повстання підданих. Непокірні древляни прив’язали князя до верхівок двох зігнутих дерев, а потім відпустили їх.
* * *
Дружина Ігоря, княгиня Ольга (?-969), наслідуючи звичаї того часу, жорстоко помстилася за чоловіка. У «Повісті минулих літ» розповідається про те, як їй вдалося взяти неприступну столицю древлян Ікоростень. Коли її війська підступили до стін міста, вона замість звичайної данини попросила по два голуби з подвір’я. Потім княгиня веліла прив’язати до лапок голубів клоччя та підпалити його. Птахи повернулися до своїх домівок, і дерев’яні будівлі спалахнули, як порох. Древляни вимушені були здатися. Відомо також, що Ольга стала першою київською княгинею, що прийняла християнство.
Пам’ятник княгині Ользі
* * *
Син княгині Ольги, Святослав (?-972), був найвойовничішим з київських князів. За хоробрість, виявлену на полі битви, відомий історик М. Грушевський називав його «козаком на престолі». Загинув Святослав у бою з печенігами. За легендою, печенізький князь Куря велів зробити з черепа Святослава чашу і пив з неї на бенкетах. Він вважав, що завдяки цьому до нього перейде військова хоробрість та полководницька майстерність князя.
Князь Святослав
* * *
Правління князя Володимира (близько 960-1015), якого називають Великим, відкрило нову епоху розвитку Древньоруської держави. Він був сином князя Святослава та ключниці княгині Ольги Малуші. Але деякі історики вважають, що дівчина була донькою древлянського князя Мала, що потрапила в полон після походу Ольги на древлян. Зробивши її наложницею сина, мудра Ольга, вочевидь, мала намір закріпити положення Святослава серед корінного населення Русі і зробити древлян його союзниками.
* * *
На початку свого правління Володимир був затятим язичником. Однак у 988 році він прийняв християнство і змусив охреститися своїх підданих. З того часу його стали вважати взірцем християнського правителя. І дійсно, відомо, що «боячись гріха», він перестав страчувати навіть убивць, замінивши смертну кару вирою – штрафом на користь князя за убивство вільної людини. Володимир охоче роздавав милостиню, пожертвував гроші на будівництво Десятинної церкви – першого кам’яного храму Київської Русі. Прийняття християнства та встановлення його як державної релігії на Русі стало найвизначнішим кроком у політиці Володимира.
Володимир Великий
* * *
Однією з найдраматичніших сторінок історії Київської Русі стало сходження на престол князя Ярослава Мудрого (978-1054). Через міжусобну боротьбу за владу мученицьки загинули його брати Борис та Гліб. Довгий час вважалося, що у загибелі княжичів винен їхній зведений брат, туровський князь Святополк, названий за цей злочин Окаянним. Сьогодні вчені висувають версію про те, що винуватцем цієї трагедії був зовсім не Святополк, а Ярослав. Вона підтверджується і кількома західноєвропейськими джерелами та аналізом документальних матеріалів того часу. Невинно убитих князів Бориса та Гліба було долучено до лику святих, на їхню честь названо багато українських храмів та монастирів.
* * *
За князя Ярослава Київська Русь досягла найвищого розквіту. При ньому було складений перший звід законів держави – «Руська правда». Ярослав намагався зробити Київ центром православ’я, тому і звелів звести на київській землі храм Св. Софії за зразком та подобою єрусалимського. А ще, будучи книголюбом, він створив першу в Київській Русі бібліотеку. Саме за його велику просвітницьку діяльність князя назвали Мудрим, але зробили це не сучасники князя, а історіографи другої половини ХІХ століття.
* * *
Не менш високо оцінили діяльність Ярослава Мудрого українці в ХХІ столітті: 40 % учасників голосування за фінальну десятку в проекті «Великі українці» (2008) на телеканалі «Інтер» віддали йому перше місце.
* * *
Ярослава Мудрого також небезпідставно вважають видатним дипломатом. Основним засобом, що використовувався ним для укріплення авторитету Київської Русі і встановлення міцних зв’язків з державами Західної Європи, було укладення династичних шлюбів. Сам він вступив у шлюб з донькою шведського конунга Олафа – Інгигердою, яка при хрещенні отримала ім’я Ірина. Свою сестру Добронегу князь видав за польського короля Казимира, старший син Ізяслав одружився з сестрою Казимира. Доньку Єлизавету Ярослав віддав за норвезького королевича Геральда, донька Анастасія стала дружиною короля Угорщини, син Всеволод одружився з візантійською принцесою Марією, а Святослав – з онучкою германського імператора. Через таку велику кількість родинних зв’язків із зарубіжними монархами Ярослава називали «тестем Європи». Та з усіх його дітей найбільшу повагу і шану заслужила Анна Ярославна, що стала королевою Франції.
Ярослав Мудрий
* * *
Анна Ярославна стала королевою Франції в 1051 році після вінчання з Генріхом І. Їй було тоді 22 роки від народження, і, на відміну від свого царственого чоловіка та його придворних, вона вміла читати, писати, знала грецьку мову та латину, вивчала історію, правила етикету і взагалі була «старанна до книг». Одну з них – Євангеліє, написане слов’янською мовою, вона привезла із собою з Києва. На ньому вона присягала при возведенні її на французький трон. Тепер воно як безцінний раритет зберігається в Національній бібліотеці Парижа, і його називають Реймським. До речі, саме це Євангеліє стало невід’ємним атрибутом коронації правителів Франції. Якщо неписьменний Генріх ставив під державним наказом хрестик, то донька Ярослава писала латиною: «Королева Анна».
* * *
Після смерті свого чоловіка Анна Ярославна стала регенткою при своєму малолітньому синові Філіпі І. Нині туристи, відвідуючи Санліс, улюблену резиденцію королеви, можуть помилуватися статуєю, створеною в XVIII столітті. Це єдине скульптурне зображення Анни Ярославни, що збереглося до наших днів. На постаменті слова, що визначили її місце в історії: «Анна з Києва – королева Франції».
Анна Ярославна. Пам’ятник у Санлісі, Франція
* * *
Гідним наступником Ярослава Мудрого став його онук, князь Володимир Мономах (1053–1125). Своє прізвисько він отримав тому, що був онуком візантійського імператора Костянтина Мономаха. Однак є інша версія пояснення цього прізвиська. Під час походу на генуезців при взятті Кафи Володимир у поєдинку начебто вбив генуезького князя. За це його і назвали Мономахом, тобто єдиноборцем.
Володимир Мономах
* * *
Слід зазначити, що битися Володимиру доводилося дуже часто. Десятки разів вирушав Володимир у походи проти кочівників та перемагав їх. Дійшло до того, що половці бігли, ледве зачувши, що наближається військо Мономаха.
* * *
Однак не тільки військовими подвигами прославлене ім’я Мономаха. Час його правління характеризується розквітом держави в цілому. Було підготовано нову редакцію «Руської правди», будувалося багато нових церков. Сам Володимир, безсумнівно, мав неабиякий письменницький талант: його відоме «Повчання» вважається видатною літературною пам’яткою того часу.
* * *
Назва «Україна» вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком. Потім вона з’являється в інших літописах ХІІ-ХІV століть, але щоразу означає різні частини української території. Існує велика кількість версій тлумачення цієї назви. Багатьма істориками було прийняте визначення України як «окраїни», тобто «прикордонного краю», дане М. Грушевським. Постає питання: окраїни чого, якої держави? Росії чи Польщі? Адже назва «Україна» з’явилася значно раніше, ніж самі ці держави. А ось професор Шелухін ще у 1936 році стверджував, що цим терміном називалася земля, «укроєна (тобто відрізана, викроєна) нашими пращурами силою меча».
* * *
Деякі сучасні дослідники вважають, що назва «Україна» не слов’янська, а дослов’янська, і її таємниця ховається в загадковому слові «укритяни», що згадується у «Повісті минулих літ». Є і такі, які тлумачать термін «Україна», посилаючись на «укрів» або «укранів» – деяке напівміфічне плем’я полабських слов’ян, яке начебто мешкало на території Південної Німеччини, що прилягала до Балтійського моря. Так чи інакше, але загадка походження назви країни так і лишається нерозгаданою.
* * *
Одним з перших князівств, яке від’єдналося від єдиної Київської держави, була Галицьке (Галичина). Це сталося в кінці ХІ ст. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло при Ярославі Осмомислі. Це був надзвичайний політик, який недарма отримав від сучасників своє прізвисько, яке означало «людина, яка має вісім чуттів». Та і говорив він вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, німецькою, угорською, арабською та латиною.
* * *
Об’єднання Галичини та Волині в єдине Галицько-Волинське князівство відбулося в 1199 році за князя Романа Мстиславича. Йому вдалося створити нову сильну державу, що включала українські землі від Карпат до Дніпра.
* * *
Першим королем на українських землях став Данило Галицький (близько 1201–1264). Його коронували в 1253 році в Дорогочині короною, надісланою Папою Римським. Основою його політики було вміле маневрування, пошуки компромісів між католицьким Заходом та монголами, що захопили більшу частину українських земель.
Данило Галицький
* * *
Після Данила королівський титул успадкували його син Лев та онук Юрій, який став останнім з українських правителів, який підписував свої накази як «король Руський, Великий князь Київський, Володимир-Волинський, Галицький, Луцький та Дорогочинський».
* * *
З середини XIV століття Україна опинилася під владою Великого князівства Литовського. Однак це мало що змінило в управлінні державою. Не втручалися литовці і в духовне життя українського народу. Більше того, вони самі багато перейняли від українців: звичаї, вірування, навіть мову, якою був написаний основний закон країни – «Статут литовський». Проявляючи повагу до місцевих традицій, литовці підкреслювали: «Старого ми не змінюємо, а нового не вводимо».
* * *
Положення України різко змінилося після об’єднання у 1569 році Литви та Польщі в одну державу – Річ Посполиту. Опинившись під владою польської шляхти, українці відчули не тільки політичний, але й економічний, релігійний та культурний тиск. Саме у цей період вперше було поставлено під сумнів існування українського народу як окремого етнічного угруповання. З цього періоду у життя українського селянства майже на 300 років увійшла панщина – обов’язкові роботи селян на пана. Вони перетворилися на безправних кріпосних, які повністю залежали від поміщика.
* * *
Ступінь закріпачення селян в різних регіонах України був неоднаковий. Особливо жорстокий характер він мав на західноукраїнських землях – в Галичині та на Волині. Якщо на Київщині селянин працював два-три дні на тиждень на пана, то в Галичині – чотири-п’ять днів. А ось у малонаселених Карпатах та Придністров’ї, де не вистачало робочих рук, кріпацтва майже не знали.
* * *
Найвидатнішою подією українського життя XV–XVI ст. стало зародження козацтва. Існує безліч версій про походження козаків, але жодної з них повністю не доведено. Одні дослідники шукали їхніх предків серед скіфів, половців, хазар, татар, гірських черкесів та інших народів. Інші відносили козаків до особливого військового товариства, що утворилося внаслідок змішування кількох народностей. Існує також теорія історика Гордєєва, який вважав предками козаків слов’ян, розселених золотоординськими ханами на майбутніх козачих територіях.
* * *
А от із самим словом «козак» усе більш-менш зрозуміло. Воно, вочевидь, має тюркське походження. В середині XV ст. татари так називали легко озброєних кінних воїнів, які несли охоронну службу в генуезьких містах Причорномор’я. В більш пізні часи це слово у турків стало означати незалежну вільну людину. А в російських літописах XV ст. козаки – це вільні люди, які, проте, не мали власної землі. Їх наймали на службу для виконання військових обов’язків.
Запорозький козак
* * *
Першим відомим в історії козацьким отаманом був український магнат з роду Гедиминовичів – князь Дмитро Вишневецький (1516–1563), названий Байдою. В 1550 році він успадкував Черкаське та Канівське староства і вже за два роки зумів об’єднати розрізнені козацькі загони під своїм керівництвом.
* * *
Влітку 1556 року на острові Мала Хортиця за дніпровськими порогами Байда побудував укріплене містечко – Запорозьку Січ, що стала колискою українського козацтва. Площа цієї козацької фортеці складала близько 500 га, навколо неї було насипано земляні вали висотою 12 м та встановлено міцний дерев’яний частокіл, або «засіку» (звідки й пішло слово «січ»). Захищали це укріплення гармати, захоплені у турок.
Байда Вишневецький
* * *
Острів Хортиця в Запоріжжі – справжнє джерело історії. Прославився він не тільки як колиска Запорозької Січі. Тут було знайдено сліди стоянок первісної людини, прадавніх слов’янських племен, скіфів та кіммерійців, сарматів та половців. Хортицю відвідували славні київські князі Олег та Ігор, княгиня Ольга та Володимир Мономах. За легендою, саме тут, на Чорній скелі острова, навесні 972 року загинув київський князь Святослав.
* * *
Відоме своїми археологічними скарбами містечко Кам’янка-Дніпровська в Запорізькій області засновано в середині XVIII ст. На початку IV ст. до н. е. на його території водночас з’явилося більше 100 скіфських поселень. Сьогодні найбільш дослідженими є Кам’янське та Лісогорське городища. Неподалік від міста знаходяться й інші скіфські пам’ятники – курганні могильники Солоха та Мамай.
* * *
Найвищим знаком влади в козацькому війську була булава, яку мали право носити тільки гетьмани та кошові отамани. Козацькі полковники носили перначі – ребристі булави меншого розміру, які тримали за поясом. Після обрання гетьманом Богдан Хмельницький носив срібну позолочену булаву, прикрашену перлинами та коштовним камінням.
Герб Війська Запорозького
Козацькі клейноди
* * *
Запорозька Січ зіграла величезну роль у формуванні національної свідомості українців. Вона стала своєрідною республікою, що нагадувала лицарський орден і включала у різні часи від 40 до 50 тисяч людей. Жінки та діти туди не допускалися. Всі козаки мали рівні права та брали участь у радах (нарадах), де зазвичай перемагала та сторона, яка кричала голосніше. Меншість, не згодну із рішенням ради, змушували поступитися більшості. На таких радах обирали козацьких провідників (гетьманів, отаманів, писаря, осавулів, обозного та суддю), вирішували, коли і у який похід іти. Незважаючи на усі недоліки такої системи самоуправління, вона, безумовно, мала певні демократичні елементи, які дають підстави вважати Запорозьку Січ козацькою республікою.
* * *
Жили козаки на Січі у куренях – великих наметах, сплетених з хмизу та укритих кінськими шкурами. Куренем називався і військовий підрозділ. Всього у Запорозькій Січі в різні часи нараховувалося 38 куренів. А територіально козацьке військо ділилося на вісім паланок. В буквальному перекладі з турецької слово «паланка» означало невелику фортецю, а запорожці називали так центр управління певною частиною території.
* * *
Усі козаки ділилися на дві групи – реєстрові та нереєстрові. Реєстрові козаки – це наймане військо з числа запорожців, яке мало охороняти південні межі держави. Його було створено в 1572 році королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІ Августом. Спочатку до козацького реєстру було внесено лише 300 осіб. Але у 1576 році польський король Стефан Баторій збільшив число реєстрових козаків до 600 осіб, дав їм гетьмана, клейноди та печатку з гербом. А у 1630-х роках їх кількість вже досягала 6–8 тисяч. Це були професійні воїни, які отримували від уряду гроші, спорядження та одяг, право на самоуправління та судовий імунітет і повністю звільнялися від кріпосної залежності.
* * *
Козаки часто вирушали у морські походи на легких човнах, які вміщали до 60 осіб. Їх називали «чайками». Історики відзначають, що число таких кораблів у козацькій флотилії могло коливатися від 16 до 400, а в окремих випадках на Чорному морі діяло одночасно до 1500 «чайок». Вони безстрашно атакували навіть турецькі галери. Ось що писав на початку XVII cт. італійський посол д’Асколі: «Козаки такі відважні, що не тільки за рівних сил, але і 20 „чайок“ не бояться 30 галер падишаха, як це щороку видно у бою». А у турецьких документах зустрічаються відомості про те, як козаки з’являлися просто з-під води. Так, у 1595 році зафіксовано появу біля турецької фортеці Синоп козацьких підводних «чайок», за допомогою яких запорожцям вдалося неочікувано захопити місто. Це стало потрясінням для турецького султана та усієї Європи. Детальніше про наявність у запорожців нібито «підводних» човнів повідомив у 1827 році французький інженер Фурньє, який писав: «Запорозькі козаки користувалися гребними човнами, які здатні були занурюватися під воду, долати у зануреному стані значні відстані і вирушати назад під вітрилами».
Козацькі «чайки» штурмують Кафу
* * *
Незаперечним фактом є те, що перша морська битва за участі козаків, згідно з історичними документами, відбулася у 1492 році біля міста Тягиня (Бендери). Тоді козаки взяли на абордаж турецьку галеру і звільнили усіх невільників. А закінчилася їхня морська епопея в 1696 році при взятті Азова.
